Побитий у день річниці звільнення із російського полону Володимир Балух: “Наразився на суперечку навколо мовного питання. Зробив зауваження охоронцю”

Колишній політв’язень Кремля, якого 7 вересня – в день річниці звільнення – побили і кинули непритомного у столичному Гідропарку, 35 днів був у комі, на межі життя і смерті. Щоб видалити 120-мілілітрову гематому, лікарі провели операцію, в результаті якої видалили і частину кісток черепа.

Фото: Роман Ніколаєв

Попри важку травму і операцію, тривалу кому, Володимир опритомнів, говорить, ходить, читає книги і пам’ятає всіх своїх друзів.

-Коли слідчі мені віддали мій телефон, який після всього, що сталося, був у них як речовий доказ, і я його увімкнув, – Володимир важко зітхає, – я побачив, що у мене більше, ніж 600 (!) повідомлень без відповіді. Я відразу і виключив його. Бо розумію, що не зможу всім відповісти. Але саме те, що за мене молилися і переживали стільки людей, мені і не дозволило покинути цей світ. Я страшенно вдячний всім, кому моя доля продовжує залишатися не байдужою. Це дивно, але ви всі рятуєте і вертаєте мене до життя вже вдруге.

Нагадаю, що сталося із Володимиром ввечері 7 вересня цього року. Цього дня в Києві зустрічалися чоловіки, яких рік тому в результаті обміну повернули в Україну. Спочатку декілька з них побували в офісі омбудсмена. Після цього Євген Панов з Володимиром Балухом пообідали і, дізнавшись, що компанія колишніх політв’язнів зібралася в Гідропарку, вирушили до них.

-Ми недовго там посиділи, поспілкувалися, та й розійшлися.

-Так. Хотів ще прогулятися. І наразився на суперечку навколо мовного питання. Але як і що далі було – наче в тумані, детально не пам’ятаю. Це все сталося біля якогось закладу. До мене заговорив охоронець. А я йому зробив зауваження: “Чому кацапською говорите? Державною до мене звертайся”. “Да йди ти нахер із своєю мовою”, – почув відповідь. “Ти на роботі? То й говори як слід”, – ви ж знаєте, я такого не можу пробачити.

Як пізніше встановили слідчі міської прокуратури, між 33-річним мешканцем Київщини та Балухом виник словесний конфлікт. Чоловік ударив Володимира у спину, внаслідок чого кримчанин упав на бетонне покриття пішохідної доріжки і вдарився головою.

-Мені здається, все ж той охоронець був не один. Я сперечався із декількома. Один сидів збоку, другий стояв переді мною. Але чітко цього не пам’ятаю. Це все у мене як в тумані.

Чоловіка, який впав і відразу знепритомнів, так і покинули лежати, навіть не пробували надати допомогу. Балуха знайшли вранці на тому самому місці. Він пролежав із важкою травмою голови декілька годин. Добре, що ще було тепло, і він не переохолов. Але гематома в голові чоловіка весь цей час лише збільшувалася, утворювався набряк. Якби до Володі відразу викликали швидку, можна прогнозувати, що він би набагато скоріше одужав…

Непритомного Володю знайшла незнайома жінка. У нього дзвонив телефон. Перехожа відповіла Ахтему Чийгозу. Сказала, де знайшла чоловіка і викликала швидку, яка відвезла постраждалого у лікарню швидкої допомоги. Там, зробивши необхідні обстеження, зясували, що у Балуха зламана ключиця і черепно-мозкова травма, утворилася величезна гематома, яку терміново треба було видалити.

-А ще та жінка відповіла на дзвінок моєї сестри, – розповідає Володимир. – Надюша дізналася про те, що зі мною сталося, однією з перших. Та перехожі сказала сестрі, що тримає в руках не тільки мій телефон, а й банківську картку, люльку, портмоне. Питала, куди це все діти, хотіла занести в найближчу аптеку. Але Надюша попросила: “Почекайте – не несіть, зараз щось придумаємо”. Жінка передала всі ці речі в лікарню, вже звідти їх вилучили слідчі. Вже коли я оговтався, сестра хотіла до мене приїхати, але я заборонив їй це робити. По-перше, вона працює. Роботу не варто кидати. А по-друге, до мене не пускають через коронавірус. І їхати через кордони, щоб пів години поспілкуватися зі мною через вікно… Не потрібно. З мамою я давно вже не спілкувався. Всі новини про мене мамі передає сестра, вона ж розповідає мені про маму.

Я не вважаю себе потерпілим, як мене називають слідчі. Я не потерпілий. Із слідчими я спілкуюся, вони мене розпитували про те, що сталося, коли я прийшов до тями. Я радий, що нарешті мені віддали мій телефон та улюблену люльку. Правда, я весь цей час не палив. Тож, мабуть, не варто тепер і повертатися до шкідливої звички.

Після видалення гематоми Володимир 35 діб залишався непритомним у реанімаційному відділенні лікарні швидкої допомоги. До нього нікому не дозволяли заходити. Лише через чотири тижні лікарі попросили близьких друзів записати голосове звернення до Володі – він почав реагувати на прохання медиків стиснути руку, відкривав очі. Потрібно було дати йому емоційний поштовх.

-Мені давали слухати записані голоси, бо коли я опритомнів і прокрутив ту доріжку, зрозумів, що вже чув усі ці слова.

Поки Володимир був непритомний, всі його близькі та друзі страшенно переживали, як травма позначиться на його пам’яті, свідомості. І всі страшенно раділи, коли стало ясно, що Балух не лише всіх впізнає, згадує все своє життя, а й шуткує із лише йому притаманним почуттям гумору. Як тільки хтось мав змогу поговорити із Володею, відразу переказував друзям: “Наш Володя повернувся”.

-Відкриваю очі – якусь процедуру мені роблять. Медсестра наді мною. Я відразу зрозумів, що перебуваю у лікарні, але не розумів, чому. Наступного разу я прийшов до тями, коли мене намагалися погодувати картопляним пюре. А я не їм картоплю. Зовсім. І сказав про це: “Не треба в мене це пхати”. “Будеш!” – наполягала медсестра. А годували пластиковою одноразовою ложкою. То я… відкусив ложку разом з картоплею. Пережував і виплюнув: “Сказав же, що не їм такого”. Так я прийшов до тями. Всі навкруги забігали.

Звичайно, я страшенно здивувався, що вже понад місяць минуло. Із реанімації мене перевели у відділення, і почали з’являтися люди: Ісмаїл, Женя Панов. Паша Гриб був разом із Сашком Кольченком. У перший же день, як мене перевезли із реанімації, попросив Ісмаїла мене поголити.

Мені нанесли повно різної їжі. Я навчився її розігрівати, але мене нічого не радувало – відсутній смак був. Банан їм – а враження, наче шмат смаженого лайна. Так було з усім. Мені і вареники поприносили, бульйони домашні. Ісмаїл татарські блюда привозив, а мені нічого не смакувало.

-Та саме там, у лікарні швидкої допомоги, коли мене перевели у відділення. Коли до мене прийшли медсестри і почали пропонувати одягти на мене памперс, я відмовився. Попросив: як на те пішло, “утку” мені принесіть. Але ж за місяць нерухомості у мене всі м’язи атрофувалися. А ця “утка” незграбна, на неї боляче і незручно лягати, ще й з моєю тодішньою неповороткістю. І коли мені захотілося, я встав та й пішов у туалет сам. Тим більше, він був у палаті. Звичайно, відчував страшенну слабкість, я тримався за все, за що міг зачепитися. То було ще те випробування. Коли лікар про це дізнався, а ще коли йому сказали, що я сам витягнув і сечовивідний катетер, насварився і сказав, що я маю чесно ходити, ні за що не тримаючись. Тоді я встав і при ньому пройшовся до туалету “чесно”. Так я почав ходити.

Але найважче там мені було ночами. Я не міг спати. Думки мене опановували. Таке враження було, наче вночі не шість чи вісім годин, а тисяча! І в кожній годині – мільйон хвилин. Здається, 10 годин вже минуло, а приходить медсестра щось робити, спитаєш її, котра година – лише 15 хвилин минуло, як вона заходила. А здавалося, десять годин вже минуло. Не люблю такі вислови, але тоді у мене були справді адські часи, думав, з глузду з’їду. Я пробув у відділенні трохи більше тижня і попросив мене виписати.

ЮТЬ”

Після того, як Володю відпустила лікарня швидкої допомоги, потрібно було вирішити, де він буде проходити реабілітацію. Клініка “Нодус”, яка за роки війни допомогла повернути до активного життя не одного бійця після важких черепно-мозкових поранень, запропонувала свої послуги. І взяла Володю безкоштовно. Там він зараз і перебуває. Тут з ним також не можна зустрічатися, щоб не принести йому ще й коронавірус. Але його можна побачити через вікно палати. Володя помітно схуд. З правого богу черепа – провалля, де немає частини кістки. Балух радіє знайомим, усміхається. Під час таких візитів спілкування відбувається телефоном, але ж можна ще бачити одне одного через скло.

-Мене тут страшенно пресують, – усміхаючись, каже Володимир. – В будні зранку до вечора я зайнятий. На тренажерах ходжу по п’ять кілометрів, потім на велосипеді проїжджаю по 22 кілометри. У мене таке відчуття, що мене готують до Олімпійських ігор. Тільки у вихідні дають спокій.

-Точно не можу сказати. Але я вже звик до того, що немає частини кістки. Спокійно торкаюся голови, мию. Спочатку не наважувався все це робити. Але лікар реабілітаційного центру вибрив волосся по шву, який залишився після операції, побачив у ньому залишки ниток… Їх поприбирали, якийсь час обробляли та дезінфікували шрам. І у мене самого бар’єр зник.

Час від часу ввечері мене тривожать головні болі. Але ж я цілий день себе навантажую. Може, це з цим пов’язане. Та й погода міняється. Достатньо відпочити, полежати – і біль минає.

-Та я отримав багато сюрпризів. Щось назвати? Ви бачили на мені футболку від киянина Льоші, яку мені передав Ісмаїл: написано великими літерами слово “КОМА” і на ньому лежить догори лапами пума. Вона мені страшенно подобається. А ще той самий Льоша привіз іншу футболку. На ній англійською написано: майбутнє буде таким, яким ми його зробимо. Також класна.

Мені напередавали цілу купу книг. Мене перевідати приїздили і кримчани, які покинули півострів, і родичі політв’язнів, із Москви були люди, які добре до мене ставляться.

-Це питання мені ставив дієтолог центру. І тепер мене балують всім, що я назвав: пельменями, варениками з капустою, борщем. Картоплю з раціону вилучили. Але у вигляді дерунів я її їм, то мені вже якось їх робили.

Чого хочеться? Бачити результати реабілітації. Не повільно, як це відбувається, помалу, по міліметру. А відразу. Хоча я вже краще ходжу. Майже не видно, що ліву стопу догори не можу підняти. Інколи навіть так можу пройтися, що взагалі цього не помітно. Я добре розумію, якщо наполегливо працювати, результат прийде. Але у мене нетерплячка його побачити.

Тижні три тому, коли ще тепло було, мені дуже хотілося на вулицю. Хоча б ковток повітря вхопити. Але тепер, коли переїжджаю із стаціонару центру до відділення, де відбуваються процедури, відчуваю прохолоду. Навіть трохи замерз останні дні, тому вже не дуже хочу на вулицю.

-Коли я сидів у Торжку, до мене приїздила адвокат, і ми з нею про різне розмовляли. Вона мені регулярно надавала і інформацію: не передбачається обмін. А я тоді їй відповідав: та ж вони просто дурні люди, ці росіяни, не розуміють, щоб мене позбавити життя, якраз достатньо відправити в Україну, там мене швидше доб’ють. Так і сталося.

Я ж з тою, кримською, владою, яка мене закрила, не один десяток років воював. І бачу, що влада в нашій країні залишилася тією самою, пострадянською, комсомольською, партійною номенклатурою. Як сиділи всі ті, хто кричав, що Чорновола до влади допускати не можна, що він бандит, у тюрмі сидів, так і сидять. Нічого ж не змінилося. Та й люди залишилися ті самі, не хочуть мінятися самі, міняти країну, робити щось на краще. Голосують бозна за кого. Знаючи себе, не сумнівався, що наражуся на якусь ситуацію. Так і сталося.

Ми зичимо Володимиру найскорішого одужання та відновлення.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться