“Ніч ніби спокійно. Зранку на корегування на вишку. Там нас накрили ВОГами з АГС, але це було вже зовсім не страшно”, – Максим Грищук, спогади із фронтового щоденника

Він був прокурором, коли розпочалася війна, і вирішив, що поїде воювати за свою країну.

В.о. керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Максим Грищук розказав “Цензор.НЕТ” свою бойову історію. Сьогодні ні слова про політику, тільки спогади про бої в донецькому аеропорту. 

– Все від виховання залежить. Я родом з Тернополя, тут минало моє дитинство. Крім того, я був активним членом організації “Пласт”, де закладалося патріотичне виховання. Мені подобалося вивчати історію “Холодного Яру”, воїнів УПА, Січових стрільців. Вже на той момент я розумів, хто для нас Росія.

З початком 2014 року, коли російські війська окупували Крим, було розуміння, що півостровом це не закінчиться. Вивчення історії навчило мене розуміти забаганки “рускіх”. Десь в останній день лютого чи на початку березня, я прийшов у Львівський військкомат, адже на той час працював у прокуратурі міста Львова. Це був вечір, там уже нікого не було, тільки черговий. Підійшовши до нього, запитав чи не формуються списки добровольців, щоб у разі потреби їхати воювати..

Черговий здивовано подивився на мене, перепитав ще раз для чого я прийшов. Довелося пояснювати, що в країні може бути небезпечно. Він трохи заперечливо похитав головою, потім дістав лист А-4, де вже були записані імена п’яти добровольців і вписав мене. Це підбадьорювало, адже не тільки я так думав.

Далі події в Україні розвивалися дуже стрімко. Остаточне захоплення Криму, окупація частини Донецької та Луганської областей, перші бої. Але мене чомусь не викликали, хоча мобілізація тривала. Коли я знову прийшов у військкомат десь у червні  2014 року, виявилося, що лист із добровольцями вони загубили. Довелося знову нагадувати про себе і десь у серпні я отримав офіційну повістку.

– Дружину з дитиною я завчасно відправив на море, щоб не було зайвих хвилювань. В останній день перед тим, як іти з повісткою у військкомат, я написав дружині, що буду призиватися.

На роботі були здивовані моїм вчинком, багато хто підходив і намагався вияснити причину такого кардинального рішення – іти воювати. Прокурор міста Львова, генерал, викликав мене і запитав чи це моє добровільне рішення? Я дав стверджувальну відповідь, інакше не могло бути. Батьки теж по-різному реагували: тато стриманіше, мама важче.

– На той момент людей призивали у місцеві бригади, як то кажуть – по реєстрації. В нашому регіоні розташовувалася 80-та аеромобільна і 24-та окрема механізована бригада. Проте, я обрав десантників, адже мав за плечима два стрибки з парашута, також умів орієнтуватися на карті по місцевості. Колись у дитинстві ходив у походи у Карпати.

З військкомату на полігон разом зі мною поїхало шість мобілізованих, вони у 24-ку, я у 80-ту бригаду. Дуже добре пригадую той день, ми довго чекали на якогось чоловіка, який постійно напивався і намагався втекти. Нам пояснювали, що п’яних на полігон не беруть, було таке враженням, що той “вояка” навмисне пив, щоб не їхати воювати. Тобто пригоди розпочалися з самого початку.

Не знаючи, чого очікувати від мобілізації, збирався так, ніби в похід до лісу. З собою мав рюкзак, спальник, карімат, штани подібні до камуфляжних. На Яворівському полігоні нас почали реєструвати, ще раз перевіряти по стану здоров’я. Вкотре перепитували, чи є наше рішення їхати воювати добровільним?

Офіцери, які проводили перевірку, запитали, де я працюю? Коли дізналися, що в прокураторі прокурором, всі на мить завмерли, в їхніх очах читалося: “Ти що тут робиш”? Хтось із військових стояв збоку і каже: “Відправляйте його в штаб, він знає комп’ютери, хай там служить”. Проте мене призначили в номер обслуги АГС. Це рішення шокувало, адже я не знав, що таке – номер обслуги, що таке – АГС? Тому близько тижня звикав до такого призначення і в інтернеті вивчав технічні дані автоматичного станкового гранатомета.

Тобто ви не були готові до такого розвитку подій?

– Я не знав, що буде відбуватися в подальшому, адже не служив в армії. Мені ж видали речовий мішок п’ятдесятих років минулого століття, казанок  сімдесятих років, чийсь бушлат. Минали дні за днями, з нас усіх – створювали третій окремий батальйон. Єдиним професійним військовим на контракті в той час був комбат Валерій Курко, всі інші – мобілізовані.

Нам спочатку говорили, що після трьох тижнів бойового залагодження, відправлять на фронт. Проте все затягнулося аж до листопада.

– Пригадую, як тридцятого серпня один із кадрових батальйонів 80-ої бригади відправили по тривозі на схід. Тоді тривали бої в Іловайську, до нас прийшли чутки, що російсько-окупаційні війська прорвали фронт, і наших побратимів перекинули туди, щоб протистояти агресору. Далі були вересневі “мінські домовленості”, які “зупинили” трохи активний хід війни. Наш батальйон продовжував навчання, яке через кілька тижнів стало повторюватися. Що в кінцевому результаті призвело до певних змін.

Я ж почав розуміти, що нас уже нічого нового не вчать, проявив ініціативу і розповів про свої топографічні знання нашому командиру роти. Той сказав командиру батальйону і через деякий час до мене приїхала з бригади майор Тетяна, начальник топографічної служби. Вона поклала переді мною карту і почала перевіряти. Я справив на неї непогане враження, адже після того мене викликав комбат і сказав, що я офіційно буду інструктором в батальйоні по топографічній справі. Я не заперечував, тому почав працювати в цьому напрямку. Читав відповідну літературу в інтернеті, запитував дещо в офіцерів, які володіли потрібною інформацією. Притому, я продовжував вивчати автоматичний гранатомет.

– Я вже згадував, що були неприємності, навіть проблеми через те, що нас “маринували” на полігоні. В батальйоні були різні люди, з різних прошарків суспільства, які любили хильнути алкоголю, що призводило до деяких конфліктів. Я часто виконував обов’язки командира взводу, тому доводилося робити все, щоб зупиняти непорозуміння між бійцями.

– Спочатку ми приїхали в Харківську область, звідки до Костянтинівки нас забирали автобусами. Ніч надворі, нам розказали, що тутешнє населення ненавидить українських солдатів, всюди лазить ворожа ДРГ. Всім видали патрони, сказали зарядити зброю. Це піддало адреналіну і страху одночасно. Водій автобуса, який уже п’ять місяців знаходився на фронті, розповідав про “сєперів” повсюди, про постійні бої. Хоча насправді вони тривали за сто кілометрів від нас. Водій розказував, що тут треба дуже швидко їздити, тому гнав автобус на швидкості понад сто двадцять кілометрів за годину.

Проїхали кілька десятків кілометрів, автобус зламався. Той водій вийшов, почав щось там оглядати, нам страшно вийти на вулицю, руки стискають автомат. Один із офіцерів сказав: “Давайте займаємо кругову оборону”. Ми лягли довкола автобуса, хтось у кущах, інші просто на асфальті і це в Харківській області. Люди проїжджають повз нас, обминають, не розуміючи, що відбувається. А в нашого страху очі великі. Зрештою, я допоміг йому полагодити машину і ми поїхали до місця призначення, щасливі, що перша бойова операція по обороні автобуса минула успішно.

Наша перша ніч у Костянтинівці – ми засинали під звуки артилерії, яка гатила десь далеко, і з автоматом в руках, який, від страху бути вбитим російською ДРГ, тримали в своєму спальнику, обіймаючи, як жінку. Проте в район донецького аеропорту ми попали тільки на початку грудня.

– Так, в нас була ця інформація. Одна рота нашого батальйону відбула туди наступного дня, після приїзду в Піски. Хтось був направлений в село Опитне. Мені сказали їхати в штаб батальйону, який розмістився в селі Водяне, адже я вмів розбиратися в картах. На початку я сидів біля рацій, вночі, щогодини звіряв пости, передавав ворожі координати нашим артилеристам. Паралельно я для себе вивчав технічні характеристики зброї. Що таке міномети – це зрозуміло. Проте геть не розумів, коли мені розповідали про “Гради”, артилерію 152-го, 122-го калібру. Офіцери, які знаходилися поряд – воювали, кудись їздили, тому їм було ніколи мені щось пояснювати. Я ж учився сам, щоб розуміти, як стріляє та чи інша зброя, на скільки кілометрів, щоб у разі потреби надавати координати потрібним мені артилеристам.

– Я чув, як працює артилерія окупанта, бачив прильоти снарядів, розбиту техніку, будинки, хоча ще не перебував в безпосередньому бойовому контакті з ворогом. Але я уже не був цим наївним хлопцем з полігону. Навіть більше, після перебування у Водяному мене направили в місто Авдіївку, працювати в парі з нашими коректувальниками вогню і тими, хто протидіяв російській артилерії. Перебуваючи у відомій “девятині”, дев’ятиповерховий будинок на краю Авдіївки, я чув по рації перші розмови окупантів.

– Називали позивні: “Тєрєк”, (від назви річки в Росії на Кавказі), “Сова..”, коригували свою артилерію. З їхніх розмов я мав зрозуміти, звідки вони стріляють, і вичислити координати, щоб передати дані нашим контрбатарейним підрозділам. Пригадую, що вухо ловило російський акцент окупантів. В мене була можливість уже чути, як балакають жителі Донецького краю, суржиком, а тут говорили чистою російською. Я навіть заздрив цьому ворожому офіцеру, який дуже вміло наводив арту. Він професійно давав команди, де розказував, який кут наведення, яка температура заряду і вологість повітря та інші параметри, притаманні професійним артилеристам.

– Ні, це були професійні російські військові, які мали за плечами війну. Я мав можливість навіть порівняти з деякими нашими підрозділами і треба признати, в окупантів відчувався клас. В Авдіївці я перебував до сьомого січня, а потім мені повідомили, що потрібно відправлятися в ДАП.

– Саме тому, що в штабі мене вважали хорошим корегувальником і відправили на метеовишку донецького аеропорту слідкувати за ворогом і наводити нашу артилерію безпосередньо в район пересування російських окупантів. Я взяв із собою армійський бусоль, в’язку дров, щоб там топити, боєкомплект і вперед. Там мене чекали нові, небезпечні і “неймовірні пригоди”, невелику частину яких, я записав в щоденник.

знайде для себе щось цікаве. Орфографія щоденника кіборга Максима Грищука збережена. Текст місцями скорочений, проте, основні тези збережені.

7 січня 2015 року.

З батальйону нас відправили двох – я і Юра з розвідвзводу. Метеостанція – це приміщення, що відноситься до обслуги аеропорту. Приміщення являє собою огороджений периметр, в центрі якого є 1- поверхова будівля на кілька кімнат. На подвір’ї викопано кілька щілин, є бункер, на схід від будівлі в межах периметра є гора (на ній облаштовано спостережний пункт).

Керує цим усім Сивий – дядько років 50, з інтелігентними окулярами і добрими вусами 🙂 – доброволець з ОУНівців.

Розташовуємось в маленькій кімнатці розміром 2,5х4,5 м, що обладнана міні-буржуйкою, тапчанами (по ходу, зі столів). Всього нас 6 чол. На підвищенні (спостережному пункті) ми встановили бусоль – для спостереження за портом.

8 січня 2015 року
День швидко почався, вірніше не закінчився попередній, бо з ночі почався обстріл. Крили жорстко, обстрілювали з ГП-25, РПК, АК, снайперських гвинтівок… кілька разів просив своїх дати “світляки”. При цьому хлопці поводились на диво спокійно, ніби це для них звична справа. До ранку якось заспокоїлось – навіть вдалось кілька годин поспати.

В 8:00 Сивий мене розбудив – щоб іти на спостережний пост (“Кабінка”) виставляти бусоль. Добре, що я почав це робити зранку – встиг виставити по орієнтирах і вже був почав змальовувати видимі орієнтири з прив’язкою до дирекційних кутів.

Робити це я почав, коли попросився на “кабіну” постовим: з 10:00 до 11:00 (фактично заступив в 10:15). Все було ніби добре – спокійно. Я встиг намалювати 2 позиції і тут обстріл! Накрили мою спостережну позицію ВОГами і стрілкотньою. Пам’ятаю все чітко – моментально заскочив в “бункер” (перекрита панелями щілина глибиною 120 см.). ВОГи розривалися зовсім поряд, складалось враження, що прямо над головою і кулі свистіли, що їх було дуже добре чути. Почали труситися ноги і шалено закалатало серце. Думки малювали різні варіанти розвитку подій – від тупо далекого обстрілу до атаки на точку.

Стало страшно. Перший обстріл, перший бій і ти один…Свідомість малює групу атакуючих, які вже наближаються, обстрілюючи спостережний пост, щоб не можна було висунути голову і подивитись.
Уявляються різні варіанти розвитку подій і ти ловиш себе на думці, що оту гранату, яка в підсумку на грудях висить, при поганому розкладі доведеться зараз використати, як останній набій…Стає шкода сім’ю, себе… але соплі тривають всього кілька секунд – далі, ніби як тумблер, вмикається інстинкт виживання.

Мозок одразу дає тобі 100 варіантів виходу з ситуації (відійти у фланг, прикинутись мертвим, закопатись в окопі, піти тупо в атаку). Був і варіант з гранатою, але він стояв в самому кінці, як крайній. Полон, як варіант не розглядався (це я вже пізніше, коли прокручував у голові оті події, і розбирав детально варіанти, які мені запропонував мозок, приємно здивувався відсутності такого варіанту).

Почав відстрілюватись, пожалів, що взяв тільки 4 магазини (5 залишив в кімнаті, зменшуючи вагу броніка). Добре, що в бункері знайшов під снігом ящик з БК до 5,45 – відстріляв магазин і одразу поповняв (набивав).

На дворі було до мінус 20 холоду, то ж пальці бігом позамерзали. В перервах між обстрілами, щоб розігрітись, відтискався в окопі. Пальцям це не допомагало. Так вів бій (стріляв не прицільно, а по напрямку стрільби, тримаючи АКС над головою) десь з 30 хв. По рації передавав, що криють ВОГами і обстрілюють, сказали, що вживають міри… і знову я один відстрілююсь…

Правда через 30 – 35 хв. на мене вийшов, вірніше, голосом (кричав) Абхаз з 3 полку спецназу і ми з ним вже більш цілеспрямовано відстрілювались. Одразу стало легше, бо розумієш, що ти не один і тебе прикриють і підтримають.

Стрільба над головою буває єдиним варіантом під щільним обстрілом супротивника
Дуже не вистачає перископа для спостереження, бо коли йде обстріл висовувати голову, щоб подивитись, звідки ведеться вогонь – не дуже хочеться і не є безпечно…

В 21:00, під час чергового мінометного обстрілу, ранило друга Сивого – проникаюче сліпе осколкове в район паху (ліва верхня частина) – надавав йому першу меддопомогу (якось мізки самі підказували, що потрібно робити) – на перший погляд – нічого серйозного, але все одно…

За 30 хв приїхав автомобіль – евакуювали. За Сивого старшим приїхав Галицький з ОУН.

Потім, якраз наші і покрили мінами все навколо (зарухались, блін, коли в нас 300 з’явився)!!!

До 23:00 всі заспокоїлись – я сиджу між ящиками з набоями (зліва 7,62 х 54, справа 5,45 х 39) з двома раціями і коректую наші міномети по даних хлопців з постів… Відбились.

Занадто багато вражень як на один день, під кінець доби прийшла якась тупа втома.

Мию руки від крові (після першої медичної допомоги вона аж позакипала на рукавах, годиннику і руках).

Згадую, що віддав свого ножа Сивому, коли він лагодив проводку… Завтра спробую відшукати.

Тут купа бронебійних набоїв (сильно “садять” ствол) і трасерів, і, як на зло, немає звичайних. Згадую, що взяв з собою таких якраз (ЛПС здається) – добиваю порожні магазини і лягаю спати. Все буде ОК :).

Ніч пройшла доволі спокійно. Після наших “подарунків” в посадки сепари заспокоїлись досить швидко і тому ми спимо спокійно до 9:00. Якось по кілька разів прокручую події останньої доби, що робив, чи робив правильно і т.д. Зараз вже можна все оцінити збоку, а тоді, в окопі, різні думки лізли в голову, коли по тобі стріляли зі всіх сторін.

Я про…бав десь свого мультітула (дав його другу Сивому, потім почався бій, Сивого ранили і…), почекаю ще день-два, потім зателефоную. Наші вирішили забирати 300 – го з терміналу ( в нас по ходу, за останню добу троє 300-х по порту). Перше домовились забрати по мирному, потім щось переграло і вже підготували мотолиги (МТЛБ) для прориву і поновлення провіанту з БК.

Мотолиги під’їхали до нас під паркан і там простояли кілька годин. Вкінці забрали по-мирному, але тільки одного (інших не дали).

Коротше, наших вчергове ткнули лицем в гімно і сказали, що то варення…

10 січня 2015 року
Ніч ніби спокійно. Зранку на коректування на вишку. На вишці мене та ще декількох хлопців накрили ВОГами з АГС, але це було вже зовсім не страшно. Розрив був над головами, але нікого не зачепило, крім ….кулемета. В ПКМ осколком від ВОГа відірвало кусок прикладу (здається правосеки потім той приклад в музей віддали).

Кошмарили з посадок – відповідали з ПК і АКС. Били у відповідь навіть з АГС (я наводив, бо все ж таки АГСник) :).

А ще перед тим я той АГС ремонтував – був розбитий рівень на прицілі, і виставив по другому АГС і куску васерваги. АГС – трофейний Правого сектору – десь ще літом віджали в сепарів, але конкретного “агеесника” у них не було.

Під вечір, як стемніло, спостерігав “шикарний” краєвид падаючих “Градів” за аеропортом… до речі, другий за останні 2 дні.

Перед сном нас, блін, накрили з гаубиць Д-30 калібра 122мм. Крили дуже жорстко і влучно – кілька снарядів прилетіли в двір периметра і впали перед будинком. Від першого вибуху в нас в кімнаті обсипалась штукатурка і вилетіла ковдра з вікна… Одразу всі позривались на ноги і поспіхом почали вдягатись і взуватись і вибігати в коридор.

Цей обстріл запам’ятався багатою кількістю влучних попадань (купа диму і штукатурки включається). Під вечір біля 20:00 по нас били “Гради”… Це неможливо пояснити – несподівано і підло. Без пристрілки влупити приблизно 10 зарядами далі від нас за 50 – 70 метрів…

В один момент все затрусилось і посипалась серія вибухів, після кожного з яких земля трусилась під ногами і здригались стіни кімнати. Поки ми позбирались – обстріл закінчився. Все, що встигли – за порадою друга Дончанина попадати на підлогу.

Після сьогоднішнього дня якось песимістично дивилися на обстріл з АГСа… Людина до всього звикає.

Все буде добре. 🙂

11 січня 2015 року
Прочитав в неті статтю “професора”, який жив з нами на метеостанції 4 дні. Прикольний дядько – п. Олексій з Києво-Могилянки. Він написав за нас і за нашу роботу тут.

День розпочався доволі рано: о 00:30. Наші вирішили забирати наших 300-х з терміналу і вишки з боєм. До нас біля 04:00 підкотились три наших МТЛБ і без фар, по-тихому, повалили забирати 300-х. Їх, звичайно, почули і почали бити з стрілецької зброї, але по ходу, сепари припухли від такої наглості і наші доволі скоро вернулись (ефект несподіванки вдався на 100%).

Сепари вдень зібрались з силами і рішили нас покарати, зібравшись під вечір штурмувати вишку. Але вата класична у своїх вчинках, і, як виявилось, покарало зовсім не виросло.
93-я мехбригада прислала нам на підкріплення 2 коробочки (БТР і БМП) з десантом. Мої обіцяли прислати 3 “мішки” (танки). Коротше, коли почули, то нас класично накрили градами, потім кілька разів АГСом. Ми оборонялись 4 години + підтримували вишку. Голова працювала холодно і чітко, віддавала потрібні команди язику, а язик – хлопцям…

Коротше, на диво чітко ми відбились по всіх точках (термінал і вишка).

Перемога буде за нами. 🙂

12 січня 2015 року
День розпочався класично, з обстрілів. На аеропорт пішли сепарські танки і там почався серйозний бій. Наші танчики десь підійшли з поля зі сторони Песок і каталися по взльотці. Були спроби штурму вишки і порту. З порту пускали кілька разів сигнальні зелені ракети і туди били наші міномети. Кілька разів порт і прилеглі території обстрілювали з градів.

По нас били теж. Найбільше запам’ятався обстріл танків. Бив прямою наводкою десь з 1,3 км. 2 рази – пряме попадання в будинок, в якому ми живемо. Одним снарядом зруйновано нашу кімнату – пряме влучення – в кімнаті нічого не вціліло – Слава Богу, там нікого в той момент не було.
Юра, мій напарник, стояв навпроти дверей нашої кімнати – його ударною хвилею кинуло об стіну. Легка контузія – відправили на базу. Я стояв в сусідньому коридорі – мене тільки обсипало уламками штукатурки, дверей і ще якогось сміття. Одразу повний коридор диму і пилюки – важко дихати. Речі всі позакидані під уламками ящиків, битої цегли – вночі я то своє добро довго відкопував. Спальника так і не знайшов. Одразу після обстрілу біжу на “Кабінку” – наші мають давати у відповідь – треба підкорегувати вогонь своєї арти.

На позиції був з ДОКом – вирішили налаштувати ПТРК для зустрічі “коробочок” противника – ми їх називаємо “залізні уєб…ни”. Тільки виліз ДОК на настройку – через 10 хв. нас почали накривати з усього, що в них є: міни, арта, танки, а на останок – градом.

Бункер (перекрита бетонними плитами щілина) колихався, струшувався, а ми молились. Молитва була щира, бо промахнулись :), хоча дещо оглушені. В будинок ще кілька разів попали танком – фронтова сторона (південна) – суцільні руїни (ми живемо тепер в північній).

Прасували кілька годин, потім – ніби затихли. Будинку і прилеглій території добряче дісталось – додалось багато чорних вирв по периметру в перемішку з кусками зірваної гофри з даху будинку, битої цегли, залишків ящиків і іншого сміття…

13 січня 2015 року
У мене з’явилась впевненість у нашій перемозі. Навіть не в ній, а в людях, які її виборять у боях.

Сьогодні в 09:58 завалилась вежа терміналу (диспетчерська вежа) – її цілий ранок лупили танками прямою наводкою (по нас теж били і прямою і навісною, але на 7 день мені вже стало байдуже – звикаю). Вже розрізняю різні звуки снарядів, мін різного калібру – чуючи звук, знаєш, куди приблизно впаде..

14 січня 2015 рокуВасиля. День розпочався в 03:00 з розривів рації, що до нас їдуть наші коробочки і їх треба зустріти. Приїхали вони, правда, аж в 04:30. Всього З мотолиги для закидання підкріплення на термінал і вишку. Заходили ще по ночі, тому сильно по них не лупили.
Просочилась інфо, що сепари залізли в підвал терміналу. Нортон поїхав керувати обороною порту – сміливий поступок, молодець, що не злякався. Зустрів Яріка – нашого інженера з “Гнізда” – перекинулись кількома словами, як старі знайомі (хоча познайомились кілька днів тому). Ярік за старшого колони, як офіцер. Запрошую на каву в кухню, а він на мене здивовано так дивиться – так ж тут стріляють кругом – як тут можна каву пити?!!! )))) Розвеселив.)

На порту сьогодні було весело – їздили сепарські танчики і лупили по порту: хотіли завалити південно-західний кут. Регулярно порт атакували з півдня, ми підтримували наших хлопців – АГСом прикривали Західні підступи. Поки сидів на спостережному пункті, по мені з УТЕСа лупив снайпер – хотів завалити “кабінку” і збити прапор з вишки – хрен, звичайно, вийшло – відстань 1 км, але приємного мало, коли по тобі працює 12,7мм. Прибула нова зміна 93 і ПС. Скоро і мене поміняють (наївно думалось). Ввечері інженери з 93 привезли колоди для бункера – 2 дуби. Правда, ті дуби ні в тин, ні в браму…кривобокі…і бажаючих щось з тими дубами робити багато не було.

В терміналі в підвалі завелись “щурі” – кілька чеченців якимось чином залізли туди і тероризують наших.

Ще раз переконуюсь, що це війна – набагато гібридніша, ніж здавалось. Інформаційна безпека дуже важлива. Цілий день до Буревія дзвонять журналісти і розпитуються чи працює наша артилерія. Арта, насправді працює на “5”, але піднята в неті хвиля “все пропало, нас зливають” наводить паніку на маси. Паніка нам геть не потрібна – максимально гасимо цю хвилю, але насувається щось недобре…

Вдень наші роблять кілька рейдів, мотолигами возять 300-х і закидають нові партії хлопців на підсилення.

Під вечір ситуація загострюється – бої вже йдуть в самому терміналі – наших відтіснили в західну частину терміналу і продовжують тиснути. Розпочалась пожежа.

Комбриг уточнив в мене, в якому стані будівля старої пожарки, що за 400 м від терміналу на захід. Під вечір стало зрозуміло чому – частина наших перемістилась туди. З терміналу і вишки вивезли останніх з моєї роти – заступила 7 рота і 93 бригада.

16 січня 2015 року
Ситуація складна. Наші продовжують утримувати перший поверх в західній частині Терміналу і стару пожарку. Закинули кілька штурмових груп в термінал з надією відбити приміщення.

З тилів підтягнулась нова арта, ймовірно 152 мм (“Акація”) – починають накривати термінал і навколишні території.

152-мм дивізійна самохідна гаубиця, призначена для знищення живої сили, артилерійських і мінометних батарей, пунктів управління. Веде вогонь на дистанції до 16-20 кілометрів.
З самого ранку зайшов конвой за 300-ми і з новими групами – не полишаємо надію відбити термінал.

На посту стою з хлопчиною з Херсона – “Кондитер” – він вселив мені якесь внутрішнє переконання в позитивному закінченні всього цього лайна. Навіть легше стали сприйматись обстріли і снайпери – подумки дякую йому за це.

В порту ситуація складна, але керована. Штурмовики тримають плацдарм на заході. Сепари виставили на даху терміналу 2 прапори: якийсь батальйонний і москальський. Пригнічує… Б’єм зі всіх стволів по порту. Не сплю вже цілу добу – не було як. Прибули 10 хлопців – снайперів з 3 полку спецназу – вже якось легше і спокійніше. Дуже хочеться вірити, що все це закінчиться позитивно..

17 січня 2015 року
Ніч перейшла в день, до нас приїхала наша “беха” (БМП) на підсилення і для роботи в порту. Її по ходу побачили, чи почули і тепер б’ють з 120 мм, міномета – намагаються попасти. Дістається усім, в тому числі і нам, бо “беха” стоїть під нашим парканом.

Рано вранці, як заходили в порт, просрали одну “ласточку” (МТЛБ) – через неуважність.

Наші вживають термінові контрдії по відновленню контролю за терміналом.

Десь з обіду почали наступ. Наші висадили кілька груп і почався скажений страшний бій. Все закрутилось в якомусь незрозумілому ще для мене танці з купою крові, людей, незрозумілостей. Атакували з кількох напрямків: на диспетчерську вишку, на “обсерваторію”, на стару пожарку. Йшли добровольці з 93 бригади, з 90 бату 81 бригади. Заміс на кілька годин. По радіоефіру розумію про велику кількість поранених. Частину 300-х вивозять через наш пункт (метеостанція) – нас постійно обстрілюють з арти. Десь коло 18:00 привезли вісім 300-х. В хлопців в основному поранення ніг – близько вибухнула протитанкова граната (РПГ) – попереламувало ноги, в багатьох важкі відкриті переломи – ноги буквально звисають нижче колін, багато крові, багато тяжких, яких негайно потрібно евакуйовувати.

Нашвидкоруч (у всіх моїх класичний “ступор”) організовую розташування 300-х по нашому будинку – 3 – на кухню, 1 в коридорі і 4 в дальню кімнату до 93-ї бригади (старший групи в 93-ій “Кос”). Та бігом надаю допомогу (якщо це можна назвати допомогою) – перетягую по-новому джгути на пошкоджених ногах – намагаюсь морально підтримати. Старі радянські джгути рвуться….

Роздав всі свої турнікети (знаю, що не правильно) і все своє знеболююче (до задниці теорія – в мене зараз немає часу в це гратись – треба розрулювати ситуацію). МТЛБ погнала на порт за наступною партією 300-х – в нас перевалочна база – шпиталь. Потім Бог нам прислав (не знаю, звідки він взявся) медика з ПС – має спеціалізованого наплічника зі всім необхідним.

Йдуть постійні обстріли арти і мінометів – за нашим парканом ховаються МТЛБ, БМПшки, які вже “відпрацювали” і чекають на подальші команди. Йде запеклий бій, регулярно через нашу станцію проходить наша техніка (танки, БМП, МТЛБ) для вивезення 300-х і поповнення боєкомплекту.

Через “промахи” сусідів сепари кілька тижнів перед цим біля взльотки поставили свій блок-пост, чим відсікли дорогу з Пісок, тому єдина дорога на порт іде через нас. Через таку велику честь (в нас танки – “мішки” згруповуються і йдуть в бій на порт, а мотолиги передихають перед ривком за 300-ми в термінал) нам постійно прилітає і дивом та наша одноповерхова кибідка ще стоїть. Всі вже знають, що тут заправляє “Прокурор” і так по рації і передають – “йдете через Прокурора”. За 300-ми прибув і командував погрузкою Кремінь (як потім з’ясувалось – зам командувача ВДВ). Нортона ранило – але в нього все ОК.

Можна сказати, що наступ захлинувся – частину завдань було виконано, але через багато суб’єктивних обставин це дало тільки короткотривалий ефект – сепари швидко оговтались і перегрупувались – склалося враження, що в них явно більше сил і засобів тут зосереджено.

Під вечір наші наступаючі частини почали вертати з порту. Через “суматоху” багато погубилось, хтось потрапив у полон. Вночі до нас вийшло ще кілька бійців з порту – приймаємо всіх, чим більше народу – тим веселіше.

18 січня 2015 року
Ніч після вечірнього бою на диво спокійна. Підлога в кухні залита кров’ю хлопців – за кілька годин вона вже губиться в бруді, принесеному солдатським взуттям з двору. Чомусь згадується фраза, що герої живуть один день (в пам’яті). Сплю у позі фараона з перехрещеними на грудях руками тримаючи 2 рації. Замість подушки – каска. Не роззувався, а лиш накрився частково спальником.

Наші по всьому периметру навколо порту ще продовжують проводити наступальні дії для зачистки території і закріплення позицій. Група бойовиків 93-й і 81-й закріпилась на 1 поверсі в західній частині терміналу. Сепари сидять на 2 і 3 поверхах і регулярно травлять наших газом. Як в І світову війну – використовують гази…Наші тримаються мужньо. Арта – боги війни – просто титани: працюють безперестанку вже 3 добу… багато гармат ламається… підводять нові підрозділи з тилу.

В обід під час мінометного обстрілу двоє наших хлопців отримали важкі поранення: Саша Запорожець з ПС – складні осколкові поранення лівої ноги. РЕМ з ОУН- осколкове поранення ноги, паху і щелепи…В нас немає штатного медика – але Бозя нас любить – вчора з порту до нас вийшли 2 бійця, здається 93-ї бригади, з яких один – дівчина-снайпер, яка досить непогано розбирається в медицині. Вони залишились ночувати і коли прилетіла злощасна міна, вона ще була у нас (збирались якраз їхати до своїх).
За 1,5 год ми їх евакуювали на с. Водяне. Саша важкий, але стабільний, але вірю, що все буде ОК (пізніше вже дізнався, що з Запорожцем все ОК дійсно – відчухався).

Перед обідом приїжджали на відпрацювання БТРи і БРДМ. БТРи відпрацювали і звалили, а БРДМ застряг – один з бетерів, коли здавав назад, вдарив БРДМку і зіпхав її в воронку від града – вона там тупо застрягла. Екіпаж евакуювався з машини, забравши озброєння (ДШК) та особисту зброю і засів у нас під парканом – хлопці поперелякувалися і були розгублені. Ми одразу їм почали кричати, щоб не лізли через пролом в паркані, бо там розтяжки.

Запустили їх через калітку – 3 хлопців з 90-го бату. Приютили, погодували, напоїли і… поставили на ніч чергувати на північному посту 🙂 – мотивація – треба стерегти їхню БРМД, а північний пост якраз на неї виходить :). Один, правда, нас покинув, сказавши, що йому терміново треба на базу, а в іншого пошкоджена від вибуху спина. Коротше, чергує один – Джек Воробей (так представився, чи то так його хлопці охрестили – вже не пригадую, але через кілька місяців ми з ним пересіклись в Авдіївці – живий, здоровий).

Ще дуже дивно, за що хочу написати – коли БРДМ звалилась в яму, інші БТРи тупо звалили (правда, по них добряче били з мінометів), залишивши екіпаж БРДМ…. Один БТР через деякий час вернув, але, зробивши коло навколо – звалив. Кажуть, що всім дуже страшно до нас їхати, бо одразу накривають… :).

Все буде ОК, ми ж безстрашні…. Чи може вже безшабашні…

19 січня 2015 року
Йордан. Свята не відчувається зовсім, але хочеться. Зранку, коли не було ще обстрілу, я з Кондитером вирішили мінімально розвіятись і зробили фотосесію: Денис (Кондитер) захотів облитись водою – все-таки Йордан. Знайшли цілий (в розумінні не посічений осколками) цинк з-під ВОГ-17 набрали води і Денис провів цілий ритуал – роздягнувся на посту, розказав промову і облився. Звичайно, це все робилось на камеру, за оператора – я власною персоною, за спостерігача на посту (який власне просто офігівав і це було його роллю) був Лимон з ОУНа. В травні 2015 Лимон (здається, звали Дмитром) героїчно загинув під час бою в с. Піски. Сам родом з Краматорська, де і похований.

Все дійство для красочності картинки відбувалось на фоні Головного театру бойових дій країни – Донецького аеропорту. Сепари в біноклі, мабуть, припухли :). Потім була міні фотосесія з бойовим прапором на тому ж фоні (круглі офігівші очі сепарів на фото не видно) в різних бойових позах.

В обід прибуло поповнення ПС – 4 чоловіка, з яких двоє вже були тут і пам’ятають мене… (який я вже тут древній…) Поки я був на посту, мої хлопці рішили, що треба “брити”.

Довелось на пальцях і власному бравому прикладі (це я зараз себе хвалю, а насправді мене вже це так захарило) показувати всю важливість утримання цієї позиції (типу дорога життя для хлопців на порту і т.д.) і аморфна маса поступово стала набирати людські форми хоча б якоїсь військової структури.
Нас залишилось критично мало навіть для несення цілодобового чергування і охорони об’єкта, не кажучи вже про його оборону (потрібно хоча б 15-18 чоловік) і це мені дуже не подобається. Тут передова, один з найважливіших (єдиний) вузлів зв’язку з портом – сучасною українською Маківкою чи Лисонею, важливий опорний пункт оборони порту з півночі і північного сходу, а до його оборони ставляться так нехлюйськи.

Мабуть завтра треба виходити “по проводах” (супер секретний спосіб зв’язку, використовується армією в екстремальних випадках, коли не працює рація – тупо подзвонити з мобілки) на “сорок четвертого” і змалювати ситуацію – сюди треба хоча б відділення з АГС і кулеметом. Та й я вже тут 13 день (пишу вночі вже 20.01, тому фактично вже 14 день) і хочеться відпочити, тупо помитись.

В обід на терміналі пролунав потужний вибух – по ходу сепари хотіли його підірвати, але щось пішло не так і вибухнуло тільки в середині по центру – обвалилось кілька перекриттів, є трохи 300-х наших, але хлопці тримаються, а я вірю, що все буде добре.

20 січня 2015 року
Наш пост називають по-різному: РЛС, Метеостанція, Хортиця, У Прокурора, Канава, Метеовишка… кому як подобається. Мені – №4 :).

Сьогодні день важких втрат, безславних перемог і запаху смерті. В 10:00 на порт пішов десант з метою закріплення позицій в новому терміналі, старому терміналі, агроцентрі, вишці, пожарці. Але зранку був густий туман і майже всі водії БМП, МТЛБ поблудили і повисаджували десант хер знає де.

Їх там вже чекали: багато хлопців полягло в перші хвилини бою. Цей весь жах я слухав в прямому ефірі по воєнній рації – як хлопці кричали, що їх оточують, по них лупить кулемет, їм підбили прямою наводкою коробочки і лише деяким з них вдалось вскочити в приміщення.

Цей жах тривав до години – “дев’яносто дев’ятий” – командир 90-го бату, який очолював один із підрозділів, що штурмував порт, потрапив в оточення і під сильним кулеметним вогнем кричав по рації, щоб дали підкріплення.

Хлопці із 79-ї, зблудивши в тумані і не знаючи, куди їхати, просто вернулись назад – підкріплення не буде… Потім все затихло і через декілька хвилин після марних спроб штабу вийти на зв’язок – рацію взяв сепар Макс і сказав, що наші хлопці в нього і щоб ми прислали коробочку за ними… Обіцяли накормити і напоїти…

Комбриг 81-ї бригади сказав, що він знає як вони поють і кормлять… після того настала тиша в ефірі – всі все зрозуміли. Радіоефір прослуховується сепарами, атака захлинулась, купа техніки згоріло, і саме найбільш важко сприйняти: хлопці загинули… багато потрапило в полон…

Перед моєю позицією за 300 метрів, вже на виїзді з порту міною – прямим попаданням підбито МТЛБ (водій – здається був “Шахтар”) – машина спалахнула, як свічка і почав рватись БК. Це все в тебе перед обличчям… – наші хлопці побігли, хотіли допомогти, думалось, що вибуховою хвилею можливо когось викинуло з машини, але неможливо було до неї підійти через високу температуру і розриви БК – на жаль, змушені були вертати. Вона і досі там стоїть біля паркану донаеропорту… МТЛБ була із зенітним розрахунком – всередині було багато снарядів до ЗУ-23-2….

Мені стало якось неспокійно – з командуванням зв’язку немає – бо рації прослуховують сепари, в радіоефірі – тишина, туман густішав.

Коли стемніло, до нас під’їхав БТР з розвідкою 81-ї бригади і Окунь (командир групи) передав мені новопрошиту рацію – трохи від серця відпустило. Одразу в полі засікли в тепловізор групу з 12-13 чоловік, що рухались з порту до нас. З’ясували, що це частина оборонців порту – вони залишили своїх важких 300-х і всі, хто міг ходити – вийшли з терміналу через взльотку під прикриттям туману. Це явище природи зранку погубило багато життів, а ввечері їх врятувало. В групі кілька 300-х – всіх запускаю в приміщення – всі просять води… Дали укриття всім: було 10 хлопців з 90 бату, 1 з 93 і 1 з 80.

Через годину до групи прибилось ще 2 вояків з моєї бригади: 1 із ЗАВ (зенітник) і 1 з розвідки. Всього 15 чоловік. Частину розселив по кімнатах, частина на кухні.

Вернулась розвідка (передавали нові рації на пожарку і на вишку) – хлопці з останніх сил утримують ці рубежі, але всі одностайно не бачать сенсу в цьому. На терміналі залишились одні 300-ті. (чоловік 20) і 1-2 цілих добровольців для прикриття.

Мої хлопці з метеостанції подивившись на це все і наслухавшись розповідей уцілілих (в самого волосся дибом ставало) геть розкисли і почали готуватись до евакуації.

Намагаюсь різними способами переконати їх у протилежному, але навіть найдосвідченіші добровольці зневірились і сиділи на телефоні – викликали транспорт для евакуації… Чесно – страшне видовище, коли зневірюються добровольці – люди, які приїхали сюди добровільно з ідеологічних переконань…

Думаю, потрібно буде поспілкуватись за комбатами ОУН і ПС, щоб цю паніку припинити.

Десь коло третьої ночі була ще одна спроба пробитись до порту з технікою – мабуть для евакуації ранених. На жаль – теж невдала. Одна МТЛБ перекинулась – водій – 200 і кілька з екіпажу – 300. Одну підбили і вона згоріла. Лиш одна повернулась додому з переляканим напівживим екіпажем…

Сьогодні 14 день мого перебування на станції. Бруд на руках почав в’їдатись в шкіру і сушити руки. Волосся стало липким і склалось в пасма. Погода перетворює ґрунт під ногами на суцільне місиво, яке з часом збільшується в об’ємі і заноситься рівним шаром на підлогу будинку, руки, штани, рукавиці, спальники, речі побуту і т.д.

21 січня 2015 року
День перейшов з ночі попереднього дня.

Під ранок в тепло засікли ще один силует. Прокрадався під залишками паркану зі сторони порту. Ледве йшов і був без зброї – 99%, що це з наших, але все одно проявляю обережність. Виходжу назустріч з калашом на поготові. За кілька метрів зупиняю його голосом. Говорить по-українськи. Питаю позивний – “Лось”! Та це ж “Лось”, що на вишці за старшого був! Я теж назвався – обнялись, бо він мене теж згадав (знайомі тільки по позивних в радіоефірі).

ОУНівці і “Правий сектор” в 6:00 ранку вже були готові до виїзду – їхні машини вже грузились біля метеостанції. В 7:00 всі вже запаковані і готові до виїзду. Зі мною залишаються ще 2 ОУНівці для прикриття. Аргументи про необхідність залишитись, на жаль, не були почуті.

Ставлю “Скибу” (в ОУНівців теж “Скиба” був – це в нього такий позивний) на “Кабінку”, “Морву” ставлю на “Північ”, а сам беру свого АКСа і йду в розвідку до підбитої МТЛБ, подивитись, чи є там тіла (я бачив, як її підбито міною по ходу, але все ж таки жевріла надія, що хтось зміг вискочити з того пекла).
По дорозі до МТЛБ (250 метрів від нашої позиції приблизно) – безліч воронок, біля МТЛБ – розкидані РПГ – 26 і РПГ – 18 в упаковках, які хаотично лежали навколо техніки. Поруч “Ластівки” знайшов обгорілий автомат з зігнутим стволом – багато нерозірваних снарядів, переважно від ЗУ 23-2 (я думав, що то від БМП і тому думав, що підбили БМП) – вже пізніше я дізнався, що то була МТЛБ, а боєкомплект від ЗУ-23-2 вона просто везла для ЗУ – 23-2.

Всередині підбитої броні я запримітив 4 обгорілих тіла наших хлопців. Це навіть важко назвати тілами, шматки обвуглених м’язів з кістками… Коли через 2 дні, з хлопцями вернувся сюди, щоб забрати і гідно поховати воїнів, то виявилось, що їх не 4, а 5 (одного я не побачив).

Коли вже хотів вертатись назад, мене запримітили сепари і почали стріляти, чітко не скажу, з чого, але час між розривами – приблизно 6 секунд. Можливо, це була БМП-1, а можливо, СПГ-9…. Біг, як заєць – зігзагами від воронки до воронки…рахував до 5 і тупо падав – за секунду – вибух. Не дивився, звідки стріляли і чи далеко розірвалось – тупо біг. Броня з БК, гранатами, ракетницями, АКСом – важили більше 20 кг, але то зовсім не відчувається, коли по тобі стріляють…в голові пролітало тільки одне словосполучення “йо..тво…ма…”…

Біля 11:00 прибуло 15 чоловік 79 аеромобільної бригади на усилення позиції. Старший – Гектор, лейтенант. Хлопці прибули зі своїм БК, озброєнням (АГС, РПГ, ПК, ПТРК). Хлопці вже биті і це дуже добре.

Командир дуже хотів потрапити в порт. Хлопці спочатку зраділи, що тут вже багато чого є і не треба робити укріп район (їх саме так і орієнтували – взяти з собою кирки, лопати). Потім вводив до темноти пациків в курс справи – розселення, чергування (з 12:00). Пару раз накрили мінами – пацики вже обстріляні :).
Вночі до мене знову вийшли хлопці з порту. Цього разу Павук з вишки з хлопцями (9 чоловік разом). На вимогу штабу даю кілька довгих черг трасуючими в небо – підсвічую точку, куди мають виходити. Посиділи, погостювали – порозказували жахи і їх десь вночі забрали (я проспав, бо втома сама закрила очі). Зранку в 4:00 прибув Окунь і пішов за останніми оборонцями пожарки (остання точка оборони порту) вивели ще 7-8 чоловік. Зустрів Макса “Єшку” з 9 роти – радий був його бачити, як і він мене 🙂 Макс ходив з Окунем за своїми хлопцями.

Десь коло 5:30 їх теж вивели і забрали додому.

Можна сказати, що 22 січня 2015 року орієнтовно в 5:00 ранку ми покинули аеропорт. Хоча це чисто формальність – ми утримували метеостанцію, яка теж відноситься до будівель порту, тому це питання спірне.

Розказували, що кілька хлопців забарикадувались в вежі і десь в районі пожежної і тримають кругову оборону. По телеку показували, як наших 300-х сепари позабирали з терміналу. Десь коло 16 чоловік потрапили в полон (з 7 і 9 роти). Загалом ситуація дуже складна – сепари взяли за кілька днів штурмів багато хлопців в полон. Багато 200-х і купа побитої і кинутої техніки. Це дуже б’є по нервах і психіці..

Коли виходив з новоприбулими командирами на “задній двір”, то вискочив без броніка. У нас ця територія вважалась “умовно безпечною”, оскільки фактично з усіх сторін була закрита від прямого пострілу…..крім мін. І коли я оце хлопцям розповідав про умовну безпечність, ми стояли на ґанку без броні – прилітає 82 мм міна і розривається в 15 метрах від нас на задньому дворику…. Всі аж поприсідали від несподіванки і бігом напівраком поповзли в хату…дивом усі залишились цілі – у Когось на нас є ще інші плани – бо тут крім дива у вигляді дикого везіння іншого пояснення в голову не приходить (суцільний радіус ураження осколками 82 мм міни, здається 18 метрів)…

22 січня 2015 року

Зранку почав збиратись – командування обіцяло мене до обіда вивезти. Десь біля 10:00 почався сильний артобстріл – склалось враження, що обходять з флангів – зі Спартака і з Пісок.

Там був дійсно сильний бій – працювала арта, важка техніка. В Спартаку, як пізніше стало відомо, наші зачистили півсела, але не закріпились і пішли назад. Сепари пішли в контратаку і намагались взяти в кільце Зеніт – військова частина ППО в районі Спартака – наші попідбивали купу техніки, взяли трофеї – 5 УТЕСів, БМП, САУ… Правда, наші теж понесли втрати – кілька хлопців з ПТРК полягло. Казали, що сепарські танки Т-72 обладнані якоюсь апаратурою – ракета долітає до танка на 50 м і різко повертає на 90о

Ще по рації передавали, що сепарські танки пішли на обхват Пісок з західної сторони – правда вірилось мало – танки без піхоти – купа металу. Особливо, коли закінчиться БК.

Так і сталось – танки відстріляли весь боєзапас і вернулись в Донецьк. Але наші всі встигли похвилюватись – особливо тиловики. Одразу всіх, хто був на обслуговуванні штабу і в резерві кинули на рубежі готуватись до відбиття танкової атаки. Як кажуть: краще “перебздеть, ніж недобздеть” .

Перед обідом двох хлопців з 79 на “Кабінці” ранило – був обстріл по ходу з танка і снаряд влучив близько від “Кабінки” – одному посікло бороду, а їхньому командиру Гектору – осколок заліз в лікоть (неприємно). Обидва легкі. Взагалі варта було б лейкопластирем заклеїти бороду і воювати далі, але я не лікар, а оскільки в нас – 300-ті, то їх треба евакуйовувати. БТР мав бути ввечері, але через танки БТР прибув аж зранку 23.01.2015.

Зранку ще ходжу і розповідаю Художнику (залишається старшим замість Гектора), що де є і де лежить – стоїть.

Ще вчора чи позавчора до нас прибився собака – ходить з нами по території. Кота не видно – явно ховається, бо з’явився пес – конкуренція 🙂

В 7:00 ранку прибув БТР з 79 бригади і я їду в с. Водяне – хлопці з сумом чи то із заздрістю в очах проводжають – намагаюсь їх підбадьорити, що все буде ОК.

БТР десь за 30 хв. нас доставив в “Гніздо” – біля 8:00 я вже в штабі.

Всі мене раді бачити (при чому всі поголовно, полковники, підполковники, майори) – кажуть, що я герой і молодець. Дехто навіть обнімає :). Зустрів знайомих – Макса з 9 роти, Яріка, хлопців з розвідки і ще багато. Всі посміхаються і радіють – мабуть, по їхнім розумінням, я дійсно повернувся з пекла. Вертаємо вдвох – до нас ще вчора вийшов один з крайніх оборонців ДАПу Василь з 90 бату – помагає нести мій рюкзак.

В штабі показую на карті, що де є – розказував довго – всі уважно слухали. Показав, де стоїть підбита і загрузла техніка. Всіх зацікавило МТЛБ з нашими 200-ми: детально розповідаю, де він стоїть і як я туди кілька днів тому ходив. Командування вирішує їх звідти забрати. Попросили бути провідником і старшим групи по евакуації 200-х. Підписуюсь (страху не було зовсім – було чітке розуміння ситуації, та й я ще не встиг переодягнутись) :)…

Прибули в “Гніздо” – все, я вже переключаюсь на режим відпочинку – шукаю куток, де можна переночувати і саме головне – помитись!

Є! 20 хв. гарячого душу… тупо тащусь. Тут немає зв’язку є лише воєнний нет – зв’язуюсь з Вікою – вона вже заспокоїлась і навіть жартує – це добре :). Обіцяють найближчим часом мене відправити в постійний пункт дислокації.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться