Полеглі Герої травня 2020

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на Сході за травень 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

“Вітаю, друже, радий бачити тебе. Проходь, там наші бліндажі, нас тут вже дуже багато, не одна тисяча, і поповнення прибуває вже сьомий рік поспіль. Упевнений, що ти знайдеш своїх знайомих і друзів, всі знаходять, просто потрібен час, щоб освоїтися та звикнути. Я сьогодні увесь день буду поруч із тобою, розумієш, я тут хтось на кшталт заступника по МПЗ, веду облік прибулих, все контролюю, нікого не пропускаю, ні про кого не забуваю. До моїх обов’язків входить обов’язкове перебування з новачком до того моменту, поки він повністю не усвідомить, де опинився. Є ще функції, але про це згодом. Бачу, що у тебе купа питань, мовчи поки, мовчи та дивись навколо. Встигнеш ще запитати. Оскільки тебе пропустив передовий КПП, значить, є велика ймовірність того, що ти залишишся тут. До речі, на передовому КПП не наші стоять. Ні, не в тому сенсі. Там взагалі не люди, ми й гадки не маємо, хто там. Ми всі їх тут трохи боїмося й на той КПП носа не показуємо.

Я тобі зараз скажу кілька важких для розуміння речей, але ти спробуй сприйняти їх спокійно – адже все одно від тебе вже нічого не залежить. Отже, перше. Там, унизу, у тебе зараз клінічна смерть. Снайпер не схибив, і куля увійшла тобі в скроню, застрягши в мозку. Тебе встигли витягнути та довезти до реанімації, але саме в ці хвилини біля твого тіла метушаться лікарі, намагаючись витягнути назад. Чи вдасться їм це – ніхто не знає, ми тут не володіємо здібністю передбачати майбутнє. І саме від того, як закінчиться боротьба за твоє життя там, випливає й другий момент, про який я хочу тобі сказати. У твоїй нагрудній кишені лежить папірець. Так, цей. Поки не розгортай, ще встигнеш начитатися. Це – перепустка назад через передовий КПП. Віддаси тим, хто там стоїть, якщо будеш повертатися. Пильнуй за нею та не загуби – тут копій, завірених нотаріусом, не існує. Є тільки один примірник, і він зараз знаходиться біля твого серця.”

Хлопець, який казав цю промову, був зовсім ще молодим, майже дитиною, тільки очі його до країв були наповнені сивиною. Рація, яку він тримав у руці, зрідка потріскувала шумом статичних перешкод. Хлопець уважно стежив за своїм співрозмовником – середніх років солдатом, який мав розгублений вигляд і ошелешено крутив головою на всі боки. Дивне перед солдатом постало видовище, дивне та геть незрозуміле. Плоска, вкрита молодою зеленню рівнина, йшла за обрій, гублячись далеко в якомусь рваному щільному тумані, що, як здавалося, був живою істотою. Безперервно коливаючись і змінюючи форму, туман то відступав, то знову наближався до великого скупчення бліндажів, біля якого стояв солдат із молодим хлопцем. З туману іноді долинали ледь чутні звуки, схожі на переривчастий подих, віддалене шепотіння або протяжний стогін, всередині туману зрідка пропливали рухалися безформні тіні, як ніби там щось ходило або пропливало над поверхнею рівнини. Звук теж якимось незбагненним чином спотворився: біля бліндажів солдат бачив людей, чув веселі розмови та сміх, але хоча вітру не було взагалі, іноді ці розмови робилися тихіше, іноді – голосніше, немов хтось крутив туди-сюди рукоятку гучності на радіо.

Солдат закинув голову та подивився на небо. Це було не його небо, це було зовсім не те, до чого він звик. Воно було не синім, а сріблястим, і по ньому час від часу пробігала незрозуміла вібрація, від краю до краю, що віддалено нагадувала слабкі хвилі поверхнею рідини. Відкривши від подиву рота, він довго дивився вгору на те, як тремтів і стискався блискучий сірий килим над ним, а опустивши погляд на рівнину, зауважив ще одну деталь: її колір. Він теж не зберігав своєї постійної насиченості. Зеленка раптово починала дуже плавно тьмяніти, а потім – так само повільно повертати соковиті відтінки, і тривало це постійно. Очі відмовлялися сприймати те, що вони побачили, і солдат, що стояв посеред цього нестійкого чужого світу, відчув, як у нього починається серйозне запаморочення. Хлопець, який мовчки чекав на цей момент повного шоку та розгубленості, різко вдарив солдата тильною стороною долоні по щоці, а коли той здивовано подивився на нього, продовжив.

“Всі крізь це проходять, друже, всі без винятку. І я свого часу стояв, як і ти зараз – з відвислою щелепою, у майже повній відключці від побаченого. Звикнеш. Згодом припиниш звертати на це увагу, все одно життя наше зосереджене на маленькому п’ятачку серед бліндажів. Тут зібралися всі бойові бригади: починаючи зі Слов’янська і до сьогоднішньої лінії фронту. Більш ніж шість років війни утворили тут веселу та дружну компанію, тільки без алкоголю. Горілки придбати нема де, та й не хочеться, якщо бути відвертим. Ось із цигарками проблема, якщо у новачка виявляються цигарки, то всі вони йдуть по колу. Тут немає жадібних. Немає скандалістів. Немає командирів. Немає підлабузників. Ми всі загинули в боях, у засідках та оточеннях. Ми вмирали під Семенівкою, біля Амвросіївки, Щастя та Шахтарська. Нас вбило на Саурці, біля Логвинового, у Широкиному. Ми згоріли у Зеленопіллі, впали серед соняшників під Іловайськом, нас шматували під Старогнатівкою, 32-м блокпостом і Авдіївкою. Ми загинули там, але живі тут, і цей факт створив найпотужніше солдатське братерство, розумієш?

Друже, бачиш той туман далеко? Так, той дивний живий туман. Туди ти підеш, якщо у реанімації лікарям вдасться запустити твоє серце. У тому тумані знаходиться передовий КПП, просто підеш туди і не шукай дороги – вони самі тебе знайдуть. І саме з того КПП прийде вказівка, як бути з тобою: чи то залишати у нас, то чи відправляти до них. Ну а поки дозволь мені провести тобі невелику екскурсію по місцях боїв цієї війни. Останню екскурсію, щоб ти на власні очі ще раз побачив, як воювали та вмирали солдати, добровольці та контрактники, всі, хто не побоявся взяти до рук зброю перед лицем ворога. Нас ніхто не буде ані бачити, ані відчувати, такими є правила, світи не повинні фізично перетинатися. Час теж буде чергуватися без будь-якої послідовності, ми можемо опинитися в 14-му, потім – у 18-му, а після того пірнемо до 15-го. І так буде постійно, тому не звертай уваги. Екскурсія має свій ліміт, тому побуваємо не скрізь, де хотілося б. Ну що, ти готовий?”

Солдат мовчки кивнув, і все рухнуло кудись вниз.

  • Олександр Віталійович Карпика народився 25.03.1996 року у місті Старобільськ Луганської області. З дитинства мешкав у селі Буди Тростянецького району Вінницької області.
  • Олександр закінчив Тростянецьку середню загальноосвітню школу №2 у 2012 році, після чого вступив до Немирівського професійного ліцею, який закінчив 2015 року, здобувши спеціальність “електрогазозварювальник”. По тому деякий час працював на м’ясокомбінаті.

    Він завжди мав гостре відчуття відповідальності, доглядав за своїм молодшим братом, у той час, коли мати була на роботі ( також у нього є батько, але про нього майже нічого не відомо). Сила та розум у ньому поєднувалися з мужністю та добросовісністю, він цілковито усвідомлював, що життя, яке випало на його долю – далеко не цукор, але рук не опускав, усіма силами намагаючись покращити його.

    30.03.2016 він підписав із ЗСУ контракт. Олександр Віталійович запам’ятався побратимам як дуже гарний друг та товариш, який завжди прийде на допомогу у скрутній ситуації, вислухає та підтримає. Легкий у спілкуванні, відкритий до інших людей, він залишив по собі лише світлі та добрі спогади, як про розважливу, цікаву та турботливу у відношенні своєї донечки людину (він дуже переймався, що не може бути поруч із нею та виховувати, як належить батькові).

    Старший солдат, хімік відділення радіаційного, хімічного та біологічного захисту взводу РХБЗ роти РХБЗ батальйону РХБЗ 12-го окремого полку оперативного забезпечення.

    13 травня близько 17.00 в районі населеного пункту Катеринівка Попаснянського району Луганської області його поцілив снайпер найманців РФ. Олександра негайно доправили до лікарні Старобільська, де він за три години помер.

    Похований 15 травня у Будах. У нього залишились мати, батько, двоє братів, сестра та донька.

  • Сергій Леонідович Губанов (позивний Сєдой) народився 21.06.1975 року у місті Кадіївка (на той час – Стаханов) Луганської області. Мешкав у Сєверодонецьку.
  • Проходив строкову службу в 95-й окремій аеромобільній (на той час) бригаді. Випускник Донецького інституту внутрішніх справ (1999) та Національної академії внутрішніх справ (2004). З 1995 року пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління, на початок 2014 року – начальник Ленінського райвідділу міліції Луганська.

    Був захоплений у полон бойовиками, які потребували видати їм усю зброю, що була у відділку. Після визволення Сєдой негайно став на захист України, звільняв Лисичанськ, Рубіжне та Сєверодонецьк. На посаді комбата перебував з 06.11.2015 року. Указом Президента України від 3 серпня 2016 року № 326/2016 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

    Полковник поліції, командир батальйону патрульної служби поліції особливого призначення “Луганськ-1”.

    Про Сергія Леонідовича стільки усього сказано, згадано та написано, що автор не бачить сенсу у передруку чужих слів, а лише дозволить цьому чудовому командиру самому розказати про себе, своє життя та свою війну у цьому архівному інтерв’ю та пропонує подивись відео-реквієм, яке було зроблене після його смерті.

    20 травня близько 22.50 під час патрулювання лінії розмежування в районі села Трьохізбенка Новоайдарського району Луганської області полковник Сергій Губанов підірвався на невідомому вибуховому пристрої та помер дорогою до лікарні (не встигли довезти). Ще троє бійців дістали осколкові поранення.

    Поховали комбата 22 травня у Сєверодонецьку. У нього залишились батьки (вони відмовились від сина через його проукраїнську позицію) та дружина.

    Указом Президента України від 21 травня 2020 року № 193/2020 Сергію Леонідовичу Губанову присвоєне звання “Герой України” (посмертно).

  • Євген Миколайович Сафонов (позивний Сафон) народився 25.11.1988 року у місті Павлоград Дніпропетровської області.
  • Закінчивши 9 класів міської школи №8, вступив до Павлоградського Західно-Донбаського професійного ліцею, у якому отримав фах електрогазозварювальника у 2007 році. Працював на деяких місцевих підприємствах, а останнім часом – на шахті “Тернівська”.

    Призваний за контрактом 30.01.2019 року.

    Солдат, номер обслуги протитанкового артилерійського дивізіону 93-ї окремої механізованої бригади.

    Загинув 21 травня близько 4.00 в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області від смертельних поранень, яких зазнав під час влучання 120-мм міни у вантажівку “Урал-375”. Разом із ним було поранено ще п’ятьох військовослужбовців.

    Похований 23 травня у Павлограді. У нього залишилися мати, брат, дружина та син.

  • Віталій Миколайович Лімборський народився 20.03.1996 року у селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області. Мешкав у селі Костянтинівка того ж району.
  • 2013 року закінчив 11 класів Суботцівської сільської школи, після чого вступив до Знам’янського професійно-технічного училища №12, у якому здобув залізничну спеціальність. Ще зі шкільних років Віталій активно займався спортом, брав участь у районних змаганнях з футболу та волейболу, згодом як тренер навчав футбольної майстерності дітей.

    28.11.2017 року він був призваний на строкову службу Знам’янським РВК, згодом він підписав контракт і наступні три роки мав провести у Збройних Силах України.

    Молодший сержант, командир 3-го відділення охорони 2-го взводу охорони 363-го окремого батальйону охорони та обслуговування оперативного командування “Південь”.

    У тому батальйоні Віталій Миколайович зробив перші кроки від солдата до старшого солдата, а згодом був відправлений на сержантські курси та влітку минулого року отримав молодшого сержанта (про цю подію на своїй Фейсбук-сторінці написало ОК “Південь”.

    14.08.2019 року його було відряджено до 28-ї окремої механізованої бригади, у якій він займав посаду командира 2-го відділення зенітного взводу 3-го механізованого батальйону.

    Загинув 26 травня о 19.45 в районі міста Мар’їнка Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, яке дістав під час обстрілу нашого взводного пункту найманцями РФ з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї.

    Похований 29 травня у с.Суботці. У нього залишились батьки та брат.

    Нічне поле міцно спало, занурившись у в’язке сонне заціпеніння, що порушувалося лише м’якими подихами теплого літнього вітру, від якого тремтіли головки ромашок і шелестіло листя дерев лісосмуги, що росла обабіч. Повний місяць, який повільно плив серед зірок, ніжними променями освітлював поле, надаючи йому якогось чарівного, майже казкового вигляду, і лише велика тінь від рудого згорілого танка вщент розбивала ілюзію казки. Башту вибухом злегка підняло вгору, зірвавши з погону, проте вибухової хвилі виявилося недостатньо, щоб знести її повністю, і тепер башта лежала навскіс, глибоко зарившись дулом у землю. Лівий трак був перебитий і сповз на траву, крізь щілини в його ланках встигли просунути свої жовті носи всюдисущі ромашки. Солдат повільно підійшов до танка та торкнувся його. Броня давно охолола і темні, майже чорні сліди засохлої крові на ній майже не було видно, але місяць надав свої послуги, і солдат провів тремтячою рукою по цих слідах загибелі незнайомих танкістів, стоячи серед сплячих польових квітів.

    По селу щойно вдарила важка артилерія. Обстріл був недовгим та вже припинився. Горіли зруйновані дахи будинків, палали руїни з нагромадження уламків дощок, шматків цегли та битого скла. Мертва корова, що невідомо яким чином опинилася в селі, лежала поперек дороги з майже відірваною головою. Молоді дерева, зрізані вибухами, хаотичними купками лежали на дорозі та розбитих парканах. Тиша тягучим сиропом огорнула село, чути було тільки тріск полум’я, що ненажерливо облизувало дерев’яний сарай у розтрощеному подвір’ї. Один зі снарядів влучив прямо в опорник, перемішавши колоди, землю та мішки з піском. Біля опорника обличчям униз нерухомо лежав чоловік, посмертною хваткою стиснувши автомат, під чоловіком повільно розповзалася велика червона калюжа, яку вбирала в себе земля. Підкоряючись рефлексу, солдат кинувся на поміч, але рука молодого хлопця міцно стиснула його плече, і він згадав те, що говорив йому хлопець. Світи не перетинаються. Тому залишалося тільки дивитися, безсило кусаючи губи.

    Густі пластівці снігу повільно падали зверху на забруднену чорними плямами розривів землю, на залишки згорілих БМП та іншої техніки, на розбиту злітну смугу, по якій нещодавно проривалася з боєм шоста рота. Сніг засипав численні воронки та колись красиву будівлю терміналу, яка зараз перетворилася на величезну гору з пилу, бруду, шматків бетону, напіврозбитих стін, поверхів, що обвалилися, і подертої, скрученої в тугі пелюстки сталі. Восьмимісячний бій був завершений, і мерехтливе сяйво від вибухів над аеропортом зникло, поступившись місцем холодним свинцевим хмарам, які нависли над неймовірною купою руїн, фарбуючи їх у білий колір. Солдат, не звертаючи уваги на хлопця, що слідував тінню за ним, підійшов до залишків стіни, яка була розписана химерними візерунками кулеметних черг. Серед густого розсипу отворів від куль він побачив написаний вугіллям номер бригади, скоріш за все, зроблений зовсім недавно, в один з останніх днів оборони. Солдат присів перед написом навпочіпки, впав обличчям на розставлені долоні і завмер.

    Осінь повністю вступила в свої права – справжня соковита осінь, широким пензлем роблячи хаотичні мазки по листю дерев у невеличкому лісі, розфарбовуючи його у спектр кольорів від блідо-жовтого до яскраво-червоного. Ліс був неймовірно красивим та нагадував вручну виткану ковдру, що складалася з багатьох різнокольорових клаптиків. За лісом починалося велике поле кукурудзи, засохлі жовті стебла якої ліниво шаруділи під поривами вітру, а на ґрунтовій дорозі, що проходила між лісом і полем, горіла колона військової техніки. Величезні стовпи чорного диму повільно піднімалися догори, край поля, що розкинулося майже впритул до колони. Полум’я повільно рушило все далі, вглиб поля. Люди лежали на землі, люди не ворушилися, розкритими очима нерухомо дивлячись у блакитне небо.

    Села, поля, дороги. Дощі, хуртовини, спека. Дні, ночі, роки. Кілометри окопів, тисячі згарищ, мільйони відстріляних гільз. Картини смерті змінювали одна одну: Карлівка поступалася місцем Гранітному, Гранітне витісняла Мар’їнка, Мар’їнку затьмарювало Кримське, неймовірний калейдоскоп війни миготів перед очима. Солдату стало погано, і тоді його викинуло назад, в дивний світ живого туману під небом кольору ртуті.

    “Не плач, друже, вони всі тут, і їм вже не боляче. Не буду приховувати, скільки раз проводжу такі екскурсії, сам все ніяк не можу звикнути, кожен раз це б’є по мені з неослабною силою. Сам я загинув під час оборони Луганського аеропорту, в серпні 14-го, з “Градів” нас обстріляли, ось з того часу й займаюся зустріччю новеньких…”

    Хлопець не встиг договорити, оскільки раптово вперше ожила рація в його руках, яка мовчала до цього весь час: “Малий, прийом. Терміновий виклик із КПП один, з’єдную”. Хлопець сильно зблід і з зусиллям вимовив у рацію: “Малий на зв’язку, чекаю на інструкції”.

    Йому відповіли низьким дзюркотливим голосом, немов горло та легені того, хто відповідав, були заповнені водою, дуже холодною прозорою водою з тих струмків, що течуть у вічній темряві глибоких підземних печер. Інтонації цього нелюдського голосу не змінювалися, залишаючись відчужено-рівними, змінювалася тональність – шум струмка то стихав, то знову набирав гучності, наче на його поверхні починала лопатися купа бульбашок, що виривалися крізь тонкі щілини на дні. І хоча солдат нічого не зміг розібрати, у нього мороз пробігав шкірою від цих чужих його вуху звуків. Але хлопець слухав уважно, вочевидь давно звикнувши до свого співрозмовника. Голос дзюрчав недовго, а потім відключився. Рація в руках хлопця знову замовкла, а сам він постояв деякий час, опустивши голову, після чого глибоко зітхнув і подивився на солдата.

    “Пішли, друже, я покажу тобі твій бліндаж. Розташовуйся та знайомся із сусідами. До речі, пам’ятаєш, я говорив тобі про перепустку? Можеш її розірвати”.

     

    тут.

    статтю.

    тут.

    тут.

    тут

    Источник: censor.net.ua
    Вам также может понравиться