Олексій Бик: “На війні твою долю вирішують дві речі – як ти поведешся, коли перша куля пролетить десь зовсім близько, та як ти вперше відреагуєш на кров”

Доброволець Олексій Бик зараз пише книгу про війну, на яку він потрапив майже на самому її початку. А ще він автор пісні "Добровольці Божої чоти", яка стала неофіційним гімном усього добровольчого руху і яку він особисто виконував понад тисячу разів. Про події Майдану, де він дістав "кулю в лоб" замість Арсенія Яценюка, про створення легендарної пісні і про свою участь у війні, на яку він поїхав у багажнику "пиріжка", він розповів "Цензору".

Олексі майже 40 років, він народився на Чернігівщині – на батьківщині Олександра Довженка.

“Коли я пішов у школу, то якісна освіта українською мовою вважалася рідкістю, але мені пощастило – моя класна керівниця запалила мене любов’ю до української мови та літератури”.

У школі Бик навчався добре, “якщо не брати до уваги оцінок з поведінки”, – з усмішкою підкреслює він. Вірші Олекса почав писати рано, а вже у 8 чи 9 класі почав вперше публікуватися в місцевих газетах. Тоді ж почав брати участь у всіляких філолгічних та поетичних олімпіадах. “Після того, як я переміг на одній з таких олімпіад, мене запросили до Києва, де було вручення призів переможцям. Все це відбувалося в пафосній будівлі напроти Верховної Ради. Призи вручав тодішній прем’єр-міністр Валерій Пуствойтенко. Мені, пам’ятаю, він вручив фотоапарат. А після церемонії, під час неофіційної частини, я підійшов до нього і запитав, чи не хоче він знову заїхати до нас на Чернігівщину? На його запитання навіщо, я відповів, що після його попереднього візиту моїй матері виплатили затримку із зарплати за два місяці, а за маршрутом його поїздки попередньо відремонтували дороги. Організатори конкурсу, які стояли поруч, зблідли після моїх слів, а Пустовойтенко нічого не відповів. Мабуть, з почуттям гумору у нього було погано”, – розповідає Бик.

До речі, маму Олексія, яка працювала в системі освіти, ще до цього жарту викликали в місцеве управління освіти і зробили зауваження щодо її сина, який на той час вже публікувався в газеті “Народного Руху”.

Зрештою школу Бик закінчив із золотою медаллю, переїхав до Києва і вступив на філологію в Університет імені Драгоманова.

“Вулична активність у мене почалася ще з часів акції Україна без Кучми. Однак, не можна сказати, що на той момент я був такий прямо вже ідейний наіцоналіст. Я був зовсім молодий, мені більше була до вподоби сама ідея протесту, “рух”, маси людей” , – говорить Бик.

На Майдан – 2013 Олексій Бик вийшов уже після розгону акції протесту, після чого був там вже щодня. “Вдень я там був як журналіст, а після роботи – як громадський активіст”, – згадує він.

Увечері 18 лютого один з лідерів опозиції Арсеній Яценюк зі сцени Майдану закликав людей наступного ранку вийти до Верховної Ради і пообіцяв, що буде разом з протестувальниками. “А якщо куля в лоб, значить куля в лоб”, – емоційно сказав тоді Яценюк.

Вранці 19 лютого Бик був там і брав участь у зіткненнях з “Беркутом” і так званими “тітушками”. “То вони на нас робити натиск, то ми на них. У певний момент у мене вистрілили з відстані приблизно в 20 метрів. З такої відстані постріл не міг бути випадковістю – цілилися саме в очі. Пам’ятаю тільки удар, в очах потемніло, я присів, потім встав і зрозумів, що очі цілі – гумова куля влучила саме в лоба. В ці секунди поруч була журналістка Олена Максіменко, вона мене сфотографувала. На фото я маю дику посмішку. Це було від радощів, що очі цілі. Виходить, що “куля в лоб “, яка призначалася Яценюку, дісталася мені”, – жартує Бик.

Через струс мозку, якого зазнав, у подіях на Інститутській журналіст і активіст участі вже не брав. “Тієї ночі я був удома. Все, що тоді відбувалося, здавалося страшним сном в жахом, що гірше бути не може. Але виявилось, що той п…ць – це тільки початок того, що чекало на Україну”, – згадує Бик.

Влітку 2014 року стало зрозуміло, що на Україну чекає повноцінний наступ з боку окупаційних військ РФ, і Бик вирішив записатися добровольцем в діючу армію. Він пішов до військкомату, але за мобілізацією його не взяли. “Свого часу, коли потрібно було служити, я від армії просто “відкосив”. Мені не хотілося служити в армії, що фарбувала паркани і будувала дачі генералам. А ось коли почалася війна – це зовсім інша річ. Але мене не взяли”, – каже Бик. До речі, за його словами, у військкоматі у Фастові в той момент зникла величезна кількість особових справ призовників, які хотіли поїхати на фронт. “Думаю це була спланована диверсія, бо таке ж було в інших військкоматах, куди приходили ті, хто хотів служити за призовом на той момент. Справи тупо зникали, наче таких людей ніколи було”, – вважає він.

Бику довелося самому купувати каску і бронежилет, після чого він планував поїхати служити в батальйон “Айдар”. Він з’їхав з орендованої квартири, розвіз свої речі по квартирах друзів, звільнився з роботи і чекав відправки, але вона затягувалася через плутанину перших місяців війни. Зрештою  він потрапив не в “Айдар”, а в Добровольчий Український Корпус “Правий сектор”. 

Олекса згадує: “Тоді до “правосеків” приїхали командир батальйону ОУН Микола Коханівський і його тодішній заступник Борис Гуменюк. Вони служили разом з “Азовом”, але на позиціях правосеків “було більше “двіжу”, тому вони вирішили дислокуватися туди. Я поїхав з ними. У Миколи була стара машина “пиріжок”, я їхав ззаду, сидячи на спальниках, рюкзаках. Курив, читав і насолоджувався останніми мирними годинами”.

“Правосєкі” люблять залізти в які-небудь пекельні заміси, там всім “насипати” і вийти звідти переможцями з піднятими прапорами. Я все ж людина більш обережна, хоча свій шматок війни я теж, звісно, бачив. Здебільшого воював у Пісках, кілька разів був і в аеропорту, ми вночі звідти забирали поранених”, – згадує Бик.

Про війну він розповідає неохоче, але пише про це книгу. Один з епізодів надіслав мені вже після нашої розмови окремими листом. Ось цей пронизливий монолог чоловіка з іронічною посмішкою. Він підкреслює, що всі події, викладені в книзі – автобіографічні.

“Війна, коли потрапляєш на неї вперше, завжди відрізняється від усього, що ти знав про неї досі. “Ти можеш мати ідеальний план на бій, але він кудись зникає після першого ж пропущеного удару”, – казав Тайсон, і це, чорт забирай, свята правда і закон Всесвіту.

За великим рахунком, коли людина їде на війну, їй належить з’ясувати дві фундаментальні речі про себе, які визначать на всі сто відсотків її долю у цій м’ясорубці. Річ перша: ніхто спершу не має жодного уявлення, як поведе себе, коли перша куля пролетить десь зовсім близько. Як ця вібрація повітря, нагло прошитого простору, торкається твого внутрішнього вуха, і ще навіть не почувся свист, адже куля летить втричі швидше за звук, а твій інстинкт самозбереження вже заходиться криком, як панічний божевільний, а тоді свист торкається барабанної перетинки, і ти уже мав би з того знати, що куля була не твоя, однак ця внутрішня істерика не припиняється. Звикнути до цього неможливо. Але можна навчитися швидко брати себе в руки і не їхати дахом.

Річ друга: неможливо передбачити, як ти вперше зреагуєш на багато крові. Комусь абсолютно байдуже, і таких більшість – все-таки ми безжальний вид масових убивць і канібалів. Але деяких нудить, і це ще, повірте, пів біди. Значно гірше, коли людина впадає в ступор або, замість затягнути побратиму турнікет на відірваній вибухом нозі, починає панічно волочити кудись пораненого, а той стікає кров’ю.

І от коли ти з’ясуєш для себе ці дві важливі речі, у тебе є дуже простий вибір. Або ти зламаєшся, або навчишся отримувати задоволення від цього лайна.

Але вже ніколи не будеш тим самим, що колись.

…- Не подобається мені, як ми їдем. Щось, бл#дь, так тих…

…Спалах. Ніч рветься на клапті, час завмирає і розсипається, а разом з ним мішок піску, що лежав на броні, а тепер застиг, розірваний у повітрі, розлітаючись навколо, і трасери, що з іскрами рикошетять від броні, і волосся, що миттю стало дибки, значно швидше, аніж мозок усвідомив, що відбувається. І так триває коротку безкінечну мить, і аж тоді нарешті різко і оглушливо шарпає десь по лівому борту, і броня смикається, спалахує, і лише зараз усі починають кричати, бо минуло не більше за дві секунди, чорт забирай, блядські дві секунди, а тоді ще один рпг вибухає десь під задніми колесами, і усі падають з броні, в якій вже страшно кричить десантура та починає рватися б/к, і десь зовсім поруч по машині лупить ПКМ, і усе горить, чорт забирай, горить, усе…

…І спочатку не було нічого, як у Біблії, а потім нізвідки у цю безмежну пустоту увірвалося Слово, але то було не Слово, а Звук, і він почався ледь чутно, але все наростав, і почав вібрувати, стрясаючи оглушливою порожнечою, і в цю мить Шалений упізнав у ньому свій пульс, і це так налякало його, що він спробував закричати, але не зміг, бо, виявляється, вже давно кричав, зриваючи зв’язки, і відчував, як лопаються судини в очах, і в цю його досі безмежну, досі порожнечу увірвалися інші звуки, а він стояв на всіх чотирьох і хтось тягнув його за броник, це був Привид, і він теж щось кричав, але, чорт забирай, Шалений його не чув, а всюди був вогонь, і тоді він став навколішки, відірвавши руки від землі, мацнув себе за голову, каски не було, зате вся потилиця була в крові, і на зубах був пісок і солоне, і враз стало млосно і захотілося прилягти, але цей, сука, Привид все кричав, і слів було не розібрати, але від них все одно люто боліли скроні і паморочилось в очах, а потім Привид розмахнувся і дав Шаленому по обличчю, а потім вдруге, і аж тоді щось ніби хруснуло, ніби тріснула якась яєчна шкаралупа навколо, і Шалений спробував піднятися на ноги, вони його не слухали, але Привид все кричав і тягнув, і Шалений зробив крок, а потім упав, і під ним був хтось, здається, це був Полтава, без голови не робереш, і це врешті привело Шаленого до тями настільки, що він зміг сповзти з тіла, і почати все з початку, щоб встати, а тоді вони, здається, побігли”.

Попри присутність у Донецькому аеропорті, “кіборгом” Олексій Бик себе не вважає та воліє, щоб до нього так не зверталися. “Я ним себе не вважав і не вважаю. Мене так назвав покійний режисер Леонід Кантор, після того, як дізнався, що я був в аеропорту. Ми з ним давно були знайомі і зустрілися на базі ДУК ПС. Він попросив мене виступити перед бійцями, я заспівав буквально кілька пісень, серед іншого і “Добровольці Божої Чоти”, а вже через кілька днів, після від’їзду, він подзвонив мені і сказав, що хоче взяти назву пісні для фільму про бійців ДУК ПС”, – говорить поет-доброволець.

Багато хто досі не вірить, але пісня ця написана задовго до початку російсько-української війни. “Я і сам не знаю, звідки і як вона взялася у мене в голові. Я сидів вночі, писав вірші, накидав пару рядків, вранці прокинувся, додав ще кілька, потім прийшла музика, так все і вийшло. Тобто якоїсь героїчної історії у цієї пісні немає. До війни я її практично не виконував, тому що тоді і саме слово “добровольці” стосовно того довоєнного життя було незрозумілим не тільки іншим, але і мені самому “.

Однак, можна сказати, що прославився Олексій Бик саме завдяки цій пісні, яка стала неофіційним гімном всього добровольчого руху України. За останні роки він виконував її понад тисячу разів – на концертах, презентаціях, фестивалях, “квартирниках”, зустрічах із друзями і так далі. “Раз по триста на рік точно виконую”, – говорить автор. Втім грошей військовий хіт Бику не приніс.

За виступи на концертах для військових грошей він не бере, а якщо і виникають якісь пропозиції виступити за гонорари, то таких заявок замало, а гонорари незначні. “Якби я жив на одні гонорари, то я б помер від голоду”, – жартує Бик. Саме тому він вирішив відкрити свій бар.

Бар Олексій Бик купив, можна сказати, випадково – через карантин. Попередній власник зрозумів, що заклад не приносить прибутку і продав ветерану місце в центрі Києва на Басейній вулиці – разом з барною апаратурою. Вартість бару, говорит Бик, не перевищує ціну старої іномарки. Бик прибрав стару назву, тепер паб називається “Smoke on the water”.

“Будь-який ветеранський бізнес ветеранський тільки через те, що його організували люди, які були на війні, здебільшого, це все-таки бізнес. Мені доводиться думати про різні перевірки від держави, ціни на барі, оренду”, – говорить Олексій Бик. За його словами, нове місце стане “рок-н-рольним пабчіком”, в якому плануються концерти, презентації, зустрічі з письменниками та музикантами, перегляди фільмів. Втім, різниця зі звичайним бізнесом все ж є. “Я хочу створити тут таке місце, яке і за мовою, і за культурою, і за атмосферою буде близьке мені і таким людям, як я. Щоб ідеологічно близькі люди знали, що у них є своє місце”, – говорить він. “Звичайно, тут і настільні ігри, і кальян, і алкоголь, як в інших барах, але ветеранська тема від цього нікуди не зникає. На День Незалежності у нас виступав гурт “Рутенія”, музикантка Леся Рой. Хтось приходить саме через через це, а хтось заради кухні і кальяну. У нас кілька залів – ніхто нікому заважати не буде”, – сподівається Бик.

Якоїсь підтримки від держави він не чекає. “Зараз у країні така ситуація, що всі, як на фронті: розраховуєш тільки на побратимів і на самого себе”, – вважає Олексій Бик.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться