Психолог Родіон Григор’ян: “З початком карантину до мене почали звертатися бійці, які раніше відмовлялися від допомоги”

Фронтовий волонтер у 2014 -2015 роках передавав військовим оптику, а тепер допомагає їм впоратися із накопиченим під час служби стресом.

Декілька тижнів тому Олексій Гиренко написав такий пост у Фейсбуці: “Хочу сказати прості важливі речі. Колись я пішов в АТО добровольцем, до цього не служив. … За час служби я одружився, у мене народилась дитина, померла моя Мама. А потім я повернувся. Повернувся той, хто хоче тепла і розради, але роботи немає, Мами немає. Є кохана та дитина. Так сталося. Як з цим жити? Я жив, як получалося. Працював, жив, згадував. Кожний ранок я починав із зведень про вбитих, а потім дивився погоду на тиждень (я ж пам’ятав, як в мороз ми спали на вулиці і один з нас почав кров’ю мочитися, я пам’ятаю ту спеку). Це було колись. Нічого не змінилося – кожний ранок я роблю це. Кожний день я дивлюся зведення і температуру, хоча від цього нічого не змінюється. Я не можу інакше. Пройшло п’ять років.

Хлопці, всі, хто пройшов війну, хто зараз нас захищає… У мене немає універсальних відповідей, у мне їх взагалі немає, але я хочу попросити вас про єдине – зверніться до психолога. Всю цю хрінь не можна пережити самотужки – вона постійно довбає. Нічого з того, що бачив, не потрібно розповідати (хоча можна, якщо хочеш). Хлопці, я звернувся до психолога через п’ять років. Так, я крута та стабільна людина, яка до війни була інакшою, звернувся до психолога. Це найвірніше моє рішення за п’ять років, яке я зробив після мого дембелю. З цим прийдеться жити. З цією війною і тим, що ми там бачили. На жаль.

Подзвони психологу, друже. Це все, про що я тебе прошу. Знайди психолога, я тебе прошу. Подзвони психологу!”

Олексій називає ім’я людини, до якої звернувся. Це киянин Родіон Григор’ян. Пост мав розголос, кількість перепостів здивувала самого психолога, але й надихнула. Саме такі заклики призводять до того, що по допомогу звертаються все більше військових, які ще вчора соромилися визнати, що мають психологічні проблеми. Про це все ми і поговорили з Родіоном. Але він відразу зауважив, що з військовими системно і дуже ефективно працюють різні організації, наприклад, “Блакитний птах”, є достатньо інших спеціалістів, які допомагають бійцям. І весь час трохи ніяковів, що я цікавлюся саме його досвідом.

-Цей випадок, цей пост – яскравий приклад, як розповсюджується інформація про нашу роботу. Для мене особисто важливі навіть не слова вдячності, а те, що це мотивує інших людей, актуалізує звернення до спеціаліста. Раніше, коли я проводив тренінги для ветеранів, членів їхніх родин і родин загиблих, складно було зацікавити людей взяти участь. Бо існує упередженість: не треба нас лікувати. Це спадщина радянської системи – ставлення до психології з острахом, бо вона була частиною каральної системи. Це по-перше. А по-друге, загальне ставлення людей – психолог, значить, з тобою щось негаразд. Велика кількість людей, навіть тих, які нормально ставляться до психології, плутають поняття “психолог” та “психіатр”. Називають хворими тих, хто такими не є. Дуже важливо розрізняти хворобу та проблеми з психоемоційним станом. І до пояснення цього всього потрібно підходити системно, добре було б впровадити державну освітню програму. На початку тренінгів завжди питаю: хто розуміє різницю між психіатром і психологом. Моє завдання: переформатувати ставлення до цих галузей, дати розуміння понять. Психолог – це вчитель, тренер, коуч, порадник. І до нього звернутися не соромно, а навпаки – великий плюс. Мені спокійніше жити в оточенні людей, які звертаються до психолога. Це показник того, що людина турбується про себе.

Ми живемо в полоні стереотипів, і психологам там місця ніколи не було. Тому всі емоції консервуються всередині людини, накопичуються. Нас завжди вчили, що чоловіки не плачуть. Але емоційне провітрювання – поплакати, покричати, посміятися – необхідне, це потужний канал виведення внутрішнього напруження. Те, що чоловіки не плачуть, призводить до високої статистики смертності чоловіків у віці 40-50 років. Звернення до психолога, закрите безпечне середовище, де можна і поплакати, і виговоритися, може врятувати.

Тренінги – це більш лояльний підхід, пояснення. Консультація – вже індивідуальна робота. На них приходять ті, кого вмовили звернутися волонтери, знайомі, інші ветерани. Якщо на тренінги непросто запросити, то на консультації ще складніше. Тому для мене було великим здивуванням, коли з початком карантину наприкінці березня, до мене пішли бійці.

Як ви це пояснюєте?

-Сам питаю клієнтів: “Що трапилося? Раніше не йшли до психолога, а саме зараз звернулися?” Все виявилося дуже просто. До обмеження в пересуванні та спілкуванні люди були зайняті роботою, зустрічами з друзями, по-різному відволікалися від власних проблем. А постійне перебування вдома з родиною призвело до того, що багато хто почав закипати і вимушені були звертатися до спеціалістів, бо приперло .

Психологи повинні бути підготовані, самі пропрацьовані. Нелегко витримати психоемоційне навантаження, яке вивалюють на нас ветерани. Коли людина звертається, для мене це показник, що людина вже чіпляється хоч за щось. Це вже ознака успіху. Значить, людина відкрита для нової інформації.

Комусь достатньо одного звернення. Під час нього людина розуміє для себе, що робити і як жити далі. Це залежить від того, наскільки людина зріла. Я бачу по питаннях, по виразу обличчя, очей, по стану, невербальних показникамх, що процес пішов, маховик запустився, механізм, який був заклинений, почав знову працювати. Але те, що так сталося, – не моя заслуга. Це бажання людини. І коли після однієї консультації людина зникає, я розумію, що все добре. А іноді працюєш не один місяць і бачиш, що десь пробуксовуємо, десь постійно повертаємося до того, з чого почали. Це означає, що людина не готова до змін, у неї не достатньо ресурсів і сил. А іноді людині просто потрібно, щоб її вислухали, навіть коли вона бреше. І такі випадки бувають. У парних консультаціях це стає зрозуміло. Але навіть від того, що його приймають таким, яким він є, починає корегувати свій внутрішній стан.

Суспільство дуже боїться бійців з ПТСР, вважаючи, що всі, хто воював, його мають, а ті, хто воював, самі кажуть, що з війни повернутися неможливо. Що з цього правда?

-Скільки людей, стільки історій, ставлення до війни. Неможливо всіх підігнати під єдиний шаблон. Я стикався з різними випадками. Буває, людина була в страшних боях, таке бачила, але у неї немає жодних ознак, ніяких психотравмуючих симптомів. В чоловікові просто є переконання, завдяки яким він все розуміє, це його і тримає. Є дослідження, які показують: у більшості тих, хто пережив психотравмуючу подію, впродовж року психіка відновлюється до повного нормального функціонального стану. Але завжди є якби. Якби у нас працювала система підтримки тих, хто повернувся з війни, якби була система психологічної підготовки та супроводження, соціальна адаптація, все було б краще. Останні роки – це визнають і психологи, і ветерани – якби не було більшості соціальних проблем, з якими стикаються, повернувшись з війни, оформлюючи документи та пільги, було б менше проблем. Саме під час цих процесів ветеранів і підриває. Їм ставлять питання “Якого фіга ти там був?” А він повернувся живий, на щастя. На його очах гинули товариші. Та навіть якщо він рік просидів в окопах, – це вже навантаження. Тут під час карантину за два місяці вдома у людей з’явилися ознаки напруження, стресу… А рік на передовій… Перебуваючи на передовій, в зоні бойових дій, тримаючи зброю, розуміючи, що в будь-який момент може статися будь-що, людина постійно відчуває напруження. І коли воно таке тривале, воно страшенно впливає на людину.

Ознаки стресу є у всіх, хто повернувся з війни. Тут не потрібно бути професором, щоб це розпізнати. Це наслідки бойового стресу або психотравмуючих подій, які викликають і посттравматичний синдром. Але в кожному випадку потрібно працювати індивідуально. На тренінгах я пояснюю, що стрес – це не сама подія, це те, як ми на неї реагуємо. В одній і тій ситуації одна людина може відчути стрес чи отримати психологічну травму, а інша перенесе все нормально. Тут дуже важливо бути поінформованим. Якщо людина знає ознаки стресу і розуміє, що може відбутися згодом, вона звернеться до фахівців. Були випадки, коли пояснюєш елементарні речі і чуєш у відповідь подих заспокоєння: “О, у мене немає ПТСР”.

Самі бійці також бояться цього стану?

-Так. Чув про такий випадок. Людина після бойової події почала відчувати певні ознаки гострого стресу і подумала, що у неї дах поїхав. І зробивши такий висновок, вкоротила собі життя. Якщо ти гинеш, ніякого тягаря для родини немає і навіть вона отримує компенсацію. Страшно ж, якщо ти втрачаєш розум і не контролюєш цього. Тому ми і пояснюємо насамперед, що таке гостра реакція на стрес, що його не варто боятися. І в такому випадку може спрацювати саме інформування. А дві-три консультації знімуть напруження. Це як бігти десять кілометрів і після цього відразу сісти. Це не працює. Щоб організм заспокоївся, потрібно походити. Краще, коли відбувається поступове підняття рівня напруження, так і поступове його зняття. Це ми також розповідаємо.

Коли ми розмовляємо, пояснюємо ще й у чому різниця між контузією і ПТСР, бо часто у них схожі симптоми. В такому випадку спочатку потрібно зняти вплив контузії, якщо вона є. Розуміємо, що у людини є і органічні ураження. Враховуємо це, коли займаємося психологічною допомогою. Людина настільки універсальне створіння, що якщо їй дати певні інструменти, навички, вона сама себе відновить. Бували такі випадки, коли ми на передовій давали інформацію про нашу роботу. Якісь вправи по саморегуляції показуємо. І вони стають у пригоді.

Від стресу страждають і родини…

-Чув про статистику, що 70 відсотків пар тих, хто воював, розлучаються…

Наскільки дружини готові працювати над стосунками? І чи була б статистика меншою, якби дружини разом з чоловіками ходили до психолога?

-Наведу приклад із власного життя. Коли почався Майдан, я два тижні не міг приїхати в центр Києва, спостерігав все по інтернету. І відчував більший стрес, ніж коли потім був усередині ситуації. Я був мирним протестувальником, разом з друзями організовував музичні концерти, підтримував мітингувальників творчо, чергував ночами, готували каву. І бачив все зсередини. Дружини тих, хто на війні, також відчувають стрес. На них лежить тягар побуту, родини, виховання дітей. Крім того, вони переживають за чоловіка. Постійно за нього переживають. Але дуже рідко на консультацію пари приходять родиною, вдвох. І навіть якщо на тренінг приходить лише дружина, я пояснюю, що стосунки – це як хімічна сполука. Якщо один елемент змінюється, то і другий може змінитися під впливом першого. Рано чи пізно дружина знайде слова для чоловіка, якщо, звісно, між ними є люблячі стосунки. Зараз дуже актуальна тема родинних ретритів. Пробуємо їх застосувати, запрошуємо всіх бажаючих.

Минулого року волонтер Наталя Прилуцька, яка працює в Київському міському центрі допомоги учасникам АТО, штовхала мене: давай проведемо тренінг. Але мені не було коли. І ось влітку ми нарешті його зробили. Я довго сумнівався, кого саме на нього запрошувати. В результаті вирішив не робити окремо для ветеранів, окремо для дружин загиблих… Ні, приходять всі разом: матері загиблих, дружини військовослужбовців, які зараз воюють, ті, хто повернувся з війни… Поєднали ми їх всіх темою тренінгів: особиста ефективність. Коли ми знайомилися з тими, хто прийшов, я спочатку не знав, як говорити з дружинами загиблих. А вони відверто кажуть: ми хочемо успіху! Іноді людина приходить на тренінг і не знає, навіщо їй це. Іде типу розвіятися, відволіктися, бо дехто ще в такому важкому стані горювання. Але навіть наші зустрічі допомагають втриматися.

Ви психолог за освітою?

-Так сталося, що диплом психолога я захистив у 2018 році. А до цього два роки працював як інструктор, тренер по стресорегуляції в громадській організації. До війни я займався бізнес-тренінгами, бізнес-адмініструванням. Частиною цього є і так званий стрес-менеджмент. Це дає розуміння, що відбувається з тілом, гормонами, психікою під час стресової ситуації. Вчили співробітників компаній, як поводитися в цей період, як повернути самоконтроль, як втримати себе. Саме з ідеєю навчити бійців самоконтролю в умовах стресу, в який вони потрапили, я і поїхав в АТО в червні 2014 року. Готовий був проводити тренінги. Але вже там я познайомився з іншими волонтерами і півтора року проїздив на фронт як фронтовий волонтер. Був представником фондів “Народний Тил” та “Повернись живим”.

Що на війні було найстрашнішим для вас особисто?

-Виокремити щось важко, бо кожна поїздка була небезпечною. А наш екіпаж ще й був зовсім безбашенним. Більшість поїздок у мене відбулося з Іваном Бордуном.

Вже коли мене запрошували на військово-психологічні конференції країн Балтії, я там розказував ситуацію, яку ні в якому разі нікому не модна повторювати. Бо це повна дурість. І я був не правий. Я напросився в бойову ситуацію, потрапив у бій і ще намагався все знімати на камеру, яка блимала в сутінках. Я сховався за копицею сіна і висунув каску з камерою, прикриваючи рукою лампочку, що блимала. Ну як таке можна було робити?

А ще якось вночі ми шукали секретний підрозділ, і нас ледь не розчавила колона БТРів. Ми шукали якусь вежу, яка була орієнтиром, і ніяк не могли її побачити. І тут на нашу машину направляють декілька лазерних прицілів. І ти трохи не розумієш, що відбувається. “Хто ви такі?” – питають. Страшно, аж жах.

Але мотивувало тоді їхати знову і знову те, що вже через декілька годин все, що ми доставляли, ставало в нагоді і рятувало життя наших бійців. Вночі ми передали “нічник” (прилад нічного бачення), а на ранок нам подзвонили: “Ми відразу апарат віддали тим, хто ішов в “сєкрет”. Вони побачили диверсійну групу і знищили її. Якби не було прибору, нас би всіх вирізали”. І розумієш, що ти ефективний, що потрібно робити саме це. Тому тоді до психології руки не доходили. Але через рік ситуація в армії покращилася, та й забезпечили майже всіх необхідним. Тоді я і вирішив: тепер можу повернутись до тренінгів та психології.

В січні 2016 року як інструктор приєднався до громадської організації і почав навчатися. Захистив магістерську роботу на тему “Вплив бойового стресу”.

Тобто, ви військовий психолог?

-Ні. Військовий – це той, хто з погонами. А я цивільний кризовий психолог, який працює з військовими. Зараз ще і співробітник в Національній гвардії в міжнародному центрі підготовки підрозділів.

У 2014 році визнали, що катастрофічно не вистачає психологів, які вміють говорити з військовими…

-Їх стало більше, бо за ці роки було багато навчальних тренінгів саме по роботі з військовими. Все геніальне – просто. Дуже важливий принцип – рівний рівному. Той, хто був на війні, знає, що там відбувається. Але я завжди кажу, що хірург не повинен бути на полі бою, щоб розуміти, як обробити рану, зашити її. Хірург має бути хірургом. Багато гінекологів – чоловіки. Яка тут рівність рівному? Але жінки кажуть, що краще, коли гінеколог саме чоловік. І таких професійних прикладів багато. Так, я півтора року провів, подорожуючи туристом на фронті. Наші екіпажі були в усіх гарячих точках, екстремальних умовах, під обстрілами, в оточенні. ДАП, Широкине, станиця Луганська… Але військовим я кажу: це не важливо, звертайтеся до будь-якого психолога, якого ви відчуваєте. Знайдіть підходящу вам людину і спілкуйтеся. Головне, щоб спеціаліст розумів, як працює ваша психіка. Він знаходиться у всесвіті самого клієнта. Не психолог витягує людину із кризового стану, а супроводжує клієнта в подорожі до себе, допомагає йому знайти власні ресурси. Психологи повинні розуміти основні тези військової психології екстремальних подій. А для цього є книжки, інтернет. Я сам, коли чогось не знаю, якщо до мене звертається людина, а в моєму досвіді немає такого випадку, з яким приходять, я шукаю літературу, звертаюся по пораду до колег.

Є думка, що існує психологічний імунітет. Як тіло заживляє рани, так і психіка може сама себе лікувати і заживляти. Якщо ми віримо в ресурси людського організму, не обмежені якимось стереотипами, то можна допомогти в будь-якій ситуації. Я часто використовую метафору про те, що у кожного з нас є своя собака. От ви відразу уявили певну породу, розмір, окрас. І це викликає у вас певні історії і емоції. Якщо ж на людину навішувати ярлики, шаблони, штампи, то можна щось пропустити, не відчути, де потрібна корекція. Кожна людина, як чистий лист. Ти ідеш за ним у лабіринт його розумінь. Для мене це більш природно.

З вашої практики, хто все ж більш вразливий, для кого війна стає важким випробовуванням?

-Коли писав магістерську роботу, проводив дослідження та вимірювання, тести. Є певна тенденція, що люди трохи старші, доросліші, які вже пережили певні стреси в житті і мають досвід, більш гнучко реагують на події. Але його може вибити дзвінок з дому, а не якась страшна подія. Людина може воювати на передовій, бачити ворога в очі, а накриває, коли він виїхав з позицій і їх в цей час накрили, бо лякається за своїх.

Поки ти не зрозумієш, що людина має на увазі під словом “собака”, “повага”, “честь”, “любов”, і вона сама не зрозуміє цього. Я полюбляю просту вправу, про яку дізнався на тренінгу американського психолога Френка Пьюселіка ще в 2015 році. З того часу використовую її.

Що це за вправа, можете пояснити?

-Вона геніально проста. Візьмемо слово “любов”. Кожен розуміє її по-своєму. Ділимо сторінку навпіл. З одного боку пишемо конкретні дії до себе, в яких розпізнаєте любов, коли розумієте що вас люблять. Наприклад, бере за руку, дарує квіти, обіймає, цілує, говорить компліменти. Це розповсюджені, банальні, але правдиві речі. З іншого боку пишемо, якими діями я проявляю любов. Коли все це прописано, порівнюються обидві частини. Іноді саме ця вправа допомагає пояснити щось у подружній парі, домовитися, як жити далі.

Досить часто, коли до мене приходять, кажуть: ми не знаємо, як спілкуватися з психологом. Я жартую: я вас також бачу вперше, тому також хвилююсь.

Коли ми збираємося громадською організацією, дивуємося: хто ми? Психологи, аніматори, жартівники? А іноді з людиною треба просто помовчати.

У багатьох волонтерів в якийсь момент почалося внутрішнє вигорання, а у когось, схоже, розвинувся навіть ПТСР… У вас подібного не сталося?

-ПТСР як такого у мене не було, а ось вигорання – так, деякі його ознаки я відчув на собі. Чому я розумію ветеранів? Тому що після того, як перестав їздити на війну, довгий час у мене була апатія. Планувати майбутнє, рухатися вперед, писати праці – нічого не хотілося. Виникли проблеми із здоров’ям. Вже пізніше я зрозумів, що в лайтформаті пройшов усі стадії ПТСР чи екстремального стресу. Тому я і розумію, що людина іноді просто не розуміє, що з нею робиться. Комусь гострий стан потрібно зняти препаратами, які визначає психіатр, але паралельно потрібно працювати з психологом.

Кожному психологу потрібен свій психолог… У вас також такий спеціаліст є?

-Так, кожний психолог повинен мати особисту терапію. Для підвищення кваліфікації я пішов на навчання арт-терапії. Щоб отримати сертифікат, потрібно пройти визначену кількість годин індивідуальної та індивідуально-групової терапії. Проходжу зараз все це. Крім того, мені подобається мати свою терапію. Тоді ти починаєш розширяти набір своїх інструментів, можеш розпізнати в іншій людині проблеми, краще зрозуміти, що з нею відбувається. Це дуже корисно. Це ті самі регулярні тренування тільки не тіла, а психіки.

Як часто і де проводяться ваші тренінги, консультації?

– До карантину ми проводили приблизно два тренінги на місяць не лише в Києві, а в різних містах країни. Більшість занять організовує Київський міський центр допомоги учасникам АТО при КМДА, співпрацюємо з організацією “Карітас”, яка дуже зацікавилася нашою роботою. Запрошують ветеранські організації з різних міст. На жаль, в деякі міста так і не дістався. Як правило, інформація розповсюджується через Фейсбук, але у волонтерському середовищі, як сарафанне радіо. Іноді такі пости, як написав Олексій, мають дуже широкий резонанс. І тоді ідуть люди, звертаються. Це як зерно, що впало в землю і проросло. За час карантину у мене було багато онлайн-консультацій. Але я скучив за особистими розмовами, коли очі в очі, коли не потрібні навушники…

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться