Олександр Проскурін (Лейтьоха): “Чому пішов з армії? Бо ми перетворилися на концентрований осередок махрового совка”

Колишній мешканець Краматорська капітан Олександр Проскурін цілком міг опинитися і в лавах бойовиків "ДНР", якби не збіг обставин. Але влітку 2020 він демобілізувався, провівши шість років у 93-й окремій механізованій бригаді ЗСУ "Холодний Яр". Після "дембеля" він може говорити про проблеми в армії відверто, і говорити є про що.

Новинарня

“Лейтьоха вже, мабуть, на вершині”, – говорили хлопці під час торішнього сходження на Говерлу, коли іншим до вершини було ще далеко. Капітан Олександр Проскурін піднявся туди перший. Я навіть не одразу зрозуміла, що в нього немає ноги.

Колишній мешканець Краматорська, дотепник Сашко – поки не здобув національну самоідентифікацію – цілком міг опинитися і в лавах бойовиків “ДНР”. Тепер він свідомий, чудово розмовляє українською. Після поранення воював ще два роки. Влітку 2020-го демобілізувався – провівши шість років в українському війську, в 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”, де служив разом із батьком.

Коли ми домовлялися про інтерв’ю, Лейтьоха пообіцяв говорити про проблеми в армії відверто. І дотримав обіцянки. Не всі чинні військовослужбовці можуть собі таке дозволити, адже гнів командування і перешкоди в службовому зростанні ніхто не скасовував.

Частину матеріалу читачі можуть сприймати як особисту образу героя інтерв’ю на командира. Але, зі скромних спостережень авторки, такі проблеми у війську справді є: застаріле озброєння, самодурство деяких офіцерів і повернення до “совка”, коли активних бойових дій немає. “Журнал обліку журналів обліку” – це жарт, але дуже наближений до реальності.

Спостережник “Баня” був втрачений, і Лейтьоха розповідає про справжні обставини того бою. Це теж треба знати. Після Дня захисника України хочеться говорити не тільки про те, яка потужна в нас армія та вправні бійці й офіцери, а й про недоліки ЗСУ. І хочеться, щоб на ці проблеми реагували не тільки пошуком винних, а й конструктивно.

Фото: Новинарня

Всім привіт! Я – Анастасія Федченко. А поруч зі мною Олександр Проскурін на псевдо Лейтьоха. Сашо, не роби, будь ласка, такий вираз обличчя. Власне, це герой нашого великого матеріалу. Саша, ми з ним познайомилися торік, коли підіймалися разом на Говерлу. І у Саші немає однієї ноги. Власне за рік у нього нога не виросла, нічого не змінилося. Чому я вирішила взяти у нього велике інтерв’ю? Тому що Саша – взагалі один з тих людей, кого знають майже всі журналісти і один із тих, хто… не побоюся цього слова, одна зі знакових особистостей цієї війни. Він дуже крутий. Він тричі ходив в “ополчення”.

– Ну, не зовсім ходив.

4?

– Намагався вступити.

– Тричі.

Тричі, так. Саша з Донбасу. Саша дослужився до капітана.

– Гвардії капітана.

До гвардії капітана, пробачте. І демобілізувався зовсім нещодавно. Коли ти демобілізувався?

– 31 липня 2020 року.

Ну от уже понад місяць Саша – вільна людина. А на момент виходу інтерв’ю понад два місяці буде. І він пробув в армії 6 років. І відсутність ноги не завадила йому воювати і чинити смерть ворогам. 

– Лаятись можна?

– Почну з кінця. Рішення далось легко. Тому що ми перестали воювати. Тобто ми перетворилися на охоронців полів та лісосмуг. Можна сказати так. Це з кінця. До того ще командир бригади прийшов, ну, скажімо так, не айс. Почав творити… а, лаятись не можна… діч. Тому було прийнято рішення, що воювати не дозволяють, а служити я не хочу. Ну просто там чого в шапці, чого без шапки, равняйсь, смірно, отставіть – ну, недоцільно. Тим більше, на мій погляд, за останній рік ми перетворилися на концентрований такий осередок махрового совка. Тобто ми ще більше стали, і до цього, так, я не буду казати, що 2-3 роки назад було добре, була НАТівська армія і все. Чомусь порядних людей прибирають з посад. Наприклад, у нас новий командир бригади із замом своїм “з’їв” командира танкового батальйону. Порядна людина, яка воювала разом з Адамом, танкіст, закінчив навчання в Черняховського. Його прибрали. Скажімо так, ушли. В армії це називається “ушли”. Він перевівся до оперативного командування. Хоча порядна людина. Йому командувати людьми. Він це вміє, знає. Навчати чогось. Але якось так. І зараз багато людей намагаються, ну, наприклад, з 93 бригади порядні люди намагаються перевестись. Тобто які не терплять приниження честі та гідності, що систематично з боку командира бригади. Тобто на нараді при твоїх же підлеглих чи нижчестоящих офіцерах, солдатах, командир бригади може казати (я, вибачте, буду казати пряму мову): долбой*би, та ви уй*бки. І ось у такому ключі. Тобто там починаєш сперечатися, відстоювати своє. Попадаєш в немилість. Тобто в мене почалися перші проблеми десь ще у 19-му, коли він тільки прийшов до бригади. І там така ситуація була. Командир батальйону запізнювався на нараду. Черговий мене підняв. Каже, там комбриг дзвонить, питає… вже не питає, вже оре: де командир батальйону? Чому? Треба відповісти. Ну, сержант прийшов. Я спустився, набираю. – Де командир бригади? Я говорю: там з машиною якісь проблеми. А їхати з населеного пункту до Авдіївки. Там далеченько, скажімо так. Їде, зараз там виїхала машина, щоб (нерозб). – Нах*й ти мнє пі**ш, ти! Ну, а я ж цивільна людина. Тобто я піджак. Мене 5 років в академії дерев’яних іграшок не обточували. І в ответ: не треба на мене орати, я тобі нічого не винен, бл*, чого ти на мене ореш? Все. Зразу так, тишина. Товарищ капітан, прибудьте на штаб бригади. – Слухаюсь. Приїхав і як… в наказаніє, тобто я виконував, після поранення я перевівся до Богуна, ліцею Богуна. Там відбув рік. Мені там не сподобалося. Намагався всіма силами повернутися. Повернувся. Але – це військові поймуть – я йшов з капітанської посади на майорську в Богуна, а повертаючись в батальйон – не було вільних майорських посад. І мене попередній командир бригади полковник Плачков(?) призначив у штаб бригади, але відкомандирував до батальйону виконувати обов’язки начальника розвідки батальйону. Все було добре. Ми працювали, робили. А оце з новим командиром конфлікт. І як покарання, тобто у нього був ричаг впливу на мене, на штатну посаду. В штаб бригади. І оце, ну…

Щоби сидіти в штабі, у тебе лапки?

– Да, у мене лапки, я нічого не вмію. Тобто неділю мене протримали. Повернули. Ну, начебто, якось так, зрозуміли. На початку травня Бутусов викладує в інтернеті статєйку, яка починається заголовком “Від офіцера Н-ської механізованої бригади”, як усе погано в армії. Там описуються проблеми. Вони є. Так, вони є а армії. Але 95% статті – можна накласти на наш батальйон. От наш батальйон. Тобто, я коли прочитав, я прочитав вночі, зранку заходить командир батальйону, каже: нащо це ти зробив? Я говорю: Санич, я цього не робив. Я думав, що ти зробив. Я ще прочитав, думаю: о, опять Санич зраду розганяє. А він: ні, це не я. я говорю: і не я. тобто мені брехати немає сенсу. Чого не я. тому що це була анонімка. Я ніколи анонімок не робив. Якщо я щось кажу, я кажу це прямо, відстоюю свою позицію. Це я сказав. Я можу свої слова обґрунтувати. А тут – анонімка. – Ну, зрозуміло. І з цього часу командир бригади вирішив, що це я. І, скажімо так, почались гонєнія на святую церковь. Якщо можна так виразитись. Ну таке стало… Тобто теж проблема. Тобто… в чому були описані проблеми? Відсутність деталей до БМП-2. Мається на увазі до озброєння пушок класу (нерозб), також нових, які випускають ЗТМ (нерозб). Проблеми з мінометами. Тобто якщо міномет 120-го калібру, то в батальйоні у мінометах був промір десь у липні, якщо не помиляюсь, чи в серпні, калібр міномету уже був 125 мм. Тобто туди можна танкові снаряди закидати. І хтось звідкись Бутусов знав цю інформацію. Виклав. І замість того, щоб проблему вирішувати, тобто в армії завжди – хто винуват, що робити? Усюди. Але якось, скажемо так, на мій погляд, в нормальному суспільстві спочатку вирішується питання, що робити. А тут – хто виноват. І якось, ти вирішив, хто виноват, і все. Вже робити нічого не надо, ми винного знайшли. Все.

о це все-таки було про ваш підрозділ чи, можливо, це про іншу бригаду?

– Я не знаю. Я знаю, що це робив не я і не командир батальйону. Хто це робив – я не знаю. Але ці проблеми – так, вони на 95% відповідали нашому підрозділу. Це не питання. І ось, так стається, що починають, що це я, що це я. Командир бригади отаку портянку викладує на страниці 93-ї бригади. Там вода водою. Смисл у тому, що я прочитав і поставив ржущий смайлик. Це інтернет, вибачаюсь, тут могут послать нах*й вообще. Я ставлю ржущий смайлик. Він настільки образився. Він дзвонить командиру батальйону і каже: а чого це він поставив смайлик? Тобто, не він дзвонить командиру батальйону. Там вообще схема такая. Він з відпустки дзвонить у бригаду, ставить завдання, щоб штаб бригади подзвонив, щоб оперативний черговий бригади подзвонив оперативному черговому батальйону, щоб той знайшов комбата, щоб комбат подзвонив командиру бригади. Тобто там отака корона походу. І він дзвонить.

І ми зараз не про вірус.

– На жаль, тільки отака. Ось. І він оце дзвонить комбату, розказує. Комбат підходить такий: бл*, ну що ти. Я говорю: Санич, ну ти читав? Він: не читав. Я говорю: там отака вода. А з чого я саме ржав, що там така фраза, що ми йдемо в НАТО і не треба тіпа диванним експертам, цивільним оце наганяти зраду. Але. До цього. З чого я саме поржав. Було дві події. В двох разних підрозділах було втрачено два пістолети. Їх потім знайшли.

У вас.

– У нас. В бригаді. В усій бригаді десь за один тиждень втратили два пістолети. Їх потім знайшли. Але, ну як от – нема зброї, доповідь. Ага, шукайте, та-та-та-ра-та-та. Ганьба. Їх знаходять. Але. Питаннячко: що б ти зробила, щоб не втрачали пістолети?

З армійською логікою забрати в усіх.

– Краща. Зібрати пістолети.

Можна підписувати контракт, правда?

– Підписуй контракт. Забрати в усіх пістолети, залишити тільки…

Ні, ну напевно…

– у командира батальйону і у чергових у штабі бригади. Причому, ну, там приїжджають люди, приїжджають поважні люди виконувати розпорядження. І я розумію, що вони просто приїхали. Немає сенсу з ними сперечатися і казати: ааа, ви негідники. Вони самі підневольні. Я кажу: ви розумієте, ну, добре, там зібрати, я ще можу зрозуміти, у командирів взводів на передовій… хотя нелогічно. Але, говорю, вони розвідвзвод. У нього ПБСи, Форти. Тобто ви щас забираєте у людей зброю безшумну. Нащо? Чи можна оставити? – Ні, зібрати в усіх. Ну, потім якась добра людина якось там через треті руки пожалілася на це і подзвонили, сказали, що дебіли, прекратіть творить х#йню. Повернули всім. Але було отаке. І ось якось начало уже не складатися відносини із представниками штабу бригади. Почали так дивитися: а, це ви жалієтесь, ось щас провірка їде, нас всі перевіряють. Я взяв на неділю, ой, на місяць, відпустку. Подивився, чим можу займатися у цивільному житті. Повернувся після відпустки – ну, якось не затихло нічого. Я приїхав. Мене мій начальник каже: їдь до батальйону, якщо що, то повернешся. Поїхав. Одну ніч переночував. Утром дзвонить: треба повертатися, дуже бажають тебе бачити тут.

У штабі?

– У штабі бригади. Як сказав командир бригади одній людині: буду його перечіповувать.

Нахапався тут 5 G.

– Не вдалося. Я почав звільнятися. У мене був контракт до кінця особливого періоду. Ще у 14-му підписаний. І там згідно з законом, що можна звільнятися після 24 місяців служби. Написав рапорт, там почалося, що можна звільнитися тільки по виходу в ППД. І почали такі дурнуваті завдання… і ось там… тоже… ще, скажемо так, останньою краплею… Я б ще може дочекався до виходу на ППД, не питання. Але ми якраз застали початок оцього “всеосяжного перемир’я”. і так все грустно стало в плані того, що за неділю, яку я застав там, на другий день перемир’я рішенням командира бригади був знятий командир батальйону першого мого з посади. Підстава була така, що противник зайшов на свої покинуті позиції, розвідники доповідають, що зайшли, треба щось там, якісь маніпуляції проводять – чи мінують, чи розмінують. Може, якось треба шугнути, вони ж не можуть там обладнувати. Командир батальйону запрошує у командира бригади дозвіл. Починається крик. А там, от саме що проблемне, що у складних ситуаціях у командира бригади чомусь емоційний стан преобладає над смисловим станом. Там починається крик. Він присилає телеграму, що відсторонити командира батальйону від виконання обов’язків на час проведення розслідування. Потім приїжджає сам. Начинає розказувати, сама фраза така (ну, мабуть, за таку в 14-му розстріляли б): зачем нам эти проблемы? Не зайдут при нас, так зайдут при 14-й. Чего мы будем тут кипиш наводить? Потім присилає телеграму, якою відміняє своє попереднє розпорядження про відсторонення від службових обов’язків. І ще – це вже знають, про це казали. Тобто другий батальйон зайняв позицію біля ж/д станції Сифонна, розкапався. Там хлопці таку роботу зробили за півтори неділі. Ходи сполучення в повний зріст – це виключно лопатами, бо до противника там 400 метрів. І вони, це було скритно зроблено. До того моменту, поки накрили бліндажі, усе було скритно. І ось їх починають десь у середу-четвер також обстрілювати. АГС, ПК. Вони дають відповідь. Командир другого батальйону доповідає командиру бригади, що був обстріл. Командир бригади питає, чи давали відповідь. – Так, давав. І там почалося. А, негідник. Він прилітає… А ще у бригаді був на місці командир – командувач оперативного командування. Вони разом приїжджають. Починають його отак… вертіти. Змушують його написати рапорт якоби за власним бажанням, що він відмовляється від командування батальйоном. І намагалися нашого замкомбата, спілкувалися, щоб призначити його на другий. Той більш хотів на перший батальйон залишитися. І тому того пока залишили на місці. Але питав: нащо ти рапорт цей писав? Якби ти не написав, тобі б нічого не було. За що тебе карають? За те, що твої солдати, була загроза життю, вони відкрили вогонь у відповідь – все, негідник. Ну, якось так…Я зрозумів, що у мене морально-психологічний стан впав до нуля. Мені кажуть: ні, документи навіть ще не були відправлені. Тобто рапорт я написав десь 26. Це було вже 31.07. Ось я розумію, що я вже все, я нічого не хочу робити. Ранкове шикування штабу бригади. Начальник штабу питає: є оголошення? Я підіймаю руку, говорю: так, є. я не можу виконувати свої посадові обов’язки в зв’язку з низьким морально-психологічним станом. Він каже: угу, і нащо ти нам це все кажеш? – Щоб коли когось вбив, не казали, що це випадковість. – ААААААААААААА, йди, пиши рапорт, що у тебе сталося. Я написав, описав оці події. І в фіналі я пишу, що я не бачу сенсу, що я тут роблю, нащо? І сьогодні ж відправили документи на оперативне командування, 31 зранку. Ввечері вже був наказ на звільнення. І я – вільний, як труси без резинки.

Скажи мені, будь ласка, я розумію, що у вас у бригаді почалися проблеми з новим командиром бригади. Але як ти, чи відома тобі інформація, як взагалі, знаєш, як середня температура по палаті, як взагалі з іншими бригадами і що зараз в армії, крім того, що вона повертається… відбувається якась дичина.

– В армії, опять же, я кажу за армію на прикладі своєї бригади. Також спілкувалися з хлопцями з 53-ї. Там у них попередній командир був полковник Поляков. Тоже така дика людина. У нас були конфлікти. Ми якось у 16 році здали його ВСП, бо він п’яний вишикував наш батальйон, і ми мали їхати на Яворівський полігон. Вийшов у стані алкогольного сп’яніння. Почались також.. батальйон, він вивів десь на 20 кроків командування батальйону, командувачів підрозділів, і там почались: під*ри, сідори. В такому ключі. Я так понімаю, друг його там був майор Котій(?), також був вживаний. Він почав ходити біля строю. Солдати стоять. І біля проходу, біля мене сказав таку фразу: “А шо вы стоите, как голубые пид*расы, жметесь друг к другу?” Людина, мабуть, не розуміє ситуації. Батальйон готовився до навчання з американцями на Яворівському полігоні. Він був укомплектований на 100% контрактниками. Десь відсотків 60 цих контрактників – це учасники бойових дій 14 року. І там почалось. Закінчились шикування. Бійці почали возмущатися, що вони п’яні. Начали казати, що поїдемте… як українською освидетельствование?

Освідчення, здається?

– На освидетельствование, най буде.

Може вони хотіли йому освідчитися.

– Там ні-ні-ні, почали включати офіцерів. Викликали ВСП. Прийшов солдатик. Кажемо, їх треба забирати. Тобто ви нас ганяєте, що ми не дотримуємось форми одягу, а тут – п’яні офіцери, ви очі заплющуєте? На освидтельствование вони відмовились здавати кров. Потім  наступного дня приїжджають представники командування на своїй машині. Тобто вже ніч вони провели у ВСП. Їх відвозять на своїй же машині оперативне командування на свій якийсь огляд. Привозять – і нема нічого. Хоча є відео, ну, там таке. І ось він був командиром у 53 бригаді.

Щось мені це нагадує, напевне, якісь аналізи.

– Люди жалілись. Люди там жалілись. Люди входили, казали, та ви що, та це неможливо. Були розмови, що останній час його начебто на двох хабарях взяли. Його прибирають.

Це коли він був комбригади.

– Да. Його прибирають кудись. І ставлять іншого. І просто, як кажуть хлопці, що ми домовились, що Поляков – це дно. Але ніт. Поляков ще здається якось там може щось таке було. Нового прізвища не знаю… такі справи. І якось, розумієте… чомусь на командні посади ставлять не людей, які у 14-15…

Ставлять не людей. Крапка.

– воювали, мають бойовий досвід, знають, як поводитись з людьми в умовах бойового оточення, як з ними спілкуватися, як працювати. А ставлять людей, які або творили х*ню в 14 році, або взагалі не були в бойових діях. Може, десь два рази попав під обстріл. Я скільки цікавився, ніхто не міг мені сказати, де був полковник Пряжинський(?) у 14-15 році, у яких бойових діях. А їх було забагато. Зате у нього є фразочка, він любить кошмарити офіцерів, які прийшли у 17, 18, 19: а де ти був у 14-15-му? Где вы были?

Тобто він любить відриватись на молодняку.

– це не молодняк, це офіцери, які повернулися. Це не молодняк. Молодняк… молодняк під себе підім’яти – це не проблема. А от таких, хотя, є слушне питання – а де ви були? І таке… Є порядні люди. Але чомусь замість того, щоб командувати підрозділами бойовими, вони сидять в оперативних командуваннях, чи штабах, чи десь ще. Для мене незрозуміло. Може, я якусь діч кажу щас, і мені, коли вийде, скажуть: аааа, та ти нічого не розумієш, ти піджак.

Я пам’ятаю, яка була ситуація з 72 бригадою. Коли 72 була величезним бойовим механізмом і потім призначення одного командира фактично зруйнувало бригаду.

– Зараз те ж саме відбувається у 93-й. Порядні люди, яких я знаю, вони або намагаються перевестись, деяким не підписують перевод і вони вирішили, що закінчиться контракт, звільняються, а потім будуть поновлюватися. У нас жарт такий є, що якщо почнеться новий 14 рік, то на фронт поїде ремполк рядом з 93-ю стоїть, бо там перевелись багато порядних людей.

Хто на війну? Я.

– Да-да.

Що оці всі рухи означають для армії? Напевно, на цьому теж.

– Ну, як? На мій погляд, повністю до нуля збігає моральна складова. Люди розуміють, що, а яка мета? Тобто залишаються ті, кому цікаво отримувати кошти. Тобто є гроші, а так – там щось, зробив, траву пощипав, чи що. Може, когось влаштовує, що сказали йому: та ти долбо*об. – Єсть долбо*об. Зато зарплатка. А в зону вийдемо – ще 17 атошних.

Щось, ти знаєш, якось трохи… Ну я хочу добити цю тему велику з армією. І мені не тільки в 93-й, але в 93-й теж, багато насправді підрозділів скаржаться на відсутність нормального пункту постійної дислокації. У декого його взагалі немає, як у новостворених бригад або батальйонів. Наприклад, батальйон “Айдар” живе фактично завжди в наметах, як мені розповідали хлопці. І таке інше. От 53-та там теж перебивається, хто в гості пустить, до того і приїжджають. Ви можете мене поправити, якщо це не так, я не хочу котити бочку на армію. В 93-й торік, я пам’ятаю, була величезна проблема з водою в ППД, її давали за розкладом чи потім вона взагалі зникла. Словом, мені подзвонив Саша і каже: Настя, у нас немає води, шкода, що телефонний зв’язок не передає запах. Я кажу: Сашо, я тебе зрозуміла. Я написала пост на Фейсбуці, за що – увага! – мені почали телефонувати з Міністерства оборони і говорити про те, що я граю на руку Кремлю і граю на руку ворогу. Я сказала, що, вибачте, я нікому на руку не граю, а мій пост раптово почали поширювати, дійсно, сепар-ЗМІ і російські помийки і говорити про те, що укри-каратели жалуются на отсутствие воды. Я кажу, що, розумієте, у нас відбулася Революція гідності, але ми забули, що таке гідність. Гідність це є в тому, щоби змити за собою какашки в туалеті, і в тому, щоби помитися в ППД. Скажи мені, будь ласка, проблема з водою вирішилася, чи вона не вирішилася?

– Наскільки я знаю, на момент… станом на двадцяті числа серпня, мені хлопці скидали відео, що води немає, а якщо є, я можу тобі потім перекинути відео, там якась чорна жижа біжить з кранів. Тобто ми, коли у нас була проблема минулого разу, скинулися, придбали насос, встановили бочку, поставили свій насос, бочку і якось так вирішили частково проблему. Зараз проблема поновилася. Тобто також ще довелось нову бочку докупати, тому що не вистачає води. Але, скажімо так, постачання центральне – з водою проблеми. Коли бригада повертається до ППД. Це не вирішилося.

Я так розумію, що людей це теж не особливо мотивує.

– Ну… розумієш, якщо людей це не особливо мотивує… Мене це не мотивувало. Я порушив це питання. Якось вирішилося, вода з’явилася. Тобто вона була. Краще. Не в ідеалі, але було. Тобто питання вирішилося. Тоді я також і інтерв’ю давав. І не анонімку. Я представлявся.

Я пам’ятаю, так. “Новинарня” теж писала.

– Да, Новинарня дивувалася: як підписати? – Капітан Проскурін. – Що, так і писати? – Да, я ж не діч якусь розказую, а те, що є. так що, отаке.

Океюшки. Наскільки в армії взагалі поширена практика скидатися на щось?

– Не зрозумів, що ти маєш на увазі, скидатися на щось.

Ну, я знаю, що хлопці регулярно роблять, ну хтось, у когось є общак, в кого ще щось.

– А, поняв.

Для того, щоб купити якісь речі, про які вже соромно говорити волонтерам на сьомому році війни.

– В нормальному підрозділі це норма. Це норма. Тобто, як у нас в розвідвзводі, так, хлопці скидалися, полагодити якусь волонтерську машину чи щось десь докупити. Це не питання. Ну, як… якщо брати з точки зору демократично розвиненої країни – це не норма. Якщо брати з точки зору війни і нашого стану, ну а як? Воно нізвідки не з’явиться. Ми замовляли деякі деталі у волонтерів, щоб вони зробили, там пайки на ЗУшку були, зараз там нижні ограничителі на пушку 242, нижні і верхні. Ну а що? Якщо є потреба, тобі кажуть: пиши заявку. Ти написав заявку і потім все. Потім приходиш. – Заявку писали? – Писали. – Де вона? – Віддали тому. – А, ми розберемося. Все. Анфорчунетлі.

Такі військові волонтери, да?

– Ну, таке. Хочеш щось зробити? Ну, зроби. Тобто, якщо ти можеш цю ситуацію якось розкачати, це будуть виконувати люди, які зобов’язані це виконувати, – роби. Якщо не можеш, тоді у нас залишається скинутися і купити

Трошки ти сказав про те, що армія перетворилася з армії, яка воює… до речі, мій знайомий теж з Донбасу, який у 92 бригаді якось мені сказав: Настя, мы здесь стоим, как ВОХРы.

– Кращий.

Як ти ставишся, тому що я підозрюю, що зараз ми ще по верхах пройдемо, а от до Покрови кількість таких подій збільшиться, я уже боюсь, насправді, до оцих всіх штук типу, давайте… ну оцих от закидів політиків, яким би вже правнуків виховувати за віком, вибачте. Всі ми там будемо в тому глибокому маразмі, але – амністію, давайте спільні перевірки, якесь спільне патрулювання. Тобто до цього всього?

– На мій погляд, це можна охарактеризувати однією фразою: твори х*ню, мы здесь проездом. Іншого я не розумію. Тобто як? Яку амністію? Давайте… спочатку аміністію, потім давайте також їх визнаємо учасниками бойових дій – ми ж один нарід.

і з моїх податків будемо платити їм. Клас.

– Да. Із твоїх податків будемо їм платити.

Безкоштовний проїзд де-небудь у Горловці.

– В Горловке. Вони ж сюди приїдуть.

Отлічно.

– У Горлівці інфраструктура розвалена, роботи немає.

Про це я не подумала, вибачте.

– Треба куда-то. Та поїду у Київ. В боевые отряды Кивы. Хай бог милує… Ні, це неможливо. Ну, якось треба вже або воюємо до кінця, навіть якщо не буде перемоги, але до кінця. Це буде яскраво, красиво. Нас запам’ятають. Або не треба взагалі було починати. Дебіли.

Не за те ніжку втрачав.

– Та хрен с той ножкой… Я пацанам казав, що якщо почнеться 14-й, я повернусь. Я повернусь, це не питання. По барабану. В статусі рядового. Може після цього інтерв’ю там скажуть, що не брати. Блекліст. У воєнкоматі скажуть, ні. Добровольчий підрозділ.

– Так. Добровольчий якийсь підрозділ чи, не знаю, якийсь партизанський загін – без різниці. Але воювати буду. Буде війна – буду воювати. А зараз знаходитись просто задовольняти чиїсь амбіції…

Скажи мені, будь ласка, життя після армії існує?

– Начебто так.

Чим ти зараз займаєшся?

– Поступив на навчання у Київську школу економіки. Вступ ти здаєш на рівні з усіма. І це було дуже складно. Під час співбесіди, після неї я аж спітнів, я чувствую, як по спині так струйки пота біжали.

Що в тебе питали?

– Чим відрізняється державний строй в демократичній країні і тоталітарній? Відповідай. відповідай.

– Ні. Я сказав, що на мій погляд, в демократичній країні державний устрій працює на благо народу, на благо України. А в тоталітарній державний строй працює тільки заради того, щоб тоталітарний строй множився, підсилювався та окріп.

– Але була тільки співбесіда. Іспитів не було.

– Були. Був англійський, було мотиваційне есе. По всіх позиціях три четверті балів набрав по кожній з позицій. Тобто 80 за есе, то було 62. За співбесіду зі 120 – 92. І англійський з 200 – 154 чи 164, щось таке.

– 21 місяць. Та тут би перший модуль пережити. Я подивився всі лаби(?) торішні.

– котики.

– Я завжди… У мене завжди є якось резервний варіант.

– Ні. На карточку пенсія по інвалідності – ляп. До найближчого магазину, ящик бухла додому – хлоп. Так – вшук, вшук. Пів ящика закінчилось, газ відкрив. Інші пів ящика – ковть, ковть і с фразой “бывайте, ихтиандры ху*вы”…

– Та ти ж сама приїдеш висвітлювати цю подію.

– Бєда.

– Планую. Є декілька варіантів. Не хочу поки про це розмовляти. Тобто як буде об’явлен конкурс, подамся, пройду – тоді так.

– Поки що так. Мені подобається, що я приїхав до Києва і воно так, не зразу усе – поступово. Я відчуваю, що графік такий, плотненький, примножується. Буде важко дуже. Але спробуємо. Якщо ні – запасний варіант.

– в Краматорську.

– Місто звільнили.

– Не прокатило. Тобто коли почались події.

– Коли віддали Крим, тобто я навіть гроші скидав на армію, тобто как это так.

– Не включай дурака. На українську армію. Добре. Якщо ти вимагаєш конкретики – на українську армію. Тобто у нас что-то отжали, как так можно? Давайте что-то решать.

– Как-то не это самое. Потім дуже добре почала працювати пропаганда з приводу “русской весны”, вот это все. Начали это – деды воевали, фашисты, бендеровцы-каратели. Я такой – да, нас же цьому в школі навчали, начебто вірні речі кажуть. Десь я повернувся до Краматорська в квітні 14-го. Квітень, травень. Оце застав початок цього. Коли люди там збиралися біля держ… міської адміністрації. Тобто – Россия, Россия, эта вся шляпа, Донбасс. Думаю, надо, надо. Я ж офицер запаса, надо защищать Донбасс. Прийшов – візьміть. – А зброї немає, зброю підвезуть через пару днів. Приходи пізніше. – Добре. Пройшло 3-4 дні. Прийшов. – Та, зараз зброю підвезли, але там бланків немає. Через пару днів прийди. – Добре. Походив. Приходжу останній раз. Так, зараз є і бланки, і зброя. Зараз людина кудись відійшла. Почекай годинку. – Добре. Щось покрутився, покрутився. Якось смикнуло. Треба було відійти. Кудись відійшов, потім забув. І наступного чи через два дні звільняють місто. Нам же розповідали, що там фашисты-каратели, грабить-убивать-насиловать. І ось день-два-три чотири і навіть нема пліток.

– А мене ніхто не ґвалтує. Батюшки, як так?

– Так чекав. Хто ж буде карати? От. І ти починаєш розуміти, тобто починаєш..

– Починаєш вже інформацію не только на сайте “Русская весна” смотреть.

– Ну такое, да. Починаєш ознайомлюватися, дивитися і розумієш, що тебе обдурили. І те ще, дурак, на це вівся. Що робити? Треба спокутувати провину перед Батьківщиною. До військкомату. У військкоматі кажуть: немає набору. І там ще прапор каже: а ты против кого воевать собрался? Думаю: а, зрозуміло. Написав заявку в батальйон “Донбас”. Відповіли: так, можете прибувати, але без соціальних гарантій. Та не питання. Приїхав десь 18 серпня у Курахове. Там навчальна база була. Познайомилися з людьми. Все добре, все чудово. Там тренування. Хоча я в перший вечір упітьмах впав та надірвав собі меніск. Такоє. Воєвака приїхав. Так, все добре, десь вже за тиждень нормально було. І вже на той момент – це був десь вже вересень, хлопців почали возити на страйки, на всякіє мітинги, їздили. Ми досі дружимо. Тобто їх там в автобус погрузили і повезли на Київ на якийсь там мітинг.

– Ні. Це було десь 22-23 серпня. Нас на той момент вже набралося порядка 100 добровольців, була сформована навчальна рота. Були розмови про те, щоб нас відправити в Іловайськ. Тобто поїхали б усі. Ніхто б не відмовився, всі були готові. Але не відправили. І в принципі, думаю, якщо б відправили, то ми б там всі і залишилися. Ось. В “Донбасі” в бойових діях участія не брав. Восени, коли вже остаточно було зрозуміло, що “Донбас” почав більше,… ну, керівництво “Донбасу” – Семенченко іже… більш стали цікавитися політикою, там поспілкувався з хлопцями, що ми прийшли воювати і перейшли до 93-ї бригади.

– Так сталося, що ми оце за час нашого циганського кочування, місце, де було наше наметове містечко, це був полігон 93-ї бригади. Там ще з нами поряд стояв батальйон ім. Джохара Дудаєва покойного. Перейшли до 93-ї. ну, не усі, частково, десь чоловік 100-120. Була сформована шоста рота повністю на контрактників. І у січні, з 13 на 14 січня 15 року була погрузка. Виїхали ешелоном до Чапліна, якщо не помиляюсь… так, до Чапліна. На Чапліна була вигрузка, розгрузилися. І з 15 на 16 ми вже заїхали у Донецьку область. Шоста рота 11 батальйона 93 бригади. Приїхали до технічної бази. Там приїхав батальйон. Там нашу роту забрали. Направили до Очеретиного. В Очеретиному спочатку командиру роти ставилось завдання, ну, планувалися рейдові дії в напрямку Горлівки. Але буквально за 2 години змінилася ситуація. Командир батальйону ставить завдання (нерозб) монастиря (нерозб). Все. Приїхали. Нам там… стали ми біля Тоненького. Приїхав Мікац і ще позивний Кремінь, десантник. Не знаю його прізвища, але позивний Кремінь. Розклали на снігу метрову карту Googlemap і кажуть: вам сюди, там тільки два кулемети, буде така артподготовка, ви й**неться, ви прийдете, м’ясо повикидаєте і все, займете позицію і все, тримайтесь. Зрозуміло? – Зрозуміло. Ну і ми… вперед.

– Да. Там ще є одна фраза, але ладно. Ну, приїхали. Якось все почалось шкереберть. Перевірили зв’язок перед виїздом біля Тоненького. Начебто все працювало. Потім, коли виїхали на злітну смугу, тобто з танкістами зв’язок пропав. А ще це були… не було не моторол, нічого, моторола була тільки портативна в техніці. У мене стояла 153-тя, якщо не помиляюсь. Або 153, або 123. Не пам’ятаю. Стара така. Зв’язку немає. Одна частина виконала своє завдання. Прорвалась біля диспетчерської вежі та пожаркою до монастиря. Ми мали заїхати з фланга. Не получилось. Десант висипав біля диспетчерки, туди зайшов. Потім пішки йшли до монастиря. Тільки вигрузились там. Вигрузились, начали формувати колону, щоб йти, прилітає міна, лягає 82 рядом з хлопцями і там сразу чоловік, може, 7-8 такі важкі поранення: перебиті ноги, там одному осколок верхню щелепу, зуби зрізав, в ньобо зайшов. Ну, таке. Начали згружати. У мене десь на 20-му, після 20-го пострілу пушка заклинила. Десант там уже висадили біля діспетчерки. І ще пушка не працює, що робити? Будем возити 300-х. Позакидали 300-х. З діспетчерки на метео, На метео правосєки. Віддали Правому сектору. Поїхали за іншими. І так десь ми 3… 3 чи 4 ходки зробили з екіпажем. Да, зі своїм екіпажем ми зробили 3. І один – я з іншим екіпажем їздив вже. По темному. Таке. Весело. Весело було там. Там же схопив перше поранення. Ми першу партію привезли, вигрузили на метео. А там будівля і вона отак забором обнесена. Вихід на північну сторону. Я виходжу, іду до забора. По нам працюють десь, може, батарея 82-х мінометів, але все перелітає туди. Ось я вже доходжу до забору і свист такий. Це я довго об’ясняю, але тоді було якось скоріше та простіше. Тобто свист. Я розумію, що щас прилетить. Я стрибаю. Пів корпуса у мене за забором, інша частина – на території. І вона взривається десь в метрах 7 від мене і в бедро прилітає осколок. Ну, такоє. Я упав. Що трапилось? Тут же мій механік-водій сидить: що такоє, нормально? Я говорю: та вродє, рукою помацав – крові немає. Все, поїхали. Думав, що просто прилетіло. Воно таке онеміння. Думав, що, може бетон прилетів, чи кусок землі. А потім десь це було біля 13-ї, а потім десь відчуваю, що вже там 20-та начебто година, що якось так прихрамиваю. А ми крайньою партією вивезли доктора. Док не з нашої бригади. Він – що там, скидай. Осколок. Ну, якось все. Тоже потім надивився ж оце радянських фільмів до війни. Приїхали вже на Опитне, там доповів командиру 80-ки, це призьор, зараз генерал Мойсюк. Доповів. І такий: а де тут у вас шпиталь чи медпункт? Говорю, наче осколок в нозі. – Та туди. Приходжу. – Що там? – Та осколок, виріжте та я пойду, там ребята. – Ти що, дурак? Сиди, сейчас машина будет. А потім, коли в Днєпр привезли, в Мєчку, на стіл поклали і доктор бере так магніт до ноги, а там – буууп. Ого. Ну, такоє. Вирізали. 10 днів у шпиталі. 10 днів дома. Дома коли був, батько так на мене подивився: я тоже піду. Я говорю: це не до мене, якщо мать відпусте – раді бога, говорю. Якщо вона підійде, скаже, що може їхати, тоді, говорю, да. Він там дня два чи три її умовляв, умовляв. Свого добився. Батько у мене в 93-й служив, у третьому батальйоні. Хотів до мене у підрозділ. А я кажу, ні. Ніт, не візьму. – Чого? Я говорю, тому що це… як це… конфлікт інтересів, можна сказати. Будуть обставини, коли надо буде відправляти людей на смерть, а я ж тебе не зможу відправити. Так раз, два, три, на четвертий мені скажуть хлопці: а чому це ми ходимо, а він ні? Тому, говорю, до мене ні. І він був у третьому батальйоні. Тоже там зазнав кілька контузій, не звернувся до лікаря. Потім сосуд лопнув в головном мозгу, аневризма. Тобто у нас сім’я військових калічок.

– Мать мені каніфолила мозги, коли я намагався защищать русский мир. Казала, що ти дурачок. Потім коли вже… тобто дізналися про те, що уходжу на фронт, це, грубо кажучи, мені від’їжджати 18-го. Я 16-го ходжу по квартирі, там збираю манатки. – Що ти робиш? Я говорю: собираюсь на фронт. – А-ха-ха. Потом 17-го: что, серьезно? Я говорю: ну да. – Ааааа. Я говорю: ну послушай, мне – сколько мне на тот момент біло? 24. 25 должно было быть. Я принял решение. То есть ну что? До батареи меня только привязать? Ну все уже. Там как получится. Що саме цікаве, це перший бій – 17 січня 2015. У мене якраз у мами день народження 17-го. Я подзвонив, привітав. Я говорю, я если что потом попробую набрать. А потом я уже набирав зі шпиталю 18-го.

– Живий. Что еще надо?

– Як я втрачав ногу.

– Це…

– 4 листопада 16-го року. Розвідники виявили біля 31-го блокпоста в східному закінченні лісосмуги біля Бахмутки вибуховий пристрій саморобний. Це бойова частина зенітно-ракетного комплексу КУБ, поставлена на фугас. Але воно ще було там з 14-го року. І там вся територія поблизу Бахмутки дуже щільно нашпигована протипіхотними мінами. Кажуть, що кадирівці у 14-му ставили. І ось вони прийшли, доповідають. Комбат каже: нам це треба, ми заберем собі, ходімо. Я говорю: ну, ходімо. Пішли. Я, комбат, командир саперного взводу і один розвідник, який там був. А я ще, коли ми вже йшли, а там лісосмугу треба було пройти десь кілометра півтора, я ще йду у мене так нога десь через кожні 20 кроків чіпляється… така рослина є, як лоза, але на виноград. І вона така цепуча, вона прицепилася і я постоянно ногу, іду собі, міркую: бліін, якось вже другий рік, надоїло, може, у шпиталь, віддохну… І от ми йдемо-йдемо, доходимо..

– доходимо до місця. Розвідник каже: отам ПМка, а це усередині зеленки. Ми пройшли з отого боку. Тут комбат сидить, мотузку розпутує. Стоїть ця хрєнь. Десь така. І охватом, якщо кути отак зрізати, от як столик буде, якщо так убрати кути. Я кажу: я це нести не буду, воно важке. Комбат говорит: и не надо, я сам понесу, дай лучше сигарету. -На. І мені або з цього боку, або з цього боку до нього підходити. Я так с сигаретой иду, говорю: полковник, отэто, с*ка, зарплата, наверное, меньше, чем у старшего лейтенанта. Я такой левой ногой, чувак – бах!! Я так, еще автомат держу, и он так – вшик! С*ка, я мизинец себе сломал, когда упал. Это было так больно. Ну то, что подрыв – я уже перейду на русский, эмоциональный рассказ, мне проще будет на русском. То есть подрыв. Упал. Мне казалось, что я орал. Комбат говорит: ты не орал. Ты, говорит, упал, лодочкой вот так выгнулся, на меня смотришь. А он так сидит от меня где-то метра полтора. Я смотрю – так поперек лица кровь походу с ноги отлетела. И ты, говорит, так рот открыл. Говорит, на меня смотришь, но не орешь. А они подумали, что нам гранату бросили. А я понимаю, что наступил на мину. И я такой, я лежу, думаю: с*ка, глупо-то как, бл*. Думаю, ноги нет. Переворачиваюсь на спину, поднимаю – да, ноги нет. А те – занять оборону. Да какая, говорю, я на мину наступил, давайте отсюда валить. Ну, вытащили. У нас постоянно с комбатом споры, кто меня вытаскивал. Он постоянно говорит: я тебя выносил на своем горбу. Я говорю: да побойся бога, ты пронес меня 50 метров. – Нет, я пронес больше. Это постоянно. Ну, что? Вытянули из зеленки-то… Тоже получается. Ноги нет. А у меня – ну военные-то военные, грубо говоря, поперлись. Аптечки нет, не это самое..

– Аптечки нет. Лежу. Думаю, с*ка. А у меня в разгрузке всегда в нагрудном кармане ИППшка и жгут. Достаю жгут, говорю: наложите жгут. Они мне наложили жгут, вытянули меня из зеленки, протянули метров 50. Положили. А там развидос просто в чем? Из зеленки меня вытянули и где-то еще 50 метров, он меня на горб закинул. А он ниже тебя ростом. Он меня на себя закидывает. 50 метров чувствую, что он начинает шататься, говорю: братан, клади, бо сейчас если мы упадем, будет больно. Он меня положил. Я говорю: наложите еще ИППшку. Достаю ИППшку советскую, даю ему в руки. Он на нее смотрит. Я понял, говорю. Там есть надрыв, вот так отрываешь, достаешь. Хоп – выполнил операцию. Достает такой как комком. Смотрит на вот эту, с какой стороны конец – он не понимает. Говорю: вот так его покатай. Раскрылось. Магия. Теперь берешь большую подушку, кладешь на культю. Моток. Потом, говорю, маленькую подушку, кладешь там, где больше всего кровит, еще моток. Потом на третьем уже начинаешь затягивать. Понял? – Понял. Я ж держу культю. Он вот это – раз, два, три. Начинает затягивать, я как заору! Он х*рак и бросил все, оно упало. Я говорю: ты понимаешь, орать я буду в любом случае, мотай, пока еще не это самое. Не обезболки, ничего. А, еще ситуация была. Меня только… вот тут я не помню уже… На горб кому-то закинули, пронесли, а я вот так держусь. Я чувствую, когда иду, оно сзади делает так ляп-ляп-ляп. Я не знаю, что-то там ляпало. Может, это нога на чем-то болталось, может еще что-то. Я говорю: оно там ляпает, мне неудобно. Отрежьте. По-моему, комбат этот самый кусок ноги отрезал ножом. И все. Перемотали. И меня 1,5 километра, сколько – сначала на плечах повис и вот так идем, я на одной ноге стриб-стриб-стриб. Чувствую, что медленно. Я начинаю слабеть. Я говорю: х*рня, я сейчас ложусь на спину, вы меня цепляете за лямки и волоком вот так. – А если там мины – Ну, в любом случае, что мы будем так медленно идти, я помру от потери крови, что так мы это самое… Ну, дотянули, нормально. Там пехота подбежала тоже. Меня везли, с*ка, три часа. Момент подрыва был где-то 14:00, начало пятнадцатого. И только к 17 часам я на операционном столе был в Северодонецке. В Севере пока ехали… Едем. Машина останавливается, а мне уже все, уже и обезбол не действует. Я уже говорю: снимите жгут, потому что тут уже все, тут болит больше, чем нога. Грудь мне послабили, все, едем-едем. Я думаю: блин, ну когда уже, когда уже. Останавливается машина, приехали. Водитель такой: а вы не подскажете, как до госпиталя проехать? Едем дальше, едем дальше. Опять останавливается. Думаю: приехали. – А где тут госпиталь? С*ка. Он три раза останавливался спрашивать дорогу до госпиталя. Да. Ну, ничего. Привезли там, кстати, врачи молодцы. Быстренько все там. Начали вопросы, что это самое. Мне так больно, я уже хочу… и тут врач со мной разговаривает: аллергия, что произошло, всякие эти нюансы. И врач мне снимает бандаж, все, снял. Ну, помощник врача или хирург. И залил культю я не знаю чем, то ли бетодином, то ли чем-то – как оно давай жечь! Прям как будто нога есть и в печку засунули. И я там уже матом: вы, негодяи, пожалуйста, сделайте что-нибудь, мне больно, будьте любезны. И доктор говорит: да с*ка, вырубите его кто-нибудь, чтоб он не орал. Мне маску на лицо. Я думаю… это кислород, а я думаю, что это обезболивающее – в фильмах же насмотрелся. Думаю, это ж наверное, вдохнул и все, и полетел. А них*ра. И я вот это… а оно не работает. В итоге морфий мне только вшик, и я – оп. Комната вот так улетела, все. Шикарно. Потом отхожу, глаза открываю. Белый потолок. Думаю, приснилось походу все. Я только, меня так за голову – тыдыж, ты с нами? Я говорю: с вами. Я все. Меня… такое… нормально.

– Походу да. Зато мне дали с собой кусок ноги. Ну, когда этот самый, меня из Северодонецка на Харьков везли. Мне ж, получается, ампутировали, еще 10 сантиметров, закольцевали, все красиво сделали. Тоже большая благодарность. Это либо харьковский, либо винницкий был выездной госпиталь. Я, честно говоря, не знаю. По-моему, харьковский. Вот. Все классно сделали, то есть потом никаких реампутаций не пришлось делать, все в огнях. И вот меня кладут в машину, в карету, чтоб везти на вертолетную площадку, а я курить хочу – просто обалдеть. Говорю: дайте сигарету. Врач убегает. Мне водитель: та , братан, конечно, на. Я ж лежу, сигаретку курю, а в меня только крови влили. Врач бегает: вы что, дебилы? Мне что ему писать? Влили пакет крови и выкурил сигарету? Что это такое? Все, поорала-поорала. Выдает водителю. А я ж лежу спиной к ним, а они тут разговаривают. И она ему дает что-то и говорит: смотри, это его, передашь врачам в вертолете. Понял? Он такой: а что это? А, говорит, это его нога. Я говорю: дайте посмотреть? Ты что, говорит, дурак, а если б он нормальный был, сейчас бы у него истерика тут была. Ну, такое. Весело было. Ой, только не реви, я тебя умоляю.

– Не берцы были таланы. Кстати, нормальные рыжие таланы. Я думаю, благодаря им, и оторвалось как раз по голеностоп. Многие сетуют, а, таланы, фу.

– Не, ну реально. Блин, были б кроссовки либо что-то было б еще, мне кажется, оттяпало б, бл*дь повыше. А так оно аккурат по голеностоп, по голеностопный суглоб.

– В мене що?

– Хто?

– Ніт. Вот так у меня. То есть я показываю на здоровой ноге, потому что я сейчас буду поднимать эту, я переверну все. Вот она. Грубо говоря так.

– Кращий. Фахівець вищої гільдії. Хотя я чувствую, что мне ганьбы будет, это просто, когда выйдет интервью.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться