Сержант Єгор Коновалов: “На мене завели карну справу через проукраїнські публікації в соцмережах. Був обшук, арешт. Допит.”

Три роки життя на окупованій території; арешт, втеча до Львова; добровільна служба в армії і важке поранення – історія 23-річного жителя Луганщини, який вибрав Україну.

Я родом зі Свердловська, тепер Довжанськ ( місто в Луганській області). Зараз це окупована територія. Мій батько працював у міліції і загинув, коли мені було три роки. Мама була медиком, працювала на швидкій допомозі. Вона померла у 14-му році. У неї була онкологія. Але на той момент через військові дії не було змоги лікуватися в Луганську. Ми втратили час – і не вдалося її врятувати. Після цього я жив з бабусею до 17-го року. Вона вже теж померла.

Вчився в медичному коледжі. Але не закінчив, хоча залишалося всього пів року, бо виїхав з міста. На мене завели карну справу через проукраїнські публікації в соцмережах. Був обшук, арешт. Допит. Фізично мене ніяк не катували, лише погрожували електрошокером. Я розумів, що заради збереження свого життя, не варто показувати свій радикалізм – прикинувся дурнем, нібито не становлю якоїсь серйозної загрози. В результаті мене відпустили під підписку про невиїзд, бо не знайшли нічого компрометуючого, типу вибухівки або патронів. Я бачив, як людей саджали за подібні дії і позицію, – і зрозумів, що поки не пізно, треба виїжджати з міста. У мене був приватний будинок – залишив його не жалкуючи, бо власна свобода, в тому числі і поглядів, набагато дорожча за матеріальні речі.

Спочатку намагався проїхати через Станицю Луганську, але там з українського боку потрібна була перепустка СБУ, у мене її не було, а чекати, поки зроблять небезпечно. Не знаю, як зараз, а на момент 17 року, що з нашого, що з боку сепаратистів, була достатньо дірява система контролю – і я знайшов, як виїхати через інші населені пункти на територію підконтрольну Україні.

Щодо моєї проукраїнської позиції – мене завжди цікавила історія, філософія, тобто гуманітарні науки і, на щастя, вистачило інтелекту розібратися що до чого. Хоча я не можу сказати, що на момент 14 року на 100% був людиною правильних поглядів. Я займався рукопашним боєм. І ще коли все тільки почалося, усю нашу секцію примусово виганяли на певні акції. Мені на той момент було 17 – і дуже соромно, що тоді, ще не повністю розуміючи, що до чого, брав участь у цьому. Хоча ані проросійських, ані ватних поглядів у мене не було ніколи.

Я розумів, наскільки сильно у нас працює проросійська пропаганда. Це відчувалося і задовго до війни, а після окупації тим більше. Взагалі, я людина правих поглядів – і мені було огидно жити в такій обстановці. Чимось це все нагадувало КНДР або Радянський Союз: примусові акції, інформаційна однобокість.

Спочатку я приїхав у Дніпро. Звідти подався до Львова. Мені завжди дуже хотілося потрапити в це місто, вважаю його культурною столицею України. Коли приїхав, сподобалось більше, ніж я очікував. Жив там на певні збереження, бо ні знайомих, ні друзів, які могли б чимось допомогти, на той момент не було. Окупований схід і туристичний Львів – це великий контраст. Зовсім різні люди, ментально. У Львові – привітніші, мудріші. Я б не хотів “кидати камінь” в бік моєї малої батьківщини, але це так. Можливо, на сході свій великий слід залишила Російська Імперія і Радянський Союз, що зіпсувало ментальність в бік якогось монгольського каганату. Оскільки я майже ніде не бував, Львів мене ще й вразив своєю архітектурою.

Поживши місяць цивільним життям, я вирішив іти воювати. Бо мої націоналістичні погляди треба було підкріпити діями, щоб це не було пустодзвонством. І взагалі, чоловік має брати участь у такій справі, як війна у власній країні. У мене був вибір піти на солдатську посаду у 80 бригаду або на сержантську у 72. Зупинився на другому варіанті. Але потім жалкував, що не вибрав десант – завжди хотів пострибати з парашутом. Контракт підписав на три роки. Це було в кінці 2017 року.

Провів 5 місяців в учебці, а потім потрапив на другу лінію командиром відділення, проте для мене це було зовсім не цікаво і ніякої користі я від себе не бачив. Кумедним і водночас дуже прикрим було те, що радянське мислення деяких командирів призводило до абсурдних ситуацій, з якими мені не хотілося миритися. Наприклад, обкласти триногу для антени супутникового зв’язку мішками з піском, а потім для маскування фарбувати їх зеленою фарбою, при тому що вони лежать на сірому асфальті – вважалося “важливою” задачею. І їх було чимало.

З власної волі я перевівся на першу лінію, в другий батальйон, як перший бойовий медик механізованої роти, бо мав досвід у медицині. Стояли ми в Попаснянському районі, під селом Калинове. Прослужив там недовго, і звісно, були моменти, коли страшно, але таке явище, як війна, я сприймаю цілком нормально. Пройти її – абсолютно природна річ, це загартовує характер. Я маю на увазі людину, яка морально готова до такого. А теорія абсолютного пацифізму суперечить людській сутності. Тим більше, коли ми відстоюємо власну свою свободу і територію . І вважаю, що з нашого боку не було достатньо агресивних бойових дій, щоб відбити своє. Росія – це країна, яка не має ніяких принципів або військової честі, тільки імперський шовінізм. І яка, на мою думку, ніколи не зупиниться. Якісь домовленості з ними – це хибний шлях. Як казав Отто фон Бісмарк: “Договір з Росією не вартує навіть того паперу, на якому його написано”.

16 січня 2019 року, під час виходу бригади з сектору ми потрапили під односторонній обстріл російських військ ПТУРом. Найцікавіше, що після виходу я мав відправитися в сержантську медичну учебку, але не судилося, бо зазнав поранення. Ракета влучила майже нам під ноги. Не вистачило буквально 30 хвилин, щоб вийти із сектора. Поранило 10 чоловік – я був найважчим. Дуже сильна крововтрата, десь наполовину перебило ногу. Ліву теж посікло. Сильна контузія. Дуже пошкоджений торс. Гемоторакс з одного боку – це крововилив у плевральну порожнину, і пневмоторакс з іншого – це заповнення плевральної порожнини повітрям. Травма голови – тепер не чую на праве вухо. Але я вважаю, що легко відробився, бо коли проходив реабілітацію, познайомився з хлопцями, у яких не було рук, або які втратили зір. На мою думку, це набагато страшніше, ніж те, що трапилося зі мною.

Як мені потім розповідали,у мене було дві клінічні смерті. Але в цілому мені пощастило з самого початку, коли дуже оперативно спрацювала медична служба, за що я їм дуже дякую. Як казали хлопці, медики прибули в межах 5-10 хвилин. Відвезли в Попасну. Потім евакуювали санітарною авіацією в Харків, а після цього в київський військовий медичний шпиталь. Саму ампутацію зробив на той період головний хірург ООС Костянтин Віталійович Гуменюк. А ще на полі рятував мене Андрій Яценко, мій колега, теж бойовий медик роти.

Коли я отямився і усвідомив, що без ноги, звісно, спочатку думки були не найкращі. Але я швидко прийшов у норму, побачивши кількість людей, які мені допомагали. У мене не було ані фантомного болю, ані якихось сильних депресій. Я прекрасно розумів, що пішов воювати з власної волі і усвідомлював усі ризики, які з цим пов’язані. Тому морально був готовий до такого. Плюс, не знаю, як зараз, а в 2019 році, ще до виборів була велика підтримка поранених бійців з боку держави. Мені зробили понад 20 операцій. У шпиталях пробув 10 місяців. І хоча я чув різні відгуки від хлопців про медицину, мені все робили на найвищому рівні.

Протезування було теж за рахунок держави. Попри те, що усе якісно, у мене є деякі проблеми з ходінням – глибокі шви заважають нормально носити протез. І цього літа треба буде зробити косметичну операцію.

Коли я повернувся до Львова, вступив до медичного інституту імені Данила Галицького. Провчився вже рік, живу в гуртожитку. Поки що ми вивчаємо загальну медицину, а взагалі, я планую бути чи психіатром, чи судмедекспертом – мені дуже цікаві саме ці направлення. В планах придбати житло у Львові. А взагалі, після закінчення військової кафедри я мрію стати саме військовим лікарем. Але через нестабільну політичну ситуацію в країні зараз і досить великий відсоток проросійських політиків, які керують армією, я не можу точно сказати, буду я готовий служити чи ні, коли прийде час. Хоча з іншого боку, якби у мене не було необхідності отримувати вищу освіту, я б напевно, залишився в армії.

Окрім всього, у вільний час я займаюся стрільбою з лука. На деякий час повернувся до рукопашного бою, але зараз за деяких обставин зробив перерву. А коли отримаю біговий протез, хочу знову бігати, бо раніше займався цим видом спорту, і взяти участь у Марафоні морської піхоти США (Marine Corps Marathon) . В нашій країні теж є чимало спортивних змагань для ветеранів, тобто завжди є куди себе подіти, навіть тоді, коли ти маєш обмежені можливості. Головне – не опускати руки, не впадати в деструктивні стани.

Ще мене цікавить політика, праві течії. Але поки я не знайшов відповідної партії, до якої варто було б долучитися, хоча у нас є гідні. І це не через власні амбіції, а тому що хотілося б докласти власних зусиль до позитивних змін в Україні, бо поки що все занадто сумно. Однією з найбільших помилок в національный політиці я вважаю те, що до війни на сході не було ніякої українізації, а швидше навпаки дуже активно нав’язувалась російська мова і культура. А щодо армії: підписання Будапештського меморандуму – це найкритичніша помилка, яку зробив уряд України на той момент. (Будапештський меморандум – міжнародна угода, укладена 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України), тобто я про відмову від ядерної зброї. Вважаю, що з українського боку усіх, хто причетний до підписання цього меморандуму, треба судити за статтею за держзраду. В плані обороноздатності країни це все зіграло велику негативну роль. І армія, яка була на нулі, піднялася лише за часів попереднього президента. Я далеко не фанат Порошенка, але не визнати того, що під час його президентства країна змогла протистояти такий силі, як Російська Федерація, не можна.

ідною Україною. І хоча жити планую у Львові, одна з моїх найбільших мрій – це повернути наші території і моє місто.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться