Новообраний ректор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров: “Ми втратили одну особливість освіти, яка називається соціальний ліфт”

Про скандали, які останнім часом штормили один із найкращий вишів країни, про стратегію розвитку університету, про статки родини та дві, а не три, ділянки землі, про Гаррі Поттера та болгарські детективи – розмова з Володимиром Анатолійовичем виявилася дуже плідною та цікавою.

Все життя Володимира Бугрова пов’язане із Київським університетом. Він тут навчався на філософському факультеті, потім – в аспірантурі, після чого залишився викладати на тому ж факультеті. У січні 2009 року призначений на посаду проректора з науково-педагогічної роботи, у листопаді 2015 року повторно обійняв цю ж посаду. З минулої осені, коли почалися перегони на ректорську посаду, Володимир Анатолійович вже одного разу приймав поздоровлення, тому що під час голосування отримав найбільшу кількість голосів виборців. Але за встановленими правилами потрібно було, щоб він набрав понад 50 відсотків голосів від кількості виборців, а число 1839 становило 47 відсотків. При цьому найближчий суперник Бугрова мав лише 450 голосів. Однак правила є правилами. Тому вибори було наново призначено на березень. У першому турі Володимир Анатолійович набрав 44 відсотки голосів, а в другому вже 73, чим ще раз підтвердив, що не є випадковою фігурою у цій шаховій партії, в яку хто тільки не намагався втрутитися. Поява в списку кандидатів Володимира Литвина, наприклад, стала для всіх не тільки несподіванкою, але й абсолютним здивуванням.

Звичайно, хочеться зрозуміти, які плани у нового ректора, як він бачить розвиток Шевченкового університету, які проблеми потрібно долати. Тим більше, що цей виш та його студенти завжди проявляють себе досить активно у житті держави, а випускники нерідко обіймають найвищі посади в керівництві країни.

Приємно, що Володимир Анатолійович не просив показати йому список запитань завчасно, готовий був до будь-яких неприємних тем і відповідав щиро та зрозуміло. Найголовніше, він усвідомлює, що нова посада принесе йому багато невдоволень та прохань вирішити якісь слизькі питання. Мабуть, саме філософська освіта допомагає йому вже бути готовим до викликів, які завжди приносять із собою такі високі пости.

– ми розмовляли в приміщенні, яке вже багато років займає Володимир Бугров. І не схоже на те, що його хазяїн вже пакує речі, щоб перенести їх.

– Не все відразу! Після того як встановлені результати виборів, проводиться спеціальна перевірка претендента на посаду. Я подав всі необхідні документи для цієї перевірки до Міністерства освіти та науки. Стосовно мене будуть звертатися із запитами до низки структур і після того, як спецперевірка відбудеться, зі мною укладуть контракт. І от вже коли це станеться, тоді і зробимо ротацію, я перейду в кабінет ректора. Хоча насправді, відверто скажу, це не найголовніше. Головне не кабінет – а люди. Можна працювати і в цьому кабінеті. Просто там виведені лінії зв’язку з усім університетом, відповідними підрозділами, тому там комфортніше саме в цьому відношенні.

– Так. На зустрічах з університетською громадою мене неодноразово питали, чому я вирішив балотуватися на посаду ректора. Та я нерідко сам собі ставив це питання. І пригадав, що у 2015 році ми виграли грант від німецького міністерства освіти. Це сталося після цікавого науково-освітнього німецько-українського форуму, який проводився в Києві. Декілька секцій відбулися на базі нашого університету. І після завершення форуму німецька сторона попросила надати мікропроєкти з різних секцій. В підсумку наш проєкт, який ми назвали “Якість освіти крізь призму системи забезпечення”, переміг. Нам виділили з резервного фонду доволі суттєву суму грошей, і наші фахівці проходили стажування про практику акредитацій в Баварії. А потім велика група – понад 30 осіб – стажувалися в університеті міста Констанц. Це наш традиційний давній партнер. Те стажування організовував віцепрезидент німецької спілки ректорів, на той час ректор університету Констанца професор Ульріх Рюдігер. Спілкування з ним спонукало мене до думки, що колись, коли настане час, потрібно братися за таку роботу, бо це можливість стратегічно вирішувати певні питання розвитку університету. Так, у мене було достатньо повноважень, як у проректора з навчальної роботи, але я весь час розумів, що це лише один фрагмент університетського життя. Освіта, дослідження важливі, але вони не можуть якісно відбуватися, якщо немає фундаменту. Ресурсного, людського. І коли прийшов час конкурсу, я зрозумів, що дозрів до цього, до того ж мене підтримали люди. Так я і вирішив братися за це завдання.

У відповідь на це питання Володимир Анатолійович розсміявся:

– Під час перегонів мою декларацію роздивлялися вздовж і впоперек. І навіть оголосили мене власником трьох земельних ділянок. Відразу зізнаюся, що у мене їх дві. Третя – я так собі думаю – це земля в наших вазонах. Дві наші ділянки сумарно налічують шість соток.

– Коли ми придбали дачу під ведення особистого господарства і поставили паркан, переміряли все і виявилося, що сам паркан і квітник біля нього не потрапляє на нашу територію, залишився поза межами. Тому на нього оформили окремий акт. Це все під Васильковом, 30 кілометрів від Києва. Городу у нас немає. Лише 70 кущів троянд, 300 тюльпанів. В горщиках є оливкове дерево – на літо виставляю на вулицю, на зиму заношу. Ще є натуральний евкаліпт. Ми з дружиною любимо такі рослини.

Квартира в мене звичайна, на вулиці Вільямса. Я її побудував ще за рахунок кредиту. Автомобіль теж звичайний –” Аутлендер”, якому п’ять років. Люблю “Міцубіші”, бо це зручна недорога машина. Нічого іншого у мене немає.

Що найдорожче у мене? Моя дружина, моя мама і мій син. Ніяких особливих статків не маю. І я не є прихильником багатств. Може, в силу філософської освіти розумію, що коли ми станемо перед Богом, то у нас не будуть питати, які статки ми нажили. Нас спитають, що ми в житті зробили доброго і що зробили поганого. От за це будуть судити. Так, я не бідна людина. У мене достатня зарплатня професора, проректора. Але більше мені не потрібно.

Багато моїх друзів колись пішли в бізнес, кликали і мене. Але я не відчуваю в собі до того схильності. Так само мене кликали на державну службу, але це робота з паперами. А я працюю з людьми. І саме це мені подобається.

– Як би це пафосно не звучало, але для мене університет – певна цінність. І всі ці скандали були дуже дошкульними. Хоча я до жодного з них не був зовсім причетний. Про ухвалення певних рішень дізнавався постфактум, як, наприклад, про зустріч у дворі університету. В той день я складав дрова на дачі, а телефон почав розриватися. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Вихідний, мені потрібно було зробити роботу. І тут таке…

Я реаліст. Університет має бути поза політикою, але не може бути поза політикою.

– І наші викладачі так само. Питання в тому, що потрібно знайти розумну збалансовану позицію, пояснити, що ніколи у вакуумі ми перебувати не будемо. Це як з Росією. Це ворог. І все. Це потрібно просто розуміти.

Так само важливо розуміти наслідки всіх дій, які відбуваються в закладі. Таких процесів не повинно відбуватися в університеті. Але ж ми маємо справу із звичайними людьми. Хтось готовий за гроші зробити послугу, написати наукову роботу. Але в науковому співтоваристві всі знають одне одного і рівень іншої людини. Тут ми виходимо на більш глибоке питання, ніж університет. Це питання етосу взагалі. Мене інколи вражає те, що відбувається навколо, бо я системна людина. Як на мене, правила існують для того, щоб їх виконувати. Але чомусь у нас так заведено, що правила є для інших, а для тебе – ні. Більшість людей мислять так: хочу, щоб правила були для всіх, а для мене, щоб кум порішав. Оця така наша бінарність шкодить всьому, шкодить розвитку країни.

Нас мають врятувати дві речі: дотримання порядку і моральність. Без цього нікуди не вирулимо. І тому скандали з університетом такі болісні. Потрібно вибудувати відносини закладу так, щоб їх не було, щоб до університету такі речі просто не доходили. Важливо зрозуміти, що в нашому оточені є токсичні люди. Бо з формальної точки зору жодної претензії до тих, кого ви згадали, немає. Вони доктори, професори, громадяни України, не засуджені. Професор Литвин, коли пішов на вибори, був впевнений, що виграє. Зустрічався з виборцями, розказував, що вже виграв. Але університетська громада сама дала оцінку його спробі. У першому турі він зайняв четверте місце. Трохи більше ста душ за нього проголосували. Хоча навіть це немало, бо думаю, це старші люди, які ще його пам’ятають головою Верховної Ради, очільником наглядової ради університету. Сама університетська спільнота голосуванням вирішила цю колізію. Це і є приклад, як давати відповіді на подібні виклики.

– Це питання дуже складні. Думаю, так, як було, найближчі роки вже не буде. Бачимо по ситуації з коронавірусом, що ландшафт життя цілого світу серйозно змінився.

Звісно, ми плануємо і очікуємо, що коли матимемо переважну вакцинацію в країні – буде можливість повернутися до навчання в аудиторіях. Навчання офлайн – це можливість виробити певну конгеніальність думок, сформувати певну спільноту, здатну до спільної дії… Проте сьогодні ми в онлайні, з міркувань безпеки для здоров’я студентів і викладачів.

– Звісно, згоден. Хоча в усьому є плюси і мінуси. Мої колеги з Інституту журналістики, наприклад, вважають, що під час онлайн навчання краще сприймаються слайди, візуалізації з екрану. Тут всі гарно бачать презентації. Але, безперечно, має бути живе спілкування. Ми маємо стратегічний план. Він був прийнятий в університеті кілька років тому. Він зважений і розумний. Але зараз розуміємо, що всім потрібно пристосуватися до роботи в нових умовах. Саме тому останні пів року майже щодва тижні проводимо вебінари, дискусії про роботу в нових умовах. Провівши велике опитування, ми виявили чотири стратегічно важливі точки. Технологічно потрібно навчати людей працювати з різними платформами, сервісами. Друге – це дидактичні та методичні аспекти. Так, лекція вживу і онлайн – це дві різні лекції. Годину двадцять тебе ніхто не буде слухати онлайн. Тому інформацію мусиш давати блоками. Ми дійшли висновку, що 15-20 хвилин можна давати інформацію, але потім потрібно змінювати динаміку. Для цього запрошуємо тренерів з бізнесу. Взимку ми організували навчання цифрових компетентностей, для чого залучили представників “Гугл Україна”. В цьому проєкті взяли участь понад 600 викладачів, з них – 24 завідувачі кафедр. І я спочатку не вірив, що ми взагалі зможемо таке масове навчання провести. Але виявилося, що цілий тиждень всі працювали і в кінці 480 осіб успішно склали підсумковий тест. Кожному відправили сертифікат.

Наступний це психологічний момент. Щотижня проводимо вебінари як запобігти вигоранню студентів і викладачів під час онлайн освіти.

Ідеологічний момент. За рік нам стало зрозумілим, наскільки потрібна єдність університету. Коли всі розходяться по своїх комірках, легко втратити відчуття співпричетності. Тому ми почали проводити різні відеопроєкти. Спочатку розказували про сам коронавірус, ніхто ж нічого не знав про нього. Наша кафедра вірусології за участі студентів знімали короткі ролики, що це таке, звідки береться. Потім попросили всіх ставити різні питання з цього приводу. Коли побачили запитання, як зміниться геополітична карта під впливом коронавірусу, наші фахівці з кафедри міжнародних відносин провели невеликі лекції на цю тему. Економічні питання посипалися? Економісти аналізували. Зачепили історичні події, згадали грип “іспанку”. Історики долучилися. Важливо було наситити інформаційний простір, та ще й залучивши до цього університет. Це дало можливість зберегти єдність. Вважаю, саме це сприяло тому, що в умовах карантину 2616 співробітників та студентів прийшли на другий тур виборів, щоб проголосувати. Це велика кількість. Для нас це великий показник.

Є у нас постійна “тусовка” тих, хто хоче професійного росту. Є запити як писати формули під час онлайн навчання. Знайшли викладачку, яка вміє користуватися легкими програмами, щоб писати формули. Для фізиків, біологів, хіміків, математиків це важливо. Японську мову можна вивчати таким чином, ієрогліфи писати онлайн і відразу виправляти. Десь 400 чоловік постійно шукають можливості професійного розвитку. Це дуже добре. Це означає, що ми маємо агентів змін, які самі пропонують, відшукують щось нове. Наша аспірантка з кафедри історії філософії відшукала нам співробітників “Гугла”, які зробили блискучий тренінг. Я сам думав, що все знаю про користування цим сервісом. Та ви що! Там стільки можливостей.

Все перераховане і призводить до формування стратегії і тактики розвитку університету. Стратегія – ми маємо створити певні умови. Тактика – до цих умов підтягнути людей. Ми маємо створити таке комьюніті, щоб кожен, хто до нього входить, відчував свою відповідальність за результат. В цьому сенсі кажуть: що таке студентоорієнтоване навчання? Це означає, що студент так само відповідає за свій диплом, за результат, як і я . Йому ж потім з отриманими знаннями працювати. Це його життя. В цьому сенсі наші студенти відрізняються від німецьких чи французьких чи британських. Я був у цих трьох країнах по двічі на стажуваннях. У вищій центральній школі Ліона, в університеті Ньюкаслу у Великій Британії і у Констанці в Німеччині. Там студенти дійсно вмотивованіші, ніж наші. У нас, на жаль, і медіа, і наша дійсність нерідко проголошують: “Навіщо вам диплом? Оно Білл Гейтс не мав освіти”. Мені якось стало цікаво, і я попросив пошукати дані. Виявилося, що у компанії “Майкрософт” працюють понад дві тисячі докторів філософії! Можливо, Біллу Гейтсу і не потрібна була вища освіта, але співробітників він брав з дипломами.

Мені здається, ми втратили одну особливість освіти, яка називається соціальний ліфт. Коли моя мама закінчила університет, вона пішла працювати і отримала більшу зарплатню, ніж в колгоспі. Тоді це так і працювало: “Маєш іти вчитися, щоб чогось досягнути”. Зараз утверджується думка, що освіта ні до чого. Це не правда. Це вбиває вмотивованість. І це є негативним чинником.

Мене в британському університеті вразило, коли студент сказав: “Так від мене ж все залежить!” У них всередині кампусу є паб. Студенти запросили нашу делегацію туди, щоб поспілкуватися. І я чітко почув, наскільки вони розуміють власну відповідальність за своє ж навчання і за своє майбутнє. За мене ж ніхто нічого не зробить, – ця теза для них є ключовою.

– А що таке якість освіти? Я для себе формулюю приблизно так: завдяки якісній освіті людина, яка її здобула, легко влаштується на перше робоче місце і отримає гідну заробітну платню. Освіта – це чотири чинники. Перший – хто навчає: мають бути якісні викладачі і дослідники. Другий – кого навчають: мають бути якісні студенти. Третій – чого навчають: мають бути сучасні програми, те, що відповідає новітньому рівню розвитку науки, технології, практики. Четвертий – як навчають: потрібно застосовувати сучасні технології навчання. Колись студент був вмістилищем, яке потрібно заповнити знаннями. Але в другій половині 20 століття почався інформаційний бум. Чи Ви читали Гаррі Поттера? – несподівано дивує мене своїм питанням Володимир Анатолійович.

– Читали чи дивилися?

– О! Джоан Роулінг, зображуючи школу Хогвардс, нічого не вигадувала. Британська система освіти побудована саме таким чином. На першому уроці дають список книжок, “зіллів”, вправ, а далі ти працюєш, періодично приходиш і здаєш вивчене вчителю. Скільки б я не розказував студенту про певну книжку, поки він сам не прочитає її, нічого не буде. Скільки б хімік не розповідав про реакцію, студент має змішати, виміряти, щоб зрозуміти, як все відбувається. Скільки б фізик не пояснював, що до чого, однак потрібно, аби студент сам з’єднав якісь зразки, змоделював ситуації. Ось в чому суть сьогоднішнього навчання. Що людина навчаєть – СЯ. Навчає себе. Це потрібно розуміти і школярам, і студентам. Від того, як вони себе навчать за допомогою викладача, залежатиме те, як вони будуть жити далі.

Університет це не тільки місце, де здобувають знання і де їх формують. Це місце, де впроваджуються інновації, але це не тільки технології. Це і вплив на суспільний ландшафт. Тому ми мусимо пояснювати громаді, що без освіти, без науки ми перетворюємося на якийсь бантустан. Україна завжди була інтелектуально розвинутою країною. Весь військово-космічний щит Радянського Союзу будувався на українських розробках, здійснених українськими ученими. До сих пір ми маємо великий інтелектуальний потенціал. Та сама “Мотор Січ” розробляє унікальні авіаційні, вертолітні двигуни. І в підтримці цього потенціалу має бути зацікавлена держава, має бути суспільна злагодженість, взаємодія, консенсус щодо освіти, бо це стратегічні речі. Те, що не дає тупіти нації. Правильні інвективи, які показують напрямки, куди рухатися.

– На жаль, ми втратили 2017-2018 роки у сенсі продукування смислів. Треба до цього повертатися. Інколи таке відчуття, що ми вийшли на пустир. Потрібно шукати нові засоби співпраці з інтелектуалами країни. Рік тому держава, за моїм відчуттям, стояла на перепутті. Приємно, що врешті-решт держава декларує оборонну доктрину, європейський вектор розвитку, показує яскраві сигнали конкретного європейського курсу.

– Це 300 з гаком об’єктів. Вони знаходяться не тільки в Києві, а ще й Київській області, на Черкащині, в Закарпатті. У Каневі маємо природний заповідник. В Богуславі, Лісниках, Бородянці, Ясенях є спостережні майданчики і бази практик. В Житомирській області – геологічний полігон. В Криму були два об’єкти: Кримська астрофізична обсерваторія і база в Береговому. На жаль, вони залишилися там…

Так, господарство справді велике. Ним потрібно вправно та вміло розпоряджатися. Ми будемо робити це публічно, прозоро, бо це та ресурсна база, яка дозволяє освітянам, науковцям працювати. Головне, розумно спланувати бюджетний процес. Зараз міністерство фінансів переходить до трьохрічного планування, розраховуючи бюджет 2022-2024 роки. Потрібно правильно все сформулювати і відстоювати наші інтереси перед бюджетним комітетом Верховної Ради та міністерством фінансів.

Слава Богу, вже всі розуміють потреби університету. Ми не просто освітня установа, а ще й установа наукова з великим ресурсним запитом. Мені імпонує, що міністр фінансів Сергій Марченко та його заступник Роман Єрмоличев сповідують ідею, що освіта не витрата, а інвестиція в людський капітал.

– Команда ректорату зміниться майже повністю, тому що це була команда, яка працювала з попереднім керівником, була “заточена” під нього. Всі проректори працюють на термін повноважень ректора. В тому числі і мої повноваження закінчуються з моїм призначенням на посаду ректора. Ми всі були призначені на період повноважень Леоніда Васильовича Губерського. Тепер я маю призначити наново або тих самих заступників, або інших.

– Більше того. На кожну позицію я маю з кого обирати, бо в університеті є багато достойних людей. Важливо, що я не один. Є команда, яка готова взяти на себе відповідальність за всі процеси. Під час виборчих перегонів постійно лунали питання до мене: кого приведете з собою. В університеті багато талановитих людей, які мають досвід різної діяльності: адміністративної, управлінської, науково-дослідницької, навчальної, господарської. І вони готові включатися в процес. Переформатовуючи управлінську команду, я буду враховувати три якості. Професіоналізм – людина має знати ділянку своєї роботи. Для мене не важливо, чи був керівником кандидат раніше. Це не обов’язково. Головне, знати роботу. Друга якість – чесність. Саме на цю чесноту існує великий запит у суспільстві. А третя риса – порядність. І передусім це значить, що ти не боїшся бути поряд. Для мене це речі принципові. Будемо сподіватися, люди, які оберуть управлінський шлях, відповідатимуть всім цим якостям.

– Навіть не маю сумнівів, що так станеться. Тому що я добре знаю свою рису – я дуже впертий. Багато хто знає, що є речі, в яких я не поступлюся. Готовий до цього.

– Багато хто, можливо, якраз сподівався на особистісні аспекти. Але є у мене ще риса в характері, від якої найбільше завжди страждала моя родина, бо до них насамперед я ставив високі вимоги. Мій син за шість років навчання не пропускав заняття, тому що знав – я цього не схвалюю.

– Він аспірант на моєму рідному філософському факультеті. Він блискуче закінчив школу. ЗНО отримав на рівні 193-197 балів. Бакалаврат закінчив з червоним дипломом, пішов на магістратуру, потім обрав аспірантуру. У нього є хист до викладання. Коли він проходив практику на факультеті РЕКС, на мехматі читав лекції, де і я колись читав курс філософії, студенти давали йому схвальні оцінки, він знаходить хороші аналогії, ерудований, начитаний. Коли він вирішив вчитися в аспірантурі, я здивувався. Часи ж змінилися. Коли я вчився, академічна освіта була важлива для більшості моїх однокурсників. А зараз її обирають лише три відсотки студентів. Для мене це було шоком. Потім подивився європейські показники – це середні цифри по Європі. Люди ідуть працювати в бізнес, в державні структури, а наукою займаються одиниці. Син виявився із цих трьох відсотків.

– Викладач на кафедрі філософії та методології науки. Вона теж страждає, бо у неї велике навантаження. Вона не може маленьке сформувати, щоб не закидали, що це я сприяю цьому. Вона також досить принципово до цього ставиться. Моя дружина родом із Слов’янська, її рідні пережили окупацію. Війна стала для мене вододілом, де свої, а де чужі.

Еталоном для мене завжди був батько моєї матері – дід Семен. Будучи напівсиротою, не маючи взуття, він закінчив вчительський інститут. І побудував шість шкіл на Полтавщині та Хмельниччині. Він в житті не вкрав і цвяха. На початку війни відправив родину в евакуацію, пройшов всю війну, нагороджений бойовими орденами та медалями. Як тільки він закінчував школу будувати, його відправляли в інше місце, бо знали, що він все зробить чесно і добре. Ми звикли героїзувати геніїв, талантів, але мені подобається героїзм саме щоденної праці. Нам сьогодні бракує розуміння, що треба добре робити свою роботу.

– Телевізор дістався мені в спадок від попереднього власника кабінету, і я його жодного разу не включав.

– Вона у мене ще з книжного форуму у Львові, коли Вахтанг Кіпіані її презентував.

-З дитинства люблю детективи, фантастику. В дідуся мого була етажерка з книжками. Він, як учитель, передплачував “Бібліотеку подорожей та фантастики”. Дуже хороші видання. Один з моїх улюблених авторів Богоміл Райнов, який написав серію романів про пана Ніхто, болгарського розвідника. Українська перекладацька школа була дуже вправною. І я мову відточував саме на цих перекладах. А ще Еміль Боєв, той самий пан Ніхто, багато подорожував. То в Амстердамі дія детективу відбувається, то у Венеції, то ще десь. Читаючи, я мріяв, що теж колись побуваю в тих містах. І побував. А з Андрієм Курковим я знайомий особисто. Люблю його книги. Він дуже оригінальний автор.

– Звичайно, от що я заберу, то це книги. Хоча я прочитані часто віддаю. Я родом з Тернопільщини. В моєму рідному місті Бучач є проєкт “Арт-двір”. Там колись жив нобелевський лауреат з літератури Шмуель Йосиф Агнон. Туди і в шкільну бібліотеку і відвожу книги, які мені дарують, які вже прочитав. Так само передаю і пластовій станиці, якою опікуюся. Дітвора має читати. Для мене це важливо.

Із сучасних авторів, які про війну пишуть, мені подобається Мартін Брест, його “Піхота”. Я її прочитав і роздарував все, що купив. Направду талановитий чоловік.

Я весь час вчуся у своїх студентів. І завжди пишаюся їхніми досягненнями. Вони ідуть вперед, досягають власних вершин. Для мене це і є мотивацією самому продовжувати працювати. Не можна спинятися – і тоді досягнеш бажаних результатів.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться