Співачка Христина Панасюк: “Відправляєш нову пісню хлопцям у ДАП – а вони її вмикають у радіоефір замість переговорів. Командир дуже свариться, але потім дякує…”

Викладачка фортепіано у музичній школі, авторка пісень про війну розповіла про сотні концертів на фронті, про прощання з наймолодшим кіборгом, про відчуття усмішок у темряві, про заховане за колючим дротом море та про перемогу.

***

НІКОЛИ Б НЕ ПОДУМАЛА, ЩО КОЛИСЬ СПІВАТИМУ ПРО СУЧАСНУ ВІЙНУ”

Вже багато років я викладаю фортепіано у музичній школі, також я концертмейстер. Раніше я писала пісні про кохання та на соціальні теми: про діток-сиріт, про онкохворих діток, про ветеранів Другої світової війни… Про те, як важливо інколи просто допомогти тим, кому важко. Я ніколи б не подумала, що колись співатиму про сучасну війну, що буду їздити на війну… Ніколи не могла уявити себе такою, як я зараз є. Але я ні про що не шкодую.

Під час Майдану я не усвідомлювала, що можу бути корисною там, не розуміла, що також можу допомогти – ліками, харчуванням, інформаційно, морально… Тому я просто із завмиранням серця сиділа перед екраном телевізора, дивилася новини і плакала.

Свою першу пісню про війну – “Україно, підіймись з колін!” – я написала після окупації Криму. Війни у нас начебто ще не було. Щось таке незрозуміле починалося – але це ніхто ще не називав війною. А у мене в голові з’явилася пісня про те, що я не хочу, аби гинули солдати…

Першим цю пісню почув мій батько і ми записали відео у парку неподалік від мого будинку. Це було ще дуже непрофесійно, але коли кліп потрапив у соціальну мережу – він розлетівся із такою шаленою швидкістю, що для мене це стало шоком. Після цього мені почали писати люди із проханнями написати пісню про ту чи іншу подію, написати пісню про розвідку, про артилерію, про піхоту… І я завжди намагалася це зробити. Намагалася підтримати.

Пам’ятаю, як я збиралася їхати на фронт у серпні 2014 року. Всю дорогу до Києва мені було дуже страшно і я не могла заспокоїтися. У мене трусилися руки, мурашки бігли по шкірі. Мені здавалося, що на Донеччині у тебе над головою обов’язково мають летіти кулі, що там мене обов’язково мають поранити або вбити… Я не усвідомлювала, що є зелена зона, червона зона, сіра зона, що є місця безпосередньо бойових дій та відносно спокійні місця. Втім, у 2014 році все було розмитим: сьогодні є блокпост, а завтра він вже не наш… Тому, можливо, мої переживання не були даремними. Як би там не було, моя перша поїздка зірвалася. Коли я доїхала до Києва, то дізналася, що волонтери, які нас із Соломією Вітвіцькою мали з собою взяти, везти нас на фронт бояться. У Щасті, куди ми мали їхати, почалися сильні артилерійські обстріли. Та й, відверто кажучи, якщо забрати з авто двох людей з речами та гітарою – туди можна покласти чимало речей та продуктів, на той момент на фронті необхідніших за нашу присутність…

У результаті на фронт я вперше поїхала на початку листопада 2014 року. Організували ту поїздку Соломія Вітвіцька та фонд “Сестри перемоги”. У нас був спільний чат, і коли я почала спілкуватися з цими людьми – зрозуміла, що з ними буде безпечно, адже вони розуміють куди вони їдуть, розуміють, що потрібно. Тому я вже не настільки хвилювалася.

Мій перший концерт відбувся на блокпосту, де стояли Добровольчий Український Корпус та “Кривбас”. Дуже чітко пам’ятаю, як тоді з Донецького аеропорту привезли загиблого хлопчика з позивним Сєвєр (19-річний Сергій Табала загинув 6 листопада 2014 року, – Ред.) . Бійці прощалися з ним пострілами в небо. Це було так важко, так болюче, що й словами не передати. Це був концерт зі сльозами в очах. Коли я дістала свою гітару з теплої машини та почала грати на холоді – зрозуміла, що стрій почав пливти. Звуки були не ті, які мені хотілося б чути. Але я дивилася в очі людей, що мене слухали, і розуміла: їм байдуже, яка музика. Важливо для них було те, що я хотіла донести. Ці погляди – до мурашок…

Другий концерт був для бійців 72 бригади у Волновасі, де до нас приєдналися Андрій Лірник і гурт Ot Vinta. Було цікаво поспілкуватися з військовими, доторкнутися до того, що відбувається на фронті. Після того концерту до мене підійшов хлопчинка і запитав чи це я написала пісню “Присягу двічі не дають”. А потім він попросив мене її зіграти. Я грала, присівши на коліно біля БТР, і це був дуже важливий момент. Момент, коли ти розумієш, що важливий, що твої пісні важливі.

Ти пишеш нову пісню, відправляєш її хлопцям, які у Донецькому аеропорту. Відправляєш дуже маленьким файлом – щоб їм вистачило інтернету цей файл завантажити. І вони цю пісню вмикають у радіоефір, замість переговорів. Командир приходить і дуже свариться на них за це… Але потім дякує. Каже, що пісня дуже зворушлива, і що дуже важливо було почути її саме тоді…

Не знаю, скільки концертів було для бійців. 400, 500, 1000?.. У мене колись був відлік по поїздках. “АТО 1”, “АТО 2”, “АТО 3” – такі назви мали папки на ноутбуці, у які я скидала фотографії після перших поїздок у 2014 році. Але потім все перемішалося, перекрутилося, і це вже нереально порахувати. Ти тільки-но повернулася – але знову їдеш на фронт, їдеш у якісь госпіталі, їдеш на полігони… Але на фронт я їздила приблизно раз на місяць, і це вже сьомий рік. Зараз їжджу рідше, ніж хотілося б, але щоразу намагаюся викластися максимально. За поїздку буває коли декілька концертів, коли десять, коли двадцять… Мій особистий рекорд – 27 концертів поспіль. Після цього я ледве дихала. Вже сіла у потяг: “Нарешті відпочину, їду додому!” І тут до тебе підсідають правосєки: “О, Христя, привіт, розчохляй гітару!”..

Це вже викликає нервовий сміх, але ти, звичайно ж, дістаєш гітару. Тому що це для тебе важливо. Люди, які тебе хочуть почути, для тебе важливі.

Мабуть, мрія будь-якого артиста, будь-якого музиканта – це збирати стадіони, щоб тебе чула величезна кількість людей. Але у певні моменти життя розумієш, що жоден стадіон не зрівняється з бліндажем. Або із палатою шпиталю, у якій лежать два-три бійці. Вони чекають, що ти їм заспіваєш. І вони тобі вдячні за те, що тобі не байдуже…

Взимку 2015 року після трагічних подій у ДАП я приїхала у Київський шпиталь, і мені дозволили пройтися палатами у відділенні травматології. У одній з палат я почала співати свою першу пісню – “Україно, підіймись з колін” – і побачила, що один з бійців напружився. Дуже напружився. Я подумала, що йому, мабуть, важко це слухати і вирішила, що не буду більше грати – заспіваю зараз щось нейтральне, подякую хлопцям і піду собі… Але коли я доспівала пісню, він сказав: “Это было круче, чем оригинал!” Потім волонтери йому пояснили, що я і є оригінал (сміється).

У Майорську якось був концерт для бійців 128 бригади, такий домашній-домашній: бійці готували вечерю, і хтось чистив картоплю, хтось нарізав м’ясо. Я грала і свої пісні, і пісні інших виконавців, і народні – все, що просили заграти. І тут один хлопчина запитує: “А ви можете зіграти пісню Христини Панасюк “Білі лебеді?” Можу, кажу, це ж я… “А що ви тут робите?!”

… Або концерти для морської піхоти у Водяному та у Широкиному. Це були РОПи, темна ніч, після 9-10 вечора – і це рятувало нас від ворогів. Відстань до них була зовсім маленькою і я чудово розуміла, що є певні ризики. Але ми все ж таки поставили колонку, мікрофон… Концерт проходив у темряві, але я відчувала посмішки. Енергія передавалася потужними хвилями.

Дуже поєднуються між собою біль, війна, кров, вогонь і якісь емоції тепла та позитиву. Те, що не мало б поєднатися ніколи, – поєднується…

Моє улюблене місце на Донбасі – це, мабуть, Карлівка, бо вона асоціюється у мене з волонтерством, добром, людяністю. Звісно, там змінюються і ротації лікарів, і ротації воїнів – але є там Домік, куди хочеться приїжджати, і люди, які стали рідними. Також люблю Авдіївку – місце сили, місце енергії. “Дев’ятина” для багатьох особлива. Часто я згадую наші посиденьки там з дівчатами – і з Юлією Кузьменко, і з Іриною Глуховою, коли вони приїжджали туди у волонтерських справах, а я – з концертами.

Також я дуже люблю море… Море у Широкиному заховане за колючим дротом. Це так жорстоко, так важко. Але воно там таке особливе, і так хоче свободи… Це уособлення того, що відбувається з нами усіма: море хоче свободи, Україна хоче свободи. І вона у всіх нас неодмінно буде.

Те, що мені пишуть бійці, надихає мене. А коли погано – не дає впасти. Кілька разів мені приходили повідомлення від людей, які хотіли покінчити з собою, але почули мою пісню – і зрозуміли, що потрібно жити. І заради тих, хто поруч. І заради тих, кого вже немає.

…Я і далі викладаю фортепіано у музичній школі, а також граю на фортепіано для учнів духового відділу та для учнів, які грають на ударних інструментах. Мені подобається моя робота, я йду туди з задоволенням, мені там комфортно та радісно.

… Думаю, що війна відкриває у кожній людині її найкращі сторони. Війна, особисто у моєму баченні та розумінні – це боротьба за справедливість, це милосердя. Ця війна нас усіх змінила, усім дала певні уроки. Мене вона зробила трішечки сильнішою.

Про що я мрію? Про собаку! Дуже хочу мати власну собаку, але розумію, що для цього спочатку потрібно завести власне житло, якого у мене немає. Але мрія є – і я вірю, що колись вона збудеться. Хотілося б жити у будиночку біля озера. Чи біля моря – головне, щоб вода була… Обожнюю дивитися на воду, вона мене надихає.

А ще я мрію про перемогу. Впевнена, що з нашими людьми, з нашими силами, з нашою незламністю, вона буде скоро. Пісня про перемогу у мене вже є. Я часто пишу пісні наперед.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться