“Слуга народу” Святослав Юраш: Завдяки Бужанському у “Слузі народу” партія Медведчука отримає менший відсоток на місцевих виборах

Наймолодшого в історії українського парламенту народного депутата Святослава Юраша можна впізнати у Верховній Раді за образами у вишиванці. Та не лише: він є ще й затятим борцем за сімейні цінності. 24-річному львів’янину вдалось об’єднати понад 300 депутатів у міжфракційному об'єднанні "Цінності, гідність, родина".

 Крім того, нардеп очолює Постійну делегацію у Парламентській асамблеї ГУАМ.

Кореспонденти Цензор.НЕТ поспілкувались із Святославом Юрашем про вибори та протести у Білорусі, місцеві вибори в Україні, скандальні призначення у владі та (як без цього) захист сімейних цінностей.

Стежите за тим, що відбувається у Білорусі? Думки у людей різні, як і прогнози стосовно того, як розгортатимуться події. На чиєму боці ви у цій драматичній історії?

– Я на боці Білорусі, яка має вижити. Знаю і дуже люблю історію. Хоча знати історію до кінця неможливо, там забагато усього невідомого. Часто історія показує, коли щось чудове вело до чогось жахливого – і навпаки. Як воно все обернеться в кінці для Білорусі, я не знаю. У цій ситуації мені важливо, щоб у кінці будь-якого процесу лишилась Білорусь. Якщо переможуть усі “правильні”, але в кінці буде анексія Росією… чесно кажучи, краще все було б не так. Для мене важливо, щоб у кінці будь-якого процесу залишилася Білорусь як суверенна держава.

Ну, чи не зарано робити песимістичні прогнози? Все ж відбувається step by step. Потужні протести

– …які нагадують мені все, що я переживав на Майдані. Тут є кілька частин цього процесу. Перша: в Україні, як казав пан Тімоті Снайдер, – олігархічний плюралізм. Завжди всі ці олігархічні інституції між собою воюють, тому у нас неможливо побудувати таку монополію влади, як це зробив президент нашої північної сестри. Це пробували робити і попередники Януковича, і сам Янукович також – але не виходить в кінці. Через те в Україні завжди ситуація така, що вловити все до кінця – неможливо. І тому простір для можливостей був безмірно більший у 2014 році, ніж є зараз у Білорусі. Що буде в кінці – я не знаю. Я в парламенті, в принципі, є прихильником роботи з реальною Білоруссю.

Це дуже обтічна відповідь.

– Ні, не обтічна, а конкретна. Маю на увазі, що треба працювати з реальним Мінськом. Не тим Мінськом, який існує в уяві. Я знаю багато білоруських опозиціонерів, з якими бачився у Вільнюсі, вчився, мав взаємини у Варшаві. Я добре знаю гравців у цьому полі. Але вважаю, що конкретно Україні найголовніше це суверенна незалежна Білорусь. З якою і потрібно працювати.

А який розвиток подій у Білорусі ви б вважали прийнятним для України і Білорусі? До речі, ці варіанти можуть не збігатися взагалі. Для України який варіант був би меншим злом?

– Коли у нас немає з Півночі російської пащі. Зі сходу російські війська і так ідуть, стріляють і вбивають. Важливо, щоб не йшли ще й з Півночі. Ось що для України є безумовним пріоритетом.

Є ідеальний варіант, у якому Білорусь і ми, і в ЄС, і в НАТО – працюємо разом, щоб будувати один Західний блок. Але той ідеальний варіант, на жаль, є не таким-то і близьким. Через це кажу, що в цей момент є прийнятним той варіант, за якого Росія не анексує Білорусь і в якому хоч з Півночі у нас немає загрози окупації. Бо історію визвольних змагань завжди пам’ятаю. І не хочу повторення трикутника смерті, коли зі всіх сторін давлять і зрештою знищують.

А як людини, яка брала участь у Майдані, – який ваш погляд на протести, які відбуваються? Багато спільного?

– На Майдані, перш за все, воно все формувалось і підтримувалось організованими політичними силами, які у нас мають довгу історію і перебування при владі, і в опозиції, і консолідації (коли Янукович почав робити диктаторські ходи ще до Майдану). У Білорусі такого немає. Те, що там відбувається, – це спонтанний хід подій. В Білорусі не було всього, що я описав про українську опозицію. Тому до кінця не зрозуміло, що буде далі. Там немає однозначних лідерів, процесу, чи, навіть таких елементів, як уніфікованої сторінки у Facebook.

Що я робив на Майдані? Очолював міжнародний центр Майдану. Працював з діаспорою, медіа, з численними міжнародними організаціями і так далі. Комунікація з ними – це і була моя вотчина. І майданівська сторінка, яка на різних мовах розповідала все, що там відбувалось, – це була моя вотчина. Це відбувалось тому, що був Дім Профспілок, був об’єднаний штаб. Проте розумію, що в Білорусі немає можливості й простору таке робити.

Раніше ви згадали про ідеальний варіант. Але давайте про більш реальні сценарії розвитку подій. Чи правильно я розумію: якщо Лукашенко, нехай і великою кровю, придушить це повстання, але збережеться контроль Білорусі над кордоном з Україною, і там не буде російських військ, – ви такий варіант вважатимете прийнятним?

– Ні. Прийнятність – це лиш є початок. Далі є ходи нашої тепер уже Люблінської трійці (Україна, Польща, Литва). Ми ще будемо в парламенті робити певні кроки щодо поглиблення цього варіанту співпраці. Я в цьому ж ключі і говорю. Мені прийнятний той варіант, який у процесі не вбиває людей. Розумієте, суверенітет нічого не вартує без людей. Якщо всі втекли, чи загинули, це неприйнятно. Тому для мене варіант, як ви кажете, великою кров’ю – уже скасовує багато чого, що будь-яка легітимна і суверенна влада потребує.

Для вас є прийнятною думка вашого колеги по фракції Євгена Шевченка, який вже наступного ранку після виборів привітав Лукашенка, не очікуючи, коли будуть оголошені офіційні результати?

– Пан Шевченко, як і всі депутати Верховної Ради України, має повне право на свою думку.

Для вас це окей?

– Ще раз. Він має свою думку. Я, як ви бачили, не вискочив із вітанням пана Лукашенка. Тому, відповідно, мою позицію можна чітко зрозуміти. Мені подобається реакція президента України Володимира Зеленського, який сказав чітко щодо своєї позиції…

Він не сказав чітко, трактувати можна порізному. Але вам його тон і формулювання сподобалися?

– Так. І не вважаю, що Україна в цій ситуації має забирати суверенітет у Білорусі, беручи участь в усіх процесах. І позиція Зеленського мені найбільш прийнятна, бо вона є тією позицією, яка чітко артикулює український інтерес у тому, що мають поважатися базові демократичні свободи. Більше того, щоб крові не було.

Разом з тим, що ми визнаємо і підтримуємо суверенітет Білорусі і ми не будемо його порушувати своїм втручанням.

А ви підписали заяву депутатів фракції “Слуга народу” щодо подій у Білорусі?

– Ні, я не виставляв ні цієї заяви, ні попередніх заяв.

Чому?

– Вважаю, що взагалі такі підходи, що називаються заявами, є чимось дуже дивним. Бо для мене важливо формулювати свою позицію як депутата президентської фракції. Я не хочу забувати про роль президента в цьому всьому процесі. Тому я завжди орієнтуюся не на позицію окремих колег, а на можливість приймати ту позицію, яку диктує моє розуміння процесу і повнота фактів. Яка виникає, коли ти говориш ще й з Офісом президента, який зараз має абсолютно непорівнянну роль у процесах держави.

Ваші рідні львівяни, прочитавши це інтервю, подумають, що Юраш намагається проскочити між крапельками

– Крапельки, не крапельки – суть не в тому. Я не хочу бути одразу перемальованим під різні табори. У нас ЗМІ люблять писати статті про те, хто з яких таборів, штабів, президентських, Разумкова і таке інше… Ми всі в парламенті і маємо право на свою точку зору. Як на індивідуальну, так і колективну. У мене – індивідуальна. Я і формулюю її індивідуально – і не братиму участі в цих нальотах, які часто влаштовуються за лінією “за” чи “проти”. Політика складніша.

А по Львову, до речі, більшість моїх дискусій з виборцями стосуються прагматичних проблем. Численні історії, які турбують людей на локальному рівні. Вирішенням цих проблем я і займаюсь у Львові. Чи їм подобається це, чи ні – будуть приходити в приймальню і говорити в очі.

З БАГАТЬОХ ПРИЧИН”

До речі, про Львів. Ви там відкрили приймальню. Яким чином вона зараз функціонує, хто до неї приходить?

– Депутат має право на те, щоб закріпитись за округом. Відповідно, я закріпився у своєму рідному Франківському районі, це 117 виборчий округ. Зробив це, щоб мати можливість віддавати щось своєму рідному району за усе те, що він мені дав, коли я виростав у ньому. Тому я приймальню там відкрив у райадміністрації. Як і депутат, який представляє цей округ, пан Рущишин з “Голосу”. Буду мати тепер змогу разом з командою працювати там із запитами. Ми вже їздили вирішувати комунальні проблеми, щодо неприйнятності роботи місцевого ЖЕКу, їздили на нелегальні забудови. Проблему там вирішили.

Як ви долучені до передвиборчої кампанії, яку зараз проводить у Львові “Слуга народу”?

– Маю близьку комунікацію з нашим штабом. Ми з ними бачились, і не раз. Я пропонував деяких людей на деякі виборні позиції. Що там буде в кінці – не знаю. Але я буду всіляко сприяти нашій команді на Львівщині, щоб у кінці виборчого процесу ми мали сильну, знану, ефективну фракцію в радах ОТГ і в облраді також.

Яких людей ви пропонували?

– Людей перевірених часом і досвідом, а також з моєї команди, помічників на громадських засадах, яких у мене море. Це люди, які працюють активно в громаді, в різних сферах – переселенці, ветерани, економічні питання, торгові палати. Вони і так роблять багато – а з корочкою ще більше можуть робити.

Ще під час парламентських виборів було зрозуміло, що у Львівській області та у Львові “Слуги народу” мають не дуже високу підтримку. А на місцевих виборах до конкуренції долучаться місцеві бренди. На який результат розраховує ваша партія?

– У Львові дуже цікава ситуація була. У Львові на парламентських виборах перше місце отримала партія “Голос”, друге місце – ми, третє місце – Порошенко з “ЄС”. Це дуже цікавий критерій до тої ситуації, яку маємо зараз. По всіх опитуваннях, “Голос” розпадається на куски – через багато причин, але менше з тим. Відповідно, люди, які підтримували “Голос” і інші люди на Львівщині думають, що робити зі своїми голосами. Наше діло – щось пропонувати в сенсі конкретної роботи, а не просто бути опозицією всьому і вся, як інші. Це потрібно, щоб встановити із виборцем чіткий контакт, отримати запити і запропонувати їм людей, які можуть ці запити виконувати.

Але ж виборець у Львові патріотично орієнтований. Для нього набагато природніше віддати свій голос “Європейській солідарності”, ніж партії, в якій є такі люди як Дубінський, Бужанський. Не кажучи вже про підтримку партії, під прапором якої приходить на посаду в Офіс Президента ексчиновник МВС часів Януковича Олег Татаров. Чого ви очікуєте в такій ситуації? Чи варто очікувати, що “ЄС” буде першою з великим відривом?

– Побачимо. Вибори – штука дуже активна, і Львів дуже багатий партіями. У нас є не тільки “Голос”, а й інші сили місцевого рівня. Що вони зроблять на виборах, я не знаю. Просто не забувайте, що до Порошенка ще є відторгнення на Львівщині через багато його діянь за всю довгу кар’єру. Я б не сказав, що там його страшно люблять. Через це він на парламентських виборах і не взяв перше місце. Тому я б не сказав, що “ЄС” – то є прямо-таки єдина партія, яка має шанс на Львівщині.

А щодо нашої партії – так, у нас багато різних членів. У нас національна партія, у якій зібрані люди зовсім різного штибу, зовсім різної політичної орієнтації. Всі вони докупи сходяться саме для того, щоб мати змогу діяти, як представники однієї але різної країни.

На Львівщині ми пояснюємо, що так, у нас є Бужанський і всі інші… Але через нього у Медведчука є на стільки-то відсотків підтримки менше. Тому що в нашій партії є ще й люди, які орієнтують такий електорат на нас. Цей меседж чують – по-різному, але суть не в тому. Наша партія створена на ідеї української різноманітності, де сходяться щодо фундаментальних проблем, щоб їх вирішувати.

Про те, що через Бужанського у Медведчука буде менший відсоток по Україні, я погоджуюсь. Але і у вас на Львівщині через Бужанського відсоток буде менше.

– Історія не в тому. На Львівщині під час виборів була створена така дика істерія, що якщо не Порошенко, то кінець. Я пам’ятаю, як дав вперше інтерв’ю “Цензор.НЕТ” у штабі Зеленського пану Бутусову. Після того, як він його випустив, я почав отримувати все, в тому числі й погрози.

Справді?

– Так. Отримував крики, сотні коментарів про те, що я те, чи інше. Проклинали мене і мою сім’ю. Тобто там була поширена чергова брехня: мовляв, якщо не Порошенко – все розпадеться, якщо не Порошенко – то Росія!

На виборах суспільна температура традиційно підвищується. Не боїтесь, що прочитають це інтервюі прийдуть до вашої приймальні, щоб начистити пику цьому Юрашу?

– На щастя, в Україні ще існує поліція та правоохоронні органи, які на це реагують. Кричать у нас регулярно. Але історія от у чому. Ви самі кажете, що в цьому інтерв’ю я намагаюсь проскакувати між крапельками. А я лише пояснюю, що ми фокусуємось на інших питаннях, які ми отримали в спадщину: це 28 років бездіяльності органів влади щодо фундаментальніших речей! Таких, як робота судів, як безбожна корупція, системні проблеми з приватизацією чи реприватизацією. Всі ці історії об’єднують Україну, як ніщо інше. Про те, що співав “Скрябін”. Про те, що Україна єдина в питаннях того, що її насправді об’єднує. І партія об’єднала Україну, що на Заході, що на Сході.

Поговорімо про кандидатів, яких пропонуватиме “Слуга народу” у Львові на міського голову. ЗМІ пишуть, що це може бути голова облдержадміністрації Максим Козицький. Сам Козицький заявляв, що не балотуватиметься. Де тут істина? Кого пропонуватимуть?

– Я ж не очолюю штаб, не голова львівської команди. Тому не мені анонсувати зараз це питання. Я би делегував це питання своїм колегам там, які щодня там працюють, щодня воюють, щоб робити якусь роботу і добиватися довіри виборців в електоральному сенсі. Тому я не буду анонсувати зараз цю радість.

Але ж насправді, кого б не висунула “Слуга народу”, навряд чи ця людина зможе отримати більшу підтримку, ніж Садовий чи Кошулинський. Вам, як львівянину, це відомо.

– Я вам дякую, пані, що ви знаєте львівську політику так ідеально. І так, за опитуваннями зараз рейтинги приблизно такі – Садовий, Кошулинський, Синютка і так далі. Але історія не в тому. Ми знаємо українську виборчу систему і вибори загалом. У нас часто за місяць все міняється. Тому – хто знає, що там буде в кінці. Я б не спішив зараз з такими чіткими висновками.

Я памятаю, як мені те саме розповідав із посиланнями науковими, анотаціями пан Березюк із “Самопомочі”. Казав: не дивіться, що у нас маленький рейтинг, бо я розумію, як народ мислить…

Якщо переможцем вийде Садовий, чи можна розглядати варіант, за якого “Слуга народу” офіційно чи неофіційно буде його підтримувати? Не секрет, що Садовий не надто критикував Зеленського і вашу партію. Якоюсь мірою це сприймалося як неофіційна підтримка.

– І ще у нього партія зеленого кольору, і у нас партія зеленого кольору (посміхається).

Змінімо тему. Що нового в очолюваному вами міжфракційному обєднанні “Цінності, гідність, родина”? Є якісь нові ініціативи? Скільки депутатів є в обєднанні?

– Там історія дуже проста. На момент створення, коли подали документи, було 307 депутатів. Там були певні дублі. Скільки саме, я не знаю.

Тобто депутати приєднувалися за принципом “Ну, а шоза сімю, за цінностіхіба може бути погано?”?

– Ні, текст, все ж, читали. Той текст, що я написав у пості-анонсі – був написаний і на папері. Якщо ви думаєте, що депутати підписують отак просто – ні. Читають – вони ж побоюються, що вступлять кудись не туди. Вони прочитали і увійшли.

А дефакто?

– А тепер рухаємось до всього іншого. Я вже сто разів розповідав про те, що ми готуємося до великої події, з якої починатиметься вся проактивна й публічна робота. Ця подія через коронавірус була відкладена. Орієнтовно – на після американських виборів. Це подія, на яку ми запросимо всю українську еліту різних рівнів, академічну, наукову і так далі. Включно з західними консервативними діячами з різних кіл. Вона потрібна, ця велика подія, щоб показати: це об’єднання – це щось, що має великий рівень дискурсу і є частиною міжнародного руху.

По-друге, в Україні це питання об’єднує народ, якими б вони не були (північними, західними чи східними). Це метанаратив, навколо якого Україна єднається. Це взагалі було завдання МФО – показати, що парламентська зала хоч у чомусь єднається. Так само як Всеукраїнська рада церков, яка об’єднала і УПЦ, і ПЦУ, і протестантів всіх типажів, і греко-католиків, і римо-католиків, і гебреїв, і мусульман. Таке ж завдання МФО – об’єднати весь зал. Ця подія може дати великий початок цього всього. Офіс наш уже існує, діє…

Мабуть, оформлений іконами?

– Не будьте такими банальними. Ви зараз стараєтесь прив’язати найбанальніші кліше, коли говориться про будь-яке об’єднання такого типажу.

Ну, так а подібних кліше безліч не тільки у мене, але й у тих, хто говорить від імені вашого обєднання.

– Наприклад? Хто говорить від нашого об’єднання?

Вибачте, поіменного списку не маю.

– Наша історія не про те, що об’єднання має мати абсолютно однакову позицію по всіх питаннях. Такого не буде. Депутати – різні. У нашому об’єднанні тим більше. Історія в тому, що вони прочитали цей підхід щодо питань сім’ї і протидії політичним модам. І вони почули це, тому що розуміють, що саме питання вічних цінностей об’єднує країну. Насправді, в тому-то і чудо нашого єднання, що ми продемонстрували, що наш парламент, хоч у чомусь може дійсно з’єднуватися. Тому я б не спішив з кліше про ікони. Не впевнений, що у нашому об’єднанні кожен до кінця релігійний. Але впевнений, що всі ці депутати враховуватимуть суспільну думку, коли голосуватимуть у питаннях сім’ї та цінностей.

Релігійність має бути однією з головних умов для цього обєднання?

– Опитування показують, що український народ довіряє церквам. Себто в опитуваннях “кому ви довіряєте з інституцій?” – церква виходить наверху цих опитувань. Бо демонструє, попри дику корозію інших структур (державних політичних, перш за все), що вона готова бути тим пристанищем для людей у найважчі моменти їхнього буття-життя. Звичайно, що згадують якісь інциденти. Але не забуваємо, що загальний цей порив довіри народу до церкви завжди максимальний через багато в чому банкрутство інших суспільних структур. Відповідно, церква завжди залишається інституцією, до якої дослухаються. Наше об’єднання хоче позбавитися цього фльору, який багато різних гравців у парламенті стараються давати, що церкви взагалі не важливі і не важливо, що вони кажуть. Церкви, як і багато інших інститутів, є тими структурами, які комунікують думку дуже багатьох людей. Церкви завжди були і завжди будуть оцим присталищем для людського найважливішого, що у нас є, внутрішнього, душевного, як кажуть.

У липні в Раді був зареєстрований законопроєкт про заборону пропаганди гомосексуалізму. Підтримуєте його?

– Я не декларував підтримки чи заперечення. Я казав дуже просту річ. Коли у нас у Раді з’являється 0931, 3316 чи інші закони, які стараються обмежити свободу слова, свободу совісті, свободу зібрань і, наприклад, рівність перед законом, то це, звичайно, отримує відповідь рано чи пізно. І, до речі, цей закон з’явився як продукт громадськості, яка напрацювала його і запропонувала моїм колегам пану Мазурашу і пані Лис. Вони підтримали документ, як продукт громадськості… Я не серед співавторів. Я взагалі дуже старався зі своїми парламентськими опонентами укласти такий певний пакт і розуміння, що свободу слова, совісті, зібрань, ми не чіпаємо, і ви не чіпаєте. Тому що це питання, які нас об’єднують через Конституцію. Яку ми всі декларували хоча б захищати, а не плювати, як ці закони 0931, 3316 намагаються робити.

Термін “пропаганда гомосексуалізму”, на ваш погляд, має право на життя?

– Я вважаю, що ми живемо у часі, в якому є і діє пропаганда всього і вся. Історія в тому, що закрити комунікацію повністю і до кінця не може навіть Північна Корея, куди з Китаю DVDшки зі всякою всячиною приходять. Люди дивляться все одно. Так що в нашому часі контролювати інформаційний потік – це діло, м’яко кажучи, тяжке. А через це варто робити щось інше. А саме – пропонувати якісь інші медійні канали, джерела інформації, які можуть дати альтернативну точку зору. Щоб люди мали не тільки одну візію того, як все може бути, а ще й іншу. А потім вибирали.

Ще раз. Ви вважаєте прийнятним термін “пропаганда гомосексуалізму”? Чи має він право на існування? Бо це словосполучення зафіксоване у назві законопроєкту.

– Дивіться. У мене є друзі, які мають нетрадиційну орієнтацію. У мене є друзі, які мають сексуальні девіації…

Сексуальні девіаціїщо ви маєте на увазі?

– Нетрадиційна орієнтація, сексуальні девіації – та сама історія з цими термінами. Вони взаємозамінні.

означаєвідхилення“.

– Це відхід. Може бути освітня девіація. Чи може бути девіація у музиці. Це питання, знову ж таки, як брендувати терміни… Слова “нетрадиційна орієнтація” – теж дехто ображається на них. Але цей термін закріплений на всіх рівнях також. Я про інше казав взагалі-то…

Так а ЛГБТ?

– Ні. Цей термін створений наративом постмодерним і старається домінувати в дискусії. Він не єдиний. Можна по-іншому це формулювати. Тому я формулюю так, як формулюю. Але я про інше розповідав. Мені ці мої друзі, які мають нетрадиційну орієнтацію, якщо вам цей термін приємніший, розповідали, як вони стали, або ввійшли, або зрозуміли – не суть. Там був певний шлях. Тому, якщо говорити про термін “пропаганда” і так далі – щось повпливало, і чомусь вони пішли туди чи сюди. Історія, знову ж таки, не в тому. Я просто взагалі підходжу до свободи слова, як до максими. Для мене дуже важливо, щоб була свобода слова, і щоб люди давали точку зору одну і іншу, могли сперечатися у вільному режимі про те, хто з нас має кращі аргументи. А люди потім вирішували, що їм прийнятніше. Тому я стверджую свободу слова, як таку максиму, до якої підходимо саме з таким розумінням, що у нас у Конституції закріплено і я не хочу, щоб вона порушена була.

Перейдімо, як казав Джон Леннон, від одного –ism до іншого. 8 березня ви брали участь у акції групи людей, які виступали проти феміністок

– Неправда.

Ви були там присутні.

– Неправда. Там інша історія.

Тоді розповідайте, як було насправді. Бо десь є відео і фотографії є, а потім ця історія вже живе окремо

– Я знаю. Це завжди працює по-іншому. Ти щось кажеш, а потім – завжди маніпуляції… Там була публічна подія. Подія, яка доступна мала би бути. І певні організатори вирішили, що вони не допускатимуть когось на цю подію. А мене попросили жінки, які є консервативними, в сприянні щодо доступу до цієї події. Я лиш мав можливість реалізувати свободу зібрань і в цій іпостасі також. От і все. Там не було ніякої участі. Я не те, щоб там щось кричав. Я просто дізнався у поліціянтів, які контролювали порядок там, чому не допускають певних жінок до події, присвяченої жінкам. Ми порозумілися, і допустили, все.

…І ті жінки несли труну із надписом “фемінізм”.

– Так. Вони мають іншу точку зору на це питання, яку краще з ними обговорювати, не зі мною. Бо це їхня точка зору. Але вони теж мають право на точку зору. Я всім пояснюю в цих історіях, що ідея про те, що є одна дефініція всього і вся – це конструкція, яку певна сторона пропихає.

Але ж для політика участь або причетність до тієї чи іншої акціїце вже форма підтримки. Ні?

– Я точно підтримую той факт, що жінки бувають різні. І ці жінки мають право на точку зору, на думку. На 8 березня це свято називалось не день фемінізму, а жіночий день. І це був “марш жінок”, якщо я не помиляюсь. Вони є жінки і хотіли марширувати. Хай марширують. От і все. Я тому підтримав їхнє право на те, щоб вони марширували на марші жінок зі всіма жінками. Бо вони жінки. І взагалі, там були присутні всілякі радикалізми. Я, скажімо не впевнений, що багато феміністок погодяться з наративом, який теж там був присутній, що заперечує взагалі жінку як поняття. Про загрози чого пані Джоан Роулінг дуже чітко розказує…

Ви брали активну участь у Майдані. Заснували пресцентр Євромайдану. Отримали з рук президента Порошенка за участь у Революції Гідності орден “За заслуги ІІІ ступеня. Як ви, людина з таким бекґраундом, сприймаєте ті призначення, які зараз відбуваються на вищих щаблях влади? Наприклад, призначення в Офісі Президента люстрованого чиновника із органів МВС часів Януковича Олега Татарова. Вам же, мабуть, точно не треба нагадувати, який він шлях карєрний пройшов і які він заяви робив під час Майдану. То ж що відповідатимете, якщо під час передвиборчих зустрічей у Львові люди спитають: Святославе, чому ти не зробив демаршу через людину, яка є ворогом Майдану?

– Я не робив ні маршу, ні демаршу щодо історії з Татаровим. Про цю новину дізнався у Львові. Єдине наше завдання в парламенті – це призначати людей у Кабміні. Людей в Офіс Президента ми не призначаємо. Але, як бачитимусь із людьми з ОП – а я з ними бачусь регулярно – я обов’язково запитаю, що відбувається з Татаровим. Чого його призначили взагалі, чим він так відзначився, чим він такий особливий, такий потрібний.

Якщо ця позиція буде аргументована, я поясню виборцям. Якщо вона буде ідіотичною, я заперечу її… Татаров – це загальнодержавне питання. Не лиш питання моїх виборців у Львові. Цікаво, чому його обрали взагалі, чим він відзначився, чим він такий спеціальний. У МВС посадовців, діячів – море…

Традиційне питання: які для вас червоні лінії під час роботи в парламенті?

– Я казав сто разів. Якщо хоч сантиметр нашого кордону віддадуть.

Червоні лінії міняються в міру того, як міняється людина.

– Ні-ні-ні, в мене червона лінія завжди була чітка. Якщо сантиметр віддадуть кордону – біда для мене. Ну, сантиметр – це смішно, його ніхто не буде просити. Але загалом, як кажуть, що Крим на Донбас будуть міняти – це неприйнятно для мене. Будь-які відходи території – неприйнятні.

Для багатьох Татаров теж є неприйнятний. Для вас це

– Ні-ні-ні. Просто таких татарових у країні дуже багато. Ще з часів незалежності.

Але не всі вони стають заступниками голови ОП і курирують правоохоронні органи у державі.

– Чиста правда. Я ж про ОП і кажу. З часів Кравчука, і до зараз, в Україні були чиновники, які наробили і наговорили таких речей, що словами не описати. Татаров такий – не один, на жаль. Таких багато-багато людей. Татарова викинувши, цю проблему не вирішимо. І до того ж, моє завдання тут не стосується призначень в Офісі Президента. Воно стосується конкретної роботи, в тому числі на окрузі.

Спитаємо про інше. Через Майдан ви ще на другому курсі університету покинули навчання. Чи вдалося за час роботи у парламенті компенсувати ті знання, які ви не отримали в університеті?

– Я вчився на міжнародних відносинах. А це такий калейдоскоп. Це не фізика, не хімія, не крок 1-2-3. Це трохи економіки, трохи політики, трохи географії, трохи історії. Все до купи збирається, а потім формулюється, щоб людина мала такий well-rounded view of the world. В моїй історії, це міжнародне постійно мене оточує. Тому знання з міжнародних відносин отримуєш постійно. Найбільше міжнародні відносини я вивчив, коли я п’ять років з паном Яременком курирував громадську раду при комітеті, де зараз працюю. Я був секретарем, він головою. Я знайомився з топовими дипломатами. Ми з ним спілкувалися і за кавою, і особисто. Я від них дуже багато що навчився, чесно кажучи. Оце центральне по освіті. З освіти по міжнародних відносинах найбільше отримав в цій громадській раді, напевне. А от конкретно зараз я насправді отримую знання про українські політичні реалії, які мають аж забагато сторін. Не всі з яких я хотів би знати, але, на жаль, чи на щастя, маємо те, що маємо, як казав перший президент.

МАЄ ПРАЦЮВАТИ АКТИВНІШЕ”

Ви працюєте головою делегації у ГУАМ. Досить специфічний досвід, бо ці країни, з одного боку, дуже різні, з іншогодесь обєднані пострадянським минулим, часом дуже жорстко об’єднані.

– Травма наша спільна, так.

Так. Ви там, мабуть, наймолодший керівник делегації?

– Є така справа.

Чому навчилися на цьому напрямку?

– Дуже багато. ГУАМ – чому я взагалі це взяв? Чому я вважаю, що це важливо? Тому що це єдина міжнародна інституція, яка має свій центр у Києві. Немає такої більш структури, крім ГУАМ. Якщо вона помре, наша відповідальність буде в цьому центральна. І тому, щоб вона не вмерла, щоб щось робила, щоб відроджувалась в усіх сенсах слова, я взяв на себе цю відповідальність.

А чи не є ГУАМ для країнучасниць тим чемоданом без ручки з відомого афоризму?

– Може і без ручки, але з великою будівлею на Майдані Незалежності (посміхається).

Тяжко тягти, але кинути

– Не так тяжко тягти, насправді, коли піднімається якась ініціатива. Першого року на Асамблеї тут у Києві я запропонував створення кібер-центр ГУАМ, і всі інші делегації мене підтримали. Тобто якщо пропонуєш щось, то нема відторгнення цих пропозицій. Навпаки, є бажання щось зробити. Тому що, повірте мені, кожна з цих країн розуміє, для чого він створений. Що це центр відторгнення того північного тяжіння, яке на всіх нас постійно діє. І, відповідно, щоб цей наш ГУАМ стався і успішно відтягував нас від російського наративу – в цьому всі зацікавлені.

На скільки відсотків Україна реалізує свій потенціал в ГУАМі і на скільки відсотків може реалізувати?

– Реалізує мало. Реалізувати може більше. В тому-то і історія. Я з президентом цю тему порушував. І в інших колах. Україна точно має інтерес, щоб усе працювало. Зараз не працює.

Що відповів президент?

– Казав, що питання було в контексті його бесіди з президентом Азербайджану паном Алієвим, в якому був повний консенсус і зі сторони Алієва, і зі сторони нашого президента, що ГУАМ має працювати активніше. Я порушив цю тему з президентом. Казав якраз про те, що ми дуже хочемо, працюємо. Більше того, ми підписали меморандум з Асамблеєю…

“Працювати активніше”, “дуже хочемо…”. Загальні слова. Це як на ринку, де всі кажуть: дуже смачний персик. Ніхто ж не скаже: такий собі персик, не дуже смачний…Або: давайте менше працювати.

– Я якраз і хотів сказати, що ми підписали меморандум, згідно з яким Балтійська Асамблея, яка працює дуже добре, є для нас прикладом того, як би мав працювати ГУАМ. Перед коронавірусом різні комітети асамблеї які там дуже активно працюють по освіті, безпеці, по всьому іншому, нас запрошували та представляли приклад того, чим мали бути би в ГУАМі наші комітети. Бо зараз зовсім по-іншому. Наше діло воскрешати ГУАМ і повертати його, до стану коли світу було цікаво, всі хотіли йому сприяти. На жаль, зараз таким воно часто не є. Хоча, зі створення утворилася група ГУАМ+: це країни- прихильники ГУАМу. Це і США, і Японія, і Канада, і Вишеградська четвірка, і так далі. Всі ці країни готові працювати з нами і сприяти тому, щоб ГУАМ ставав чимось більш реальним в життях українців, азербайджанців, грузинів і молдаван.

Чому про це все питаю? Один з ваших колег сказав мені: ось я розумію впливовість делегацій Верховної Ради України в НАТО, ОБСЄ. Але ГУАМце для депутата така гарна можливість поїхати подивитися Молдову, дуже гарно відпочити в Азербайджані, Грузії. Курортна така структура.

– Якраз навпаки. Для мене ПАРЄ, коли вона прийняла мільйон резолюцій проти Росії, а потім без виконання цих резолюцій, прийняла Росію назад – показала свою ефективність. Що вона готова перше декларувати позицію чітко, голосно, на весь світ, – а потім відкинути її в сторону і прийняти Росію знову в свої ряди.

І друге. Історія з візитами, туризм – це якраз навпаки. Історія про те, що Страсбург оплачує все і дуже просив їздити, просувати і ухвалювати резолюції, які стосуються декларацій і всього іншого.

А ви багато їздили на сесії ПАРЄ в Страсбург?

– Ні разу не їздив у Страсбург.

Ну, то я вам скажу, що депутати рано вранці починають працюватиі досить пізно закінчують. На Страсбург багато часу не залишається.

– Я ж не сперечаюсь, що в ПАРЄ тяжко працюють. Про інше говорю – про ПАРЄ як інституцію. Те, що вона себе підрізала російським возз’єднанням. Але про те, що оплачують все, – це не у нас. У нас зовсім інше. У нас була єдина Асамблея, яка була ще за мого керівництва, – це Асамблея тут, у Києві. І делегації самі оплачували приїзд сюди, самі сюди приїжджали. Деяких ми витягували, щоб приїхали взагалі, а не просто прийшов посол їхньої країни.

І до речі, нас ще не запрошували в контексті Асамблеї в Баку цьогорічної. І хто буде оплачувати – це гарне питання. Бо у ГУАМу бюджету на таке немає.

Азербайджанська сторона все забезпечить, не хвилюйтеся.

– Я не про це говорю. Я про це уявлення, що ГУАМ – це туризм. По-перше, Грузія, Молдова і Азербайджан, звичайно, надзвичайно гарні країни, але поки що не користуються великим попитом серед народних депутатів як туристичні напрями. По-друге, смішно чути від людей, які мають участь в організації, яка прийняла в свої ряди Росію попри всі свої рішення перед цим! ГУАМ навпаки – це є шанс зробити щось наше українське, яке має можливість протидіяти Росії разом з тими країнами, які Росія перш за все зачепила після смерті СРСР. Це взагалі якраз інституція, яка мала б потенціал найбільший – але, на жаль, не використовує його до кінця. Ми стараємось це міняти.

Звичайно, там є дуже багато проблем. Я послідовно стараюсь нагадувати, що у ГУАМ є потенціал, який треба реалізовувати. І я дякую Володимиру Зеленському, Ільхаму Алієву й іншим лідерам, хто постійно цю тему порушує. Ми, як парламентарі, теж будемо з нашої сторони реалізовувати її потенціал.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться