Полеглі Герої червня-2020

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за червень 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

“Моєму незабаром десять. Мрію про те, щоб він став на шлях науки, щоб цілком віддався який-небудь галузі, де зміг би зробити багато корисного. А він у мене такий, що зробить. Хлопець не по роках розумний, прочитав уже стільки, скільки я сам за все життя не зміг, причому не усілякі там комікси, а серйозну, не його віку, літературу. Я спочатку дивувався, звідки це в ньому, я до війни був простим комбайнером, батько мій теж не відзначався відмінною освітою, рід наш простий і робочий, а ось мій син зліплений з іншого тіста, сподіваюся, у нього все вийде, якщо залишуся живий – всі сили покладу для цього.

А моїй доні вже двадцять три, доросла, хоча для мене завжди залишиться маленькою кнопкою, яка крутить косички на моїй голові. Чесно сказати, замучила вона мене, коли була малою, все волосся повидирала, дружина весь час довго сміялася, дивлячись, як я своїми двома метрами зросту та ста кілограмами ваги швендяю по квартирі з головою, утиканою рожевими та салатовими гумками. Блін, самому досі смішно, як згадую. Ну а коли я вирушав на полігон, доня вже на той час і юридичний закінчила, і заміж вийшла, але висіла на мені біля військкомату, прилипнувши, мов маленька, й голосно плакала прямо у вухо.

Троє у мене. Спочатку син народився, а за шість років дружина подарувала мені ще двійню, всі вони вже роз’їхалися по різних місцях: донька мешкає в Австрії, а обидва брати – в Україні, тільки далеко один від одного і від нас із дружиною. У кожного своя спіраль долі, що розкидала їх по різних місцях, але ми не стали чужими. Два або три рази на рік всі обов’язково збираємося разом, і знаєте, хлопці, наші родинні зв’язки не послабшали і не порвалися, чому я дуже радію, ми любимо один одного, і мені легко дихається від знання того, що це почуття сімейної єдності ніколи не щезне.

А на мене ви чого дивитесь? У мене поки що все попереду, хочемо із моєю дівчиною собі донечку. Але ми домовилися почекати, поки не повернуся на дембель, контракт за три тижні закінчується, ось тоді і займуся впритул цим питанням. Ще не знаю, як це – бути батьком, але дуже хочу дізнатися, тримати на руках, годувати кашею, гуляти в парку, підняти над головою та крутити, почути її веселий сміх. Мрію. Дуже мрію. Знаю, що буду хорошим татом, рахую вже хвилини до повернення додому”.

Вільні від чергувань на спостережних пунктах солдати сиділи в бліндажі, і кожен розповідав про своїх дітей: деякі з сумом, деякі – з гордістю, але в голосах кожного була присутня любов до тих, хто залишився їх чекати. Їх було четверо – втомлених чоловіків різного віку, з різних куточків країни, яких об’єднала та згуртувала разом війна, що тривала вже багато років. Сьогодні у них було свято – День батька, тому й тема розмови була відповідною. Кожен розповідав про своїх дітей, показував світлини, а решта уважно слухала та не відволікалася, оскільки всі вони знали, що сімейні розповіді в умовах бойових дій дуже важливі для всіх.

На війні цінується кожна секунда життя, адже наступної може вже не бути.

  • Леонід Цезарович Добрянський (позивний Старий) народився 31.07.1974 року у селі Зарудинці Ружинського району Житомирської області у багатодітній родині. З 1992 року мешкав у Києві.
  • 1991 року закінчив 10 класів сільської школи, встиг попрацювати у рідному селі, після чого його було призвано на строкову службу, яку він проходив у лавах Національної Гвардії України з 1992 року, а у 1994 році закінчив школу прапорщиків.

    Звільнившись з армії 1999 року, Леонід Цезарович працював на багатьох роботах: у державній службі охорони, в пожежній частині, на склозаводі, а з 2010 року працював на державному підприємстві “Антонов”. Коли він туди влаштувався, йому довелося вступити до авіаційного технікуму на спеціальність “Виробництво авіаційних літальних апаратів”, який він закінчив 2013 року, отримавши фах “технік-технолог”.

    Дуже важко усвідомлювати, що війна забирає від нас таких людей, як Старий. Це був унікальний чоловік: суцільний позитив, турбота та працьовитість. Він щиро мріяв про щасті своєї родини, робив усе для того, щоб дружина та донечка почували себе з ним, мов за кам’яною стіною, щоб вони жили у спокої та злагоді. Усю роботу брав на себе, чи то на городі, чи то з технікою (він мав власного трактора, з яким полюбляв “возитися”). Плекав надію про власну дачу, аби туди до дідуся приїжджали онуки.

    Вже перебуваючи у лавах ЗСУ під час війни, Леонід Цезарович Добрянський показав себе мужнім, добрим, сміливим чоловіком та солдатом, відповідальним та надійним товаришем, який завжди піклувався про своїх молодших побратимів, прагнув передати їм свій досвід та намагався тримати їх у безпеці, займаючи місця у найгарячіших точках під час обстрілів та боєзіткнень. Ці його якості не з’явилися під час війни – він завжди був таким, людиною, яка без жодних вагань йшла назустріч небезпеці, іноді – смертельній. Ще під час його роботи пожежником, він здійснив геройський вчинок – врятував людину з полум’я, працюючи на одній з пожеж.

    Вперше його було призвано за мобілізацією 28.03.2014 року. Старий рвався у розвідку, він не бачив себе ніде, окрім цієї структури, і врешті-решт домігся свого, його було доправлено до батальйонної розвідки 72-ї окремої механізованої бригади, у складі якої брав участь у бойових діях в районі Маріуполя, Артемівська, Червонопартизанська, біля якого зазнав контузії. За час служби, Леонід Цезарович відзначився надзвичайною хоробрістю та нестандартним військовим мисленням, на його рахунку були й атаки ворожих блок-постів, й захоплення полонених.

    Восени 2015 року Старий перейшов служити до 30-ї ОМБр, де знову прагнув бути розвідником, казав, що не може без цього, що там його хлопці. Тож, розвідувальний підрозділ бригади прийняв його, і він цим дуже пишався, адже ніде більше себе не бачив, тільки у якості розвідника. 2015-2016 року брав участь у бойових діях в районі Світлодарська, 2018-2019 – на Світлодарській дузі, а цього року виконував бойові завдання на Луганщині.

    Прапорщик, командир відділення взводу управління розвідувальної роти 30-ї окремої механізованої бригади.

    Загинув 13 червня близько 21.45 в районі селища міського типу Троїцьке Луганської області внаслідок смертельних мінно-вибухових поранень, що зазнав під час мінометного обстрілу з боку найманців РФ.

    Поховали Леоніда Цезаровича 17 червня на Алеї Слави Лук’янівського військового кладовища у Києві. У нього залишилися двоє братів (ще один його рідний брат трагічно загинув 2015 року на Яворівському полігоні), дружина та донька.

  • Ілля Миколайович Струк народився 01.08.1995 року у селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області у багатодітній родині.
  • Саме велика родина чимало посприяла становленню характеру юнака, адже він ніколи не був якимось примхливим чи ображеним на життя, розуміючи, що усього у житті потрібно досягати власноруч, не чекаючи манни небесної. У школі №1, де він навчався, Ілля запам’ятався вчителям спокійною, цілеспрямованою та дуже доброю людиною, гарно вчився, полюбляв спорт, сумлінно виконував усі завдання чи доручення.

    Ілля дуже цікавився духовним життям, планував у майбутньому стати священиком, починав з недільної школи у Свято-Миколаївській церкві Володимир-Волинського, був паламарем: співав на криласі, допомагав при богослужінні та дзвонив у дзвони. Також Ілля Миколайович поглиблено читав духовну літературу. Згодом він прийняв рішення вступити до Почаївської духовної семінарії та успішно здав іспити. Після того, як він опинився на фронті, чоловік перевівся до заочної форми навчання.

    Люди любили цього не по роках серйозного та розсудливого хлопця з глибоким серцем. Та й неможливо було його не любити – хлопчину, який ніколи не відмовляв нікому у допомозі та вже з малих років знав, яким важким та несправедливим може бути життя. А коли розпочалася війна, багато з його планів зруйнувалися вщент, адже від тоді у його житті з’явився найголовніший пріоритет.

    Він був призваний у першу хвилю мобілізації і захищав Україну більше ніж шість років. Останнім часом планував одружитися та вступити на офіцерські курси, але не встиг зробити ані першого, ані другого. Побратими про нього кажуть стисло, але вичерпно: “Козак. Справжній. Проста людина, але українець до мозку кісток. Готовий завжди рубати ворога. Не завжди зрозумілий, іноді нестерпний через свій специфічний гумор, але завжди щирий, чуйний та товариський.”

    Старший матрос, гранатометник 503-го окремого батальйону морської піхоти.

    Загинув 17 червня в районі селища Шуми Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу наших позицій зі стрілецької зброї.

    Після прощання 20 червня у Володимирі-Волинському, поховали Іллю Струка на кладовищі села Поничів. У нього залишилися мати, брат та дві сестри.

  • Богдан Сергійович Коваленко (позивний Геркулес) народився 02.01.1998 року у селищі міського типу Нова Водолага Харківської області.
  • 2013 року Богдан закінчив 9 класів Нововодолазької гімназії (нині – ліцей №3), а 28.07.2017 року був призваний за контрактом у лави Збройних Сил України.

    Старший солдат, навідник-оператор 2-го розвідувального взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

    Загинув 18 червня о 21.55 в районі міста Авдіївка Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Помер дорогою до лікарні.

    Похований 21 червня у рідному селі. У нього залишилася бабуся.

  • Іван Мирославович Дедюх народився 21.01.1983 року у Тернополі.
  • 1999 року Іван завершив навчання у місцевій школі №28, після чого одразу вступив до професійно-технічного училища №9, яке закінчив 2001 року й одразу був призваний на строкову службу. Демобілізувавшись 2003 року, чоловік одружився, працював торговим агентом, експедитором та водієм таксі.

    Він захоплювався музикою, грою на гітарі, чим завойовував собі усю увагу, коли був у компанії друзів. Він завжди був компанійською та привітливою людиною, доброю та веселою, з відкритою душею. Його всі любили. Серце Івана не було отруєне підлістю, він був справедливим та чуйним, приходячи на будь-яку допомогу іншим людям. Також вельми гарно тямив у автівках, полюбляв техніку та все, що з нею пов’язане.

    Навесні 2014 року мирне життя в Україні розлетілося на шматки. Іван Мирославович був одним з тих, хто у перших лавах відправився цей мир склеювати. Він прослужив один рік у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, потім повернувся додому та вирушив на півроку до Польщі.

    Повернувшись з-за кордону, чоловік знову вирішив йти до лав ЗСУ, та підписав річний контракт із 44-ю окремою артилерійською бригадою. Потім знову влаштувався працювати на таксі, але довго у мирному житті бути не зміг, адже мріяв про спокійне та щасливе життя своїх дітей, яке просто так з неба не впаде, тому 21.04.2020 року знову підписав контракт, цього разу з батальйоном “Айдар”.

    Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.

    За словами прес-служби батальйону, “…Іван був родом із Тернополя, на війну прийшов ще в далекий 2014 рік, відстоювати права України та українських громадян. Завжди був відповідальною людиною, служив командиром відділення, умів вправно керувати своїм маленьким підрозділом, за що його поважали побратими”.

    Загинув 27 червня близько 11.30 в районі села Старогнатівка Бойківського району Донецької області від смертельних осколкових поранень, що зазнав внаслідок вибуху невідомого походження, який стався під час інженерного обладнання позицій підрозділу.

    Поховання заплановане на 1 липня у Тернополі. У нього залишилися батьки, дружина, син та донька.

    Нещодавно пройшла гроза, і вечірнє небо здавалося якимсь особливо чистим, немов вимитим від стовпів пилу, який безупинно ганяв спекотний східний вітер. Сонце почало ховатися за обрій, лінія окопів наповнилася розмитими тінями з щілин у свіжій землі, розкиданої навколо вибухами від мінометного вогню. Перша міна прилетіла точно до бліндажу з чотирма солдатами, і тепер лежали вони в морзі найближчої лікарні, чекаючи на останню дорогу додому.

    Потім була ця дорога, крізь міста та кілометри, кожного з четвірки везли до його рідної домівки, до країв наповненої болем, сльозами та бездонною порожнечею в серцях тих, хто не дочекався свого солдата з фронту. Комусь їхати було недалеко, комусь – на протилежний край країни, і вони їхали по мирній землі, яку нещадно палило сонце або заливало сильними зливами. По землі, на яку не завітала війна, але з’явилося безліч нових могильних хрестів.

    На трьох похоронах були їхні діти: і принишклий дев’ятирічний хлопчик, який міцно схопив за руку матір, і молода жінка з блідим опухлим обличчям, і троє дорослих людей, що тісною групкою стояли біля труни. Смерть постукала їм у душі, зробивши в них величезну рвану рану, яка запалилася, пекла та кровоточила, стискаючи все всередині. Їм здавалося, що тато зараз підійметься з труни та стисне їх в обіймах, але тато лежав нерухомо, лише сильний вітер перебирав волосся на його лобі.

    Біля труни з наймолодшим солдатом не було дітей. Плакали батьки, плакала худенька світловолоса дівчина з чорною пов’язкою на голові. Вона спеціально не говорила йому, плануючи зробити сюрприз того дня, коли він повернеться з армії. Згадуючи його останню коротку відпустку два місяці тому, згадуючи їхні розмови про майбутню дитину, дівчина гарячково покривала поцілунками холодне обличчя солдата в труні. Вона не сказала йому, що все вже відбулося в ту його відпустку, і тест, зроблений три тижні тому, показав дві смужки. І тепер у неї під серцем знаходилася їхня спільна дитина, яка ніколи не побачить батька.

    Раптово почався сильний дощ, який розігнав з кладовища людей. Останньою пішла худенька дівчина, байдуже ступаючи прямо по калюжах. Вона дбайливо несла у собі нове життя, заради якого молодий солдат віддав своє.

    Источник: censor.net.ua
    Вам также может понравиться