Сергій Притула: “Вакарчук завів фракцію у парламент. А чинне керівництво робить все для того, щоб більше у парламенті фракції “Голосу” не було”

Яскрава публічна фігура завжди викликає цілу гаму почуттів. От і стосовно Сергія Притули один і той самий факт – особиста риса, вчинок, висловлювання, etc – нерідко викликають протилежні емоції. Скажімо, одні люблять Тернопільского Сірого або Притулу – ведучого розважальних шоу. Інших пересмикує від його розкутої, без зайвого політесу, манери поведінки. Хтось вважає його людиною, яка хоче змінити партію "Голос" на краще, хтось – розкольником, який мріє очолити те, що йому не належить.

Та й саму появу Притули у великій політиці люди сприймають по-різному: від “ну, і молодець, нашій країні бракує таких класних і енергійних людей” – і аж до “ще один клоун рветься до політики; Боже, коли все це скінчиться?”

Ці симпатії  та підозри “Цензор.НЕТ” зібрав докупи, аби переадресувати їх Сергію Притулі. А ще – скласти для себе і читачів портрет відомого шоумена і сатирика, успішного волонтера, перспективного політика.

Дві години у закапелку однієї з київських вареничних пролетіли непомітно.

(Для читачів – ось воно, – ред.)

– Відповідь на ваше перше питання така: я був дуже здивований, і навіть розлючений, коли побачив, що пост з відео зник. Я не розумію, чому так трапилося. Хоча, в принципі, це не перший раз, коли пости, які стосуються війни, волонтерської тематики моєї роботи – зникають. Іноді мені навіть приходили попередження від ФБ про неприпустимість подібних постів – хоча на фотографіях був я в оточенні бійців, якім привіз волонтерську допомогу. Тобто там не було жодного насильства чи агресії, тільки отаке фото. І от за таке ФБ останні 7 років регулярно зносить мені ті чи інші повідомлення. Гадаю, щось те саме відбулося і зараз. Іншого сенсу я не бачу – навіть хоча це відео і спричинило певне непорозуміння між Офісом Президента і військовими…

– Ну, після того, як я розмістив допис із цим відео, де було зафіксовано ураження ворожих позицій включно з живою силою, на частину знайомих мені офіцерів почали виходити з Генштабу і питатися, чи це не вони, бува, “злили” мені це відео. А їм, своєю чергою, “прилетіло” звідкись з Офісу Президента (від кого саме, я не знаю). Але от такою інфою мене забезпечили.

Але попри те, зносити цей пост я відверто не збирався. Тому що, по-перше, такі пости є достатньо мотиваційними для нашого суспільства. А по-друге, один такий пост дав нам можливість за 2-3 доби отримати пожертв рівно настільки, аби закрити потреби трьох снайперських підрозділів і двох підрозділів парамедиків.

А щодо другого питання – власне, відео дещо обрізане. Я знаю, як люди не люблять дивитися у Фейсбук довгі відео.

– Ні, там все максимально банально. Відбувалася робота по ворожих позиціях, і в паузі між кількома приходами просто чомусь, звідки ні візьмись, десь із бліндажа вискочив голий чоловік, зробив пробіжку по території. Що він там робив? Чого він голий посеред білого дня?

– Може… Він вибіг з бліндажа на відкриту місцевість, щось там трохи покрутився і побіг назад в бліндаж. Трохи не добіг… А що саме закладалося в цей пост? Останні кілька років, зокрема чітко останній рік, ми маємо, як на мене, дещо неправильну інформаційну політику стосовно власної армії з боку української влади, з боку верхівки армії – і, як наслідок, інформаційних ресурсів в державі.

– Щодня українське суспільство отримує різноманітну інформацію з різних джерел – медіа, телебачення, інтернет-ресурси, газети і все інше – де кожен день фіксуються наші втрати. І кажуть, що сьогодні було стільки-то обстрілів по наших позиціях, загинув захисник, або скільки захисників було поранено і так далі. В той же момент ми абсолютно не говоримо про те, що ворог теж несе втрати. В українського суспільства може скластися оманливе уявлення, що ми якась недолуга армія, терпіли і тому подібне. Я би дуже хотів, щоб наша влада знаходила у собі сміливість давати людям хоча б дозовану інформацію про те, що ворог теж несе втрати. Цим вряди-годи займаються інші волонтери. Але у них не настільки велике охоплення аудиторії, як у деяких інтернет-ресурсів. І тому мені трошки вже обірвався терпець. Я хотів просто, щоб люди знали, що попри все ми теж працюємо, і що люди наші там стоять недаремно. І якщо навіть хтось із наших гине, то це не означає, що їхні побратими це проковтують.

– Знаєте, я коли збираю гроші, то іноді я кажу, на що треба. А іноді просто кажу: давайте, бо є купа запитів, немає часу їх розписувати. Я би не ділив, на що дають охочіше – чи на снайперський комплекс, чи на квадрокоптери або на якусь спецтехніку, наприклад, для аеророзвідки. Але є періоди, коли дають більше, і коли дають менше. Як тільки там на горі хтось починає розказувати, що у нас перемир’я, режими тиші і так далі, – донати так само сповільнюються.

– Коли нещодавно російські війська підтягнулися до українських кордонів, трохи наростивши присутність, (давайте говорити відверто), то кількість донатів за поточний період зросла, принаймні у мене, в два рази. Це дозволило зробити деяке придбання, на яке не завжди є така можливість. Зокрема ми з фондом “Повернись живим” знову зробили певну кооперацію і придбали вкрай необхідний для наших військ апарат, який допомагає відстежувати трекінг польоту ворожих коптерів і, зокрема, фіксує місце запуску цього безпілотника. Тобто знаючи, де знаходиться оператор БПЛА, коптера, це дає нашим військовим певну перевагу в сенсі ліквідації, давайте називати речі своїми іменами, пілота. Бо без пілота немає безпілотника.

– Для себе я отримую певну сатисфакцію того, що я щось роблю недаремно. Я зразу хотів би, щоб ви правильно мене зрозуміли. Коли ти займаєшся якимось подібними речами, робиш це не тому, що хочеш якесь “дякую” у відповідь. Це стосується не тільки армійської справи. Щойно я переписувався з дівчатами з фонду “Свої”. Кілька днів тому я підсвітив їхню діяльність по придбанню концентраторів. І дівчата маякнули, що цей один допис у Фейсбуці, який я зробив, конвертувався їм в 300 тисяч гривень, які надійшли на рахунки. Це означає, що за ці кошти буде придбано 12 концентраторів. І в межах найближчого року від 12 до 20 чоловік отримають свій кисень, який їм не може забезпечити держава.

Так само, коли були неприємності у дівчат, які займаються будівництвом реабілітаційного центру “Дача” для онкохворих діток. У них були проблеми зі своїми сусідами, там, де вони будують цей центр.

– Їм вчинили підпал. Мені довелося кілька разів під’їхати, трошки втрутитися у ситуацію. І підсвітка цієї ситуації… я не можу зараз без погодження з ними називати цю цифру, тому що вона вкрай велика, але це були дуже великі гроші. Настільки великі, що дівчата мені сказали, що я тепер з боку свого благодійного фонду можу їм не переказувати кошти, тому що вони мають заділ наперед.

Ви все правильно сказали: якщо у мене є такі інформаційні платформи, завдяки яким я можу комусь допомогти…Мені ж це не коштує ніяких грошей. Це просто трошки затрат часу. Іноді приїхати десь на локацію, іноді підзняти, зробити фото-, відеофіксацію. Що стосується військових, так само мені важливо, щоб це постійно звучало в якихось інформаційних потоках. Бо коли я заходжу на якісь провідні інформаційні ресурси, то інформація про те, що відбувається на фронті, іде просто одним рядком між якимось іншими новинами. Це не є якийсь інформаційний блок, де накопичується інфа. Просто вряди-годи, вряди-годи. До речі, “Цензор” в цьому сенсі виступає одним з небагатьох винятків з правила. У вас доволі насичена стрічка цими подіями.

– Сергій Притула цього і не приховує в принципі. Тут, знову ж таки, на моє бажання можна дивитися з двох сторін. З одного боку, є власна амбіція. З іншого боку – бажання очолити партію відштовхується від бажання зміни керівництва як такого. І на зустрічі з нашими партійцями я неодноразово казав: якщо ви вважаєте, що Притула для вас контроверсійна персона – гаразд, на з’їзді оберіть когось іншого. Просто те керівництво, яке є зараз, потрібно вкрай терміново міняти. Тому що в партії розпочалися якісь такі процеси, які не зовсім асоціюються у мене і у величезної кількості партійців з поняттям демократичного руху партії. І з тим, що, як каже керівництво, у нас ліберальна партія.

– Я не готовий послуговуватися таким синонімічним рядом. Проте елементи узурпації влади невеликою групою людей мають місце. Це є факт. Ті речі, які відбуваються останнім часом в партії, заставляють, як мінімум, трошки відкрито про це говорити. Хоча я особисто величезний прихильник того, щоб подібні речі відбувалися у внутріпартійному дискурсі. Але, як показала практика, коли ми про це намагаємося говорити тільки всередині партії, потім людей пресують. І якщо ми не будемо це виносити в публічну площину, то так воно буде залишатися.

– За останній час у нас звільнили з посади керівника Дніпропетровського обласного осередку. Буквально півтора тижні тому відбулася взагалі дика історія – політрада проголосувала за розпуск районних осередків в місті Києві. На паралельному курсі були знищені всі внутрішні чати спілкування осередків між собою і з людьми, лояльними до “Голосу” у Києві. Там було понад півтори тисячі чоловік, які були первинною базою наших активістів у місті Києві. І наказом керівництва все просто в одну мить – оп! – було знищено. Коли ми почали розпитувати деяких членів політради, для чого ви нищите осередки в місті Києві, які достатньо працювали, вони сказали, що керівництво партії повідомило їм, що ці осередки потрібно розпустити, тому що вони були створені начебто виключно технічно…

– під вибори, виключно технічно, щоб наповнювати дільничні і територіальні виборчі комісії представниками від “Голосу”.

– Це тотально не відповідає дійсності. У нас, слава Богу, осередки працюють. Тож деякі представники політради з регіонів зрозуміли, що їх, перепрошую, тупо розвели. Зараз вони намагаються якось знайти пояснення своєї поведінки у спілкуванні з нашими керівниками районів у місті Києві. Тому про ці речі хочеться проговорити. І за моєї ініціативи 15 травня, у найближчу суботу, відбудеться з’їзд регіонів у Києві

– Це з’їзд, в принципі, всіх партійців. Просто там буде достатньо розширене регіональне представництво. Тому що, якщо ми говоримо про той з’їзд, який був 29 січня, на який відтоді завжди опирається голова партії (кажучи, що вона максимально легітимна голова партії, бо її підтримало 80% партійців), то я скажу просто, що на цьому з’їзді був представлений аж 21 делегат! Більшість з яких дійсно – достатньо лояльні до нинішнього керівництва.

– Ні, він не може бути офіційним, тому що, згідно зі статутом, він не був скликаний ні головою партії, ні політрадою. І в цьому ми так само бачимо певні речі, як потрібно міняти.

– Ні, там не будуть всі, хто мене підтримує. Там з’їдуться різні люди: які підтримують мене; які підтримують чинне керівництво; які в принципі не підтримують не тих, не цих, а просто хочуть розібратися в ситуації. Але це можливість зібрати за одним столом всіх тих, кому бракує комунікації.

Зрозумійте правильно: у нас відсутнє спілкування між людьми всередині партії. Комунікація – на нулі. Люди в Черкасах не розуміють, що відбувається у Львові. Люди у Львові не знають, що відбувається у Києві. Люди у Києві не знають, що відбувається у Харкові чи в Дніпрі. Ці речі потрібно нівелювати тим, щоб звести людей до купи і нарешті зрозуміти, хто ми, що ми і куди рухаємося. Бо у кожного є якісь свої бачення. Нам потрібно зводити їх до спільного знаменника. Особливо, коли ми говоримо про перспективу партії. Те, що було, нам зрозуміло. Те, що є зараз, нам відносно зрозуміло. А от куди ми йдемо – потрібно ж це розуміти. Тому що стратегії у партії як такої – немає.

– У мене відчуття, що в нікуди.

– Давайте так. У нас зараз деяких людей звільняють з посад чи розпускають осередки, говорячи, що вони не виконали якийсь КРІ – модне слово зараз ввели в користування. (Від редакції: KPI – Key Performance Indicators – Ключові показники ефективності). КРІ має виконуватися, не виконуватися. При цьому особисто я ні разу не почув звіту керівництва за останній час, де б вони розказали, як керівництво виконало свої КРІ. У нас голова партії з березня минулого року за 14 місяців на посаді – а я бачу величезну кількість проблем, які накопичилися. Починаючи від того стану справ, який є зараз в середині фракції (а фракція – це бренд-фейс нашої партії, і там далеко не все гаразд). Це відбулося за останній рік при керівництві цієї людини. У нас відбулася зміна керівника парламентської фракції. І якось теж так збіглося, що прорив у цьому конфлікті стався після зміни керівництва фракції.

У нас завмер рейтинг. Якщо не казати, що впав до якогось незрозумілого рівня. Мені особисто це болить: я в перший раз в житті підписався під якусь політичну структуру, поставивши своє ім’я, свою репутацію на те, щоб ця партія якось розвивалася. І коли мені зараз кажуть, що я наче спровокував якийсь конфлікт в середині партії своїм бажанням чи амбіціями, я спокійно кажу: друзі, берем відкриваєм офіційну сторінку Фейсбук партії “Голос” – і дивимося, як до 26 жовтня Притула всім був потрібен. А з 1 листопада – листопад, грудень, січень – за три місяці про Притулу на офіційній сторінці жодної згадки!

– Є таке відчуття. Я не скажу, що воно дуже приємне. Зрештою, якщо не помиляюсь, пан Железняк в одному з своїх інтерв’ю сказав приблизно те саме: що всіх, кого треба було використати, вже використали.

А на рахунок того, що частина людей з партії, з якими ви спілкувалися, може бути не в захваті від того, що людина з креативної індустрії хоче очолити партію, і що їм наче вже вистачило досвіду з Вакарчуком, – я хочу нагадати усім, що Вакарчук завів фракцію у парламент. А чинне керівництво робить все для того, щоб більше у парламенті фракції “Голосу” не було.

– Тому що я відверто вважаю, що є певне упереджене ставлення до людей з нашого цеху. Коли мені кажуть, що людина з металургійної промисловості може балотуватися до парламенту, а з креативної індустрії – ні, то я хочу нагадати, що компанія Netflix за 19-й, здається, рік мала прибуток, якщо не помиляюсь, порядка 40 мільярдів доларів. Це десь половина прибуткової частини бюджету України! І це хлопці, які не займаються металургією, хімпромом і т.п.. Тому просто ставити тавро на людині, що він, мовляв, не з тої царини, тому не може чимось займатися, – якщо відверто, це трошки недолуго.

– І так, і ні. Зараз поясню, чому це може не зовсім сподобатися прихильникам партії. Але все те, що відбувається у “Голосі” останні кілька місяців, насправді глобально суспільство не турбує.

– Я відверто говорю, як є. Я пам’ятаю, коли якісь конфліктні ситуації сягали свого апогею, то все, що відбувалося у “Голосі”, – тупо програло обмальованим дверям будівлі Офісу президента. Двері з Офісу президента в інформаційному просторі зайняли кратно більше місця, ніж будь-які події, які відбуваються всередині “Голосу”! Тому я відверто не дуже переймаюсь тим, що зараз робиться у коротко- і навіть середньотривалій перспективі. Тому що у мене є мета грати в довгу. І є бачення того, що якщо ми не зробимо якихось кардинальних змін всередині партії і не вибудуємо чітку стратегію, то в наступній парламентській кампанії нам немає чого робити.

– Якщо партійці вирішать, що Сергій Притула має право очолити партію, і вони це зроблять, я з великим задоволенням сприйму цю посаду. Якщо ж партійці вирішать, що ні вашим, ні нашим, і скажуть, що о’кей, ми знімаємо Кіру, але головою буде не Притула, а, умовно, Рахманін чи ще хтось, – мене це так само задовольнить. Чому я пропоную себе особисто зараз? Тому що є така банальна штука як аналітика, статистика, якісь соціальні заміри і тому подібне. Коли ти розумієш, що твій індивідуальний рейтинг в 1,5-2 рази вище від партійного – значить, ти можеш бути локомотивом для партії, а не навпаки. Не може людина з індивідуальним рейтингом 0,4-05, яка зараз очолює партію, привести її до 5-6-відсоткового бар’єру, щоб претендувати на щось в наступному парламенті.

– Залежно від того, хто міряє, в який місяць міряє і так далі. Від 3 до 4,5%.

– Якщо я відчую, що моя активність може зашкодити партії, я сам відійду в бік і займуся чимось іншим. Зараз я не бачу, щоб я становив загрозу існуванню партії. Але бачу, що якщо не втрутитися в те, що є в партії зараз, то їй буде гаплик до кінця року. Тому що у нас є такі речі і клопоти, про які, можливо, широкий загал не знає, але вони присутні. У нас відсутнє державне фінансування, тому шо НАЗК нам знову прикрутило гаєчки. Буквально минулого місяця всім партіям роздали держфінансування, крім нас.

– Мабуть, хтось у цьому винний. І якщо цей хтось є, то чому через якусь людину чи групу людей має страждати партія загалом? Значить, треба виправляти таку ситуацію.

– Ні. Подібних ситуацій не було. Не тому, що я цього не хотів. А тому що з протилежної сторони немає жодного бажання це робити.

– Ви бачите, я вже звик до того, що ті чи інші кроки керівництва не можна розглядати в якійсь такій лінійній системі координат. Взагалі-то я завжди намагаюсь пояснювати, що відбувається, логічно. Але все те, що робиться в “Голосі” останні кілька місяців, я не можу пояснити з точки зору тверезо мислячої людини. Для чого було випихати Притулу з керівних органів партії і взагалі ігнорувати мене – листопад-грудень-січень-лютий і так далі, якщо я не претендував на якісь лідерські позиції? Того, що я мав, мені було достатньо. Єдине, про що я попросив в грудні минулого року, – це дозволити мені очолити міську організацію в Києві. Це було абсолютно логічно з точки зору певної послідовності речей. З моменту, коли ми з Вакарчуком в березні вдарили по руках, а в червні я оголосив, що йду на вибори, відпрацював парламентську кампанію, залишився активним в партії, долучився до місцевих виборів. Мером – так, не став, але 9 чоловік в міську раду паровозом все-таки зайшло. Дозвольте мені, будь ласка, якось не тільки вигрібати за роботу цих людей у міській раді, але й унеможливлювати якісь незрозумілі голосування з їхнього боку, через які прилітає не їм, а мені насамперед. Тому що фракція “Голосу”, з усією моєю повагою до частини людей в ній, але вони для широкого загалу ноунейми.

– Так. Вибачте, ці люди йшли на вибори з транспарантами “Команда Сергія Притули”. Так було у них написано, і так я їх рекомендував на придомових зустрічах у всіх районах Києва. І зараз робити вигляд, наче я недоречний до того, що вони там опинилися…Чи коли Кіра каже, що “Голос” набрав би 5% і без Вакарчука, і без Притули. Ну, камон…

– Я думаю, що він своє вже вигріб.

– Вряди-годи переписуємось.

– З днем народження, запрошення десь на каву і так далі.

– В мене є донори, які донатять певні мої проєкти, незалежно від того, чи це політика, чи ні.

– В жодному разі. Тому що це наша домовленість із ними: поки що ні.

– Відверто, я помісячно зараз не рахую. Я звожу зазвичай річні бюджети. Бо по місяцях рахувати, воно все-таки…

– Та ні, я все одно не видаю більше, ніж заробляю…50 пішло на реабілітаційний центр, 25 – на концентратори… З початку року за 4 місяці, до травня, грубо кажучи, десь близько 400 тисяч.

– Мабуть, ускладнює. Якщо б воно полегшувало, я мабуть, спілкувався б з вами вже з якихось інших позицій, а не просто рядового члена “Голосу”.

– Так вже склалося, що я не обираю родичів своєї дружини. Я одружувався з жінкою, яку люблю, яка мені дитину народила і з якою я щасливий. А цей ланцюжок, що у моєї жінки є сестра, а в сестри є чоловік – він був сформований в принципі геть задалеко до того, як я одружився зі своєю жінкою. Зрештою, якщо глобально дивитися, я оцю тему про Хомутинніка слухаю вже кілька років від того, як почав займатися більш активно політикою. Звичайно, ми з ним цю тему проговорювали при якійсь зустрічі.

– Так, стібався. Каже, я ж тебе попереджав, що тебе будуть зв’язувати.

– Ні. Чому я маю йому щось вказувати? Він мені не вказує, чим в житті займатися. Я йому так само не збираюся. Тим більше, що наскільки я орієнтуюсь зараз в ситуації, він політикою вже безпосередньо не займається. У нього цікаві бізнес-історії, судячи з того, що я читаю про його діяльність. Якісь стартапи, які він купує і продає – і тому подібне. Тому політика зараз не стоїть якимось наріжним каменем у спілкуванні.

– Якщо хтось мені покаже хоч якийсь взаємозв’язок зі мною і Хомутинніком в сенсі чи якихось фінансових операцій, чи якоїсь політичної підтримки, чи ще, боронь боже, чогось, окрім того, що моя дружина і його дружина – сестри, – ну, зробіть це, будь ласка. Тому що я тільки і слухаю про це останні пару років. Я вже звертався спеціально до деяких журналістів-розслідувачів. Казав: чуваки, будь ласка, накопайте що-небудь, щоб людям сказати або так, або ні. Тому що мені це постійно закидають.

– Тому що це таке саме, як казати, що я десь залежу від Пінчука, тому що працюю на “Новому каналі”. Ще раз кажу: давайте якісь конкретні безпосередньо факти.

– У мене є беззаперечне бажання долучатися до наступної парламентської кампанії. Я дуже хочу увійти до парламенту наступного скликання.

– Бажано, не самостійно, а з групою людей, на яких я можу покластися, яким довіряю і в професіоналізмі, політичній чистоплотності яких не сумніваюсь. Такі люди є і зараз у “Голосі”, безпосередньо у фракції “Голосу”. І є такі люди, які зараз не в парламенті і, можливо, не займаються великою політикою, але все одно до неї дотичні. Плюс я перманентно веду перемовини з кількома невеликими партіями, які непарламентські, але регіональний вплив яких є таким, за який хочеться поборотися, щоб вони йшли спільно, одною з нами колоною на наступних парламентських, а не окремо.

– Ні, рішення йти на наступні парламентські вибори є остаточним. Воно прийняте було ще минулого року. Це буде незалежно від того, дадуть мені булаву у “Голосі”…

– Не виключено. Я взагалі ні від чого не застрахований. Так само, як і будь-хто.

– Мені здається, що той краудфандинг, про який ви згадали – коли доводиться колядувати по всій країні гроші на різноманітні напрямки і процеси, – його в певний спосіб можна було б знівелювати, якби працювали нормально державні програми. Мені доводиться констатувати факт, що кожного року, коли наші міністерства провалюють державне оборонне замовлення, латати дірки у ньому доводиться волонтерам. А ми не можемо змагатися з державною машиною, абсолютно ні.

Але я так само не розумію, чому ми пашемо денно і нощно. Я розумію ці питання, які мені люди ставлять, коли я кажу, друзі, давайте ще, будь ласка, скинемося, нам треба ще чотири квадрокоптери. І люди пишуть: я з зарплати сплачую півтора відсотки, куди вони йдуть? І я не можу їм пояснити, куди вони йдуть. Тому що якщо у нас в парламентський комітет з питань нацбезпеки, оборони і розвідки на розгляд Державного оборонного замовлення приходить 15 квітня, – то про що ми взагалі говоримо? Як у нас може виконуватися ДОЗ на 21 рік, якщо 4 місяці воно вже… все, профукали?

– Це перше. Друге – це те, про що, власне, говорив ще Святослав Іванович Вакарчук, який озвучив свою мету в 2019 році. Створення партії “Голос” і введення її в парламент – це завести в парламент нових незашкварених толкових фахових політиків, які будуть робити свою роботу без огляду на якогось олігарха. І це факт. “Голос” абсолютно рівно віддалений від всіх і незалежний. Якщо я знаю, що у мене є така потуга так само збирати коло себе якихось порядних хороших людей, яких я можу локомотивом разом з собою заводити до влади, то чому я маю цього не робити? А щодо того, що я не зможу чимось іншим займатися, – повірте, це не зовсім відповідає дійсності. Тому що я знаю свої слабкі сторони як людина, яка ніколи раніше не займалася системно політикою чи не мала досвіду державного управління. Це так. Але я вмію створювати команди. І зараз, наприклад, поки я з вами балакаю, я не переймаюсь тим, чи переказали мені, наприклад, гроші ще на 5 кисневих концентраторів. Тому що є директор мого благодійного фонду, яка зараз спокійно закриває це питання. Мені не потрібно щомиті щосекунди цим займатися. Я делегую повноваження людині, якій я довіряю, з якою ми перед цим попрацювали не в одному проєкті. Я побачив, що вона шарить, що у неї розгалужені зв’язки по всій Україні, починаючи від того, через яких волонтерів в якому регіоні ми в березні-травні-квітні минулого року перекидали засоби захисту для наших лікарів, – і закінчуючи тим, що кожен місяць вона мені подає грядку проєктів про те, що з яким дитячим будинком і в якій точці країні треба зробити.

І так по багатьох напрямках. Є люди, на яких я можу спокійно перекладати ту чи іншу відповідальність. Зрештою, якщо я не буду мати змоги самостійно оперувати тими коштами, які будуть заходити на благодійні рахунки, які у мене є (а, швидше за все, коли ти стаєш депутатом, подібна історія обрізається, тому що, згідно з логікою наших фіскальних органів, це все одно твій прибуток), то я буду готовий передати їх в управління тому самому фонду “Повернись живим”.

– Я вважаю некоректним відверто займатися мені особисто якимось порівнянням із Святославом Івановичем.

– Тоді ви можете так само, як від життя питання ставите, від життя і самі зробити порівняння.

Я не буду цього робити, бо це негарно з мого боку. Святослав Іванович виконав те, що обіцяв перед виборами. Він завів нових людей в парламент. І він виконав обіцянку, що не буде тягнути на себе ковдру і буде новим лідером, демократичним. І він це зробив. Фракцію в управління віддав Рахманіну, партію в управління – Кірі. Наскільки далекоглядними були ці кроки – третє питання. Але те, що обіцяв, він зробив. У мене в цьому сенсі до нього претензій немає.

І чому на мене повинні зараз дмухати, відштовхуючись від прикладу якихось інших людей, – я відверто не знаю. Я можу це пояснити певним стереотипним мисленням. Але я завжди кажу: якщо ви пішли у дитинстві до дантиста і він зробив вам боляче, ви ж після цього не перестали ходити до дантистів? Ви просто не ходите до конкретно цього. Але зуби свої ви лікуєте, тому що це важливий процес.

Я відповідаю за свої кроки, свої вчинки. Піднімаємо все, що Притула сказав за останні два роки в контексті роботи в “Голосі” – і дивимося, де є відповідність тому, що сказав і зробив, і де є невідповідність. Після цього робимо певні висновки. Я розумію, що це збоку виглядає дивним. Чому людина виходить з певної зони комфорту, щоб цим займатися. Але скажіть мені, будь ласка, чому ви всі, знаєте краще, ніж я, що для мене добре? Ніхто не подумав, що це приносить мені задоволення. Я ніколи в житті не займаюся тим, що не люблю. Це мені хочеться робити. От і все.

– Я би не звужував так, чи конкретно за нього… Чи стало більше? Мабуть, ні. Чи менше? – теж, мабуть, ні. Мені видається просто, що тої України, якої би хотілося, не було толком за жодного президента. При тому, що в якихось президентів були свої плюси і свої мінуси, як каже теперішній президент про Радянський Союз. Але, наприклад, питання, чому у нас Росія так легко анексувала Крим – це відповідальність кожного президента України.

– 40 цього року.

– Я Совок пам’ятаю доволі непогано. Попри те, що коли Совок розвалювався, мені було 10 років, це малий вік. Але у мене є дуже багато розвеселих спогадів з середини і кінця 80-х.

– Збаразько-вишневецької, я б сказав. Скажімо, що таке стояти в черзі за хлібом, який видають не більше двох буханок в одні руки, – я як дитина чітко пам’ятаю. Або перелякані мамині очі, коли я дитиною в 86-му році намалював Горбачова з цією плямою на голові, і мама кричала на мене, адже батько був головою міської ради у Збаражі, і якщо хтось це побачить, то можуть бути непереливки… Або що таке, коли керівник районного КДБ приносить моєму татові отаку стопку анонімок, які на нього щомісяця писали, і каже: на, Дмитрович, почитай, що про тебе люди пишуть.

– Писали, що його треба посадити, тому що він такий-сякий. Я пам’ятаю дуже чітко, коли батько був долучений до розподілення житлового фонду як голова міської ради. І здавався будинок, люди в черзі стояли. І була трикімнатна квартира. І батько доручив, щоб її дали не одній родині (сім’я складалася з однієї жінки), а багатодітній сім’ї. То після цього на нього стільки анонімок одним почерком було написано…

– Вона мене дуже розчарувала, ця фраза. Знаєте, я кілька днів тому списувався зі своїм другом дитинства, з яким зараз у нас дуже натягнуті стосунки. Він живе в Москві. Ми з ним просто регулярно сваримося. Особливо, коли він мене вітає з якимось совковими святами, а я йому пишу: убирайтесь вон из Украины!

– Механічна розсилочка. І він мене спитався: а чем вам Советский Союз не угодил? Мені особисто він питається. “Там же были свои плюсы”. Думаю: блін, чувак!

– Да. Він мені пише, что “родителям нашим хорошее образование дали, работу” і тому подібне. І я думаю: як же все-таки ви всі вмієте прикрити цей жах, який становив собою Радянський Союз, якимось такими не надто значущими побутовими речами, які, в принципі, могли б бути за будь-якої іншої влади. Кожного разу, коли мені якісь ділки з Партії регіонів чи як вона зараз називається, закидують, що “вы должны быть благодарны советской власти за те индустриальные объекты, которые есть в Украине”, у мене таке враження, що якщо б тут не було совєцької влади, то ми би палкою-копалкою коріння добували. Це ж абсолютно примітивне мислення з їхнього боку. Мені здається, що коли людина на посаді президента каже, що у Совєцькому Союзі були свої плюси, були свої мінуси, то він має усвідомлювати, що ті плюси, які він памятає зі свого радянського дитинства – вкусноє мороженоє, красиві паради і безкоштовну освіту мами з татом, – це все не може перекрити кілька Голодоморів, які відбилися на українському народі; це не може перебити сталінські репресії 37-38, 40-х років. Це не може перебити гоніння українських дисидентів. Це не може перебити Чорнобильську катастрофу, чорт забирай. І так далі. Як можна на шальки терезів ставити ось це і те, що вони називають?!

– Мені видається, що так постійно не буде. Тому що ця політика – сидіти на двох стільцях, коли для того, щоб сподобатися одним, ти кажеш про плюси Совєцького Союзу і садиш Ріфа, а щоб сподобатися іншим – блокуєш канали Медведчука – ця політика не може тривати довго. Неможливо залишатися у довгостроковій перспективі і умним, і красивим. Ти маєш визначитися, хто ти, як ти, з ким ти і що ти. Тому кожного разу, коли я кажу, що будь-який український президент рано чи пізно стає українським націоналістом, – з мене частково люди сміються, але все-таки факти – річ уперта. Згадаєте ще мої слова перед наступними президентськими виборами. Володимир Олександрович буде електорально лізти на територію правого флангу так, аж гай шумить. Тому що на лівому йому уже ловить буде нічого. Тому що війну він не закінчив і не закінчить, адже що від нього це не залежить, він має це визнати. Тому що давити олігархів він буде змушений і далі. Хоче він цього не хоче. Тому що від цього залежить економічний стан в державі і її існування як таке. Тому що, з одного боку, є об’єктивні речі: нам потрібні транші Міжнародного валютного фонду. З іншого боку, є і те, що якщо ми далі не будемо боротися з олігархами і корупцією, то про якусь підтримку Заходу не може бути жодної мови.

– Я думаю, що там потихеньку є усього. Тому що все-таки РНБО – це не тільки президент, там велика грядка людей сидить. І я переконаний, що президент насправді пишається тим, що він робить, бо це відповідає тому, що він обіцяв перед виборами. Сказав, що буде боротися з контрабандою і корупцією – ось він з ними бореться. Те, що трошки ситуативно, – це вже інше питання.

По-друге, це, як показує аналітика, страшенно сподобалося електорату, який ніколи не був електоратом Зеленського. І зараз так само, як падають рейтинги ОПЗЖ, – так само піднялися за останні два місяці і рейтинги Зеленського, і “Слуг”. Тому що певна частинка суспільства з прозахідними поглядами, яка раніше орієнтувалися чи на Петра Олексійовича, чи на “Голос”, чи ще на щось, – зараз їм подобається ця активність Зеленського. Ще раз кажу, він буде і далі це робити, тому що це дозволить йому закріпитися на цьому фланзі, який йому ніколи не був притаманний. Подібними рішеннями він буде і далі вибивати опору з-під ніг Петра Олексійовича.

– Конгломерат думок тоді роївся в голові…

– Ви розумієте, що насправді я у цьому режимі потенційного очікування можливого вторгнення живу останні шість з гаком років. Тому що це вторгнення було в 14-му. Активна фаза – літо, осінь, знову ж таки, січень, лютий, Дебальцеве 15-го року. Ми просто зараз звикаємо трошки до того, що наче там спокійніше стало. Ніфіга там не стало спокійніше. Зайдіть на Фейсбук-сторінку до Андрюхи Римарука з “Повернись живим”: у нього розписана чудова аналітика по кількості обстрілів за березень минулого року і березень цього року, за квітень минулого року і квітень цього року. За січень, березень, квітень. Подивіться на втрати, які ми несли кожного місяця минулого року і цього року. Насправді, практично однаково. У нас не відбулося раптом якогось сплеску. Ні. Все було так само. Якщо там було 270 обстрілів, зараз є 290; це не є велика різниця. Якщо там було 350, зараз – 330, це не є велика різниця. Тому це питання, зайдуть вони батальйонно-тактичними групами чи не зайдуть – так вони можуть це зробити в будь-який момент. У них 80 тисяч стоїть на Східному кордоні – на постійній, регулярній основі. Від того, що їх додалося ще 25 тисяч, ситуація глобально не міняється.

– Це було дуже приємно, що помінялася риторика. Тобто сам факт того, що вперше за 8 років риторика змінилася з “ми будемо стурбовані” до “ми не дозволимо Росії чинити те, що вона збирається чинити, і повністю будемо підтримувати Україну”, – звичайно така риторика дуже підкупає. Але залишається все-таки відкритим таке питання. Ну, окей, а на які конкретно кроки ви готові піти в разі, якщо Росія дійсно здійснить свій намір? Знаєте, я в той період багато спілкувався в ефірі програми, яку веду на Радіо НВ. Долучав до розмови і теперішній, і колишній дипломатичний бомонд України, Міністерство закордонних справ. Балакав з військовими аналітиками з інститутів стратегічного планування, і так далі. Всі вони казали про такі кроки, як надання летальної зброї, контрбатарейну боротьбу, катери і тому подібне. Але все-таки коли зайшла мова про те, що, наприклад, Росію можуть відключити від всесвітніх платіжних систем, – ось це почало мати набагато симпатичніший вигляд.

– Тепліше, так. Я не пам’ятаю, хто з політиків в цей період сказав одну фразу, вона облетіла інфопростір, але не розлетілася. Але це те, що повністю відповідає моєму бажанню всі останні роки. Хтось з не наших політиків сказав, що потрібно просто канселувати росіянам всі візи в Євросоюз і Сполучені Штати Америки і подивитися, що вони далі будуть робити. І це мені видається, насправді, дуже вагомим моментом.

COVID-19. Ви, сім’я ваша перехворіли? Уявляючи ваш стиль життя – багато спілкування, руху – я б апріорі сказав, що перехворіли. Ще й, мабуть, не раз.

– І помилилися б на всі 100%. Я насправді в цьому сенсі трошки помішаний на безпеці. Я дійсно намагаюсь уникати великих скупчень людей. Дійсно регулярно користуюсь маскою в публічних місцях. Уявити себе десь в магазині чи ще де-небудь без маски неможливо. Я дуже товаришую з антисептиком, він у мене на кожному кроці – в машині, вдома, в офісі і так далі.

Декілька членів родини перехворіли у мене коронавірусом. Але я – поки що ні. Я записався на вакцинацію, є така програма, “Дія” називається. В телефон мені жінка скачала такі штуку.

– Тут вибирати не приходиться.

– Я розумію тих людей, які кажуть, що вони не хочуть чимось вакцинуватися, а, мовляв, давайте дочекаємось Pfizer. По-перше, Pfizer на всіх на вистачить. Це очевидно. По-друге, є все-таки Всесвітня організація здоров’я, є відповідні структури, які вирішують, що цим можна колотися, а цим – ні. Я не думаю, що вони хотіли б зробити нам зле. Якщо ж ми говоримо, що в країні має бути перевакциновано 70% населення, щоб ми здобули колективний імунітет, то кожен раз, коли ми кажемо “я почекаю на кращу вакцину”, ми себе ведемо з точки зору громадянина не зовсім добре. Хоча проблема українського суспільства зараз лежить не в тому, що у нас вакцин мало. Їх насправді мало і темпи вакцинації абсолютно жалюгідні. 2 % населення – це не ті темпи. Проблема в тому, що у нас дві третини населення не хоче вакцинуватися в принципі. Річ не в якості вакцини…

– Я не знаю, що з цим робити, відверто кажучи. Якийсь момент, мабуть, був профуканий. Тому що минулого року, я пам’ятаю, під час опитувань були трошки інші цифри щодо того, чи готові люди вакцинуватися, якщо буде винайдена вакцина. Тоді люди казали так-так, їм було страшно. А зараз останні кілька місяців щось відбулося, якісь незворотні процеси. Люди просто кажуть: ні, не хочемо взагалі вакцинуватися. Як ми тоді маємо набути колективний імунітет – я не знаю.

– Я не послуговуюсь таким словом, вживаю інше. Я називаю це інфантильність.

– На жаль, це те суспільство, яке ми маємо. Іншого у нас немає. З ним потрібно комунікувати так чи інакше, щоб бачити в країні якісь перспективи.

Не дай бог образити народ.

– Так, у нас є певні проблеми, тому що народ завжди делегує у владу собі зрозумілих; тих, хто знаходить відгук в їхніх серцях. Дуже шкода, що всі 30 років це були здебільшого популісти. Проте я минулоріч – ще до того, як оголосив про свій намір кандидувати на посаду міського голови – записав звернення, яке розмістив у Фейсбуці, в Ютубі, усюди, де закликав усіх людей з активною громадянською позицією штурмувати виборчі списки будь-якої партії, з якою вони можуть зайти у владу на місцях. Тому що є величезна кількість громадських активістів, ветеранів АТО, екоактивістів, людей, які розбирається в транспортній інфраструктурі – купа людей, які були би дуже корисні зі своїми знаннями на кожному рівні. ОТГ, міської ради, районної, обласної, Києва, держави зрештою. Але можна сидіти і казати, що влада нічого не робить, ми подаєм-подаєм, а вони не розглядають. А можна зайти у владу, назбирати таких самих в хорошому сенсі божевільних з інших політичних структур – і мати вже всередині перемовини, щоб пропихати щось тверезомисляче і корисне для українського суспільства. Тому я як закликав, так і закликаю. Коли таких людей буде з’являтися критична маса в тому чи іншому органі місцевого самоврядування, то і справи підуть на краще. Ми змушені змиритися з тим, що нам доведеться ще неодноразово переварювати і перемелювати кількісно склад різних рад на те, що кількість переросла в якість. Я не знаю, скільки на це піде років і електоральних спроб, але це треба робити, тому що воно само не зробиться.

– Відверто не живу цим очікуванням щоденно. Тобто нема такого, щоб я прокинувся – і такий: о, скоро Євро, як ми так заграємо, чого там досягнемо і так далі. Я розумію, що навіть вихід з групи для нас буде дуже хорошим результатом, зважаючи на те, в якій ми групі. Це не нереально, але все-таки важко. Мені дуже шкода, що пандемія минулого року наламала це все. Тому що у мене вже було домовлено з друзями – і Бухарест, і Амстердам, і все таке. Зрештою я свій день народження навіть планував святкувати на одному з викатів. Тим більше, що така компанія хороша назбирувалася – Київ, Харків, Дніпро, Львів. Люди, з якими зазнайомився за останні 10 років на викатах за збірну.

Хоча ще раз кажу: чогось такого, щоб аж дуже сильно я очікував від хлопців Шевченка, такого немає.

– Соціологи пишуть про історію занижених очікувань. Коли ти не очікуєш нічого дуже, а воно стається, то в тебе така ейфорія, такі ендорфіни виникають… Тому я краще один з таких небагатьох.

– Тому що вони десь можуть там перетнутися?

– Я все-таки буду опонувати вашому приятелю. Зараз поясню, в якому моменті. Річ у тому, що на Євро-2016 в одному з міст (здається, в Ліоні) так виходило по матчах і заїздах команд і так далі, що у нас був великий ризик перетнутися з російськими футбольними вболівальниками.

– Вони де не приїдуть, всюди нароблять, то ж варвари. І я перед тим, пам’ятаю, за пару місяців до Євро, у себе на Фейсбук-сторінці звернувся з відкритим листом до президентів футбольних клубів Української Прем’єр-ліги з проханням виділити кошти на відрядження ультрас від кожного клубу на закордонні виїзди. Хоча б по 40-50 чоловік. Це дозволило б кількісно дуже моцно наростити вболівальницькі м’язи України за кордоном.

– Я ж чітко розумію, як це. Бо трошки спілкуюся з хлопцями, які живуть від махача до махача, по сьогоднішній день, гастролюють.

– Для цих людей, з околофутболу – так. Я пам’ятаю, коли вів марш по Марселю, бачив: наша колона – це багато жінок, багато дітей, багато старших людей і так далі. Тобто ось такого силового блоку у нас на тому Євро майже не було. І коли ти виходиш з цією тисячною колоною на одну з площ Марселя, а там стоїть 7 тисяч п’яних поляків, з яких добрих чоловік 500 у передньому краї (це ультрас кількох футбольних клубів, які геть зовсім нелояльні до українців), то доводилося на місці вигадувати різні речі, щоб не провокувати їх, а навпаки – щоб ми пішли спільною колоною потім до стадіону.

– З точки зору вболівальника, чому б і ні. З точки зору людини, яка розуміє, які можуть бути наслідки такої зустрічі для небагатьох українських вболівальників, які можуть все-таки потрапити на це Євро, то я волів би, щоб наші люди спробували все-таки уникнути необов’язкового насильства у свій бік.

– Для мене особисто – так. Тому що я знаю, хто це такі і чого від них очікувати. Вони вбивали і будуть продовжувати вбивати людей на подібних чемпіонатах. Загадайте про вбитого англійця, якому ломом проломили голову. Згадайте про заворушення, які вони чинили під час Євро-2012 у Польщі. Вони цим живуть. Це їхній сенс.

– Їх, на жаль, небагато, але вони є. Тому що, слідкуючи за риторикою того самого Андрія Макаревича, мені вкрай важко відчувати якусь ненависть по відношенню до нього. Але мене вкрай засмутили останні опитування Левада-центру у Росії. Не тільки тому, що там 86% опитаних підтримують окупацію Криму. Там був ще один дуже цікавий показник. Серед тих, хто засуджує Путіна, хто вважає, що Путін поганий і не підтримує його політику, – навіть серед них 75% підтримують анексію Криму! Тобто вони заставляють доволі песимістично дивитися на будь-яку перспективу міждержавного діалогу на рівні навіть просто пересічних людей. Зрозуміло, що на верхах все погано…

З іншого боку, час від часу мені Фейсбук викидає ролики з якимись поодинокими активістами десь в Москві чи в Пітері, які виходять з українськими прапорами і засуджують війну на Донбасі, анексію Криму. Мені здається, що для тамтешнього суспільства місцеві медіа підсвічують їх в такий спосіб, що вони наче як божевільні. Тому те, що вони роблять, викликає приємний щем, але не допомагає в ситуації – від слова “взагалі”. Це індивідуальний прояв якоїсь активності, який ні до чого не призводить, тому що в суспільстві немає такого наративу, що ми робимо щось погане. Тут немає чому дивуватися. В нацистській Німеччині німці теж вважали, що вони все роблять правильно. Щоправда, тоді в їхньої пропаганди були тільки радіо, кіно і преса. Не було ще телебачення. І не було інтернету.

– Думаю, що вони б тоді наробили ще більше біди. Хоча куди вже було більше. Тому в росіян в цьому сенсі… знаєте, сьогодні, поки їхав до вас, якісь новини перечитував. Міністр культури Ткаченко каже, що Україна може заблокувати телевізійний сигнал з Російської Федерації і з окупованого Криму. Я такий: ну? Так робіть!

Тому що… ми тут коли сидимо в Києві, так балакаємо про глобальні речі; про те, куди має рухатися країна, про те, що не так з політиками, що не так з суспільством…А потім ти їдеш в Генічеськ – і просто дивишся на місці, який вигляд має державна політика. Коли українських каналів практично немає. Зате всі російські в абсолютно вільному доступі. Піднімаєшся на північ України в межах 40 км від кордону з Білоруссю, з Російською Федерацією – і просто прозріваєш від того, що інформаційно Україна тут не присутня. Ми успішно позакодовували найпопулярніші канали України і сказали: платіть за них. А для чого людині в Дружківці чи Авдіївці платити за твої канали, якщо він має руські абсолютно безкоштовно?

– …І його задовольняє та інформація, яку він звідти черпає. У нас з цим чомусь глобально ніхто нічого не робить. Хоча найперше, що треба було робити – і уже давно – це пообрубувати всі можливості будь-якого способу трансляції. Маєш можливість глушити – не чекай. Бери і глуши. Все.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться