Парамедик Катерина Приймак: “…Я їду у машині, на швидкості 140, з людиною у крові. Досі не вірю, що все це було насправді”

Зоя з "Госпітальєрів" – про море рідних людей, останній поїзд із Донецька, смажену картопельку під мінометним обстрілом, схему евакуації поранених з Пісків, пришиту ногу та вигорання.

До війни я навчалася у педагогічному університеті на кафедрі культурології. У нас була цікава студентська компанія, була околомистецька тусовка, було весело. Я насолоджувалася безтурботним життям. А після університету мені хотілося працювати у музеї або у галереї (і, зрештою, у короткий період між Майданом і війною я працювала у PinchukArtCentre).

21 листопада 2013 року ми з подругами з університету, культурологинями, пішли на якийсь захід у рамках Днів філософії у Мистецькому Арсеналі. Потім ми взяли пляшечку “Мартіні”, “розчавили” її, і я сказала тоді тост: “За новий дискурс!” Ввечері ми всі прийшли по домівках – і одразу списалися, бо скасувалася угода з ЄС і мала бути угода з ТС, у центрі зібралися протестувальники. І наступного дня і ми із дівчатками вже приєдналися до них. Приєдналися до нового дискурсу… Протест підтримували не лише студенти нашого вишу, а і викладачі.

Ввечері перед побиттям студентів ми з подругою поїхали додому. Зранку дізналися, що тих, хто залишився на Майдані, побили. 1 грудня весь центр міста був заповнений людьми. Я ходила і віталася зі знайомими – приїхала моя подруга з Тернополя, приїхали друзі з інших міст… Усі вони були шоковані.

Я побачила таке море людей! І всі – рідні…

Чомусь у мене дуже багато провалів у пам’яті саме часів Майдану, на якому я провела багато днів і ночей. Я усвідомлюю, що ці події для мене були травматичнішими, ніж події війни. І, можливо, мій мозок виштовхнув найстрашніші речі.

Я все пам’ятаю уривками. Ось у якийсь із днів я падаю під ноги натовпу, якась людина мене підіймає, і всі ми біжимо від “Беркуту”. Ось я 18 лютого, у свій день народження, дивлюся на палаючі Профспілки. Хлопець, якийсь лізе по карнизу і ледь не зривається. Все ніби у кіно…

Але Майдан показав мені людей з прекрасної сторони. Показав мені націю. Саме там я познайомилася з багатьма чудовими пасіонарними людьми. Без цих знайомств я не потрапила б на війну.

Поки я працювала у PinchukArtCentre, мої подруги з Майдану разом із правосєками поїхали на Десну тренуватися. Я їздила туди для того, щоб побачитися з ними.

Потім почалася літня кампанія. Мій друг з Майдану, Галичанин, був важко поранений. Спочатку я приїжджала до нього у лікарню. Потім – у квартиру, яку ми знайшли для нього у Києві. Варила йому супчики, доглядала – він тоді неходячий був…

Потім було поранено ще одного мого друга, Росомаху. Я хотіла провідати його. Сказала мамі, що їду на базу під Дніпром. Але ми разом з подругою з PinchukArtCentre вирішили, що перед цим ми заїдемо у місто Донецьк – подивимося, що там…

… А там була дупа. Абсолютно порожні вулиці. Люди не ходили. Лише якісь лигарі. Подруга моя (покійна, царство їй небесне) була з Луцька, україномовна. Я їй сказала: “Наташо, прошу, прикидайся німою…”

Ми з нею пішли під донецьку ОДА. Там були гарні троянди, написи на стінах і чеченець з автоматом. Потім пішли у кафе. Там сиділи якісь найманці при повному озброєнні, причому одягнені у мультикам. Вони пили вино. У магазинах було порожньо, продуктів не було. Ще ми поїхали у Київський район міста. Там всюди були воронки… Ми прогулялися Донецьком – і сіли на поїзд. Людей у поїзді було вдвічі більше, ніж він міг вмістити. Люди тікали з усіма речами на цьому поїзді, який був останнім… У Дніпро ми їхали десять годин замість трьох.

Мама, зрештою, дізналася, що ми були у Донецьку. До її подруги, у якої ми мали ночувати у Дніпрі, ми з Наташею приперлися о третій ночі.

Далі все йшло за планом: ми заїхали на базу, провідали моїх друзів, я познайомилася з новими чудовими людьми… І стала раз на три тижні їздити до правосєків – якраз були перерви між виставками у центрі, я мала вільний час, і проводила його на базі. А потім я зрозуміла, що не можу залишатися у Києві. Що я маю бути там, маю бути чимось корисна.

Я приїхала в Київ, звільнилася з роботи і поїхала на фронт. Мамі пообіцяла, що буду тільки на базі – волонтерити. Вона відпустила мене.

Я думала – чим я можу займатися на фронті?… І зрозуміла, що дівчина може бути медиком. Тим більше, що Яна Зінкевич, молодша за мене на рік, керувала медичною службою. Мій друг з Майдану, Туман, сказав мені: “Давай я вас познайомлю, попросишся у “Госпітальєри”. І я попросилася. Яна сказала: “Бачу, ти хороша дівчинка. Давай…”

Досвіду у мене було небагато: олімпіади з біології (сміється), уроки медицини в університеті… І те, що на Майдані я допомагала у медпункті. Далі у нас було три дні тренінгу, який проводили британські командос. Завдяки їм я навчилася працювати за основним натівським протоколом, надавати першу медичну допомогу, евакуювати.

У наших медико-евакуаційних групах було по два медики, і в пару зазвичай ставили досвідчену людину і менш досвідчену. Щоб два овочі було у команді – такого бути не могло. Але я все одно дуже переживала: чи зможу впоратися з пораненим? Чи не злякаюся крові? Чи не буде мене нудити? Чи не буде мені гидко?.. Тому коли під час першої ротації я знайшла дохлу собаку – я її штрикала палкою і намагалася якось з нею взаємодіяти, щоб перевірити свій рівень огиди… Це, може, трошки дивно звучить. Але мені був 21 рік.

Моя перша ротація проходила у Пісках, був листопад 2014 року. Ми приїхали міняти чуваків, також з нами була група супроводу. Коли ми дісталися до нашого медпункту, сталася халепа – одну машину з ліками, які ми привезли, розбомбили. На щастя, у машині нікого не було. Але група, яку ми мали замінити, поїхати не змогла. Адже тачка лишилася лише одна, і вона потрібна була для евакуації. Тому ми, всі 11, застрягли у підвалі, розрахованому на групу з 4 людей. Тоді вперше поїхала на ротацію Куба. Я. І з нами ще була співачка Настя Шевченко.

Коли ми там застрягли там – я сказала, що піду посмажу картопельки. Вийшла – і почався мінометний обстріл. Реально перший мій. Але я продовжила смажити картопельку. Так, щось бахкає… Але що ж, це війна. Аж раптом Куба кричить: “Зоя, бл….! Ховайся!” З вулиці мене забрали з криком: “Ти що, #банута?!” Таким був мій перший обстріл… Я і не зрозуміла.

За добу по людей яких ми міняли, приїхала тачка. Ми залишилися у Пісках.

Чому Зоя?.. У дитинстві літні канікули я проводила у бабусі у Первомайську. Там ми з друзями вигадували собі імена – хтось був Веніаміном, хтось Євкакієм. Для мене Зоя було якимсь дивним, незвичним ім’ям тоді. Коли на Майдані треба було псевдо своє назвати, я сказала, що я – Зоя. А потім я дізналася, що Зоя у перекладі з грецького – “життя”. Збіг. Я ж все ж таки медик…

У дитинстві я була впевнена, що в Україні ніколи не буде війни. Але ось я вже їду у машині, на швидкості 140, з людиною у крові, і щось бахкає… Я досі не вірю, що це було насправді.

Моїм першим трьохсотим був мужик з уламковим пораненням з позиції “Гном”. Поранення не важке було. І добре, що одразу важко не було. Була змога якось плавно у це увійти.

Перший загиблий, який мені запам’ятався – хлопчик із позивним Правий. Молодий. Вчора ти з ним спілкуєшся, він лише приїхав на базу, а сьогодні він вже покійник… Пам’ятаю картинку того дня дуже жорстко.

Пам’ятаю Оса, якому вдалося врятувати ногу, що бовталася на лоскутку. Ми її прикріпили назад так, що її змогли врятувати, лікарі пришили її. Його батько потім дзвонив нам, дякував… Але це сумна історія, бо він так з нею мучався, що вже не радий був, що її врятували. Врешті-решт, йому її ампутували за три роки.

Важкі поранення я пам’ятаю всі. Легкі – не так. Когось – обличчя пам’ятаю. Когось – запах…

До початку 2015 року працювалося нам важче. Ми їздили на швидкій, на течику. На цій не надто рухливій тачці з Пісків ми забирали пораненого, одразу стабілізували його і самі везли й у Красік (Покровськ, колишній Красноармійськ, – Ред). Вся ця евакуація займала хвилин 50. У кращому випадку до Красіка ми діставалися за 40 хвилин, але це було дуже складно. Пораненого ж трясти не можна – водій мав бути найвправнішим, наймайстернішим. І у 2014 такі траплялися… Справжні аси, справжні профі йшли на війну. І я не лише про водіїв, я і про медиків. Круто було. Тим не менш, ця система була недосконала, тому що медиків, вважай, годину не було на місці. А ми реально були групою швидкого реагування на всіх – і на ОУН, і на наших правосєків, і на 93… Ми евакуйовували реально всіх.

Згодом у Первомайську – в умовно жовтій зоні, куди не долітало, але яка дуже близько знаходиться від Пісків, – вдалося зробити позицію “Равлик”. Там чергували медики, які стабілізували поранених, і вже на здоровенному реанімобілі доправляли їх до лікарні. Ми ж, як група швидкого реагування, забирали ще під час обстрілу чи під час бою поранених, надавали їм першу допомогу, робили найтерміновіше. Везли до “Равлика” – реально за 5 хвилин людина вже була у реанімобілі, де не трясе, де є світло…

Ми всіх довозили до Красіка живими. Бувало, що бійці помирали у госпіталі – але туди з Пісків ми всіх довозили живими… Лише один виняток був. Хлопець помер за хвилину після того, як ми поклали його до машини. Ми намагалися його реанімувати. Ляпіс запитав: “Давай рот у рот? Чи масаж серця?” Я кажу: “Давай ти рот в рот…” У хлопця того перед смертю почалися судоми, і він почав блювати. Це була перевірка на гидлівість для мене. Але я її пройшла.

Зараз, чесно, не знаю куди це все ділося… Після війни я кров навіть бачити не можу. Все. Надивилася.

Але я відволіклася – таким чином, коли поранених ми почали вивозити на “Равлик”, за 10 хвилин ми вже поверталися на своє чергування.

Після Пісків була шахта “Бутівка”, де ми провели літо. Туди було декілька ротацій.

Коли ми вперше заїхали на шахту – одразу ж вивезли звідти кількох поранених. Евакуювавши їх, ми знову повернулися на шахту… Я чула до цього, що на шахті поранені є щодня – багато, багато, багато. А звідти така дорога… Що я молилася, аби не було поранених – щоб нам не треба було їх везти дорогою, що прострілюється. Де ти – ніби на долоньці.

Потім моя подруга, покійна Єва, виходила заміж. Мене забрали з шахти на один день – на її весілля. Коли я повернулася – дізналася, що тільки-но я поїхала, було поранено кількох хлопців. Важке поранення у обличчя дістав Морок. Загинув Дощ, дуже класний мужик. І подумала: бляха, я їх кинула, я поїхала і забрала удачу з собою. На війні інколи починаєш вірити у якісь такі речі… Чотири автомобільні аварії я пережила в АТО, і усі – майже без подряпин…

У якийсь момент мені почало здаватися, що мій фарт не вічний. Що мені не може увесь час так щастити. Мене почало тягнути звідти… Почав псуватися характер. І хлопець ще, який також був у батальйоні, весь час дуже психував і переживав, що я їду кудись на бойові. Все наклалося, і я вирішила, що досить з мене. Причиною мого повернення додому стало вигорання, страх, і певною мірою особисте життя. Але особисте життя – насправді останній пункт.

Ще я була інструктором – як для медиків, так і для цивільних. І ще була у Широкиному, їздила як супровід. Але це була не ротація – так, уік-енд на узбережжі…

Коли я приїхала з війни додому – п’ять днів лежала з брудною головою, їла чіпси і дивилася “Гру престолів”. П’ять сезонів вбивств і зрад підряд.

На ротації з нами їздив режисер, він фільмував війну. Ми з ним дружили і дружимо. Після повернення він надихнув мене займатися медіа. На СТБ тоді шукали кастинг-менеджера, я пішла працювати туди, а за рік стала керівником відділу кастингу.

У ті часи мені не хотілося бачити на вулицях військових, не хотілося мати війну у своєму інформаційному просторі. Причиною цього стало вигорання. Медик – це важка робота. А довкола ще ця політична картина, все це лайно… Цю війну ми могли виграти, я впевнена. Просто комусь стало не потрібно дотискати.

Але сьогодні я вже від війни не абстрагуюся. Три роки я пропрацювала на телебаченні, а потім мене запросили як піарницю працювати в команду фільму “Невидимий батальйон”. Зараз ми з дівчатами розвиваємо Жіночий ветеранський рух, я – заступниця голови організації. Ми створюємо проєкти для ветеранок. Всі напрямки потрібні, але для мене один з найближчих – інформаційний. Ми створюємо документальні міні-фільми про жінок, які загинули. Мені хотілося б займатися інформаційною війною. Це дуже важливо.

…Те місце, куди мене флешбечить – це Піски. Особливо восени, коли все пахне першою ротацією. Або взимку, коли повітря з димом. Я була у Карпатах, там холодне повітря пахло димом – і повернуло мене на війну, в Піски… Але поїхати туди зараз – це було б як коли старі люди приїжджають у місце, де минуло їхнє дитинство. Мені здається, що між мною і Пісками – вже прірва. На війну мене не тягне, ні.

І не тягнуло ніколи. Я взагалі не хочу, щоб будь-де у світі була війна. Єдине, що заважає мені бігати і кричати “Я за мир! Зупиніть війну за будь-яку  ціну!” – це ціна миру з Росією. Ця ціна – ще більша війна. Тому ми маємо воювати за свою землю, маємо захищати своїх людей. Це зрозуміло і криштально просто…

Источник: censor.net
Вам также может понравиться