Пам’яті Володимира Буковського

27 жовтня у віці 76 років помер радянський дисидент і письменник Володимир Буковський. Він помер від зупинки серця в лікарні Адденбрукс у Кембриджі, де проживав з 1976 року, після його висилки з СРСР. На жаль, в Україні ця новина пройшла майже непоміченою.

І це пов’язано не тільки з насиченням інформаційного простору останніми внутрішньополітичними новинами. Публіцистичну спадщину, як і самого автора, в Україні досить погано знають не тільки пересічні українці, але й український істеблішмент. Тому важливо згадати, який слід залишив по собі В.Буковський, адже в його працях і лекціях можна знайти відповіді на багато світоглядних питань, відповіді на які не дають ні в Україні, ні на Заході.

Перше зіткнення із системою у Буковського відбулося ще в школі. В 1959 році його виключили зі школи за участь у виданні рукописного журналу, так званого “самиздата”. В 1960 році він стає одним із наймолодших організаторів так званої “Маяковки” – регулярних зібрань молоді біля пам’ятника Володимиру Маяковському в Москві, де зачитувались вірші опозиційного характеру щодо радянської влади. Через це, наприкінці 1961 року, його відраховують з Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. А вже 1962 року відомий радянський психіатр А.Снежневський поставив Буковському діагноз “вялотекущая шизофрения”. Саме цей діагноз найчастіше ставила дисидентам радянська каральна психіатрія. Після свого першого арешту в 1963 року був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психлікарню. Там він познайомився з українським дисидентом, генерал-майором радянської армії Петром Григоренком, який у майбутньому був одним із засновників Української Гельсінкської групи. Саме В.Буковський ввів Григоренка в коло інакомислячих, де він включився в активну правозахисну діяльність, в тому числі, підтримував боротьбу кримських татар за повернення їх у Крим, на історичну батьківщину.

Петро Григоренко в парадній уніформі.

Загалом, В.Буковський провів майже 12 років у радянських тюрмах, таборах та психлікарнях. В 1976 році Буковського обміняли на лідера чилійських комуністів Луїса Корвалана, ув’язненого в Чилі. Тоді з’явилася відома частушка, авторство якої приписують іншому дисиденту Вадиму Делоне:

“Обменяли хулигана

На Луиса Корвалана

Где б найти такую б***ь,

Чтоб на Брежнева сменять?!”

Визначення Буковського як “хулігана”, ймовірно, пов’язано з тим, що в статті про його арешт в газеті “Правда” він був названий “злісним хуліганом, який займається антирадянською діяльністю”.

Після обміну В.Буковський жив у Великобританії, де закінчив Кембриджський університет за спеціальністю “нейрофізіологія” і продовжив займатися публіцистичною діяльністю.

На Заході Буковський, на своє здивування, зіштовхнувся з істеблішментом, який не вбачав в СРСР ворога. Ба більше, політики, журналісти, впливові бізнесмени – всі вони хотіли співпрацювати з радянською владою “заради миру і стабільності”. Сьогодні, на п’ятий рік війни, українцям знайома ця позиція. В.Буковський не міг зрозуміти, що сталося із колись міцним та рішучим Заходом:

“Здавалося, бажання позбутися комунізму повинно було переважати на Заході … Але саме ми [дисиденти] повинні були зносити образливу для нас нісенітницю західної “еліти” … Звичайно, це була не наївність Заходу, як тоді ввічливо говорили, і навіть не дурість – як іноді казали ми в серцях. Це була свідома політика західного істеблішменту, “недолуга” тільки в тому широку сенсі, наскільки недолуга сама ідея соціалізму.”, – В.Буковський “Московский процесс”.

Бажання західної еліти “порозумітися” з Радянським Союзом, було пов’язане, на думку Буковського, з суспільно-політичним розвитком післявоєнної Європи:

“За наше століття, під впливом інтелігентної моди і концентрованої пропаганди соціалістів, увесь політичний спектр настільки зрушився вліво, що сьогоднішній “консерватор” в Англії, фактично, нічим не відрізняється від соціал-демократів початку століття. Маргарет Тетчер була винятком, яка представляла далеко не більшість своєї партії, а її мізерну частину”.

Саме ідеологічна спорідненість сприяла поблажливому ставленню до СРСР зі сторони західної політичної еліти. Радянський Союз сприймали як людину, яка в якийсь момент “трохи” перестаралася в будуванні соціалізму, і тому їй можна допомогти виправитись. Навіщо ж ворогувати з державою, яка гордо несе “прогресивні” ідеї “суспільної рівності” та “миру”? Саме для цього й був придуманий, так званий, “детант” – розрядка міжнародного напруження, політика, спрямована на зниження агресивності протистояння країн соціалістичного і капіталістичного таборів:

“Я завжди міркував, що детант 70-х років придумали в Москві, і … виявився не правим: його придумали німецькі соціалісти … Згадаємо документ, про зустріч “джерела з КДБ” із “довіреною особою” одного із лідерів СДПН [Соціал-демократичної партії Німеччини] Егона Бара і про початок “неофіційних контактів” німецьких соціал-демократів з КДБ. Цю ганебну політику вони почали ганебним чином – потайки від свого народу, як змову, та й ще через “канали КДБ” … Одначе, зрозуміти мотиви соціал-демократів, які добровільно полізли в радянський зашморг, набагато складніше. Зрозуміло, згодом вони говорили про благородність своєї місії захисту прав людини, яка начебто була нездійсненною без окремих поступок СРСР, без певної “взаємовигідної” гри з Москвою. Однак, це всього лише димова завіса, якщо не сказати, проста брехня, тому що основні поступки Москві довелося робити саме[Заходу] в питані про права людини. Досить згадати, що вся ця гра була затіяна всього через півроку після того, як радянські танки розчавили “празьку весну” … В такий момент, вже сама пропозиція встановити “особливі відносини” з агресором була вагомою “поступкою”, якщо не прямою зрадою”.

Як приклад “правозахисної” діяльності німецького уряду В.Буковський наводить доповідь Андропова Центральному Комітету, де йдеться про доктора історичних наук Михайла Восленського, який приїхав на особисте запрошення президента Хайнемана у ФРН. Восленський намагався отримати політичний притулок. Статс-секретар МЗС ФРН Франк повністю доповів ситуацію радянському послу. Уряд вважав розвиток ситуації з надання притулку небажаною для ФРН, бо може погіршити відносини з СРСР. Тому Франк через радянських послів обговорював, як краще вийти з цієї дилеми і відправити Восленського назад на “Батьківщину”.

Михайло Восленський

Врешті-решт, М.Восленському пощастило і він зміг залишитись на Заході. М.Восленський був автором книги “Номенклатура”, яка широко публікувалася на Заході і в СРСР через “Самиздат”. Але це не спростовує ганебного факту зради тодішнього уряду ФРН. Після цього не зрозуміло, чого ми ще дивуємося такою дружелюбною політикою ФРН щодо Росії? Оскільки такі відносини увійшли в порядок денний ще в 70-х роках минулого століття.

Володимир Буковський був жорстким критиком Європейського Союзу. І на цю критику у нього були серйозні підстави. Одразу після розпаду Радянського Союзу в 1992-1993 рр., поки в Москві існувала політична невизначеність, Буковський отримав безпрецедентний доступ до секретних документів Політбюро та ЦК, які були засекречені, і які досі такими залишаються. Ці документи, за словами Буковського, дуже чітко демонструють, що вся ідея перетворення загального європейського ринку на федеративну державу була узгоджена між лівими партіями Європи та Москвою як спільний проект, який радянський лідер Михайло Горбачов у 1988-89 роках називав нашим “спільним Європейським домом”:

“Початкову ідею створення спільного ринку в Європі, започаткували праві [політики] й дуже давно, невдовзі після Другої світової, коли було укладено угоди про сталь, вугілля тощо, і з цього поступово виникала певна економічна інтеграція”.

Однак, до 1985 року і ліві на Заході, і СРСР були категорично проти згаданого процесу. За словами В.Буковського, Радянський Союз сприймав це як спробу об’єднати всю Європу в антикомуністичний бастіон. А ліві партії і профспілки на Заході – як змову капіталістів, щоб обмежувати права трудящих.

“Але згодом ця позиція змінилася. Ідея була дуже проста. Вперше вона з’явилася в 1985-86 рр., коли італійські комуністи відвідали Горбачова, а за ними – німецькі соціал-демократи. Усі вони скаржилися, що зміни в світі, особливо після того, як британська прем’єр-міністр Маргарет Тетчер ввела приватизацію та економічну лібералізацію, погрожували викреслити досягнення (як вони це називали) поколінь соціалістів і соціал-демократів – погрожуючи повністю скасувати їх. Тому єдиним способом протистояти цьому натиску дикого капіталізму (як вони його називали) було спробувати запровадити однакові соціалістичні цілі у всіх країнах відразу. В СРСР прийшли до висновків і домовились із лівими партіями, що якщо вони будуть працювати разом, вони зможуть “захопити” весь європейський проєкт і перевернути його догори дриґом. Замість відкритого ринку вони перетворили б його на проект федеративної держави.

Розмови, які проводили європейські політичні партії з керівництвом СРСР, насправді відкривали очі. Було очевидно, що є змова – цілком зрозуміла для них, оскільки вони намагалися врятувати свої “політичні шкури”. На Сході Радянського Союзу була потрібна зміна відносин з Європою, оскільки він вступав у затяжну і дуже глибоку структурну кризу; на Заході ліві партії побоювалися бути стертими з політичної арени, втративши свій вплив та престиж. Тож це була змова, досить відкрито зроблена ними, узгоджена і відпрацьована.

Першопочаткова ідея полягала в тому, щоб мати, так звану, конвергентність, в результаті чого після “перебудови” Радянський Союз став би більш “ліберальним” і більш соціал-демократичним, а Західна Європа стала би соціал-демократичною і соціалістичною. Структури мали відповідати одна одній. Ось чому структури Європейського Союзу були, з самого початку, побудовані з метою вписатися в радянську структуру. Ось чому вони схожі за структурою і за функціонуванням”.

Європейський парламент нагадував В.Буковському Верховну Раду СРСР, бо він був створений за її образом. “Європарламент не є по-справжньому представницьким органом. За що він голосує? – питав Буковський. За визначення відсотку жиру в йогурті, за такі питання? Це безглуздо. Середній депутат може говорити тільки 6 хвилин на рік у парламенті. Це є несправжній парламент. Європейська комісія відрізняється від Політбюро тільки тим, що в Комісію входить 25 членів, а в Політбюро зазвичай 13 – 15. Крім того, вони нікому не підконтрольні, ніким не вибираються напряму”. Дивна діяльність ЄС, з його 80 000 сторінок нормативних актів, нагадувала Буковському радянський держплан. В.Буковський зазначав, що тип корупції в ЄС, це саме радянський тип корупції, який іде зверху вниз, а не з знизу догори.

Буковський, ще задовго до Брекзіту прогнозував можливі проблеми у разі, якщо певна країна захоче вийти з ЄС:

“Є і зовсім вже пряма паралель з СРСР – в жодному місці не прописана процедура виходу з Євросоюзу. У конституції СРСР хоч формально згадувалося “право на самовизначення аж до відокремлення”, а тут немає навіть і цього! Тобто кіготь загруз, і всій пташці пропадати, з кінцями, навіки. Зараз начебто схаменулися, а то зовсім вже недемократично виходить, щось вигадують – але додумалися поки саме до буквального збігу з радянськими законами – тобто в разі бажання одного члена Євросоюзу вийти, всі інші повинні проголосувати за те, щоб його відпустити! Чим не табірні порядки?”

Виступаючи в 2002 році в Європарламенті, В.Буковський зауважував і на справжніх цілях політики мультикультуралізму в Європі:

“У нас є багато робітників, багато кваліфікованої робочої сили в Росії, Польщі, Болгарії, Білорусії, в Україні – мільйони людей. Але ні, Європейська комісія не хоче, щоб вони їхали в Європу. Вона хоче, щоб це були етнічно інші люди … Чому ліві роблять це? Тому, що це дуже зручно. По-перше, вони отримують залежний від них електорат, людей, які приречені голосувати за них як за партії, які постійно розподіляють і перерозподіляють суспільні кошти і допомогу. По-друге, ми всі будемо відчувати почуття провини. Це ж так мило. Той, хто заїкнеться з приводу цієї проблеми, негайно перетвориться на парію. І це так зручно для того, щоб застосовувати репресивні заходи і затикати рот будь-яким опонентам”.

В.Буковський завжди був опонентом пострадянської номенклатурної влади в Росії. Він був автором книги “Наследники Лаврентия Берии. Путин и его команда”. Гарно знаючи “внутрішню кухню” радянської системи, він дуже чітко давав характеристику Володимиру Володимировичу:

“З одного боку вони хочуть відновити колишню сферу радянського впливу, і тому російська влада дуже болісно реагує на той факт, що ці країни від них пішли. Особливо Україна. Їх це дратує абсолютно. Те, що Україна не з Росією, руйнує радянський міф про братерство народів і т.д. Путін – людина, яка не зрозуміла, чому розпався Радянський Союз. Уявіть собі їхню психологію. Адже це дрібні ‘гебешні’ полковники і майори, вони зі своєї дзвіниці не бачили наближення краху радянської системи, на відміну від нас (дисидентів), які бачили це, ще починаючи з 60-х років. Для них це сталося несподівано, а отже, це стало результатом якоїсь змови. Свого часу Гітлер звинувачував євреїв у поразці Німеччини в Першій світовій війні. Точно так само і всі ці ‘путіни’, які всерйоз вважають, що крах СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Вони інстинктивно намагаються відновити позиції СРСР, розуміючи, однак, що до кінця це не вдасться. Але намагаються, наскільки це можливо. Тому вони тиснуть на Грузію, Україну, Прибалтику і навіть на Польщу”.

В.Буковський, на відміну від багатьох західних та вітчизняних політиків, ніколи не мав ілюзій щодо “ціни” домовленостей із Росією. І алгоритм вирішення цієї дилеми він виводив з притаманним йому відчуттям гумору:

” Посилати – це велика наука, якою Захід так і ніколи не оволодів, маючи справу з совєтами. А тут потрібно саме так. Тому що КДБ – це особливий вид тварин. Слово “ні” вони не розуміють, домовитися з ними не можна, на компроміс самі не йдуть, а компроміс супротивника сприймають як слабкість. І якщо ти не послав КДБ, це означає, що ти сам собі зробив велике горе. Це означає, що вони будуть тиснути далі, поки не завербують. У КДБ є тільки дві іпостасі: або ти їхній ворог, або ти їхній агент. І між цими двома більше нічого. Тому Путіну треба подивитися в очі і сказати: “Путіне, іди ти ось туди”.

В. Буковський чітко визначав, що головною трагедією політичного розвитку Росії була відсутність “Нюрнберзького” процесу над Комуністичною партією. Відсутність засудження злочинів комунізму і люстрації державного апарату призвела до того, що вся колишня партійна номенклатура залишилась при владі. Ця проблема стосується й України:

” Німеччині це допомогло. У нас перед очима один досвід. Такого ж досвіду більше не було. Німцям громадський процес допоміг. Я думаю, що і в Росії це б сприяло поверненню до нормального розвитку. Зрозуміло, що це довгий процес, але в 1955 році в Німеччині вже було економічне диво. А у нас до 2000 року есесівці та гестапівці прийшли до влади. Повинен бути осуд, всі їхні таємниці повинні бути відкриті, їхні секрети повинні бути продемонстровані перед суспільством, щоб більше ніяких міфів не виникало. Щоб не було розмов, яким чудовим був Радянський Союз. А після цього потрібна люстрація. Вона, до речі, і вам потрібна[говорячи про Україну]”.

Бувши колишнім в’язнем сумління, В.Буковський дуже гостро реагував на обмеження свободи думки. Він сприймав західну політкоректність як початки тоталітарного “єдиномислення”, яке не допускає інших точок зору:

“Вперше в ранг кримінальних злочинів загальноєвропейського масштабу введені “расизм” і “ксенофобія”. Ви можете дати мені їхні юридично точне визначення? Це абсолютна ідеологія, причому дуже зловісна ідеологія. Будь-яке ваше висловлювання можна оголосити “висловлюванням ненависті” (“hate speech”) – і воно одразу стає підсудним! Ви відтепер вже не можете ні за що покритикувати чорного чи араба – тому що вам пришиють “расизм”. Не подобається, що вашою країною керує дядько з Брюсселя – ось вам і “ксенофобія”. Так це ж в точності списано з пріснопам’ятної 70-ї статті Кримінального Кодексу РРФСР – “антирадянська агітація”, під яку підігнати можна було що завгодно. Була “антирадянська”, буде “антиєвропейська” – ось і вся різниця. Будь-яка критика порядків Євросоюзу – і за ґрати. Ось до чого прийшли ці “гуманісти”!”

На думку В.Буковського, відсутність дискусії і діалогу – ось у чому полягає основна риса тоталітарного устрою. Саме утвердження однієї єдино правильної думки чи політики й призводить до зростання обмеження свободи в суспільстві:

“Насильне залучення людини до тієї чи іншої ідеології без його згоди має бути визнано злочином. Але цього не сталося. І за це ми заплатимо в майбутньому … Цензура, яку ввели захисники “політичної коректності”, позбавила їх діалогу. Якби я з ними сперечався, я б розібрався з ними за кілька хвилин. Але хто ж мені дозволить?

Я, повноправний громадянин Великобританії, не можу написати на цю тему статтю, опублікувати книгу, взяти участь в громадських дебатах на цю тему – бо таких дебатів немає. Ви по телевізору жодних доказів за чи проти політкоректності не почуєте.

Цю ідеологію нам нав’язують. Нічого проти божевільних я не маю, я в психлікарнях провів багато років і цілком до них толерантний.

Єдина моя умова – не нав’язувати мені чужих ідей. Я пам’ятаю свою першу суперечку зі слідчим в КДБ. Мені тоді 16 було. Він мене запитав: “За що ви нас так ненавидите?” Я відповів: “Я вас не ненавиджу. Я просто вам не вірю. Ви хочете будувати комунізм – чудово, будуйте. А я не хочу. Можу я собі дозволити 2 квадратних метри, де не буде комунізму?”

Володимр Буковький залишиться в історії як хоробра людина із стійкими поглядами, яка не боялася відстоювати свою думку за найнесприятливіших обставин. Він не боявся відкрито висловлюватися про політику і суспільство ні в СРСР, ні на Заході, бо вважав, що правда важливіша. Такого складу людей сьогодні в Україні, та і в цілому світі, дуже бракує. На жаль, людей, яких часто називають “сумлінням нації”, залишається все менше, як серед російських дисидентів, так і українських. Найкраще вшанувати пам’ять цих людей ми можемо шляхом продовженням їхньої справи. Розповідаючи і відкриваючи істину за будь-яких обставин і будь-яких політичних систем. Незважаючи, чи це злочинний Кремль, чи “політкоректний” Захід.

Источник: censor.net.ua
You might also like