Офіцер ЗСУ Максим Музика (Зоран): Філатов доручив мені розібратися з парками Дніпра, сказавши: “Ти не місцевий, тебе не шкода. Ти спецназівець…”

Історія колишнього командира групи спецпризначення 73 МЦСО, який після повернення додому став "радником спеціального призначення" Бориса Філатова, згодом очолив міський Департамент парків та рекреації, а зараз – балотується до міськради. Хоч і зізнається – за майже сім років, що минули з часів Майдану, вже "наївся публічності".

(73 МЦСО – 73-й морський центр спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого, частина спеціальної розвідки Військово-Морських Сил Збройних Сил України)

Максим Музика у ДАП. Фото: Сергій Лойко

Я демобілізувався у квітні 2016 року. Борис Філатов на той час вже майже пів року був мером Дніпра, і він одразу запрошував мене: “Приїдь, багато роботи, мало людей – треба допомагати…” Але тоді я тільки-но повернувся, мені хотілося бути ближче до дітей, і я обережно відмовився. Я пояснив, що два роки не бачив сина та доньку, що маю бажання з ними побути – і залишився у Києві.

Вже наприкінці 2016 року ми з Філатовим зустрілися та поговорили. Я одразу сказав йому, що не хочу працювати у міськраді (сміється), що не бачу себе як чиновника. І ми домовилися, що я стану його радником. Тому, що це не посада. Це можливості та якийсь вплив – адже ти можеш донести інформацію до людини, яка ухвалює рішення… Це мені подобалося.

Півтора року я був радником мера з питань ветеранів АТО. А потім, у травні 2018 року, у нас відбулася розмова, під час якої я висловив думку, що за ветеранським напрямком вже все відбудував – і, напевно, можу перейти до якихось інших завдань.

Філатов запропонував мені займатися парками. Формулювання було приблизно таке: “Я не розумію, що відбувається з парками, тому що вони під різними департаментами, різні люди кажуть різне – і у цьому питанні треба розібратися”. Було трохи смішно, тому що також він пояснив: “У місті дуже багато інтересів навколо парків, дуже багато криміналітету – і нікого з місцевих я поставити не можу, тому що будуть проблеми. А ти не місцевий, тебе не шкода. Ти спецназівець…” Кумедно було також, коли мене представляли потім: “Радник спеціального призначення”.

Міський голова про це, мабуть, не знав, але я закінчував і школу ландшафтного дизайну, і школу садівників, трохи займався цим до війни. Тому мені було приємно, що мені доручили саме це питання.

Спочатку за цим напрямком я теж був просто радником. Потім сформували профільне управління, і я став начальником управління. А вже у 2019 році ми зробили Департамент парків і рекреації – повноцінний департамент, який об’єднав, врешті-решт, усі парки міста.

Адже на початку це дійсно було проблемою: всі парки були розкидані. Вони були під чотирма департаментами та під трьома районами… Це сім бюджетних розпорядників, кожен з яких вів паркову діяльність так, як він хотів. Про єдину стратегію та єдине бачення розвитку паркового господарства не було і мови.

У місті не було навіть єдиного розуміння того, скільки у нас взагалі парків. Цим питанням ніхто не займався, і не було загального переліку парків, єдиного переліку зелених зон – тому ми його згодом створили. До переліку увійшло 223 зелених зони, і на відкритій карті міста ми усі ці зони позначили. Багато людей і гадки не мали, що поруч із ними є якась земельна ділянка, що підпадає під категорію зеленої зони.

Наступним кроком мало бути взяття на баланс і благоустрій цих зелених зон. Тому що коли ти не визначений як балансоутримувач об’єкту – ти не можеш займатися цим об’єктом, такий нюанс бюджетного процесу. Для того, щоб витратити хоча б копійку державних коштів на щось, – потрібно мати повноваження, мати цю виділену копійку, мати підписане рішення сесії про те, що ця копійка буде йти саме на цю зону… Це дуже складний процес. Від моменту прийняття рішення про якусь дію до моменту реалізації цієї дії може бути  пів року, дев’ять місяців, рік, півтора року… Все, як зазвичай: грошей дуже мало, проблем дуже багато.

Я пішов із департаменту наприкінці березня цього року, коли почався карантин. Було розуміння, що карантин, парки закриваються, грошей буде мало, грошей не буде на те, що було задекларовано минулого року. І у мене було певне розчарування: я розумів, що те, що я обіцяв, я не можу виконати. Мені було ніяково, я вже трохи втомився, і я попросив, що я, мабуть, піду…

Але я дуже радий, що департамент працює надалі, і навіть якісь додаткові кошти їм виділяються. Вони роблять все, що можуть. Хотілося б більше – але бюджет у зв’язку з карантином скоротився.

Зараз ми бачимо дуже багато ветеранів, які йдуть на вибори від різних організацій. Чи є військовий досвід “плюсом” кандидата для більшості виборців?.. Це складне питання.

Якщо ми подивимося на рейтинг довіри, подивимося, кому довіряє суспільство – то Збройні Сили України, звичайно, на першому місці.

Але від міської влади люди очікують не вирішення війни на Сході. Людей цікавить позашкільна освіта, цікавлять дороги, цікавлять дитячі майданчики – усе те, що не стосується військового досвіду. І говорити їм про війну зайвий раз немає сенсу. Тому далеко не факт, що в очах більшості виборців на моєму окрузі досвід війни буде плюсом. Але я цього досвіду не соромлюсь. Я говорю про нього на зустрічах, коли себе презентую. І жодного негативу з цього приводу не було.

Фото: Віка Ясинська

… Мені здається, що ветерани завжди можуть знайти спільну мову і завдяки горизонтальним зв’язкам досягти спільної думки. Тому – слава Богу, що багато ветеранів іде на вибори, нехай усі ідуть, нехай усі заходять! Я радітиму перемозі будь-кого з ветеранів, будь-кого з побратимів і посестер. Реалії такі, що ми можемо або напряму, або через одного-двох людей знайти будь-яку іншу людину з фронту, перевірити її репутацію і налагодити з нею зв’язок. Ми можемо “зайти” у різних партіях, але все одно тримати між собою довірливий зв’язок – для того, щоб впливати на процеси у цій країні. Це важливо. І партія з цієї точки зору для мене не настільки важлива, як репутація людини, як те, що вона робила.

Це набагато краще, ніж якщо до влади знову прийдуть “крєпкіє хазяйствєнікі”.

… Так, мені за останні майже 7 років, з часів Майдану, достатньо було публічності, щоб її наїстися, щоб не хотілося більше. Бо мені не дуже затишно, якщо чесно.

Іноді це приємно, це трохи пестить самолюбство… Але іноді ти просто не знаєш де сховатися.

Це мій особисто склад характеру. Можливо, якби я любив спілкуватися з людьми, якби мені це подобалося, якби я був у захваті від того, що люди мене слухають та чують, від того, що я можу на щось впливати – у мене було б більше шансів у політиці, напевно. Але я це не дуже люблю. Це мені важко дається.

Як я погодився балотуватися? (сміється) Коли починаєш щось робити – хочеться довести це до кінця. Хочеться, щоб не соромно було за те, що ти декілька років свого життя витратив на справу – а результату немає. Коли я почав працювати з парками, я бачив перспективу у тому, що я зможу привести свого сина і доньку, показати їм щось та сказати: “Це ваш тато зробив. Завдяки йому цей парк з’явився”. Або завдяки йому він реконструйований… Це класно. Ти знаєш, що щось після себе залишив, на щось вплинув.

Але коли я працював директором Департаменту – зрозумів, що не дуже можу впливати на пріоритети. Тому що крім мене є ще 27 розпорядників бюджетних коштів, так? Департаментів, управлінь тощо – і всі також вважають, що їхні напрямки важливі, у нас є внутрішня конкуренція.

Фото: Віка Ясинська

… А, зрештою, що важливіше для міста, у якому не так багато грошей? Тролейбуси, трамваї чи парки? Дороги чи дощова каналізація? Все втілити одночасно не вдається. Звісно, я мав відстоювати та відстоював інтереси парків. Казав, що парки – це важливо… (сміється) Водночас усвідомлюючи, що так само кажуть усі інші директори усіх інших департаментів – і транспортного, і ЖКГ, і так далі. У кожного є свої проблеми, свої завдання, і кожен би з радістю весь бюджет витратив на свій напрямок.

Що є пріоритетним напрямком для міста – насправді вирішують депутати. І я хотів би мати вплив на пріоритети міста. Хотів би після себе щось залишити.

Чи пройду я? Подивимося на результати виборів. Наразі – роблю для цього усе від себе залежне…

У мирне життя я насправді вже інтегрувався. Чотири роки минуло… Є чим зайнятися тут.

З хлопцями спілкуюся. Деякі бійці з моєї групи вже по шість контрактів після того відбули по півроку (сміється)… А сам я на Донбас вже не їжджу. Спочатку хотілося, стримував себе. А зараз вже і не хочеться, якщо чесно.

Лінія фронту не рухається. Це, з одного боку, добре. А з іншого – ні. Бо армія повинна воювати, як на мене. Ми маємо тиснути, маємо займати проактивну позицію – але зараз проактивній позиції не сприяє позиція політична.

Також, наскільки я чув, у армію повернувся той совок, який був раніше, і який трохи сховався коли почалася війна (тому що його представники дійсно просто сховалися, тікали, щоб на фронт не потрапити). Совок повертався вже й тоді, коли я у 2016 році демобілізувався… “ППД – щеплення від контракту”, – жартували ми. Адже коли ти потрапляєш у місце постійної дислокації свого підрозділу – часто розумієш, що у цій армії не хочеш залишатися. Бо совок усюди. А коли ти на фронті, то кажеш: “Я б тут жив!” Бо ти відчуваєш потребу у собі.

Замість того, щоб наближатися до натівських стандартів, ми якось ментально повертаємося у радянську армію… Це не є добре.

Але з іншого боку є розуміння, що багато хлопців пройшли через війну, і в разі потреби – ми всі готові. Всі в оперативному резерві, і за першим покликом підемо на фронт. Ми це вже бачили, коли оголошували воєнний стан – і всі ветерани раділи, що можна буде знову повернутися туди… Через це я не хвилююся.

Натомість хвилююся через позицію політичну, тому що нам потрібно тримати рубежі не лише в окопах, але і рубежі дипломатії. Потрібно мати свою чітку позицію, відстоювати її, не прогинатися під якісь ігри росіян. Те, що відбувається зараз у вищому керівництві, – не викликає оптимізму, м’яко кажучи. Я не хочу нікого звинувачувати у державній зраді. Але деякі речі, які ми чуємо, як мінімум викликають питання. А коли на ці питання ми не отримуємо відповіді – чесної, відвертої, прямої – виникають ще більші питання…

Тому я сподіваюсь, що комунікацію налагодять, що трошки все буде зрозуміліше.

А якщо немає бажання комунікувати із суспільством… Ну, тоді буде лихо.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться