Сержант, який став комбатом, Сергій Карнаухов: “За можливість звільняти наші землі я готовий був терпіти все. Але після 2017 року прагнення робити це у командування я не бачив”

Колишній боєць 93 ОМБр із позивним Ліфтер – про бунти мобілізованих, прикриття Донецького аеропорту, заміну досвідчених людей на молодих офіцерів, "піджопні" батареї, дуель кулеметника зі снайпером, поранення, яке дістав у районі Промки, та чому армію залишають вмотивовані бійці.

У перші дні березня 2014 року мені вже стало зрозуміло, що будуть воєнні дії. Тому я одразу пішов у військкомат за місцем мешкання, у Дніпрі, залишив там свої дані і попросив, щоб зі мною зв’язалися тільки-но почнеться мобілізація. Жінка-чергова дивилася на мене, як на трохи божевільного – але, тим не менш, записала на папірці тодішню дату, моє прізвище, ім’я, телефон та адресу.

Досвіду класичної армійської служби у мене на той момент не було. Строкову службу та свій перший контракт я служив у спортивній роті – тобто, захищав честь бригади та нашої країни на спортивних змаганнях. Я займався пауерліфтінгом, вигравав в Україні, став чемпіоном світу серед юніорів, майстром спорту міжнародного класу… Контракт я закінчував молодшим сержантом.

… Час минав, події розвивалися, але ніхто не виходив зі мною на зв’язок. Я дзвонив у військкомат сам. “Чекайте, чекайте”, – відповідали мені. Я дзвонив до Національної гвардії, яка оголошувала набір, але телефони не відповідали. У мене залишалися ще контакти “Правого сектору” – хлопців, з якими ми разом були на дніпровському Майдані – але у них тоді ще не було якоїсь визначеності. І мені довелося чекати виклику. Спочатку, орієнтовно 14-15 березня, викликали десантників. А мені повістка прийшла, наскільки пам’ятаю, вже 24 березня.

Ми зібралися тоді у військкоматі, однак до 93 ОМБр, куди мали відправитися, так і не вирушили: нам сказали, що у бригаді “бунти”. Якісь непорозуміння були з першими мобілізованими, яких привезли на день-два раніше. Щоб не підкидати дрова у вогонь, нас відправили по домівках, наказавши чекати наступного виклику.

Наступного разу нас викликали 3 квітня – і тоді ми вже потрапили до 93 бригади.

Цікавим був медогляд, який відбувся одразу після того, як ми приїхали. Перед нами в офіцерській їдальні розклали маленькі папірці, на кожному з яких було написано: “Скарг на здоров’я не маю”. Під цими словами потрібно було просто поставити підпис. Побут був не облаштований, з харчуванням були, певна річ, великі проблеми. Тушонки ніхто не бачив, ми тричі на день їли кільку у томаті – думаю, мобілізовані першої хвилі її добре пам’ятають… Це все, звичайно, можна було витримати. Але для цивільних людей це було незвично.

Потрапив я одразу в артилерію, на посаду заряджаючого – члена екіпажу самохідної артилерійської установки 2С3. Техніка у нашій батареї не їздила, ми викочували її ломами – усі самоходки, усі “мотолиги” (БТЛБ, багатоцільові тягачі легкі броньовані, – Ред.), машини… Перебирали самостійно двигуни, хоча згодом приїхали фахівці, які допомагали нам у цьому. Самоходки роками не їздили – просто стояли. Техніка була неробоча…

Коли ми вже вийшли у сектор – спочатку стояли у Добропіллі.

Війна моя почалася вже в піхоті. Був травень, пішли перші блокпости, і піхота почала вже роз’їжджатися… Ми знали, що людей бракує. Я та ще четверо хлопців з батареї зголосилися також поїхати на якийсь із блокпостів – адже наші посади у артилерії не були визначними. А у бригаді, тим часом, вже пішли перші втрати, тому відсиджуватися і спокійно дивитися на це було неможливо. Адже я прийшов не “відсиджуватися”, не сидіти – сидіти я міг і вдома.

Нас відкомандирували у піхоту. 25 травня ми з хлопцями поїхали на свій перший блокпост неподалік від Красноармійська (сьогодні Покровськ. – Ред). Вороги до нас інколи намагалися підійти полями, ми відстрілювалися, досвіду ще особливого не було… Поруч була шахта, і повз нас їздили шахтарі на зміну. Було раз таке, що по рації сказали: очікуємо п’ять автобусів із чеченцями. Аж раптом за пів години після цього повідомлення якраз поїхали шахтарі – і ледь не сталося лиха…

Потім відбувся бій за 10 блокпост під Новоселівкою-1. Втрати були дуже великі: 7 загинуло, 7 було поранено. Блокпост ми відстояли, наша артилерія допомогла нам відбити танкову атаку.

Після бою на 10 блокпосту мене забрали назад у артилерію. Коли я повернувся – знову почав із заряджаючого, потім став навідником, а згодом – командиром гармати.

Командиром гармати я залишався під час усіх напружених боїв за Донецький аеропорт… Кожна машина у ці часи випускала понад 100 снарядів на день. Батарея їздила на ротацію, однак наш екіпаж попросив дозволу залишитися на фронті, і ми далі прикривали ДАП. Були тоді і артилерійські дуелі, і таке, що нас по три рази на день накривали – і “Гради”, і ствольна артилерія…

У перші дні 2015 року я знову перейшов у піхоту, тому що артилерію знову мали відводити – а мені не хотілося сидіти десь на задвірках. Усіма правдами й неправдами я домігся переведення у протитанковий взвод. І на початку 2015 року я взяв участь у крайньому штурмі аеропорту: гранатометний та наш протитанковий взводи відправили у Піски, і з боку Пісків ми прикривали штурмуючу атакуючу групу.

Надалі ми залишилися у Пісках до середини лютого, а пізніше нас перекинули в Опитне. Новий термінал уже був не наш – і ми працювали у тому напрямку, тримали оборону, стояли на випадок прориву танків.

Наприкінці березня демобілізувалися бійці першої хвилі. Я також демобілізувався на кілька місяців, поїхав додому, вирішив деякі питання. А потім пішов і записався на шосту хвилю мобілізації. Ввечері того дня, коли я прийшов у військкомат, я вже був в АТО. Потім підписав контракт до кінця особливого періоду, знову в артилерії – там ще залишалися знайомі, вони кликали, казали, що для мене якраз є місце… Став на посаду старшини, і тривала моя служба у 93 бригаді.

У 2016 році, коли чергова хвиля мобілізації пішла, звільнилося місце СОБ (старший офіцер батареї, – Ред). На той час я був старшиною, і проявив ініціативу – адже посада все одно була вільною, бажаючих піти на неї не було, адже це важка робота. А мені хотілося спробувати взяти на себе більшу відповідальність. Я книжки почитав, відео подивився, щось у того спитав, щось у того, згадав, як у 2014 році нами командував наш СОБ… Так і став СОБом.

Потім пішов ще й командир батареї – і його місце також було вакантним. Ми на той час були в зоні АТО, на Луганщині. Таким чином посаду СОБ я і далі займав офіційно, а посаду командира батареї тягнув тому, що більше нікого просто не було – а я за посадою залишився найстаршим у батареї.

Як я все встигав?.. Ну, як: поїхав як СОБ, ми відпрацювали. Далі люди відпочивають, тому що вночі знову треба буде їхати – а я, вже як комбат, займаюся усіма паперовими бюрократичними справами. Путівки, журнали, штатки… Кілька годин поспав – і знову на ніч поїхав працювати.

Ясно, що було важко. Тим не менш, більше не було кому це робити. Таким чином я пробув ТВО комбата півтора року – при цьому залишаючись СОБом офіційно за штатом з 2016 року і до кінця 2018. Пройшов так дві ротації (Луганська область та під Маріуполем), декілька навчань.

В середині ротації під Маріуполем на посаду прийшов штатний комбат. Після ротації ми виїхали з маріупольського напрямку, навчання провели успішно, все було добре.

І тут прийшли молоді офіцери, тільки після навчання. Нам сказали, що оскільки це офіцери, оскільки вони навчені – мене та іншого СОБа з іншої батареї з посад знімуть, і поставлять нас командирами взводів управління. Якщо завдання СОБ – керувати бойовими діями підрозділу, стрільбою самоходок з вогневих позицій, то командир взводу управління забезпечує зв’язок та взаємодію СОБ та комбата, який координує дії, займається корегуванням вогню. Але у нас комбати практично ніколи корегуванням не займалися, тому командир взводу управління – посада не зовсім бойова… Що мене, певна річ, не влаштовувало, тому що я прийшов воювати. Тим не менш, нам запропонували написати рапорти на нові посади і зауважили, що переведуть нас у будь-якому разі, тому що “тоді не було офіцерів – а тепер з’явилися офіцери”.

На той час президент якраз ввів воєнний стан на місяць, це був кінець 2018 року. І на той час, за законом про воєнний стан, можна було дати найбільш підготовленим сержантам на офіцерських посадах (як ми – вже по два роки та більше, причому деякі суміщали і по дві офіцерські посади) первинні офіцерські звання навіть за відсутності вищої освіти. Саме коли воєнний стан у країні. Ми зверталися з відповідними клопотаннями, командування було в курсі, але чомусь назустріч нам у цьому не пішли – хоча усі ротації проходили успішно, жодного невиконаного бойового завдання не було, не було нарікань…

За результатами артилерійських навчань мала визначитися батарея, яка у разі виходу у зону АТО буде чергувати, першою в разі потреби виконувати бойові накази. Водночас визначалися так звані “піджопні” батареї – ті, що будуть відведені на належну відстань, залишатимуться поруч із командиром дивізіону, охоронятимуть склади у цей час і так далі. У разі загострення вони, можливо, також будуть залучатися… Але, як свідчила практика, “піджопні” батареї не залучаються до боїв. Люди втрачають досвід, втрачають вправність.

За результатами навчання наша батарея – вмотивована, злагоджена, з бойовим досвідом – показала високий результат. Але виявилося, що чергову батарею визначили ще до результатів навчань. Коли я дізнався про це – був обурений… Підійшов до командування і запитав чи це правда: незважаючи на результати стрільб, переможця визначили завчасно? Мені сказали, що так…

Потім одразу у нас були збори за результатами стрільб, де я при всіх попросив пояснити мені чим гірша наша батерея за обрану черговою. Переконливих доводів не було – і всі присутні зрозуміли, що рішення приймалося з інших міркувань… Не казатиму зараз з яких. Нехай це буде на совісті командування. Я попросив дати мені слово і сказав, що прийшов в армію добровольцем вже вдруге не для того, щоб відсиджуватися на другій лінії. Що тягнув на собі посади, які більше не було кому зайняти, не для того, щоб потім мене відправили охороняти склади… Мені відповіли, що незамінних у нас немає. За годину у командування був рапорт із проханням перевести мене у піхоту на будь-яку рядову посаду. Командування за годину охолонуло вже, але я свого рішення більше не змінював. Інші люди з мого підрозділу ніби мене підтримували… Та за мною ніхто не пішов. Причини на це були у кожного свої.

Перевестися було непросто. Але зрештою я опинився знову у своїй рідній піхоті. Мені хотілося не лише здалеку, а і зблизька знищувати ворога, бачити його обличчя. І залишалися борги за 2014-2015 рік, за загиблих побратимів…

Я прийняв кулеметний взвод, де якраз не було командира. Певна річ, уся ситуація з моїм переведенням не викликала захвату у командування. Взвод я приймав уже в зоні бойових дій, в районі Авдіївки. Хто знає армійську специфіку, той зрозуміє – наказ про прийом взводу я отримав 31 грудня, і часу на прийом взводу у мене було три дні. Це при тому, що половина майна взводу розміщувалася у місці постійної дислокації, а половина – на Донбасі. Але у мене було бажання…

Зима. Святкові дні – всі розуміють, у якому стані були начальники служб… Але я залучив свій особистий транспорт і зробив усе, заступив на командування. І вже в Авдіївці почав виконувати свої обов’язки.

Людей у взводі було катастрофічно мало. Я заступав у всі наряди та за умов будь-якого загострення працював з крупнокаліберного кулемета. У нас були ДШКМ.

В районі Промки я зазнав поранення. Наш взвод був прикомандирований до однієї з рот, і командир роти поставив завдання виявити та знищити ворожу групу, яка пересувалася на зміну. Зайняли ми зранку позицію, я та мій номер обслуги. Я був безпосередньо за кулеметом. Також нас прикривали АГС та СПГ, а командир роти корегував мій вогонь – оптичних прицілів не було, видно було погано… Коли ми встановили і зарядили кулемет, почали чекати супротивника і команди відкрити вогонь – з’ясувалося, що нас вже змалював снайпер з їхнього боку. Він відкрив вогонь. Я отримав наказ відкривати вогонь, і вийшла у нас дуель з цим снайпером. Він стріляв з СВД, здається, а я – з кулемета, який клинив, і ще Сталіна бачив… Добре, що снайпер виявився дещо криворуким. Один з його пострілів його влучив у ДШК, розбив дерев’яну ручку, зрикошетив – і серцевина кулі пробила навиліт мою ліву руку. Я зойкнув, не зрозумів ще, що сталося, став відповзати. Хлопці витягнули мене, швидко перетягнули, і я пішов на місце евакуації, йти до якого потрібно було близько кілометра – у тому числі і через ділянку, що прострілювалася тим таки снайпером. Звідти вже поїхав у госпіталь…

Після поранення залишилися ускладнення. Наступні комісії визнали у мене 25% втрати працездатності. Я досі нормально не відчуваю трьох пальців на руці. Я лівша у стрільбі і переживав чи зможу вести вогонь з автомата, не кажучи вже про важкий кулемет. Та все одно не сумнівався, що повернуся в армію. Рідні, певна річ, казали мені: “Все, досить, навоювався, нехай інші повоюють”. Але я так не міг, і пішов далі служити. Пристосувався і з такими пальцями працювати…

Після лікування та реабілітації я повернувся вже у ППД – і там дізнався, що на мою посаду ТВО командира взводу вже прийшов молодий офіцер. Тільки після навчання. Він прийняв взвод – хоча я йому його не здавав. Мені ж запропонували зайняти посаду командира відділення, що я і зробив.

Я дослужив до кінця контракту, і у серпні 2020 року, коли бригада якраз виходила з фронту на ротацію, звільнився. Чому не продовжив контракт? Свій останній контракт, на три роки, я підписав у 2017 році, коли я був на Луганщині. Наша бригада намагалася тоді відвоювати Жолобок. В ті дні я побачив у командування бригади, у командування ЗСУ загалом, прагнення звільняти нашу Батьківщину. І, звісно, тоді я підписав новий контракт на 3 роки – бо незважаючи на всі негаразди на службі, хоча б за це прагнення, за можливість звільняти наші землі у складі ЗСУ, я готовий був терпіти усе.

Бо більше цього прагнення я не бачив – з часів Жолобка. Я не великий стратег та командир, але мені здається, що можливості повертати землі були. Не було бажання. Воно було лише у рядового складу, але чим вище було командування – тим менше було цього бажання.

Сидіти, дотримуватися режиму тиші? Посидіти я можу і вдома, як я вже казав – тому мене це не влаштовувало. Все інше можна було перетерпіти.

Понад шість років я воював. Не було у мене жодної догани, жодного зауваження. Те, що я робив, у мене лежало на серці – я відчував, що це у моїх інтересах та в інтересах країни. Але я пішов…

В армії вбивають ініціативу, не цінують вмотивованих людей. Тому відбувається відтік, тому люди не хочуть продовжувати контракти – досвідчені, вмотивовані бійці не хочуть продовжувати контракти… Я не біла ворона, мій випадок в цьому плані не поодинокий…

Чому людині в армії так важко, скажімо, так нелегко буває перевестися з тилу на передову? Важко сказати… Це чи то незрозумілі ревнощі, чи то забобони, чи то поняття якісь дивні. Перехід з артилерії у піхоту командування може вважати ледь не зрадою – хоча ти ж уперед ідеш! Не лізеш у забезпечення (не хочу нікого образити, це також потрібна робота)! То чому? Чому ви вмотивованих намагаєтеся залишити позаду, а не вмотивованих – ставите уперед? Щоб потім казати, що піхота не хоче наступати? Так звісно. Ви ж усіх вмотивованих давите!

… Звісно, жоден командир не хоче, щоб від нього йшли нормальні бійці. Можливо, річ у цьому. Але все одно треба підходити до людей з розумінням, знаходити з ними спільну мову. Я краще простим кулеметником буду приносити користь, ніж командиром взводу сидіти у 30 км передової та вважати себе крутим воякою…

Командирам не подобаються солдати, які мають власну думку та можуть її висловити. Висловити у встановленому Статутом порядку, звичайно – без панібратства, без виклику! Навіть якщо солдати ці мають неабиякий бойовий досвід. “Я начальник, ты – дурак”. У нас в армії, починаючи з радянської, а, може, і з царської – прусська система навчання у військах. Страх перед командиром має бути більшим, ніж страх перед ворогом. Тому все і виходить так, як ви кажете: люди смерті не бояться, але бояться командира… Хто не згоден з такою системою – тих намагаються ламати. Хто не ламається – кудись намагається перевестися, туди, де все трішечки простіше…

Не казатиму про всіх, але скажу про тенденції. У 2014-2015 роках багато на фронті людей було з палаючими очима – і добровольців, і тих, що прийшли по мобілізації, але все одно добровільно, як я… Вони робили свою справу нормально, не ховалися за спинами, не боялися – якщо вже прийшли. А зараз є тенденція до збільшення кількості “заробітчан”, яких “мизамирщина”, розведення військ і так далі цілком влаштовує. Вони сидять і думають, що воюють – але ні, це вже не 14 рік… У цьому також є коріння зла.

Хоча риба, звичайно, гниє з голови. Розведення військ, “просто припинити стріляти” та все інше лунає згори – і спускається нижче, знаходячи там свій відгук.

Вмотивованих людей у ЗСУ стає все менше і менше. Їх дуже мало, на жаль…

Ситуація зараз погіршується, але почалося це все дуже давно. Все поступово йшло до того, що ми маємо зараз. На армію покладені обов’язки по захисту, а як не вдалося захистити – то по відновленню територіальної цілісності. У багатьох з нас є діти. І я не хочу, щоб вже вони вирішували питання з Донбасом і Кримом – як це зараз відбувається у Нагорному Карабасі, коли діти тих, хто тоді воював, зараз гинуть та виправляють помилки своїх батьків. Я не хочу залишати ці незавершені справи своїм дітям та онукам. Якщо наше покоління землю не втримало – то ми маємо хоча б виправити усе… Але армія цим зараз взагалі не займається.

Хто між ганьбою та війною обирає ганьбу – отримує і війну, і ганьбу. І питання, які вирішуватимуть наступні покоління. Адже лише військовим шляхом ми зможемо повернути свої території.

У тому, що ми їх повернемо, – я не сумніваюся. Але шлях до цього буде довгим. І кривавим, звичайно. Але свобода просто так не дістається. У 1991 році вона нам дісталася просто так – то ми просто відтермінували момент….

Источник: censor.net
Вам также может понравиться