“Позивний “Італієць”: фільм про те, як не кидати своїх

Минулого тижня відбулася прем’єра документального фільму про справу Віталія Марківа "Позивний "Італієць". Перед автором фільму Артемом Шевченком та режисеркою Тетяною Терещенко стояло завдання не просто розповісти і зафіксувати для історії перипетії справи українського нацгвардійця, але й показати з одного боку її абсурдність, а з іншого – прецедентну важливість.

В кінці фільму є титри, що Росія після виправдального вироку італійського суду оголосила Віталія в розшук, чим підтвердила свою причетність до плану його затримання і суду над ним. Непрямі докази цього наведено у фільмі.

Нагадаю передісторію. Віталій Марків – українець, що з 11 років мешкав в Італії, після того, як переїхав туди разом з матір’ю. З початком Революції Гідності приєднався до боротьби проти злочинного режиму Януковича, після розгортання російської агресії вступив до легендарного батальйону НГУ, який тепер носить ім’я свого творця генерала Сергія Кульчицького.

Генерал загинув у травні 2014-го. Тоді гелікоптер, в якому Кульчицький та ще 12 бійців повертався з гори Карачун біля Слов’янська, був підбитий терористами. Не випадково акцентую на цьому увагу, бо саме з Карачуна почалася і ця незвична історія зі звинуваченням Марківа. При обстрілах у боях за Карачун тоді ж, у травні загинув італійський фотокореспондент Андреа Роккеллі разом зі своїм перекладачем-росіянином Андрієм Мироновим.

Коли по кількох роках російсько-української війни, де Марків показав себе вправним воїном, він вирішив навідати матір в Італії, сталося несподіване. 30 червня 2017 року Марківа затримали просто в аеропорту за звинуваченням у вбивстві Роккеллі.

Віталій пережив майже три роки ув’язнення в одній з найсуворіших в’язниць італійської Півночі. Абсурдність звинувачення та невинуватість Віталія вдалося довести лише в апеляції завдяки копіткій роботі адвоката, величезній підтримці української влади та суспільства. Він зміг вийти на волю у листопаді 2020 року та вирішив повернутися до служби у Нацгвардії, що знаменує хороший кінець фільму.

Творці фільму зробили вдалий хід, відтворивши на початку картини всі обставини тієї злощасної перестрілки, в якій загинув Роккеллі. Вдалося знайти свідка подій, що вижив, та запис того обстрілу. Тож даючи відповіді на питання, хто і навіщо тоді стріляв, глядач бачить, що українські воїни суто фізично не могли досягнути своїми кулями до смуги, в якій ховався італієць зі своїм провідником. Відтак, одразу показавши абсурдність звинувачень, глядачеві пропонують задатися питанням: чому саме Марків отримав це звинувачення?

У фільмі зроблено неголослівне припущення про те, що справа була інспірована російською пропагандою і, можливо, спецслужбами. Зокрема простежено ланцюжок, як ця пропаганда докотилася до Італії.

“Роккеллі був першим журналістом, який загинув на цій війні. І з нього одразу почали потужну масовану пропагандистську кампанію, яка завершилася обвинуваченням, підштовхнуло робити цей фільм. Розповідати суть цієї психологічно-інформаційної спецоперації. Чому так сталося? Чому було обрано Італію? Тому ми вирішили розповісти цю україно-італійсько-російську історію. Російську – з тієї точки зору, що РФ є ворогом.

В Італії це мало вплив. Загинув їхній громадянин – з їхньої точки зору – бозна-де. Я ставив собі за мету показати трагедію журналіста, який став випадковою жертвою. А з того боку виявився Віталій – така сама людина, тільки український воїн. У центрі цієї драми я поставив стратегічно важливу телетрансляційну вежу на горі Карачун, яку Марків обороняв і при боротьбі за яку загнув Роккеллі. При боротьбі і в буквальному сенсі, і в переносному, адже це війна за те, які наративи ми донесемо світу про цю війну”, – розповідає Артем Шевченко.

Якби Україна та Віталій програли, це було б прецедентом і могло б відкрити двері для звинувачення українських бійців за кордоном. По-друге, це було б картою в російських аргументах про те, що в Україні триває “громадянська війна”, адже оборонець від зовнішньої агресії рішенням суду сам був названий агресором.

Тому власне цей фільм – ще й історія про єдність, яку можна звести до банального “своїх не кидаємо”. А, як відомо, часто в банальних речах є найбільша істина. Дозволю тут спойлер. За словами Марківа, коли йому, шокованому, в італійському аеропорту одягали наручники при затриманні, місцевий поліцейський сказав: “Молися, щоб Україна співпрацювала”.

Співпрацювала не лише держава Україна, хоча підтримку на рівні Президента та Міністерства важко переоцінити. Зокрема, одну з ключових експертиз було проведено українською стороною. Віталія підтримувала вся італійська громада, побратими, українське суспільство та ЗМІ. Не можу не згадати про те, що пережили рідні Віталія, його дружина та матір. Однак найнеймовірніше – що пережив він сам. За 3 роки ув’язнення, обмовок та інформаційного пресингу легко втратити надію, і Віталій зізнався, що не раз її втрачав. Тому його історія є вдвічі показовою: якщо за тобою правда, треба йти до кінця.

Вже відбувся показ фільму в кінотеатрі “Київська Русь” для великої кількості курсантів та ліцеїстів. Також стрічку демонстрували кілька телеканалів. Попереду покази перед нацгвардійцями і курсантами в різних містах, зокрема і в Слов’янську, під час боїв за який і почалася ця заплутана історія. У майбутньому стрічку викладуть у мережу.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться