Новообраний мер міста Бережани архітектор Ростислав Бортник: “Людина, що змінила життя в Європі на Україну – це промінчик надії. Моє ім’я незаплямоване”

Успішний архітектор, який повернувся з Австрії в Україну та щойно переміг на виборах на Тернопільщині – про "халабуди" на деревах, роботу на фермі під час навчання, перспективи Бережанського замку, "відсутність шансів" та ставку на сарафанне радіо.

Так, я народився у Бережанах. У дитинстві ми з друзями любили кататися на велосипедах, грали у хованки, у козаки-розбійники… Будували “халабуди” на деревах у парку – і в цьому процесі завжди була здорова конкуренція, адже інші, сусідські хлопці також будували там щось своє. У мене було цікаве і жваве дитинство.

У юнацькому віці ми лазили по руїнах Бережанського замку – на той момент він був доступний. Дорослі нас за це сварили. Це було небезпечно не тільки тому, що там падало каміння, а і тому, що в ті часи на території замку можна було знайти безліч використаних шприців – що свідчило про наявність наркоманів…

Моя мати хотіла, щоб після 9 класу я вступив до Бережанського агротехнічного інституту. Звісно, великого вибору там не було – або економіка, або електрика, або механіка… У мене душа більше лежала до механіки, і я обрав механізацію сільського господарства. Маю чесно сказати, що не жалкую про це. Це хороший навчальний заклад, який дав мені непоганий плацдарм для подальшого розвитку.

У 2001 році в інституті у мене з’явилася можливість пройти стажування у фермерському господарстві в Австрії – і впродовж 5 місяців я працював на фермі. Тоді я побачив можливості цієї країни, якість життя у ній і дізнався, що в Австрії є безкоштовне навчання для іноземців. І я поставив собі мету: далі вчитися.

Згодом я закінчив інститут вдома, став молодшим спеціалістом. Після випускного мама розбудила мене і запитала:

-Сину, що ти робитимеш далі? Будеш іти на бакалавра?

-Ні, мамо, я хочу спробувати щось інше.

-Що саме?

-Архітектуру, дизайн.

-Ну… У Львові, у Києві є навчальні заклади.

-Ні, мамо, я хочу навчатися за кордоном.

-Ти знаєш нашу ситуацію фінансову. Я тобі не зможу допомогти, – відповіла мама.

-Так, я розумію, – сказав я. І ліг далі спати.

Але від своєї ідеї я не відмовився. У 2003 році я знову поїхав до Австрії. Повернувся до родини, в якій був під час стажування, і рік працював у них. Доглядав за волами. Після року роботи та навчання у торговельній академії як гостьовий студент я поступив у Вищу професійну школу Каринтії за фахом архітектура. З того моменту почався мій архітектурний шлях – і я вже розумів, що зробив правильний вибір.

Під час навчання я мав заробляти гроші. З 6 до 8 ранку я доїв корів. Далі мився, переодягався та їхав на навчання. Коли я повертався з навчання – знову приступав до роботи.

Перший рік навчання на архітектора був дуже невдалим – можливо, тому, що переїхав я пізніше на три тижні. До того ж, у мене був низький рівень знання німецької мови. Мене залишили на другий рік. Так я потрапив у нову групу, де у мене з’явилося більше друзів. І я переїхав безпосередньо у місто, де навчався – вже їздив з міста на роботу, а не навпаки…

Цей період був дуже важким. Але іншого виходу у мене не було. Я заробляв гроші не тільки собі на проживання в Австрії, але і допомагав рідним в Україні. Знав, що коли все кину – у мене не буде нічого. Так тривало 9 років, і в якийсь момент у мене був синдром емоційного виснаження через те, що я і навчався, і працював на декількох роботах… У певний момент я потребував допомоги. Але з того стану я вийшов.

Трішечки легше стало, коли я пішов на практику – дещо покращилася моя фінансова ситуація, і я вже відчув, що таке архітектура…

Тема моєї дипломної роботи – “Нові концепти для Бережан”. У роботі я хотів висвітлити якомога більше ідей. Однією з них було створення Музею сучасного мистецтва (Museum of Modern Art, MoMa) у Бережанах, який, зрештою, був створений у 2011 році у стінах місцевого краєзнавчого музею. Тоді я відкрив свою першу персональну виставку – “Дорогами південної Африки”. У приміщенні я з бляхи створив африканські нетрі, а на них розмістив фотографії своїх подорожей по південній Африці, фотографії проєктів, у реалізації яких там я брав участь.

Сюди ж, до нових концептів, можна віднести і молодіжний центр при Українській греко-католицькій церкві у Бережанах.

Для Бережанського замку я на той момент спроєктував нові ворота. Минуло 10 років, але цей проєкт досі не вдалося реалізувати, хоча бюджет там дуже маленький. У найближчому майбутньому я займуся цим…

Я приділив дуже багато часу аналізу замку: що з ним робити, за що братися, чи реставрувати повністю, чи законсервувати… Приділив я замку і дуже велику частину своєї передвиборчої програми – взяв з дипломної роботи та інтегрував у програму. Замок – дуже великий магніт, об’єкт, який може сприяти розвитку туризму у нашому краї. На даний момент у мене є ідеї створення у замку двох музеїв, аналогів яким немає у світі – і, якщо добре продумати маркетинг, я впевнений в успіху.

…Саме через дипломну роботу, присвячену Бережанам, після університету мене взяли розробляти план розвитку австрійського міста Гогенемс, де мені вдалося втілити декілька ідей.

ДВОМЕТРОВИЙ ПАПЕРОВИЙ ЛІТАЧОК, НА КРИЛАХ ЯКОГО Я НАПИСАВ КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ”

У моєму портфоліо зараз можна налічити близько 100 проєктів, у яких я брав участь – це і теоретичні проєкти, і практичні, і збудовані.

Першим реалізованим проєктом була реконструкція залізничної станції в Австрії за моєю ідеєю.

Неможливо забути гуманітарні проєкти з будівництва навчальних класів у Південно-Африканській республіці, неподалік від Йоханнесбургу. У 2009 році ми будували там виробничі майстерні та навчальні класи, у 2011 році – початкові класи. Коли будуєш для дітей – це дуже важливо. І для тебе, і для них.

Пригадую першу виставку, у якій я був співкуратором – ми з моїм професором провели її у архітектурному центрі у Відні. Це була “Україна. Міста, терена, сліди”. Я розповідав австрійцям про нашу країну – і про модерну архітектуру Харкова, і про київський модернізм, і про архітектуру південного узбережжя Криму, і про дерев’яну сакральну архітектуру Закарпаття, і про Чернівецький державний університет… І, звісно, про Бережани.

Були проєкти у Швеції, в Італії… Був багатоквартирний проєкт, який в Австрії подали на державну архітектурну премію. Це був один з найважчих проєктів.

Але архітектура – це одне. А у мистецькі проєкти я вкладаю свою душу. Можливо, тому так успішно вийшла серія проєктів “163. Одна зернина – одна людина” в пам’ять про українців, вбитих під час Голодомору. До сьогодні це найбільший, найважливіший проект у моєму житті. Він – наймінімалістичніший, найпродуманіший, там немає нічого зайвого, і його можна легко зрозуміти. Коли я працював над проєктом разом із працівниками музею, на другий день один з них підійшов і сказав мені: “Вчора до мене приходили знайомі, я їм коротко розповів про ідею твою. І ти знаєш – вони зрозуміли”. І у той момент – це вже був для мене успіх… Коли на відкритті я розповідав про кількість жертв Голодомору – декілька людей зомліли від того, що зрозуміли масштаби цієї трагедії… 163 – це середня кількість зернин у п’яти колосках.

Минулого року я зробив проєкт, присвячений MH17 – створив двометровий паперовий літачок, на крилах якого я написав кількість жертв у літаку, збитому російськими терористами. Цей літак ми з друзями показували під стінам ОБСЄ. Там якраз проходило засідання по цій трагедії. Думаю, це був новий вид політичного мітингу…

З 2012 року у Австрії я слідкував за діяльністю Товариства української молоді в Австрії (ТУМА).

Коли в Україні були буремні часи, коли була революція – я споглядав за подіями здалеку. І мені дуже бракувало українства, громади… Але на роботу я потрапив не до Відня, а у Форарльберг. Я бачив, як мої майбутні друзі з ТУМА організовували у Відні мітинги та демонстрації, як збирали допомогу. Але долучитися до них я не міг – до Відня було близько 600 км. Це мене дуже ятрило. Там, де я мешкав, я не знав жодного українця… Я просив поради у своїх австрійських друзів, питався у них, де б можна було купити бронежилети для українських бійців… І чув від європейців, що вони дуже далекі від цієї теми.

Після того, як я приїхав до Відня – буквально за тиждень вже вступив у ТУМА. Це був кінець березня 2015 року. З того моменту я став активним членом товариства, долучався до будь-яких проєктів, вносив свої ідеї. В Австрію тоді приїжджали українські поранені, які проходили реабілітацію, і ми, наша організація, як і інші українці, їздили до хлопців – перекладати, привозити продукти, робити все можливе, щоб їм було комфортніше… Тоді ж я долучився до розробки реабілітаційного центру в Одесі – однак, на жаль, цей проєкт не розвинувся надалі. Я сподіваюсь, що зможу започаткувати такий центр саме на Бережанщині. Адже потреба у ньому є.

З ТУМА ми організовували також благодійні українські бали. Влітку 2020 року у Відні пройшов вже п’ятий ювілейний бал, на якому було дуже багато гостей.

Маючи на руках свою дипломну роботу, маючи безліч ідей, дуже важко було достукатися до міської влади у Бережанах або до інших людей… Дуже важко було донести щось. Зрештою, я зрозумів, що, мабуть, легше буде добитися якоїсь керівної посади – і вже з цієї посади ідеї реалізовувати. Зауважу, що йдеться не про реалізацію конкретних проєктів. Коли я говорю, приміром, про створення реабілітаційного центру на Заході – це не означає, що він має бути таким, як у мене в голові. Але для мене важливо, щоб ця тема розвивалася далі, важливо, щоб її реалізували.

17 років я прожив за кордоном, але я ще не знайшов свого місця під сонцем. Душа моя завжди лежала до України. І не спробувати пожити в Україні було б неправильно, передусім для себе. У майбутньому я хотів би мати можливість сказати своїм дітям: “Я спробував. Я мав можливість обирати – і обрав цей напрямок”.

26 травня 2017 року я програв конкурс на заміщення вакантної посади директора Державного історико-культурного заповідника у Бережанах. Однак навіть члени журі на конкурсі казали мені: “З такою програмою тобі варто йти не на директора, а на мера”. Я дослухався до цих порад і вирішив спробувати себе і в політиці, спробувати себе як голову громади. Тому з 2017 року я у пасивно-віддаленій формі працював над тим, щоб зайнятися політикою, зайнятися виборами. Коли дату виборів вже призначили – я сконцентрував усі свої сили та заощадження на тому, щоб спробувати свої сили.

У зв’язку з пандемією нас перевели на домашню роботу, і я зрозумів, що у такому випадку можу поїхати до України – щоб пів дня вести будівництво у Європі, і пів дня займатися виборами. Це спрацювало дуже добре. Можу навіть сказати, що це був якийсь знак…

Мені звідусіль казали: “У тебе немає шансів”. Опоненти стверджували: “Тільки я можу здолати існуючу владу”. Зауважували: “Тебе тут ніхто не знає, ти профан у політиці”. Це мене, звісно, дуже гнітило… Але я не здавався, бо знав, що у мене є лише одне. Це – моя програма зі 120 пунктів, яку я сам написав. Я розумів, що якщо бодай 10% людей побачать її, побачать зміни, які можуть їх чекати – то далі сарафанне радіо рознесе усе, і за рахунок цього можна буде виграти. І, знаєте, у цьому я не прогадав. Думаю, моєму успіху сприяло насамперед це. А другою його складовою стало моє незаплямоване ім’я. Люди хотіли змін, їм набридла корумпованість місцевої влади. Людина, яка міняє життя в Європі на життя в Україні – це промінчик надії…

Мені закидали, що я не розумію села. Але я 9 років працював на фермі. Я – звичайна людина, яка досягла успіху через важку працю.

… Коли я повертаюся у Бережани (здебільшого зі львівського напрямку, часто звичайним рейсовим автобусом зі Львова до Бережан) і бачу села навколо… Мене це дуже гнітить.

Тут все хріново. Але є тут щось таке, що важко описати. Щось, що змушує тебе закрити очі на всі негаразди, і сказати: “А, знаєте, тут все ж таки добре”. Бережани – це там, де добре…

Саме на Бережанщині у мене виникало та виникає дуже багато ідей. У тому числі й ідей для Бережан. Якщо ці ідеї реалізувати – не казатиму, що тут буде рай на землі… Але буде щось інше. Щось краще.

Звісно, це дуже довгий шлях. Але, впевнений, речей, які саме я зміню, буде достатньо. Це я не обіцяю – це я вам просто кажу. Бо так і буде.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться