Піхота в умовах панування супротивника в повітрі на прикладі вірменських сил в Нагірному Карабаcі

Війна в Нагірному Карабаcі змусила багатьох військових та цивільних дослідників воєнної сфери подивитися під новим кутом зору на ті форми збройного протистояння, які перейшли у спадок від часів холодної війни. Не залишились на узбіччі цього процесу й вітчизняні спеціалісти.

 Вірменська стратегія і тактика були адаптацією радянської воєнної школи під місцеві умови. Розгалужена та ешелонована в глибину система польової фортифікації – “Лінія Оганяна”, прикрита мінними полями, вогнем численної артилерії та бронетанковими резервами для контратак та контрударів здавалися вірменському військово-політичному керівництву надійною запорукою дипломатичної непоступливості впродовж останніх 26 років. Дійсно, якби супротивник грав за “радянськими правилами”, то такі сподівання мали б під собою підстави. Але вірмени не врахували, що будуть вести бойові дії в умовах панування Азербайджану у повітрі. І якщо достатньо обмежені можливості штурмової та армійської авіації супротивника повинні були нейтралізувати численні радянські протиповітряні засоби, то до високої ефективності безпілотних розвідувально-ударних комплексів вірмени виявились не готові. Незважаючи на перший тривожний дзвіночок у квітні 2016 р.

Історія війн вже сто років налічує багато прикладів збройного протистояння, коли одна зі сторін домінувала у повітрі. Коли таке домінування було тотальним пануванням у повітрі, супротивник був змушений адаптувати свою тактику та стратегію до несприятливих умов. Дуже часто панування у повітрі забезпечувало перемогу, а для супротивника оберталося поразкою і великими втратами. Особливо у разі ведення класичної війни, як у випадку супротивників Рейху у першій половині Другої світової війни і самого Рейху у другій половині, арабські армії у війнах з Ізраїлем (найбільш переконливо у Шестиденній), Іракська армія в 1991 та 2003 р. У випадку з антипартизанськими війнами панування у повітрі не гарантувало перемоги, США програли війну у В’єтнамі, СРСР в Афганістані. Але при цьому людські втрати переможців в десятки та сотні разів були більшими за втрати переможених.

Чим війна в Карабасі відрізняється від попередніх?

По-перше, використання БПЛА продемонструвало невисоку ефективність засобів військової ППО радянського та пострадянського покоління.

По-друге, якість оптичних та тепловізійних засобів виявлення суттєво зменшили маскувальні можливості військ і, особливо, військової техніки. Її виявляли під рослинними та штучними масками, по слідах коліс та траків по степу, активності екіпажів та розрахунків. Найбільш ефективним було маскування у спорудах, але й це не завжди допомагало як у випадку з останнім знищеним ЗРК Тор. Висока якість зображення зменшує й ефективність макетування, особливо кустарного або неякісного (тим не менш кілька вірменських макетів ЗРК Оса виконали своє призначення). Використання тепловізорів повітряними розвідувально-ударними комплексами значно знецінили маскувальні властивості ночі.

По-третє, масоване використання високоточних засобів ураження, як з повітряних носіїв, так и дронами-камікадзе, дозволило вражати окремі одиниці військової техніки, елементи польової фортифікації, скупчення піхоти. При цьому використання відносно дешевих засобів ураження з невеликою БЧ дозволило вражати окремі одиниці автомобільної техніки, невеликі групи піхоти від кількох осіб. Таке “індивідуальне” ураження з повітря дозволяло паралізувати активність супротивника на обраних напрямках і неабияк його деморалізувало. Підтвердженням цього стала велика кількість покинутої вірменами бойової техніки.

По-четверте, це велика тривалість польоту безпілотної авіації порівняно з бойової ударної, що дозволяло шукати цілі в режимі 24/7 і не давало вірменам паузи для перегрупування, підготовки та реалізації контрударів, їхні наступальні спроби придушувалися на старті.

По-п’яте, БПЛА важко виявити без технічних сенсорів лише за рахунок очей та вух. Навіть у випадку дрона-камікадзе, який наближається до цілі безпосередньо, дуже багато відео, де вірменські солдати не встигають розбігатися до ураження.

Яким же чином ці фактори впливають на тактику піхоти?

Польова фортифікація не може гарантувати захист піхоти від повітряних засобів ураження. Супротивник має можливість шляхом концентрації своїх засобів знищити обрані опорні пункти та райони оборони, чи їх ключові елементи на обраному напрямку та відкрити шлях своїм наземним військам. При цьому в Карабасі БПЛА використовували достатньо слабкі бойові частини, тому для ураження більш захищених фортифікаційних елементів азербайджанці використовували пілотовану авіацію. Водночас, в РФ розробляються важкі ударні БПЛА, які здатні нести потужні засоби ураження і це треба враховувати. З іншого боку, якщо удосконалити фортифікаційні споруди, то це може суттєво знизити ефективність легких, і як наслідок дешевих та масових засобів ураження. Так, якщо спростити, то БЧ азербайджанських дронів-камікадзе та засоби ураження “Байрактарів” приблизно еквівалентні 82-120-мм мінометній міні. Росіяни для своїх середніх БПЛА планують використовувати керовані авіабомби з БЧ від РС системи “Град” та “Ураган”, причому останні на більш потужних БПЛА, які зараз поки що у розробці. Тобто, якщо польова фортифікація й не гарантує піхоті стовідсотковий захист від загрози з повітря, вона має звузити супротивнику спектр засобів для свого ураження. В принципі, багато з рішень вигадані ще 80-100 років тому. Головна вимога до піхоти, яка буде проходити червоною стрічкою через нашу доповідь, це НЕ ЗБИВАТИСЯ У КУПИ. Дійсно, для оператора БПЛА чи пілота ударного літака чи гелікоптера невеличке “стадо” піхотинців набагато більш ласа ціль, ніж розпорошений бойовий порядок з індивідів, або невеличких груп. У Карабасі й групи з 2-3 осіб викликали цікавість операторів дронів, але 10-20 для них набагато цікавіші. Тут у дещо вразливому становищі опиняються розрахунки колективного піхотного озброєння, тому треба по можливості зменшувати їхню чисельність або так трансформувати бойовий порядок, щоб не втратити усіх членів розрахунку з одного попадання. Що стосується саме фортифікації то напрямки її вдосконалення наступні. Маскування, вище ми вже сказали, що його ефективність зменшилась, але у випадку піхоти це відбулося у найменшому обсязі. Маскувальні сітки здатні дезорієнтувати оператора де саме знаходяться цілі, а при використанні засобів ураження з непотужною БЧ, це має значення. Використовувати винесені стрілецькі позиції, а не примкнуті до траншеї, це дозволить мінімізувати втрати. Також робити короткі фаси траншеї (прямолінійні ділянки), а якщо траншея вирита механічним шляхом, з довгими прямолінійними ділянками, то будувати траверси, це зменшить ефективність розльоту уламків уздовж траншеї. Важливим елементом повинні стати перекриті протиуламковими перекриттями ділянки траншеї по 8-10 м, вони не лише захищають особовий склад від уламків, але й добре маскують його на позиціях. Особливо важливо перекривати ділянку траншеї перед входом у бліндаж, що дуже часто ігнорувалося вірменами. В результаті супротивник вражав не достатньо міцне горизонтальне перекриття, а ділянку траншеї перед дверима, які не здатна витримати ударну хвилю. Самі перекриття над бліндажами та укриттями повинні принаймні витримувати влучання 120-мм міни або БЧ РС Град (КАБ-50), якщо можливо, то за рахунок використання бетону. Також важливо перейти від укриттів на відділення, до менших на 2-4 особи, щоб не втратити зразу значну частину залоги ВОП. Комплекс цих дій дозволить зменшити втрати піхоти на позиціях, але не вирішує проблему стаціонарної оборони в цілому, тому що супротивник здатен проламати необхідні її елементи за рахунок концентрації своїх засобів.

За радянськими настановами ефективність оборони залежить від контратак та контрударів резервів та броньованих груп за підтримки артилерії. Війна в Карабасі показала, що з цими контратаками і артилерією можуть бути серйозні проблеми. Азербайджанська авіація та артилерія завдала важких втрат вірменській бронетехніці та артилерії. Піхота в контратаках чи наступі ще більш вразлива. Якщо у разі ведення бойових дій на бронетехніці вона може втрачати відділення разом з ураженими БМП та БТР, то при наступі на відкритій місцевості у пішому порядку значних втрат можна зазнати й від артилерійського вогню, особливо з його корегуванням з повітря. У разі ведення бою у пішому порядку для піхоти правило не збиватися у купи відіграє ще більшу роль. Зменшення втрат від ураження авіацією супротивника та його артилерією потребує розпорошувати бойовий порядок. А це, своєю чергою вимагає зміни тактики (для радянської школи щільності вогню не буде достатньої щільності), індивідуальної підготовки бійців, підвищення стрілецьких навичок, тактичної грамотності, рівня медичної самодопомоги і головне психічної стійкості, щоб вести бій не у купці товаришів, а на безпечній з точки зору захисту від ураження супротивником відстані від них. Тобто, піхотинець, здатний вести бій на відкритій місцевості в умовах панування супротивника у повітрі, це якісно інший піхотинець, ніж раніше, з розвинутими індивідуалізмом та ініціативою, добре підготовлений. Звичайно, що таким розпорошеним по полю бою піхотинцям потрібна й відповідна зброя більш далекобійна, точна, потужніша, ніж автомат Калашникова та РПГ-7 і відповідне оснащення. Такі солдати стають штучним товаром і потребують відповідного відношення з боку держави. Карабах показав, що час великих валок “гарматного м’яса” минув. Авіація здатна знищувати його майже у необмеженій кількості і без зброї масового ураження.

Третя проблема піхоти в умовах панування супротивника у повітрі – це марш. Тут вже піхота має достатньо обмежені можливості для маскування, а її техніка вразлива для ударів з повітря, навіть сучасні БМП за кілька мільйонів доларів. Рецепт тут простий: швидкість маршу, щоб зменшити час знаходження в такому вразливому становищі, та розпорошення як машин у колонні так і піхоти по машинах. Це дозволить як знизити для піхоти ризик ураження на марші, так і зменшити її втрати. Піхота ж у повністю забитих повільних та габаритних вантажівках, а тим більше цивільних автобусах, як це відбувається у ЗСУ та у вірменській армії, зазнає великих втрат і не виконає своєї місії. Що й продемонструвала війна в Карабаху. Таким чином піхоті потрібні колісні транспортні засоби з високою маршовою швидкістю, невеликими габаритами, на 2-5 осіб. В ідеалі йдеться про легкі бронеавтомобілі, щоб їх броня захищала від уламків засобу ураження при його близькому промаху. Але виникає фактор ціни. І якщо обирати між 5 піхотинцями на броньованому автомобілі і двома мобілізованими автобусами “Богдан” з 40 піхотинцями або 10-12 цивільних пікапів, то вибір очевидний. При цьому такі пікапи – це переважно транспортні машини, а не популярні у третьому світі “гантраки-технічки” без захисту і можливості ефективно використовувати своє озброєння. З іншого боку, для елітних піхотних частин, як то ДШВ, МП використання броньованих автомобілів є виправданим. Можливо також варто розглянути й альтернативні транспортні засоби для піхоти: баггі, квадроцикли, мотоцикли-ендуро та інші. Тут величезний досвід має іранська армія, яка 40 років готується до конфлікту з США з їхніми потужними ВПС.

Всі вищеперелічені пропозиції мають мету зменшити втрати піхоти. Але треба розуміти, що за наявності у супротивника панування у повітрі втратити будуть великими, або, принаймні, значними. І великі втрати деморалізують армію, суспільство та військово-політичне керівництво. Вірмени виявилися не готові до таких втрат і деморалізувалися. Тому психологічна складова на всіх рівнях є домінуючою у випадку панування супротивника у повітрі.

До цього моменту ми розглядали шляхи мінімізації для піхоти наслідків панування супротивника у повітрі при веденні класичних бойових дій. При цьому вони не гарантують перемоги, бо панування у повітрі – це дуже значний козир супротивника, будь то пілотована або безпілотна авіація. Тому вони можуть вважатися косметичними, які не вирішують принципові проблеми втрати стратегічної, оперативної та тактичної ініціативи.

Зараз ми поговоримо де, за таких умови, використання піхоти буде максимально ефективним. Йдеться про ведення бойових дій в урбанізованій місцевості. Сучасне велике місто – це десятки тисяч об’єктів які здатні замаскувати піхоту та її техніку, забезпечити той чи інший рівень захисту від уламків або прямого попадання авіаційних засобів ураження (а також артилерійських снарядів). У місті полегшується маневр піхоти на полі бою, невеликі дистанції дозволяють максимально ефективно використовувати піхотну зброю, та зменшують ефективність ворожої артилерії. При цьому на такому полі бою зменшуються вимоги до піхотинців, на відміну від описаного вище сучасного поля бою. Тому, на нашу думку, українська піхота, і насамперед територіальна, має акцентувати свою тактику та підготовку на веденні бойових дій у місті. Бо велике місто – це й економічний, демографічний, політичний і так далі центр району чи регіону. І його втрата підриває мораль війська, суспільства, державного керівництва. І тут ми не можемо не згадати Шушу, саме її втрата та провал контратак остаточно деморалізували вірменську армію і призвели до капітуляції Вірменії в Карабаській війні. Тому місто повинно стати основним полем бою для української піхоти, де в контактних боях вона зможе розгромити численнішого та технічно більш оснащеного супротивника.

Дякую за увагу.

Вячеслав Целуйко