Олена Худякова (Мауглі) з розвідгрупи “Рись”: “Нам казали, що у Травневому нікого немає. Заходимо – а там корови, гуси, люди, село вже прокидається. І ми центром села п#здуємо, причому один з нас у пікселі з прапором. Якийсь місцевий мужик нам навіть удачі побажав”

Фотокореспондент, що пішла воювати – про "ген непримиримих", про затримання у Криму, про колони росіян на луганському напрямку, про те, "як докладати, що все керівництво у першому бою загинуло", про те, що війна вбиває не тільки кулями та про покинутих старих у прифронтових селах.

Частина мого дитинства пройшла у Росії – батько родом звідти. У Києві він працював у Департаменті захисту інформації, який був тоді під СБУ. Ще у 2006 році батька намагалися вербувати, кликали у РФ: “Тут скоро танки на клумбах будуть розвертатися”. Він їхати відмовився. До війни на Донбасі батько не дожив.

У Росії залишився мій дідусь. Єдиний з усієї родини він розумів мене без зайвих слів. Після початку війни він сам запитав маму про мене: “Вона на Донбасі?” А потім я сказала йому, що більше не зможу до нього приїхати… Два роки тому він помер.

Колись у мене не було відчуття батьківщини і самоідентифікації. Восени 2013 року я прилетіла в Ізраїль, і були думки там залишитися, мені пропонували допомогти з цим… Але я повернулася. А далі був Майдан – і… Все. Щось всередині спрацювало. Я називаю це “геном непримиримих”. Це коли ти без виховання та роз’яснень розумієш, що відбувається та розумієш, що ти маєш робити.

Тоді я працювала більд-редактором в “Укрінформі”. Також у мене була камера, й іноді я ходила на зйомки. Тодішнє керівництво агенції було підпорядковане партії влади. Була цензура, зйомки ставили заднім числом, і все таке… 19 січня ми з чоловіком підсвічували мобілками медикам, які допомагали пораненому на Грушевського, і мені прилетіло гумовою кулею між очей. На роботу я прийшла з таким обличчям, що директор наказав керівнику відділу не випускати мене вдень на Майдан. Тоді я сказала: “Не хвилюйтеся. Якщо мене вб’ють – то вночі”. На Майдані я і знімала, і допомагала – залежно від ситуації. Я була у гарній фізичній формі, тому мішки з камінням тягала нормально.

З собою у мене завжди була камуфляжна курточка і маска. Я перевдягалася у конторі та йшла на Майдан, а потім переодягалася назад у цивільне. “Укрінформ” поруч, на Театральній, у нас зазвичай працювали нічні чергові – це було зручно. Але у один з найкривавіших днів у лютому (здається, був пізній вечір 18-го) я підбігла до дверей агенції, але вони були зачинені і підперті зсередини шваброю. Звісно, десь всередині спав якийсь дідусь-охоронець, а так – всі вікна були темними. Мій цивільний одяг залишився на роботі. На всіх прилеглих вулицях була тітушня, а я – у брудному камуфлі… Якісь люди оточили мене кільцем і так довели до Володимирського собору, де на мене чекала машина. Мій керівник розповідав, що йшов тоді пішки додому опівночі, і в районі метро Льва Толстого його зупиняли і натурально обнюхували – чи не пахне він димом?.. Додому я тоді з’їздила години на три, поспати. Потім повернулася назад.

20 лютого всіх зранку розпустили по домах. Я була на Майдані, керівник подзвонив мені і сказав: “Уходь звідти”. А я відповіла, що у центрі Києва стріляють бойовими та що я стою біля десяти вбитих. Він сказав знімати. Але у мене був лише телеоб’єктив – не знаю, навіщо я взагалі закинула його у сумку. Такий треш вийшов – знімати крупні плани… Але я зняла. Потім ми з хлопцями робили барикаду біля метро Хрещатик. А коли повернулися до Жовтневого, хтось побачив мій телевик і закричав: “Давай, виглядай звідки стріляють!” Вище якраз застрелили хлопця. Ми залягли і розглядали усі вікна готелю “Україна”…

На Майдані ми впізнавали один одного за масками чи курточками, часто навіть не називаючи імен. Вже потім, на війні, я знайомилася з людьми – і дізнавалася, що під час Революції Гідності ми були зовсім поруч. І з “беркутом” на чергування я на фронті ходила… Але він поклав документи на стіл, коли під час Майдану їм стали давати бойові набої.

… Спочатку був Крим. Я поїхала у Перевальне – попрощатися і подивитися їм в очі. Я ходила своїми улюбленими місцями у горах. Це було біля бази – і я ходила, слухала, як внизу ці крутять по колу “Офіцери росіянє” і свій гімн. Вирішила спуститися, підійти ближче. Виявилося, що у них там “зелені чоловічки” зі сторони траси та військової частини, а з боку гір – типу спецпризначенці. У “горках”, дорослі. Видно, що вже бувалі такі. Я не думала прямо лізти на територію частини, але так вийшло… Там я встигла трохи поговорити з одним нашим солдатом-строковиком. А потім набігли російські спецпризначенці. Наш солдат боявся за мене і не хотів іти, його змусили повернутися до казарми. Їх там тримали як зеків і постійно крутили свою музику та пропаганду. Протримали мене години дві. Пресували психологічно, але не били – тільки забороняли вставати з землі та рухатися поки чекали, що вирішить старший. Вони тоді сказали мені, що будуть вбивати нас: “Написано в паспорте “украинец”? Убивать”. Я відповіла, що у нас не пишуть у паспорті національність… Потім вони отримали якесь повідомлення, і сказали мені йти, бо я їм заважаю.

Далі ми збирали волонтерку, допомагали фронту, як могли. Я перевелася на посаду фотокора – це був такий собі дауншифтінг заради свободи. Я відчувала, що маю їхати на схід… Але не по роботі.

У серпні я вперше поїхала везти бійцям допомогу. Їхала з дівчиною. Вона – унікальна людина. У пеклі 2014 року, коли “Гради” працювали щодня, вона привозила на передову купу всього і прямо там готувала для бійців і тортики на буржуйках, і супи з червоної риби, і якісь тайські супи, і страви, назв яких я навіть не знаю… Психологічний фактор цього був неоціненним. Тим більше, що відбувалося це у той час, коли бійці просили привезти їм “тазик, щоб збирати воду дощову”. Щоб попити.

Того літа наші майже дійшли до Луганська. Працювали нормально. Наш кореспондент з окупованого міста дзвонив: “Вже я бачу вас у вікна! Давайте, давайте…” Але було чимало зради на місцях. Наприклад, коли під час передачі координат вони змінювалися. Або коли начфін однієї з бригад втік у Росію – і передає там дані усіх, хто служив.

Потім росіяни поперли через кордон. Я не була і близько у районі Іловайська, я була під Луганськом. Наші відходили, вже бачили колони, бачили російські прапори. Передавали це на офіцерів, а ті відповідали: “Ви п’яні, проспіться”. Але я знаю тих офіцерів, знаю, як вони працювали ударно, як вони нищили колони інші – не жаліли… Та чомусь вони боялися працювати по кордону. Була пауза. Був страх. Одна людина з Генштабу в істериці кричала: “Ви хочете почати третю світову!”

Під час однієї з волонтерських поїздок я познайомилася з Боцманом http://memorybook.org.ua/28/shmyrin.htm . Деякі зустрічі – особливі, ніби вшиті у долю, їх відчуваєш по-особливому. Боцман та його хлопці тоді були мобільною групою артрозвідки, працювали разом з “Айдаром” та іншими підрозділами. Хлопці з “Айдару” тоді пропонували мені залишитися у них добровольцем. А я запитала у Боцмана, чи візьме він мене нелегалом на наступне місце (їх тоді якраз виводили з Щастя). Він спочатку казав, що треба б мені оформитися, треба піти на офіцерські курси… Але потім ми побачили, як все відбувається на практиці. Без папірця ти – вільний воїн, а з папірцем – можеш не поїхати далі Бахмута, навіть якщо у військовому квитку буде поважна спеціальність… Так влітку 2015 року я опинилася під Горлівкою.

Війна моя була у формі ротацій. Два-три тижні на Донбасі, потім два тижні я тут працюю без вихідних, а потім знову їду на Донбас на “Інтерсіті” Київ-Костянтинівка. Так було до серпня 2017 року. На роботі у мене, напевно, зберіглася стопка папірців, які я писала на випадок, якщо зі мною щось станеться. На них просто зазначено, що з такого-то по таке-то число я відсутня. Я вдячна керівництву і колегам за те, що ставилися до мого бажання бути на фронті з розумінням. Я намагалася щось знімати на війні, якщо виходило… Але боєць із камерою – це не те, що військовий кореспондент. У бійця є інші завдання. До того ж, до весни 2016 року я ходила зі старим кнопочним телефоном. Шкодую тепер, що у мене не було смартфона або “гоупро”.

Бачити довелося багато чого… Але свій досвід я сміливо можу назвати ідеалістичним. Багато у чому він такий завдяки Боцману. Де-юре нашим командиром був начальник розвідки, побратим Плато, якого я поважаю і люблю. Але, думаю, він не образиться за те, що я скажу: Боцман був нашим неформальним командиром, батьком, душею групи. Своїм прикладом, вчинками, ставленням до людей Боцман пробуджував найкращі якості, дух у бійців.

Коли люди розгублені, коли кожне затишшя перетворюється на нескінченний пошук сенсів, вихід є тільки один: віднайти їх у самих собі. Всі разом ми наче прописували кодекс своєї групи, і це було яскравим контрастом із сусідами по позиції. Довіра, взаємна підтримка, терпимість до розбіжностей, відчуття стаї – це дорого вартує там, на краю… Хоча всі ми були різні за віком, реакціями, віруваннями. Армія – місце, де ти близько пізнаєш людей, з якими у мирний час не те, що не спілкувався б, а і не перетнувся б, напевно.

“Важко бути богом?” – спитав якось Боцман. Війна – це мистецтво духу. Так написано на шевроні нашої групи. Ми створили його разом, як нагороду гідним. Бо від бригади не кожен отримав відзнаку, а про бойові хлопцям одразу сказали забути – “бо за документами вас тут немає, мовчіть”. Вони були оформлені, на відміну від мене. У мене ж у разі перевірок зазвичай було два варіанти: “боєць спить” або “боєць вискакує, біжить у бік ворога і ховається у покинутому сєпарському бліндажі”.

Під час однієї з перевірок з’явився і мій позивний, Мауглі. Зазвичай позивний – це яскраве прізвище або прой#б. Мене хотіли назвати Босотою. Але була перевірка з сектору. Я думала, що приїхав хтось свій, і розкачувалася на скобах, видаючи якісь звірячі привітання. На що невідомий полковник запитав: “О, а що це у вас за Мауглі?” Тоді всі згадали, як я люблю лазити на опори ЛЕП, дерева – і позивний народився…

Так, я завжди любила виходи, любила лазити, спостерігати… Пам’ятаю, як ми заходили вчотирьох у Травневе ще до того, як “Айдар” зайшов туди. “Модні” розвідники з іншого підрозділу сказали нам напередодні, що там взагалі усе зруйноване, нікого немає. Заходимо – а там корови, гуси, люди! Село вже прокидається. І ми центром села п#здуємо, причому один з нас – у пікселі з прапором. Один місцевий мужик нам навіть удачі побажав… То що ж, відступати? Ми доповзли до зупинки, подивилися на сєпарів. Я на тому виході навіть пофотографувала. В “Укрінформі” потім запитали: як ці фото підписувати? А дійсно – як? Підписали розмито, як все завжди підписували: Донеччина, Луганщина… Потім вже, коли наші зайшли туди, я виклала ці фото у Facebook.


… Якось ми зайшли у сіру зону і облаштовували спостережник на висотці (на висоті, – Ред). Копали спочатку лопатками уночі, потім просто копали. А потім прийшла піхота – і вирішила, що тут буде лінія оборони. Розпочалися інженерні роботи і, звичайно ж, незабаром нас почали обстрілювати. Одного дня на місце приїхав начальник мобільної артилерійської групи. Разом з нашим начальником розвідки, Плато, вони стояли у відкритій ямі, і Плато артилеристу щось показував. Аж раптом розпочався перший сильний бій. Ми стояли у цей час у посадці, і Боцман побіг на її край, де ми також зробили ямку невеличку. Дивиться у бінокль – а над висоткою такий дим…

-Ї%ать, як я буду доповідати, що все моє керівництво у першому бою загинуло? – зітхнув Боцман.

Розриви. Дим. П#здець! Ми Плато вже поховали. А він навіть не відчув нічого особливого. І наші запитання після бою його здивували: “А що таке?..” Плато був зосереджений на роботі, він не ховався – дивився, звідки вороги працюють. Адже треба було всім їм дати п#зди!

“Таких, як ти, кулі не беруть” – казали Боцману. У 2014 році він пройшов найтяжчі бої під Луганськом. У 2015 році в нашій групі не було втрат, хоча поруч із нами гинули і побратими з піхоти, і розвідники з інших підрозділів.

Але у 2017 році він, замість зайнятися здоров’ям, наслідками травм і контузій, і далі був з нами – боявся залишити нас на небезпечній позиції. Це була висота за Троїцьким. Сланець. Людей не вистачало. Плюс 38. Вдень і вночі горить степ. Два відра, одне без дна. Кірка та дві лопати, одна з яких поламана. І ще на кілька днів нам давали перфоратор… Замість бліндажа ми звели там “хатинку дяді Тома”, як висловився комбат сусідів. Він у барвах  та матах розповідав, що нам хана там. Але ми вперто лупашили сланець, вантажили його у мішки і обкладали свою “хатинку”. (Плато потім показував мені фото, яке йому надіслали хлопці, які жили там після нас. У “хатинку” було пряме влучання 120. Бійців контузило, але всі залишилися цілі).

Я бачила, як Боцману гіршає. Відчай. Безсилля… У Боцмана відмовляли нирки, я розуміла, що потрібно йому хоча б крапельницю поставити. У мене був лише тактмед. Я пішла до медиків піхоти.

-А у нас немає нічого. У нас анальгін тільки. І ми не маємо права ставити крапельниці, – сказали мені там.

-Я крапельницю поставлю.

-Але у нас нічого немає…

Наш джип стояв поламаний. У лікарню Боцмана забрала машина зв’язківців, які заїхали прокладати польовку після пожежі. Живим ми його більше не побачили. Він встиг тільки прислати смс з госпіталя у Харкові: “Люблю вас усіх”.

Я бачила, як переживають втрати побратимів на фронті. Але щоб так плакали чоловіки, як за ним – вперше. Відчуття було, що від мене віддерли шматок… Але до чорта подробиці. Важко було дуже. І все.

Війна вбиває не тільки кулями. Так у 2020 році впав і помер просто на нашому медпункті побратим Фаш – ще одна людина дивовижної долі, про яку я могла б говорити годинами…

Після смерті Боцмана я, щоб не двинутися дахом, подзвонила Тайрі та запитала чи потрібні медики. Вона радо прийняла мене. Мені дуже пощастило, що на першій ротації був інструктор з тактмеду Влад, який займався з нами. А згодом вже я займалася з підрозділами, де були бажаючі.

Там на ротаціях я зустріла чимало чудових людей, які просто робили те, що вважали за потрібне, іноді приховуючи подробиці від родин. Мій напарник, водій Паша, просто приїжджав на місяць чи як вийде. У його ФБ немає жодної героїчної фоточки у дусі “Я воював”.

-Дивись у вікно! Ти ж побачиш, як ракета летить, – казав він мені, коли ми повзли по херовій дорозі з вимкненими фарами.

-Побачу – і що далі? Коротше, вмикай фари, погнали. Вони нас і так бачать!

З поля я нікого не витягала. Було кілька евакуацій, коли нам передавали поранених або травмованих на визначеній для цього точці. Конкретно я більше займалася цивільними чи військовими з різними скаргами на здоров’я. У мене ж, окрім тактмеду, був досвід Малої академії наук – я хотіла у дитинстві стати лікарем (сміється). Ну а що? Коли на декілька селищ ані лікарів, нікого… І купа старих, покинутих, бідних людей з купою хвороб. Ми рятували їх, як вміли. Хтось мав брати на себе відповідальність за них. Візити “Лікарів без кордонів” раз на місяць – це чудово, але фельдшер у селі потрібен щодня. Я познайомилася тоді з Андрієм Пазушком, лікарем з Маріуполя. Він приїжджав у прифронтові села по вихідних і вів прийом людей просто так. Бо хтось же ж мусить…

… У мене наростали проблеми зі здоров’ям. І до війни були травми, а потім додалися контузії, які я вважала незначними – і стало реально тяжко. До того ж, захворіла мама – онкологія. Всі труднощі перераховувати не буду, але навесні 2019 року я написала Тайрі, що мушу залишатися у Києві.

Я думала, що витягну маму, оговтаюся, але мені гіршало. У 2020 році я вже ледь тягнула хоча б роботу… Як би це не було смішно, дуже допоміг карантин. Майже два місяці я провела у себе в лісі з рідкими вилазками в місто. І зараз знову можу ходити чарівним лісом, щоправда, з елементами війни – доводиться знімати розтяжки браконьєрів.

Оскільки я жила у режимі ротацій, моє повернення було скоріше внутрішнім питанням. Не знаю, чи відбулося воно повністю. Для мене природний стан, коли, де б я не була, частина душі ходить там, де їй важливо…

Источник: censor.net
Вам также может понравиться