Парамедик Юлія Сідорова (Куба): “Буває, що викликають тебе на “трьохсотого” – а він “двохсотий”. Але хлопці кричать, що “трьохсотий”… Вони так хочуть. Нічого не вдієш”

Професійна танцівниця, одна із засновниць медичної служби "Ульф" – про медиків Майдану, спалений український прапор, роботу у "Госпітальєрах", евакуацію за стандартами НАТО та стан, "коли можеш лише лежати і ридати".

Тривалий час я професійно танцювала, у тому числі з Богданом Титомиром. Певною мірою була пов’язана з “Казантипом” – спочатку просто їздила туди, а потім вже залучалася до різноманітних організаційних питань, підготовки флешмобів, свят. Ще там мене почали називати Кубою.

Деякий час я навіть жила у Росії – років чотири у Санкт-Петербурзі. Там я активно шила одяг для себе, для сцени, створювала образи. І у певний момент у Пітері один відомий будинок моди запрошував мене працювати до себе.

Але мені хотілося додому, я тоді вже зрозуміла, що хочу жити в Україні – і я вирішила повернутися…

Робота моя завжди була творчою, і, звичайно, мені й на думку не спадало, що я можу опинитися на війні або у центрі подій революції.

Моє життя до Майдану було дуже легким. Дитинством, що затягнулося. Пригоди, забавки… А моє життя сьогодні – це результат вибору, який я робила щодня. Наприклад, якби я залишилася у Пітері жити і працювати – можливо, я би також була під впливом російської пропаганди. І, можливо, реагувала б на все, що відбувається у нашій країні, інакше. Але я вважаю, що мені пощастило, що все відбулося так, як відбулося.

За Революцією Гідності я спочатку слідкувала онлайн. Після побиття студентів ходила по кімнаті туди-сюди, не могла заспокоїтися, не знала, що робити… Але друг, який був на Майдані ще до цього, сказав мені: “Кубо, збираємося та їдемо туди. Ти маєш на власні очі побачити, що там відбувається”. Мамі я не сказала, куди я їду. Ми сіли на експрес із Харкова у Київ та вирушили на Майдан.

Пам’ятаю, як вже на площі я стояла біля МакДональдса, набрала маму і сказала, де я. Мама дуже сильно почала хвилюватися, вона цілодобово стежила за усіма подіями в центрі столиці.

Я ж встигла попрацювати у Профспілках, у КМДА. А коли почалися активні події на Грушевського – потрапила у шпиталь на Грушевського, 1, тобто до парламентської бібліотеки.

Тоді вперше мені довелося зіштовхнутися з кров’ю, з пораненими. Я толком не знала ще, що робити – просто допомагала лікарям, які працювали. Але для себе я тоді зрозуміла, що мене не лякає кров, що я не впадаю у шок або ступор, і можу спокійно надавати допомогу постраждалим, можу діяти так, як треба.

Пам’ятаю, якось я заходжу в туалет у парламентській бібліотеці. Там була дівчина із чорним від кіптяви обличчям, вона вмивалася водою. У туалеті були лише я та вона. І вона стоїть, дивиться на мене, і раптом запитує: “Ти розумієш, що це почалася війна? Це ж почалася війна”… І вона пішла. Мабуть, тоді війна і почалася насправді, для мене також. Але тоді я ще цього не усвідомлювала.

Пам’ятаю, як нас оточили у бібліотеці бійці “Беркуту”, і ми спочатку не знали – будемо ми виходити чи не будемо, випустять нас чи будуть нас бити. За нас потім якось домовилися, сказали, що це шпиталь, що там лікарі – і нас мали випустити. У нас були і хлопці бойові, їх переодягали у медичні халати, які були – типу це все медичний персонал. І плюс з нами було багато поранених, яких ми почали виносити. У момент, коли ми виносили поранених із бібліотеки, я побачила, як “беркути” палять український прапор. Незрозуміло, для кого і для чого – чи то їм самим у кайф було це зробити, чи то це був психологічний тиск на людей, які виходили. Для мене це був шок більший, ніж кров та поранення.

Під час розстрілів на Майдані мене не було – я спала після кількох безсонних діб… Потім ми повернулися у бібліотеку. Пам’ятаю труни на Майдані, прощання із загиблими. Це було дуже важко.

Потім Янукович утік, ми поїхали у Межигір’я – і здавалося, що це майже перемога. Але відчуття “майже” не зникало. Відчувався якийсь підступ, відчувалося, що все не так, як може здаватися зараз. У результаті воно так і вийшло…

Війна стала для мене продовженням боротьби за вільну Україну, яка почалася на Майдані.

Йти на фронт я хотіла фактично одразу, як все почалося. Багато з тих, хто зі мною був на Майдані, одразу пішли у добровольчі батальйони. І я теж прагнула цього, але потрапила під вплив оточуючих… Всі мої друзі – на сьогоднішній день вже давні – мене відмовляли. Казали, що на війні мені не місце, що мене вкрадуть чєчєни та будуть знущатися. Через це я відклала усе на деякий час – а потім жалкувала, що не пішла на фронт одразу.

На той момент я жила у Львові, куди переїхала після Майдану. Влаштувалася працювати офіціанткою. Мені дуже подобалося моє життя, я працювала і насолоджувалася містом. Але думки про те, що я хочу піти на війну, мене не залишали.

Йти я вирішила остаточно у вересні 2014 року. До жовтня я шукала куди та як мені потрапити. Для мене – незважаючи на досвід Майдану – не було принципово бути парамедиком. Не було у мене такого, що “я не можу вбити людину, можу лише надавати допомогу”. Я готова була бути ким завгодно, хоч снайпером. Але доля склалася так, що я потрапила у “Госпітальєри”. Вийшла на Марію Берлінську – а потім ми зустрілися з Марією, з Яною Зінкевич, і Яна мені запропонувала їхати у “Госпітальєри”, призначила мене своїм заступником з адміністративних питань, хоча я одразу хотіла їхати на передову.

На передову, у Піски, я вперше потрапила десь у листопаді 2014 з Катериною Приймак. І у неї був перший виїзд, і у мене. Нам одразу розбомбили дві машини мінами. Пам’ятаю, Катя казала: “Якби на війні ніхто не помирав, тут було б дуже весело”…

У ті ж перші дні був момент, коли ми з Режисером бігли по вулиці під мінометним обстрілом, уламки стукали по броніку, потім ми забігли в укриття. На мені не було жодної подряпини. Але мені пощастило одразу відчути, що на війні смерть ходить завжди поруч. А тому треба бути максимально обережним.

Мама моя не знала, що я поїхала на фронт. Поки я вперше не приїхала у відпустку десь за 3-4 місяці, бо додому я повернулася у формі, і мама одразу все зрозуміла. Вона була, звісно, у шоці. Але наступні рази коли я їздила (а через певний період часу взагалі фактично переїхала жити на фронт) – мама якось прийняла мій вибір і підтримувала мене, як могла.

БУВАЛО, ЩО МИ ЕВАКУЮВАЛИ ВЖЕ ЗАГИБЛИХ”

Мій перший “двохсотий” – це перший важкий “трьохсотий”… Згідно з правилами сортування поранених, якби його нам тоді підвезли не одного-єдиного – за нього б ніхто і не брався. Бо там мізки вже були розмазані по штанях… Але були якісь життєві показники. Це були бої під Старогнатівкою, і тоді я працювала з начмедом лікарні Мечникова – це Юрій Скребець. Хлопця пораненого і інтубували, і чого тільки не робили – максимально надавалася уся можлива допомога. Але він помер.

І він мені запам’ятався… Хоча з часом усі загиблі, які через мене проходили, стали для мене ніби на одне обличчя. Бувало, що ми евакуювали вже загиблих. Інколи люди помирали під час евакуації. Інколи ми поранених довозили з життєвими показниками, а потім у лікарні констатували смерть. А було і таке, що викликають тебе на “трьохсотого” – а він давно “двохсотий”. Але хлопці кричать, що він “трьохсотий”. Вони так хочуть. Ти нічого не вдієш…

Під Старогнатівкою ми пробули тривалий час. Там у “Госпітальєрів” був розгорнутий польовий шпиталь. Потім добровольців із фронту на деякий час вивели.

Вже десь навесні 2016 я потрапила у Широкине – моє, мабуть, улюблене місце, бо я там і у розвідку ходила, і завжди відчувала, що перебуваю дійсно в епіцентрі війни, а не десь на її околицях. Хоча я розумію, що у медиків можуть бути різні завдання: як тактична евакуація з поля бою до медиків, так і медична. Тобто, вже більш професійна – з необхідним обладнанням, киснем, апаратом УЗД для виявлення внутрішньої кровотечі. Коли не на джипі просто когось витягуєш, а вже на обладнанні витягуєш саму людину.

У лютому 2017 нас із Широкиного вивели.

Після Широкиного я потрапила на короткий період часу на блокаду, а вже потім – у Авдіївку. Я працювала в лікарні на чергуваннях, асистувала медикам разом із Аліною Михайловою, яка була у моїй групі ще у Широкиному.

Нам з Аліною завжди було комфортно працювати разом, і на деяких ротаціях у Широкиному ми були навіть лише вдвох: вона була водієм-парамедиком, а я головним медиком. Впоратися ми могли і з ремонтами авто, і мішки піску собі накопували, щоб захищати позицію, і житло приводили до ладу робили власними зусиллями… Хоча хлопці нам також допомагали. Перфоратор не працює, бо генератор не тягне його? А треба повісити якісь полички? То хлопці прийшли з СВД, дірок настріляли у стінах – і ми усе повісили. Треба буржуйку поставити саме у цьому місці? Прийшли хлопці, пластиду заклали, дірку під буржуйку зробили – усе, ми вже гріємося взимку. Не мерзнемо.

І ось вже після Широкиного ми з Аліною і далі були разом, опинилися в авдіївській лікарні. Потім познайомилися з Да Вінчі, зробили у нього позицію і чергували по черзі: Аліна там два дні, а я на лікарні. Потім вона на лікарні, а я там два дні. Тобто, прикривали ще бойовий підрозділ на випадок, якщо не дай Бог у них поранений.

Далі влітку я вийшла з “Госпітальєрів”. Чому? Я навчалася у Суркова, вже мені хотілося більшого, хотілося усього обладнання, з яким я вже вміла працювали – і якого у мене не було. Але не могла ж я змушувати Яну Зінкевич брати під мене обладнання, якщо вона не вважала, що воно є нагальною потребою. Тому я вирішила вийти з підрозділу.

Друзі тоді подарували мені подорож у Штати, і я полетіла на Burning Man омріяний, а потім українська діаспора запросила мене у Нью-Йорк. Коли я була у Нью-Йорку, мені написала Аліна: “Кубо, давай зробимо медичну службу у Да Вінчі. Не “Госпітальєри”, а окрему. У нас буде власна медична служба і ми зможемо діяти так, як Сурков, за тією схемою, що ти мріяла. Принаймні спробуймо”. І я погодилася.

Так ми створили медичну службу, у якої спочатку не було назви. З часом у нас з’явилася назва “Ульф” – тому що “Вовки Да Вінчі”, ми намагалися якось прив’язати назву до Першої штурмової…

Ми підключали різних людей, нас підтримували Сергій Жадан, Олександр Положинський. Цілий рік я тиснула на Жадана, щоб організувати концерт на нашу підтримку – і в результаті ми провели аукціон, на якому було зібрано близько 1 млн грн. Близько 400 тис. з них пішли на нашу медичну службу. На той момент у нас вже було дві швидкі та майже все обладнання. Тому ми тоді придбали позашляховик та інші речі, яких не вистачало – зокрема УЗД датчик в одну машину і планшет під нього.

Це лише один з моментів. Різні люди по-різному допомагали, і це все накопичувалося.

Ми купували все обладнання, як у арміях НАТО. Там під час евакуації – на вертушках чи на наземному транспорті – все це обладнання обов’язково присутнє. Цим і відрізнялася наша медична служба від інших. І у нас були люди, які вміли працювати з обладнанням. До нас приїздили начмеди АТО на екскурсії в наші машини – Оксана Корчинська привозила. І люди дивилися навколо так, ніби вони в космос потрапили. У однієї з наших машин був позивний “Зореліт”. “Зореліт” і зараз, і тоді, дуже сильно відрізнявся від усього того, що мають ЗСУ. Це навіть порівнювати не можна…

Плюс ми займалися навчанням хлопців і у ЗСУ, і у нас, за протоколами міжнародними. Адже та допомога, яка надається до того, як поранений потрапляє до нас, на полі бою – має бути зроблена за протоколом. Щоб коли ми отримали людину поранену – то вже знали, що робити далі з ним. У нас все було чітко.

Я пишаюся тим, що ми досягли цього всього. Що нам вдалося після себе залишити так багато корисного.

Я не думала, що збираюся повертатися додому… Хоча у певний момент відчувала, що, мабуть, зробила максимум: була прокачана медична служба, поранених великої кількості не було. Слава Богу, не так вже багато роботи було.

У мене почалася криза якась власна. Почалася депресія – не відчуття того, що “мені сумно”, а дійсно хвороба. Панічна атака могла у мене початися через те, що я чула кроки у коридорі недалеко від своєї кімнати. Я боялася, що хтось зайде до мене і почне зі мною розмовляти. В мене викликав страх контакт з людьми, я намагалася максимально обмежувати себе у спілкуванні. У такому стані вже дуже складно було знаходитися на фронті.

На додачу, у мене стався конфлікт із чоловіком (він був не на фронті), дружба з яким на той час переросла у особисті стосунки. Мене зірвало. Я схудла на 8 кг, не могла їсти, не могла спати. У такому стані я поїхала додому.

Вдома звернулася за допомогою до психотерапевта. Спочатку до одного, потім до іншого… Потім у мене вже з’явився психіатр – і з’ясувалося, що у мене і тривожний розлад, і ПТСР, і глибока депресія. Коли я почала приймати антидепресанти – почала повертатися до життя. Скоро має бути рік, як я на антидепресантах. До цього мені було дуже погано. Я не могла встати з ліжка, могла тільки ридати.

Адаптуватися до цивільного життя дуже важко. Те, що відбувається під час адаптації в цивільному житті – це також шлях воїна. Адже переживати те, що людина переживає під час повернення додому, може тільки та людина, яка була на війні. І для кожного воїна це ще одне, наступне випробовування.

Коли почало діяти лікування, я пішла тренуватися на полденс. Знову почала шити, пішла навчатися на курси моделювання одягу. Диплом не отримала – через те, що почався карантин, школа закрилася і потім не відкрилася знову. Але я отримала нові знання, навички, купила швейну машинку і придбала оверлок, за який досі виплачую кредит. Це крім того, що я повернулася з іншим невиплаченим кредитом у Приватбанку, адже весь час на фронті була добровольцем…

Жахлива ситуація сталася зі мною у жовтні минулого року. Друзі подарували мені поїздку на Кубу на день народження – волонтер Віталій Кадик зібрав гроші на це. Коли я поверталася звідти в Україну – думала, що я вже адаптована, що на Кубі я наповнилася, що готова навіть знову їхати на фронт. Але коли я прилетіла – то мого собаку збила машина, роздробила таз. Була купа операцій. Собака досі не ходить на задніх лапках, у неї є візочок. І цей момент перекреслив моє повернення на фронт остаточно: бо я вже не могла ані собаку залишити, ані маму залишити з цією собакою. Хоч як би бажала – я б не змогла повернутися.

Елементарної очікуваної підтримки від побратимів я у той момент не отримала. Натомість мені подзвонили і сказали, що знімають мене з посади керівника медичної служби, яку я створювала. Але, як доросла людина, я хочу думати, що кожен з нас на різні ситуації дивиться зі свого кутка… Мабуть, щось хтось не те собі подумав тоді, не так побачив, як воно було насправді.

Собака. Лікування. Антидепресанти. Адаптація. Навчання, на яке я змушувала себе їздити – як важко не було виходити до людей і спілкуватися з ними… З часом я почала розробляти свій проєкт, щоб створити власний бренд одягу – у мене є вже і дизайни одягу, який я хочу шити, і лого, яке для мене намалював харківський художник Нікіта Тітов. Як називається бренд? CUBABUBA – це ім’я моє та ім’я моєї собачки, якій я теж присвячую цей проєкт.

Наразі у мене бувають замовлення, але до того одягу, який я виставлятиму на продаж власне від бренду, я ще не добралася. Але головне – не зупинятися. З часом все буде.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться