Солдат-розвідник Віктор Баранник: “Ми підіймали хлопця з ДЦП на вершину гори. Він плакав, бо ніколи в житті не бачив гір”

Віктор Баранник – професійний спортсмен, який воював рік у спецназі на сході України. Після повернення з війни зайнявся школою альпінізму і соціальними проєктами. Один з них – підняття на вершини Карпат ветеранів з інвалідністю.

Я львів’янин. Закінчував автодорожній технікум, але ніколи не працював за фахом. Працював у пекарні, ставив пластикові вікна, був таксистом і коли мав час, ходив у гори, альпінізм – спочатку був у мене, як хобі. А одного разу до мене приїхали друзі з Одеси, і мій товариш моряк, перший помічник капітана, під час походу на Говерлу розказав про те, як це – ходити в море, бо для мене це було щось далеке. З розповіді я розумів, що робота непроста, але ж, мабуть, водночас і цікава. І тут друг описує картинку, як в кіно: “Повертаєш корабель на місячну доріжку – і пливеш. ” І тоді я загорівся, що все – хочу місячну доріжку. Зійшлися на тому, що я міг би бути матросом.

Після цієї розмови я вирішив змінити життя: здав львівську квартиру, продав машину і поїхав в Одесу навчатися на моряка. Був 2013 рік. Влаштувався адміністратором у хостелі своїх друзів, там і жив. Провчився шість місяців у навчально-тренувальному центрі – отримав паспорт моряка і сертифікат. Але з роботою не склалося, як виявилося, – дуже велика конкуренція. В основному моряки працюють не на українські судна, а на іноземні компанії. І охочих чимало – робота високооплачувана. Оскільки не вийшло влаштуватися на корабель, друзі порекомендували поїхати в Гданськ – зайнятися ремонтом суден. І я поїхав. Перші тижні зачищав шви на суднах після зварювання, а потім за два тижні і сам закінчив курси зварювальників. Це досить нелегка праця. Зазвичай ти перебуваєш у трюмах – там дуже брудно, багато пилюки. Буває так, що наварюєш купу диму – і немає чим дихати. Взимку холодно, влітку дуже спекотно, бо корабель нагрівається. У Польщі я прожив рік. Коли закінчився контракт – до Львова повертався на велосипеді. При тому не один, а з одним дідом поляком, який їхав до Бресту і приєднався до мене. Мені була цікава Брестська фортеця, а він мав там розвестися з бабкою. Проте, через два тижні, коли туди дісталися, виявилося що бабка полетіла в Ізраїль, розлучення переноситься – і Юрек вирішив податися зі мною до Львова. Зараз це мій хороший товариш.

Коли я повернувся у Гданськ, в Україні вже йшла війна. Мені було не по собі, бо відчував себе втікачем, а коли в ДАПі поранили мого товариша Сашка Чуба, остаточно зрозумів, що треба їхати додому. Спитав у Чуба, що можу привезти бійцям із Польщі – і ми вирішили, що куплю машину і доставлю її в “Правий сектор”, де він тоді воював. Проте мені довелося затриматися, щоб назбирати грошей на машину. Спочатку я думав, що зі мною працює 60 українців – і ми зараз всі швиденько скинемося, але, на жаль, вийшло по-іншому. З активних, що хотіли якось допомогти, виявилось всього 5 чоловік, але цього було не достатньо. Здебільшого довелося розраховувати на себе. Але врешті, коли я зібрав суму, Юрек допоміг мені вибрати і придбати авто – і я поїхав додому.

Коли приїхав у Львів з машиною, познайомився з волонтерами, вони мені напакували різної допомоги – і я подався на схід в ПС, там і залишився. Підрозділ стояв на межі Дніпропетровської та Донецької області поблизу села Піски, а я на базі допомагав варити і ремонтувати автівки.

Це була весна 15 року – і через певний час почалося роззброєння добровольчих батальйонів. Наш підрозділ не хотів здавати зброю – і його оточили ЗСУ. Мені дуже не сподобалося, що правосєки і ЗСУ”воюють” одне з одним – і я повернувся у Львів. Але вдома майже не побув: двірник зі словами “Хочеш в армію?” приніс мені повістку – і я вирішив, що хочу. Пішов у військкомат, там сказав, що якщо вже служити, то з “Правим сектором”, а мені відповіли, що у нас немає такого підрозділу.

У навчальному центрі в Старичах мене відібрали в розвідку, а звідти у 8 полк спецназу. Я був певен, що на спеців дуже потужний відбір – і треба здавати якісь супернормативи. Але для мене, як для людини, що займається спортом, все було не так вже й важко.

Після майже 4 місяців навчань нас відправили на місце дислокації – у Хмельницький. А звідти ми їздили в зону АТО – ротація по 3 місяці. Перша поїздка на схід трапилася на мій день народження – 20 грудня. На Луганщину. А там з бази виїжджали на передову.

Може, й тому мені більше запам’ятались якісь смішні історії, ніж тяжкі: якось випав сніг, вдягнули маскхалати, пішли на завдання, а там поле – і воно чисто чорне. Ми тоді були наче група привидів.

Мені подобалося в розвідці. Плюс я ділився з хлопцями своїм набутим у горах досвідом, бо навіть ті, хто були багато років у спецназі, не знали, що деяке туристичне спорядження і обладнання можна використовувати на завданнях як більш зручне.

Проте не любив, коли ми бували на ППД. Не розумів тих радянських тем, які нікуди з армії не поділись: давайте пофарбуємо футбольне поле, а завтра його пострижемо. А потім дивишся на план дня, а там спецназ має “літати”: стрільби, тренування і так далі. Добре, що хоч все це було в зоні АТО. Там ми постійно тренувалися. Дуже приємно було працювати з молодими командирами, які одразу з Академії сухопутних військ потрапили на війну, – ця молодь дуже мотивована. Проте вибивало з колії те, що не завжди були зрозумілі завдання. Деякі взагалі здавалися безглуздими. А ще у нас був дуже крутий курс навчання з американцями – два з половиною місяці. Це і стрільби, і мінування, і топографія, і медицина – настільки все було інтенсивно, що можна було знімати кіно про ” морських котиків”. До речі, саме там нас навчили: кожен солдат має розуміти, як його дії можуть змінити хід війни. Тобто, наприклад, ми йдемо в засідку на колону противника, і тоді противник не отримає зброю – і це матиме такі-то наслідки. А у нас нерідко було так, що йдіть туди-то і спостерігайте, а для чого – невідомо. Такі речі відштовхують від армії.

Хоча насправді, що в горах, що на війні відчуття невідомого та неконтрольованого лоскоче нерви, ти все одно відчуваєш природній страх, коли щось виходить за межі твого контролю. Проте, як не страшно – скучно. От зараз карантин – і я вже три місяці нудьгую та намагаюся ставити собі нові надскладні завдання – і долати їх. Наприклад, нещодавно я взяв участь у змаганнях з гірського бігу. Дистанція 115 км з перепадом висоти понад 8000 метрів – це майже Еверест. Такого роду випробування мене надихають на подальші звершення. Під час бігу на довгі дистанції – мене ніщо не відволікає і є час подумати про бізнес, соціальні проєкти та навіть про дівчат. Я намагаюся працювати з психологом, щоб зрозуміти, чому мені потрібні ці всі ризики. І як визначив для себе – мене це запускає. Коли я ставлю собі нові небезпечні задачі, з’являється якась цінність життя.

Після АТО я довгий час не знав, чим зайнятися. Хотів навіть лишитися на контракті, але армія – це відсутність свободи. Наприклад, я хочу поїхати на якісь змагання – і не можу, бо прив’язаний і треба проходити купу бюрократичних речей, щоб це зробити.

Але зараз мене, як волонтера, періодично запрошують підготувати військових то до змагань на лижах, то ще до чогось – і мені це подобається. Проте у мене є якесь таке відчуття, наче я недовоював. Коли дивлюся на хлопців на візку, чи протезах, думки про те, що я цілий здоровий – не відпускають.

Вдома я шукав себе. Почав ходити на курси по бізнесу – і добре запам’ятав таку штуку, що для того, щоб почати бізнес важливо мати бізнес-ідею. Моєю ідеєю був хостел-автобус. Такий є в Америці, його зроблено на базі шкільного американського автобуса. Розробляв план, але коли порахував бюджет, зрозумів, що це коштує шалених грошей. І саме в цей період я відвідував ще на одні бізнес-курси. Там був викладач з менеджменту, Андрій, якому я розповів, що у мене не виходить поєднати те, що подобається, тобто гори, і заробіток. На що він відповів, що організовує тренінги по лідерству в горах – і можемо спробувати, щоб я був інструктором. Я погодився. Це був чотириденний тренінг, де учасниками були або власники бізнесу, або топ-менеджери. І моїм завданням було створити їм перешкоди – тобто повністю виносити з зони комфорту. Основна ідея в тому, що на роботі все під їхнім контролем, а тут вони не можуть нічого контролювати, і повинні зрозуміти, що робити в такій ситуації. В результаті ми почали працювати з Андрієм разом – організував альпіністську школу, наймали професійних інструкторів – і вони проводили навчання.

У 18 і 19 роках ми здійснили поїздки на Монблан. А потім я вирішив будувати власну справу, створивши свою компанію “Summit Club” . Я не маю офіційного статусу інструктора, для цього потрібно здійснити певну кількість підйомів та пройти школу інструкторів альпінізму за кордоном. Тобто це тривалий та затратний процес. Але я до цього йду. Я професійний спортсмен і раджуся з інструкторами, як краще тренувати людей ,щоб вони досягли своєї вершини.

Є різні класи альпінізму: висотний і технічний. Здебільшого учасники хочуть спробувати “висоту” і подивитися на світ з гори. Тренування на місці – це про фізичну витривалість та відпрацьовування навиків роботи з обладнанням. Щоб підготуватися до сходження на нескладні вершини, достатньо кілька разів на тиждень бігати по пересічній місцевості та робити загальні фізичні вправи. Щоб процес підготовки був цікавішим, ми тренуємося на скеледромі, де навчаємо учасників основних вузлів та технік, які використовуються в альпінізмі. Також зустрічаємося на спільні пробіжки, людей часто потрібно стимулювати та мотивувати, групові тренування цьому допомагають. Перевірено на собі. Плюс кожна туристична мандрівка – це необхідний досвід.

Проте зараз все йде трошки тяжко, альпінізм – це дорогий сегмент. І якогось стабільного прибутку немає, а через вірус я взагалі в мінусі вже декілька місяців. Пів року не плачу за квартиру. Тому думаю над тим, щоб зайнятися ще трекінговими прогулянками, які орієнтовані на більші маси замовників. Нещодавно я зібрав друзів, клієнтів, щоб разом подумати, як збільшити кількість учасників походів та підйомів у гори.

вершину Парашки (гора в Українських Карпатах), – це було важко, але сама ідея дуже сподобалась. Не передати емоції того хлопця на горі – він плакав, бо ніколи в житті не бачив гір. Такі речі дуже підіймають дух. Подивившись на такий результат, я запропонував друзям зібрати гроші – і зробити такий проєкт для ветеранів. І ми зробили благодійний ярмарок, це було минулого року на Водохреще. Ветерани представляли свій бізнес – заробили 25 тис. грн. Організували похід на гору Пікуй (Найвища вершина Львівської області) Тут нам допоміг департамент туризму ЛОДА – заплатили за автобуси. Був один нюанс, який зробив цей підйом ще більше незабутнім: я не міг слідкувати за реєстраційною формою тоді – був у горах, а з хлопців більше ніхто не вмів це робити, і у нас набралося 100 людей. В результаті відбувся масовий підйом на гору ветеранів, їхніх сімей – і це було дуже круто.

А через місяць до нас звернувся один бізнесмен, який теж хотів підняти свого товариша ветерана з інвалідністю на Говерлу. Виявилося, що хлопець, для якого готується сюрприз, нещодавно одружився і ось цей друг хоче подарувати йому таку весільну подорож.

Потім зробили ще один подібний захід – і зрозуміли, що наша ідея цікава і потрібна. До того ж, ми виграли один грант – і на виграні гроші закупили спорядження, в тому числі і хороший візок. Плюс отримали грант на інноваційну ідею. А саме – на “Ветеранс продакшн”, де будемо знімати наші походи, мандри, блоги, онлайн-трансляції, навчання. На отримані кошти закупили обладнання для зйомок.

Під ці всі проєкти ми створили ГО “Veterans go” – це вже добре злагоджена тусовка. Залишилось придумати, як поєднати цікаву нам соціальну роботу і справу, наприклад ті самі активні корпоративи, яка б приносила гроші, щоб було і за що жити, і робити корисне для інших.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться