Підозрювана у справі Шеремета Яна Дугарь: “Важко прийняти, що тобі можуть дати “надцять” років просто так. Суд відмовився слухати свідків – поранених, які знають, що я постійно перебувала у госпіталі”

Бойовий медик Яна Дугарь розповіла Цензор.НЕТ, як після смерті батька вирішила стати лікарем, про операції при світлі ліхтарика, зустрічі з пораненими, які вже одужали, перехід "зі статусу пойнятої у статус підозрюваної", частково оприлюднену на брифінгу МВС телефонну розмову про саперну сумку і неможливість "зрозуміти і прийняти" те, що відбувається у суді.

Я народилася на Полтавщині. Після школи вступила до медичного коледжу у Кременчуці.

Взагалі-то мені завжди подобалася форма, я з дитинства мріяла стати військовою. Але коли мені було дев’ять – не стало мого батька. Тато помер тому, що у нас, на жаль, не було грошей на необхідну йому операцію. Саме тоді я вирішила, що стану лікарем. І що не буду такою, як ті лікарі, які батька не врятували. Я свого слова дотрималася і стала медиком.

Після коледжу я вступила до медичної академії у Полтаві. Під час Революції Гідності до нас на лекцію прийшов ректор і сказав: “Якщо я побачу когось із вас на Майдані, або дізнаюсь, що ви там були, – ви будете відраховані без права поновитися”. Зараз у них, звичайно, абсолютна інша позиція… Але мене з академії відрахували з інших причин – я не склала тоді два іспити. Стипендії не вистачало, а допомагати мені немає кому. Я працювала, і через це нерідко пропускала пари.

Незабаром я почала збирати документи для того, щоб піти в армію. Але здавалося, що всі навколо проти моєї служби. “Навіщо? Ти ж дівчина! Ти молода! Тобі дітей народжувати!” – кричали мені. І мій 2015 рік минув у марних спробах потрапити до війська. Навіть лікарі, з якими я була знайома, відмовлялися виписувати мені потрібні довідки. Зрештою у 2016 році я зробила “хід конем” – поїхала на Львівщину, у Старий Самбір. Там завдяки допомозі знайомих я призвалася до лав ЗСУ через тамтешній військкомат. А протягом тижня я безкоштовно жила у місцевому готелі – коли директор готелю дізнався, що я приїхала для того, щоб піти на контракт медиком, він вирішив не брати з мене грошей.

Вже з повністю готовою особовою справою зі Старого Самбора я вирушила у Львів, у Військово-медичний клінічний центр Західного регіону, щоб взяти там відношення. Піти саме у 66 мобільний госпіталь мені порадив військовий комісар – пояснив, що це найкращий варіант, який дозволить мені і бути в армії, і залишатися медиком. Однак у МКЦЗР мені сказали: “Місць немає. Ми можемо дати вам відношення або на посаду кухаря, або на посаду санітара”. Тоді на фронті ще були 5 та 6 хвиля мобілізації, але люди незабаром мали демобілізуватися, посади у тому числі і медиків мали звільнитися. Тому я сказала: “Ок”, і погодилася бути санітаром.

Наступним кроком мала бути “учєбка”, але туди я так і не поїхала. Все змінилося буквально за дві години до відправки туди. Мені у руки дали особову справу і повідомили: “Ти маєш два дні, щоб дістатися до Покровська”. У Покровську, колишньому Красноармійську, мене зустрів застпотил. У результаті жодного дня я не пропрацювала санітаром. У 66 мобільному госпіталі у мене був дуже класний командир, просто шикарний. “Рук і так не вистачає, які санітари?!” – здивувався він і одразу поставив мене на посаду операційної сестри. Так почалася моя військова служба.

Яна Дугарь у 66 мобільному госпіталі

Літо 2016 року було, звичайно, дуже важким. Ми майже не спали. Дуже добре пам’ятаю молодого хлопця, якого не стало. БРДМ підірвався на міні і загорівся. Одного з бійців, які були у цій машині, одразу евакуювали з Покровська. А другий протягом доби помер у нас. У нього були дуже важкі опіки, був шок… Саме тоді я почала курити.

Ще закарбувалося у пам’ять, як у середині липня до нас привезли поранених та мене викликали, щоб допомогти одному з них. У нього були осколкові поранення по всьому тілу, але насамперед він переживав через розірвану верхню губу, яку потрібно було зашити – повторював, що у нього буде спотворене обличчя, що його “дівчата любити не будуть”. І я сказала тому хлопцеві: “Послухай, як тільки шви тобі знімуть – я тебе поцілую”. З мене потім навіть лікар сміявся, коли вже демобілізувався – питав, чи я пам’ятаю ту обіцянку. Я її пам’ятаю – але, на жаль або на щастя, так і не виконала.

У ті часи ми просто спали з раціями і ніколи не розлучалися з телефонами. Дивишся на графік – і нібито твоє чергування закінчилося, тепер ти маєш час відпочити. Але ні. Якщо поранених багато – то потрібні усі. І ті, хто зараз на чергуванні, і ті, хто після чергування…

Яна Дугарь з колегами у 66 мобільному госпіталі

Чи були у нас журнали, у яких зафіксовано хто саме з нас коли чергував (влітку 2016 року, коли вбили Павла Шеремета, Яна Дугарь офіційно безперервно перебувала на службі у 66 мобільному шпиталі, – Ред.)? Так, звичайно, у госпіталі постійно велися графіки чергувань, які складала старша медична сестра і які затверджував заввідділенням…

Крім Покровська, лікарі МКЦЗР базувалися також у Кураховому, Селідовому і в Авдіївці. Напередодні Нового року я дізналася, що в Авдіївку потрібна медична сестра. Я зголосилася поїхати, і 26 грудня вирушила на авдіївський стабілізаційний пункт.

28 січня наступного року у районі Авдіївки почалися бої. 29 грудня до нас почали масово надходити поранені та загиблі. За 10 днів ми прийняли 160 трьохсотих. Нас було четверо медиків: хірург, хірург-травматолог, анестезіолог і я, як операційна медсестра. Потім підтягнулися “Госпітальєри”, але вони більше займалися евакуацію. Адже для того, щоб на стабпункті не збирати масово поранених, лікарі їх відправляли далі… І я їх відправляла далі – тобто, вже виконувала функції і сортувальника, і медичної сестри, і анестезіолога, і санітарки… Кого завгодно. Також з нами вже були ASAP і вже були ПДМШ, які привозили до нас місцевих, адже поранені та загиблі були і серед мирного населення.

Одна справа була перебувати у госпіталі, де є постійна підтримка лікарів усіх спеціальностей, і зовсім інша – опинитися на стабпункті, коли “сиплеться” “трьохсотий” за “трьохсотим”. Якщо подивитися журнали, то за один день 1 лютого ми прийняли 32 “трьохсотих”. І серед них не було хлопців із контузіями – контужені відмовлялися їхати до лікарів, тому що бої тривали. Це були важкі поранення, були і ампутації.

В Авдіївці у нас були операції при світлі ліхтариків. Ми залежали від “Коксохіму”. Раз бомбанули – і “Коксохім” почав горіти, потім другий раз… І світла немає! Є маленький генератор для важких, яким необхідно підключити штучну вентиляцію легенів. І все! Пам’ятаю, тоді до мене подзвонила Оксана Корчинська. Питає: “Дитино, у вас там світло є?” “Ні”, – кажу. “Я вже їду”. І о першій годині ночі вона з Маріуполя притарабанила нам генератор…

Як би складно не було – за той період серед тих, хто потрапив до нас на операційний стіл, не було жодного двохсотого. Якими б не були травми – а траплялися і черевні, і ампутації кінцівок, – жодного “двохсотого”!

На стабілізаційному пункті я працювала до листопада 2017 року. А 17 листопада мене прикомандирували до 25 окремої повітрянодесантної бригади на “Зеніт”. Це було моє рішення – я знала, що там не вистачає медика. Вже на “Зеніті” я пробула до лютого 2018 року.

Таким чином, у районі Авдіївки я перебувала з грудня 2016 року до лютого 2018. Потім я вирішила, що досить із мене цього міста (хоча я дуже люблю його, й інколи їду туди просто у гості до своїх колег-медиків). Я вирішила перевестися у 25 бригаду, до якої була прикомандирована раніше. Пішла у відпустку, потім мене відправили на реабілітацію в Естонію. І в  аеропорту, просто перед вильотом, мені подзвонили з госпіталю та повідомили: “Прийшли документи на твоє переведення”. Все сталося швидко. З того часу і досі – я у лавах 25 бригади.

Тоді наша бригада стояла у Донецькій області на другій лінії оборони. Потім мій батальйон прикомандирували до іншого підрозділу у Луганську область, але туди я потрапити одразу після переведення не встигла – стояли там хлопці зовсім недовго. А вже під час наступної ротації на Донбас я, звичайно, була разом з усіма. Ми тоді пробули в зоні АТО 9 місяців.

Унікальних випадків було багато. Один з них – Сергій Кнутов з 72 бригади. Він каже, що приїхав до нас непритомний. Притомний він був! Просто у шоковому стані, тому що він “трубу” цю (Сергій Кнутов вижив після влучання РПГ у обличчя, – Ред.) тримав до останнього…

Або Юра Грек. Перебита пахова артерія. Він мені як тато такий атошний був завжди. Казав: “Дивись, мала…” І ось, уяви, ми сидимо і п’ємо чай. І підводиться: “Зараз я піду у справах, прийду – доп’ю чай”. Іде, а я незабаром чую по рації, що потрібні ноші. І вже розумію, що у нас “трьохсотий”. Розумію, що важкий – бо в ефірі починають кричати. Я вдягаю бронік, і вже чую, що мені кажуть: “Сергіївно, ти виїжджаєш…” ОК. Я беру рюкзак та їду.

І я не знаю, що це Грек – адже хто саме поранений не озвучували. Він вже втратив дуже багато крові. Він практично порожній. Обличчя гостре, викривлене, бліде… Але він починає зі мною розмовляти – і саме тоді я розумію, що це Грек. Він закладає руку за голову і каже: “Ну що, мала? Що це ви думали? Що тато вміє зупиняти кулі?” Пахову артерію довелося тампонувати і під час евакуації просто тримати кулаком. Джгут у такому випадку можна накласти лише вузловий – а таких на “озброєнні” у ЗСУ немає, вони дорогі.

 Фото з Facebook Yurik Grek. “…Куля, вирвавши 11 см артерії, пройшла весь таз, перебила тазостегновий суглоб на другій нозі, застрявши в ньому”, – згадує боєць своє поранення.

…Різні моменти були. І веселі, і сумні. Але ж головне у роботі військового медика – спокійно реагувати на будь-яку ситуацію. Була у моїй практиці, наприклад, зупинка дихання у пораненого бійця в машині, коли вже нібито все було гладко і вже була евакуація до госпіталю. Довелося інтубувати в дорозі самостійно. Спокійно, навіть холодно, треба ставитися до усього – хто б не був поранений. Це важко, коли служиш разом з хлопцями, сидиш з ними за одним столом, виходиш на перекури – аж раптом хтось з них трьохсотий чи двохсотий… Або коли бачиш людину повністю без голови… Це було у Авдіївці, до речі. Загинули мирні мешканці, які приїхали у місто лише на один день. І – пряме потрапляння у двір, у бесідку. Така доля. Четверо “двохсотих”, на очах у двох маленьких дітей. Однак емоції та думки потрібно вимикати.

Дуже класно зустрічати поранених, які вже одужали. Коли надаєш допомогу бійцю – не думаєш про те, як він житиме далі. Твоє найголовніше завдання – це максимально швидко допомогти. А вже потім, коли зустрічаєш цю людину на гражданці, у тебе виникають це зовсім інші відчуття. Згадується Оля Бенда з 72 ОМБр. Одна річ – коли її привозять, коли ти стоїш на операції і вирішується питання про те, наскільки високо робити їй ампутацію… Операцію ми зробили у Авдіївці. Потім Олю відвезли у 66 госпіталь, а звідти її евакуювали вже у Дніпро або у Київ, не знаю. Востаннє я бачила її у реанімації 66 госпіталю. І пам’ятаю її слова: “У мене болить п’ятка”. А я розумію, що не маю права сказати дівчині, що у неї немає п’ятки – я медсестра, це має сказати лікар. Та і це важко сказати, насправді…

Вперше після цього ми зустрілися у вересні 2019 року. Оля бігла марафон, 10 км. Зняла свою “ногу”, поклала її у чохол та одягнула спеціальний протез для бігу. Я запропонувала їй потримати поки що чохол із “ногою”. А після фінішу я втратила Олю у натовпі. Подзвонила нашій спільній знайомій і запитала номер Олі.

-Що сталося? – запитала знайома.

-Ну… просто у мене її нога, – відповіла я. Добре, що Оля вже сприймає абсолютно нормально. Вона все усвідомила, впоралася з емоціями.

Або Саша, офіцер, який повністю втратив зір. Ми з ним познайомилися, коли мене запросили у реабілітаційний центр Західного регіону як медика-тренера. Там були військові. Група з 5 осіб, маленька, але всі незрячі, вони тратили зір саме в АТО. Від солдата і до полковника. Ці люди дали мені такий стимул! Я і так люблю життя. Але завдяки цим чоловікам, і зокрема Саші, я полюбила життя ще більше. Саша втратив не тільки зір. У нього також немає ноги. І коли ми ходили з ним у спортзал – він також має спортивний протез – він ставав на бігову доріжку і бігав. А потім почав брати участь у марафонах. У той час, як маючи все – ноги, руки, очі – люди часто не користуються цим.

БУЛО Б НЕПОГАНО, ЯКБИ РОЗДРУКІВКА РОЗМОВИ БУЛА ПОВНОЮ”

З Ріфом ми досі не знайомі. З Юлією Кузьменко познайомилися 24 вересня 2019 року. У квартирі Інни Грищенко був обшук, я була там пойнятою, якраз з’їхалися усі – і волонтери, і добровольці – і ми зустрілися.

Як виявилося, зі статусу пойнятої можна легко перейти у статус підозрюваної. Не знаю, за що мені таке “щастя”. Я люблю подорожувати. Люблю свою роботу. І люблю своє навчання, якому віддаюся так само, як і роботі – можу цілодобово сидіти над книжками. Я вчуся на реабілітолога: фізична терапія, четвертий курс. І я не закінчила складати сесію – мене якраз з сесії забрали… Маю обов’язково встигнути скласти іспити до 18 березня! Але ж під домашнім арештом це неможливо. Хоча і студенти, і викладачі мене дуже підтримують.

У Новомосковську (місто у Дніпропетровській області поруч із смт Гвардійське, де базується 25 бригада, – Ред.) я винаймаю житло у колишньому гуртожитку. Будинок старенький, але мені там дуже подобається. Сусіди надзвичайно дружні, у дворі є мангал. Вечорами половина нашого двоповерхового будинку може зібратися у дворі просто щоб повечеряти разом. Всі приносять у кого що є… Та й поруч все – починаючи від пологового будинку і закінчуючи моргом (сміється).

Учбова саперна сумка, яку у мене знайшли під час обшуку, належала моєму сусідові. Це сапер, з яким ми разом служимо у 25 бригаді, і який, до того ж, викладає саперну справу. Одразу підкреслю, що у його сумці було не 10 кг тротилу – у ній взагалі немає небезпечних речовин! Там були палички та мотузочки.

Шматок розмови про цю сумку і телефони, оприлюднений на брифінгу – абсолютно вирваний з контексту. Та розмова тривала протягом 40 хвилин, а то і години. І в оригіналі там прозвучало: “…якби прийшли на мою зйомну квартиру, знайшли б там те, і те, і те – по-любому підшили б мене до справи”. Адже спочатку був обшук у Пуми, де я була пойнятою. Потім, імовірно, мене там “змалювали”: військова, ідеально підходить. І тоді вже у мене був перший обшук – обшук по справі, за якою зараз проходять Влад та Інна Грищенки. Обшук відбувся безпосередньо на моєму робочому місці у військовій частині. Підозра мені не висувалася – формулювання було на кшталт “можливо, може бути причетна”. Ну, добре. Обшукали, нічого не знайшли. Після цього я без задньої думки поїхала на сесію. І якраз після цього обшуку відбулася оприлюднена розмова – про те, що якби вони прийшли до мене на квартиру, то у будь-якому випадку зв’язали б мене із тим невдалим замахом на бізнесмена з Івано-Франківщини… Тому було б дуже непогано, якби роздруківка моєї розмови була повною. Також, до речі, як потім з’ясувалося, обшук ще був у квартирі, де я не живу 19 років – у квартирі, яка була офіційно продана взагалі незнайомим мені людям.

Форма та нагороди Яни Дугарь

..Які думки зараз? Несприйняття реальності. Важко зрозуміти і прийняти те, що тобі можуть дати надцять років просто так. Що можуть призначити тебе винною просто так, без аргументів, без нічого. Днями апеляційний суд взагалі відмовився слухати свідків – поранених бійців, які знають, що я під час убивства Павла Шеремета перебувала на службі у госпіталі. А на першому засіданні у Печерському суді не захотіли почути навіть поручителів, про свідків взагалі мовчу… Добре, що хоча б місто, де я можу перебувати під домашнім арештом, змінили на Київ. Тому що кататися по понад 500 кілометрів в один бік на кожне засідання – нереально. У тому числі і з фінансової точки зору – адже заробітну плату я зараз не отримую і не отримуватиму, поки йде розслідування.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться