Снайпер, боєць Нацгвардії Іван Журавльов: “З полону мене звільнили, коли я втратив будь-яку надію. Того дня нам сказали, що всіх везуть на розстріл”

Історія одного з бійців, котрі підіймали прапор України над міською адміністрацією у Слов’янську – єдиного пораненого, якого вороги залишили в живих серед його побратимів, що вибиралися з оточення на Савур-Могилі; снайпера, з якого впродовж місяця знущалися в полоні, не залишивши живого місця на тілі; добровольця, який значився серед загиблих, але повернувся додому живим.

Фото: Віка Ясинська

Іван – батько трьох дітей, педагог за освітою. Окрім як за фахом, працював бригадиром будівельної бригади, водієм. Живе з сім’єю в Корсуні-Шевченківському.

Усе почалося з Майдану. Коли побили студентів – це був досить болючий момент для мене. Діти – це майбутній розвиток країни. І коли вони за висловлення своєї позиції отримали побої – це дуже обурило. Мій старший син Сергій тоді поступав до університету, і я уявив, що він міг теж бути серед тієї побитої молоді.

Я вступив у восьму афганську сотню. І що цікаво: ми з хлопцями харчувалися біля автобуса мого побратима, з яким потім були на Савур-Могилі, Васі Ковальчука. Але познайомилися ми з ним вже у Нацгвардії, обидва прийшли туди добровільно. Там я потрапив у другий батальйон, в перший не встиг – на Майдані ще у грудні мені зламали ребра, хоча це не завадило знаходитись там до кінця подій. В лютому я був серед тих, хто охороняв лікарні, коли звідти у відділки міліції почали забирати побитих майданівців.

У складі Нацгвардії ми з Васею потрапили під Слов’янськ. Там мали перекривати шляхи виїзду з міста. Хоча добре розуміли, що це нічого не дасть, бо сєпари спокійно їздили полями. Проте мені одразу не сподобалося, що які б ініціативи ми не проявляли, щоб зменшити ворожі пересування, нам нічого не погоджували. Але повезло з начальником штабу, він був афганцем і якось сказав: “Хлопці, ви добре знаєте, що робити – бийте побільше цих падлюк. Але нічого не передавайте в штаб!”.

, ніхто не розумів, що насправді відбувається. Певен, думали: “Якщо їдуть на велосипеді з російським прапором – точно наші”. Це вже потім росіяни шкварчали в інтернеті, що “нацики” (Так називали бійців Нацгвардії) поглумилися над їхнім прапором.

Багато інформації про ворога нам надавали і місцеві жителі. А коли була команда увійти у місто, колона наших їздила по колу, але не могла туди потрапити. У нас була інформація, де можна заїхати – і нас попросили завести цю колону у центр Слов’янська. Обійшовши мінні загородження і інші перешкоди, які сєпари ставили на дорогах, ми завели українських військових у місто практично без втрат. На той момент опір у Слов’янську майже припинився. Потім були зачистки адмінбудівель. Ми з Васею і офіцером прес-центру АТО Владом Волошиним підіймали прапор над міською адміністрацією. 

Після Слов’янська наш бат відправили на ротацію. Замість двох мав формуватися один батальйон Кульчицького, і ми розуміли, що на це піде час, який зовсім не хотілося втрачати – вирішили перевестися в ЗСУ. Перейшли в 42 ТРО, потім з нього сформувався 129 розвідбат, а коли вже звільнялися з армії, він був 131 розвідбатом.

З новим підрозділом ми прибули на краматорський аеродром. Завданням було знайти слабкі місця в обороні Горлівки – ми пішли в розвідку, бо тоді було в планах зачистити місто. Знайшли шляхи, де можна було б не просто пройти, а навіть провести колону наших військових. Але коли повернулися з цими даними, в пріоритеті стояли інші завдання. Тоді почав сипатися наш фронт з боку Сніжного. Наші війська відходили – ворог їх брав в оточення. І, як я розумію, для того, щоб дати нашій армії успішно відступити, треба було утримати Савур-Могилу. Тобто перебрати усю увагу на себе. Десь чоловік 20 залишилося там, в тому числі і я з Василем. Потім, враховуючи втрати, утримувало висоту менше людей. Нас просили протриматися дві доби, але так склалося, що ми залишилися в глибокому оточенні на цілий тиждень. Оборону тримали, але там робилося щось неймовірне – крили постійно.

Ще коли у нас був зв’язок з нашою артою, що стояла у Петрівському, і хлопці давали відповідь ворогу, “гради” прилітали лише з Росії. А от коли пройшов перший російський гумконвой і за ними зайшли російські військові, після цього нас обстрілювали з усіх боків. Але таким чином, ми дали змогу нашим бійцям, що відходили, не потрапити в оточення. Настав момент коли у нас закінчився БК, але не це було найстрашнішим. Гірше за все – останні дві доби практично не було води. І якби ми ще хоч на день залишились на висоті, можна було б вже нас і не штурмувати. На карті ми знаходили, де поряд є хоч якісь джерела. Вночі пробиралися до них, але марно – усе повисихало.

Тримати висоту на той момент вже не було сенсу. А вкритися від обстрілів там практично не було де. Тому, не дивлячись на те, що команди не було, ми вирішили відходити, поки у нас немає важкопоранених і можна швидко пересуватися. Ясно, що проривалися ми з боєм – тому пішли поранення, у декого важкі. Я не був виключенням. І в якийсь момент почав відключатися, падати. Проте до нас вчасно пробилися спецназівці – вони приїхали на віджатому сєпарському джипі, їм вдалося це зробити, бо їх прийняли за своїх. Вони забрали групу з чотирьох поранених, в тому числі і мене. А Вася виходив окремо. Нам вдалося проскочити з боєм дві засідки, але коли дорогу перекрила БМП, авто перевернулося, я випав – і вдарився об землю. Далі усе пам’ятаю уривками. Решту хлопців розстріляли. А з мене зняли бронежилет, били прикладом, проте хтось кричав, що не стріляйте, бо це снайпер. З цього я зробив висновок, що знайшли моє посвідчення.

Коли мене везли в машині, в селі Мануйлівка з магазину, де я так розумію, був якийсь їхній штаб, до нас вийшов кадровий російський військовий і сказав: “Я б тебе ось тут за магазином зараз і шльопнув би, але цей Кеп (позивний сепаратиста) хоче заробити плюсів перед Донецьком. Ну нехай, може медаль за тебе якусь дадуть”. Кепом він назвав беркутівця, який не дав мене дострелити.

Коли мене привезли з Савур-Могили в Донецьк, я був у такому стані, що в приміщенні СБУ на мене подивилися і сказали: “Він не має товарного вигляду. Везіть у лікарню, хай його там позашивають. Якщо виживе – привезете сюди, а якщо ні – там десь його і прикопаєте”. Поки везли до медиків, я не вірив, що мене таки будуть лікувати, думав доб’ють, але твердо вирішив, що просто так не здамся і на останок ще комусь вчеплюся в горлянку. Але довезли до лікарні. Медик, що накладав мені шви, весь час говорив, як нас, фашистів, люто ненавидить. Але мусить надати мені допомогу, бо давав клятву Гіппократа. А потім мене повели до травматолога, а він сказав, що дивитися тебе не буду, можу лише ще більше покалічити.

Був цікавий випадок, коли мене вели на рентген, підійшов російський солдат. Спитав, що ви таке тут робите, що я мушу свою сім’ ю покинути і захищати мирне населення. Розповів, що вчора міна з нашого боку прямо біля лікарні вбила чоловіка, жінку і малу дитину. Запропонував піти до моргу, щоб я на них подивився. На що я попросив показати мені, де та міна розірвалася. Він привів мене на це місце. Там я сказав йому уважно подивитися на воронку, форма якої вказує на те, що міна прилетіла з відстані 2 -3 км, а потім звернути увагу на високі дерева і будівлю лікарні. І от якби вона летіла з боку українських військових – усе б посікло. Але головне, що я спитав: “Подумай, чи є українська артилерія в двох-трьох кілометрах звідси?” Він сказав, що немає. “А яка є?”, – спитав тоді я. Після чого він якийсь час постояв мовчки і пішов, не сказавши ні слова. А коли мені зробили рентген і вели назад, він приніс мені тапочки. Бо я був без взуття. Поклав поряд, додавши: “Не ходи босий”, – і пішов.

А потім мене відвезли в приміщення СБУ. В камері на всіх хворих була одна вушна паличка і флакон зеленки. У мене залишилося багато відкритих ран, які ніхто не зашив. З нами там був лікар, який усіх в підвалі і дивився, він згодом зняв мені ті шви, що були. Як виявилося, цей медик теж пробивався на Савур-Могилу, щоб забрати поранених, але потрапив в засідку і в полон. А ще з нами був водій цивільної швидкої. Дідусь. Його екіпаж, двох лікарів і двох медсестер, розстріляли чеченці.

Бувало, що на допитах були присутні , як мені здається, представники ФСБ Росії, хоча вони не представлялися. Але ставили характерні питання, наприклад, чи не хотів би я жити в Росії? Казали, що могли б вивезти мою сім’ю і співпрацювати зі мною. А коли я не погоджувався, той, хто питав, відвертався – і мене лупцювали. Інколи після цих знущань мені вдавалося заснути, але коли прокидався, навіть не хотілося відкривати очі, бо реальність була жахлива.

Сидячи в підвалі, я розумів, що живим звідси не вийду. Усім полоненим давали можливість дзвонити у свої військові частини – і поговорити про можливість обміну. Мені не давали цього робити. Але якось змінили охоронців, і один з них дав мені телефон, мабуть, його щодо мене не попередили. Це був мій шанс. На той момент вдома я значився загиблим. Ця звістка пройшла і по телевізору.

Коли подзвонив своїм, слухавку взяв старший син. Я сказав йому, що живий, у полоні. І щоб він зв’язався з волонтеркою Танею Джафаровою, яка нам з Васею допомагала. Вона знає номер військової частини. В результаті Сергій знайшов її в соцмережах. І далі вони всі разом почали добиватися, щоб мене обміняли.

. Але один з сєпарів мені шепнув на вухо, що хлопці вас на обмін везуть. Я в це не вірив. Вирішив, що так сказали, щоб ми ні на кого не кидалися. Нас було 8 чоловік з підвалу і ще 20 сиділо в автобусі. Коли ми їхали я побачив машини ОБСЄ, а потім російських журналістів і закралася таки надія, а раптом обмін. Але до останнього думав, що це все постановка. Навіть коли йшов до нашого автобуса – чекав, що зараз щось трапиться.

І це настільки потужно врізалося в свідомість, що я досі так реагую, коли бачу наш прапор. В ту ніч мені згадувалися слова Леоніда Бикова “Будем жить”. (Фраза з фільму “В бой идут одни старики”)

У лікарні медсестри, які мали робити укол, плакали, бо моє тіло все було чорне від побиттів. Лікувався довго, потім мене відпустили додому. Через місяць я мав повернутися в госпіталь долікуватися, але я замість цього поїхав на передову, вдома не міг сидіти. Мій підрозділ тоді стояв під Маріуполем. Там я пробув до весни 15 року. Саме Тоді 129 бат переходив в 131 розвідбатальйон, на фронті було затишшя. Я демобілізувався. Але вже скоро жалкував про це. Знову пішов у військомат, а мені сказали: “Куди ж тобі служити!” – повторно не взяли.

До звичайного життя було важко адаптуватися. Але дружина, діти повернули мене до реальності. Проте мені боляче було дивитися новини, дізнаватися про загибель товаришів і ще більш боляче слухати людей, які кажуть, що втомилися від війни, які насправді її не бачили.

Вважаю, що мені дуже вчасно запропонували очолити спілку ветеранів АТО в своєму місті. Я погодився, зрозумів, що можу хоч таким чином бути корисним. Це надихало, щоб робити для хлопців більше і більше, шкода, що не завжди виходило. Проблем у ветеранів і сімей дуже багато, а перешкод для їх вирішення від чиновників ще більше. Можливо, зможемо змінити ситуацію, коли створимо Корсунь-Шевченківську громаду.

Цікаво, що за 5 років, як я у спілці, що б де не сталося, люди звертаються насамперед до нас. Бо розуміють, що ми така категорія людей, які можуть добитися будь-чого і не тільки для себе, а і для жителів міста. Проте ми пішли далі: для того, щоб якісно змінити склад міської ради я вирішив балотуватися на міського голову. Плюс з нашої спілки багато хто йде кандидатами в депутати. Наша мета – виключити корупцію взагалі, зробити прозорість бюджету, щоб люди бачили куди йдуть їхні гроші з податків.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться