Солдат Маргарита Таірян-Тимченко: “Одного виродка біс поплутав сказати, що “баба на війні – мужиків обслуговувати”. Я кинулася на нього, встигла у вухо вклеїти, а потім нас розборонили…”

Дівчина, яка чекала власного повноліття для того, щоб піти на фронт, – про перший обстріл, подвійні стандарти в армії, віру загиблого командира у її сили та втому "не від війни".

Свідомою громадянкою я позиціонувала себе задовго до війни. Мала честь бути учасницею всіх ключових опозиційних протестів, починаючи з 2010 року і впритул до Майдану. Час від часу ми билися з міліціянтами ще до того, як це стало мейнстрімом (сміється). Першу порцію газу я отримала в неповні чотирнадцять років.

У мене було і залишається відважне та освічене оточення, завдяки якому я захоплювалася історією України далеко поза межами шкільного курсу. А відтак – і перманентною боротьбою громадян України за її волю. Тож із часом я дедалі чіткіше я починала розуміти, що росіяни ніколи не залишать шовіністичних амбіцій. Що якщо їм не вдасться руками п’ятої колони на чолі з Яником ввести Україну в черговий аналог імперії під назвою Митний союз – кацапія перейде до іншого плану та піде на нас збройно.

Так і трапилося тоді, коли я вже навчалася на політолога у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Я була на першому курсі. Після перемоги Революції Гідності я щойно приїхала з Києва назад до Львова, про пари не могло бути й мови – я відразу вимкнулася… І вже потім дізналася від побратимів про російську армію на території Криму. Не довго думаючи, я пішла до місцевого військкомату: “Я добровільно зголошуюсь, давайте зброю вже!” Але мені було лише сімнадцять. Тому, звичайно, взяти мене не могли.

Але події у Криму мене змобілізували. Вони змусили мене поступово отямитися після пережитого на Майдані, особливо на переломній його стадії. Але за найменших згадок про ці дні мене сіпає досі. Сниться Майдан нерідко… Шість років минуло, а я досі не можу ходити на пам’ятні заходи у ті дні, коли “заведено”. Приходжу у звичайний день, сама, без свідків… Щоразу, як я у Києві, намагаюся принаймні пройтись Інститутською.

Свого повноліття я очікувала хоча б заради того, щоб піти на війну. 18 років мені виповнилося 9 вересня. Я відразу сіла у поїзд і поїхала до Ніжина, де на той час дислокувався добровольчий батальйон ОУН.

У колективі прижилася (я той іще карась, в яку воду не закинь – скрізь виживу). Факт, що я одна дівчина серед хлопців мене ніколи б не бентежив… А ось той факт, що я сама по собі дівчина, став вкурвлювати, і вкурвлювати конкретно. У чому ж була причина такої драми? У тому, що на війну тоді я так і не поїхала.

У підрозділі було двоє хлопців мого ж віку – і хоч би що. Їм воювати ніхто не завадив… Вважаю це подвійними стандартами та зневажаю наше суспільство за них.

Потім я стала контактувати зі львівським ДУК. Написала заяву на вступ. Мотив був той самий – аби лише воювати. І якось у неофіційній обстановці одна хороша людина зі львівського ДУК сказала, що правосєкам на Світлодарській дузі потрібні люди. Я взяла контакти, зідзвонилася з підрозділом, склала іспити і просто зі Львова поїхала у напрямку Бахмута. А вже у Бахмуті, пізно ввечері, мене зустріли Сім’янин і Розписний. Обох, на жаль, більше з нами немає…

Добровольці якраз легалізувалися в армії, і також підписати контракт я вирішила залізно. Адже стільки намагань було потрапити на війну – і тут фактично випадає можливість офіційно залишитися на бойових!

На Світлодарській дузі у мене вже не виникало проблем через вік. Але виникла проблема через обов’язкову умову з боку нашого безпосереднього командування: повідомити про своє перебування в підрозділі рідним. Я переконувала командирів, що робити цього не варто, в усякому разі, поки я не підпишу контракт – адже я знала наперед, якої реакції родичів чекати. Але ж ні! Повинна повідомити – і все!

Тим не менш, я знала однозначно, що мої рідні з моїм вибором змиряться – пригадаймо все, що було до війни… І дійсно – згодом ставлення рідних до мого вибору передбачувано змінилося. Адже вони – абсолютно проукраїнські, патріотично налаштовані громадяни. І принагідно вони пишаються мною, без перебільшення.

Першої ж моєї ночі на “нулі” на Світлодарці відбувся мінометний обстріл. На сусідній позиції загинув боєць ЗСУ. А наступного дня я вперше заступила – на “Голку”. Моїм напарником був боєць із позивним Мураха. Він тоді ще вголос здивувався, що мені не страшно. А я сказала йому, що прийшла воювати за Україну, а не боятися. І що знала, куди йшла. Весь страх залишила у Львові…

Проте після підписання контракту мене призначили в іншу роту. Але я не хотіла сидіти на РОПі за тапіком.

Одного разу Білий, командир позиції “Грозний”, прийшов і запитав нашого ротного, чи не міг би той замінити одного “пасажира”, який боїться ходити на пости. Я попросила, щоб міняв на мене: я не боюся. Наступного дня ми з Білим вже йшли на “Грозний”.

… За пару тижнів до того, як це трапилося, одного морального виродка (який на позиції теж чомусь не йшов, а сидів, де сидиться, а згодом самовільно залишив частину) біс поплутав сказати, що “баба на війні – аби мужиків обслуговувати”. Я на нього кинулася, пару разів встигла у вухо вклеїти, а потім нас розборонили покійний Ронін з Ігнатом.

Я ніколи не забуду, що попри упередження більшості Білий розгледів у мені бійця. Навіть ставив у приклад деяким хлопцям з нашого опорника. А через місяць він підірвався… Зміг ще сам сказати, що у нього більше немає руки. Правої. Я наклала турнікет на все, що від неї залишилося, і тоді побачила, що там і ліва рука у підвішеному стані, і черевна порожнина у скалках, напіврозірвана. Ми з Брізом намагалися його врятувати, потім медики приїхали. Він ще притомний був, а помер вже у госпіталі…

Коли бригаду вивели на полігон, ми разом із побратимами та посестрами у липні 2017 року перевелися у батальйон “Донбас-Україна”. Там мене призначили на посаду стрільця-санітара, яку згодом назвали “бойовий медик взводу”.

Наприкінці місяця наша рота виїхала в Мар’їнку. Далі був Чермалик, де загострень особливих не було, принаймні в нашому підрозділі. З визначного – повісили на День Державного Прапора з Артистом і Фоззі у сірій зоні наш, червоно-чорний. Точніше, вішали хлопці, а я з кулеметом була на прикритті.

Потім ми були у Зайцевому, де наш спостережник розташовувався буквально під асфальтом, що був колись шляхом у місцеву школу. Тепер та школа зайнята кацапами – можна здогадатися, що вони там з нею зробили… По ліву руку від нас був приватний сектор, передмістя Горлівки. Раз, вже навесні, пострілювали кацапи, і нам дали дозвіл відпрацювати у відповідь. Я вкручую “сопілку” (РПГ, – Ред.), видираюсь на асфальт, стріляю – і тут бачу, що у мене летить ідентичний снаряд. Розірвався він десь у мене за спиною, коли я вже в окопі на дно залягла. Але голова потім боліла. Фоззі одразу після мого пострілу дав чергу з ПКМ, а потім мене гукає: “Ти жива?” Я застрибую в бліндаж, чисто механічно беру рацію, доповідаю про роботу, як здавалося, своїм звичайним голосом, але, як потім, як мені розповідали, мене аж у Горлівці було чутно.

За пару днів після цього на нашій позиції поранили у руку хлопця з приданої нам танкової роти. Якут і Вінні побігли його евакуювати. Я побігла за ними, змінила пораненого на посту. Наскручувала з порохами “сопілок”. Взяла ПКМ. Прибігли назад, вже евакуювавши пораненого у безпечне місце, Якут і Кіндер. Кинули по “сопілці”. Я – за кулеметом, і чую у свій бік чіткий одиничний постріл. Пізніше бачу – а ствол розбитий. Отже, у ствол, а не в голову…

Кого з людей, з якими я познайомилася на війні, можу назвати найважливішими для себе?.. Усіх. На війні спілкування і взаємодія з кожним елементом твого колективу без винятку накладає щоразу самобутній відбиток на досвід. Тому, всі, хто трапився мені, хто сидів зі мною в одних окопах, спав в одному бліндажі, снідав на одній кухні, яка теж, по суті, бліндажем була, хто ховався зі мною у найперше-ліпше укриття від несподіваного обстрілу, хто прикривав мене, коли я працювала і кого, відповідно, старалася прикрити я – всі вони для мене були й залишаться рівною мірою важливими. І живі, і мертві.

…У день, коли я лягла у шпиталь із хворим горлом, під Новозванівкою загинула Відьма, Яна Червона. Привезли нас у Часів Яр десь об одинадцятій, а близько другої я дізналася, що Яни більше немає… Довго повірити не могла, а потім різко так не по собі стало і аж совість замучила через те, що плакати я вже давно не можу, не виходить… Під вечір я не відмовилася від заспокійливого. А наступного дня мені його крапали вже і внутрішньовенно. Сумління докоряло, що не змогла її провести.

Моя бабця по матері родом з Донецька. У Білу Церкву вона приїхала ще за совка,  подавши документи до одного з київських вишів. Тож на Донбасі, включно з тимчасово окупованими територіями, у неї залишилося достобіса родичів – на жаль, безмозких одноосібників. Бабця все життя займала свідому проукраїнську позицію, і коли я пішла воювати, а ті родичі ще й продовжували їй дзвонити і скаржитися, як їм зле на руїнах обстріляної хати, вона говорила прямо: “Ви покликали в країну заразу. Через вас моя онучка у полі мерзне, а тепер вам вистачає нахабства плакатись!”

Бабця так і не дочекалася мене з армії. З війни – дочекалась, а з армії – ні. Вона померла, коли наш батальйон вже вивели на ППД.

Я звільнилася у грудні минулого року – після закінчення контракту. Чи втомилася?.. Так. Але не від війни, а від того, на що перетворили армію, форсованими темпами відкочуючи її стан до передвоєнного.

Через місяць після демобілізації я отримала диплом магістра політології.

Як війна змінила мене? На фронті я стала жорсткішою, суворішою, хоча мене ніколи слабкою і не назвали б. Але це на краще. Я почала поляризувати стан речей у суспільстві: люди існують або порядні, або наволоч. Останніх – більшість, особливо серед тих, хто ніколи не ризикував життям за нашу країну, і в силу власної пристосовницької сутності вони органічно не сприймуть тих, в кого вистачило характеру взяти до рук зброю. Тому я б не сказала, що я повернулася… І наразі чекаю відповіді з потенційно нового місця служби.

А поки – рибалю.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться