Справа командира 37-го батальйону Лановенка (Морпіха): що відбувалося в підрозділі до арешту

Офіцера затримали нібито за завдавання тілесних уражень бійцю, який перебував на позиції під дією наркотичних речовин, що сам і підтвердив згодом. Однак із вечора суботи Павло Лановенко, позивний Морпіх, ув’язнений на гауптвахті в Краматорську.

Про нього і про те, що відбувалося у підрозділі минулого тижня, “Цензору” розказали зовсім різні люди – від дружини до першого комбата підрозділу.

Звістка, що командира батальйону затримали після допиту і заарештували, приголомшила всіх, хто його знає. Новина миттєво поширилася соціальними мережами. Зрозуміти, чому це сталося, було важко, спільні знайомі не могли достеменно щось пояснити. Чесно кажучи, я набрала телефонний номер Павла, не сподіваючись на відповідь. І коли почула його відповідь “Доброго вечора, Віолетто”, здивувалася і зраділа. Нашу коротку розмову було опубліковано того ж вечора. Нагадую, що саме мені розповів комбат.

Ця історія почалася минулого тижня. На одній з позицій на околиці Донецька, де зараз перебуває 37-ий батальйон, Морпіх побачив бійця в неадекватному стані. Зрозуміло, командир обурився цим фактом, почав розпитувати бійця, що саме він вживав. Той не приховував, що приймав наркотичні речовини. Після розмови з бійцем на підвищених тонах Морпіх продовжив оглядати позицію. Наступного дня йому доповіли, що той боєць погано почувається. Його відправили в лікарню Авдіївки, звідки його відправили у військовий шпиталь. Там виявили, що у нього відбита селезінка. І він заявив, що це його побив комбат. Підключилися ДБР та прокуратура…

“Сьогодні мене в телефонному режимі викликали в ДБР в Краматорськ, – розказав Морпіх телефоном в суботу. – Я приїхав сам. За мною нікого не посилали. Після розмови зі слідчими ДБР я сам поїхав у суд – мені повідомили, що відбудеться засідання. І я на нього прибув. Воно було нетривалим. Свідки, яких питали про все, що сталося, не бачили нашої розмови на позиції. Вони так і сказали, що не бачили ніякого побиття. І мені, людині, яка добровільно прибула на суд, дала свідчення, винесли рішення: 30 діб арешту. Бо, мовляв, я можу втікти. Скажу більше. На батальйон вже декілька діб помітно тиснуть. Приїжджали з Києва і питали не про ситуацію, яка стала приводом для справи, а про мене особисто: на чому їжджу, з ким, де живу…”

Активісти, волонтери, друзі Морпіха кинули клич, знайшли адвоката, який відразу включився в роботу. Але він не відразу отримав всі належні документи. З’явилася інформація, що у вівторок, тобто сьогодні, вже має відбутися розгляд апеляції щодо обрання запобіжного заходу стосовно Павла Лановенка. Але є побоювання, що це засідання буде перенесено на іншу дату. А близькість святкових днів та оголошеного локдауну можуть значно віддалити розгляд апеляції. І це страшенно бентежить.

Крім того, в понеділок зранку з’явилася чутка, що “побитий постраждалий” боєць… помер. Але це неправда. Він у Дніпрі, куди його відправили з мобільного шпиталю Покровська.

Буквально після нашої розмови телефон у Павла забрали, а самого його ув’язнили. В соціальних мережах почалася хвиля підтримки комбата, обговорення того, як потрібно поводитися з бійцями, які вживають безпосередньо під час служби, чи можливо їх звільнити. Почали писати і ті, хто вважають Павла Лановенка негідним офіцером, винним у тому, що сталося. Ці ж люди несподівано знайшли корупційну складову в житті Морпіха. Мовляв, його дружина – донька комбрига бригади, до складу якої входить 37-й батальйон. Подзвонивши Катерині Лановенко, я відразу спитала її про це. Жінка гірко розсміялася:

-Та я за ці дні стільки всього про себе начиталася в коментарях, – каже Катя. – Комбрига до цього дня жодного разу не бачила. Після затримання Паші він мені зателефонував. Це вперше ми і поспілкувалися. Він мене намагався заспокоїти, пояснити ситуацію, попросив не реагувати на жорсткі образливі коментарі. Сказав, що зробить все, аби розібратися в ситуації і звільнити Пашу з-під варти. А тато у мене свій є. Він ніколи не служив в армії.

-Від дружини іншого військовослужбовця у Донському, де знаходиться ППД батальйону. Вона мені подзвонила: “Як же так, що Павла закрили?” Я не зрозуміла: “Як це закрили? Куди?” “Так ти нічого не знаєш?” – здивувалася вона. І розказала мені, що відбувається в Краматорську.

Коли ви говорили з чоловіком перед цим?

-Ми частіше переписувалися, бо говорити йому часто було незручно. Але ми розмовляли з ним напередодні, в п’ятницю. Він мені нічого не сказав, про те, що робиться в підрозділі. Цим намагався мене не нагружати.

-У січні буде п’ять років. Познайомилися, коли він був ще солдатом. Але вже після його поранень. У нього ж уламки по всьому тілу. Поперек було розірвано… В обличчі залишився метал – як камінці під пальцями.

Я просила чоловіка вже покинути службу, жити, як звичайні люди, дітей народжувати. Але він отримав звання, його нагородили, і він не зміг покинути справу, якою живе. Теперішній контракт у нього закінчується у травні наступного року. Весь цей час я переживала за чоловіка, бо він, відчуваючи відповідальність за батальйон, останнім часом майже не спить, у нього почалися проблеми із тиском. Буквально пару днів тому лікарі вводили йому ліки, аби нормалізувати тиск. Місце дислокації таке, що потребує його постійної уваги. Тому він не мав навіть змоги на пару днів звернутися в шпиталь пролікуватися.

В центрі стоять два комбати батальйону – перший і теперішній

37-ий батальйон “Запоріжжя” було засновано 4 вересня 2014 року. Його командиром став майор запасу Олександр Лобас. Підрозділ на початках складався із добровольців. Після бойової підготовки він вирушив в Донецьку область, перші бої прийняв біля Донецького аеропорту. Бійці підрозділу відзначилися у боях під Дебальцевим, на околицях Маріуполя.

-Раніше я з Павлом Лановенком знайомий не був, – говорить Народний герой України, депутат Запорізької міської ради, підполковник Олександр Лобас. – Але після його призначення комбатом батальйону, яким свого часу керував я, ми познайомилися. Я приїхав до нього разом з іншими побратимами. Якийсь час придивлявся до цього молодого офіцера, який до війни не служив в армії, і він все більше мені подобався. Він вміє ухвалювати рішення і брати на себе відповідальність. На це здатні далеко не всі. Крім того, я бачив, що у нього всюди порядок. Він слідкує, щоб бійцям було де помитися, щоб їх смачно годували.

Коли батальйон зайшов на лінію вогню, я також приїхав до Павла. Декілька днів провів у підрозділі. Ми ходили на позиції. І я був вражений тим, як працювали бійці, як командир продумав нові позиції. Вони стільки прокапали, в такі місця! Оце справжня робота на війні.

Роззнайомившись із Павлом, переконавшись в тому, що він гідно продовжує започатковані традиції, що під його керівництвом залишаються служити бійці, які прийшли ще у 2014 році і поважають його, я передав йому реліквію нашого батальйону. У 2015 році після нашого виходу з-під Широкиного на полігон представники Запорізького козацтва прийняли особовий склад до лав козаків, а мені вручили шаблю на знак того, що батальйон – козацький. От її я передав Павлу, аби він продовжував започатковані ще тоді традиції.

Щодо цієї ситуації… Скажу так. Армія стала заручницею військкоматів, які набирають на контракт часто-густо пияків та наркоманів, не роблячи відбір. І звільнити їх потім, упіймавши на гарячому, не так просто, як може здатися. Це ціла процедура. Потрібно встановити причинно-наслідкові процеси того, що сталося. І якщо той боєць справді був на передовій в наркотичному стані, він наражав на небезпеку тих, хто поряд. Сподіваюся, уже найближчим часом в ситуації розберуться об’єктивно та неупереджено.

-Я ще влітку познайомився з Павлом Петровичем, коли малював мурали в Авдіївці, – розповідає киянин. – Йому так сподобалися мої роботи, що він запропонував зробити мурали у нього в Донському, пункті постійної дислокації. Там залишалося зовсім небагато бійців – бо підрозділ вже був на першій лінії війни. Було видно, що вони раділи відсутності командира і їх дуже напружила моя присутність. Знаєте ж, завжди є частина колективу, яка вічно невдоволена керівництвом. І як тільки є можливість – відразу все порушує. 

Минулої п’ятниці боєць 37-го батальйону забрав мене в Авдіївці і відвіз до свого командира. Я за день зробив два малюнки, про які ми також домовилися.


 Ці малюнки мураліст зробив у штабі 37-го батальйону

Потім спілкувався з бійцями, вони показували мені, як живуть. І мене це все вражало. Бо всюди було чисто, впорядковано. Але відчувалася напруга. Я почув краєм вуха розмови про те, що приїздили столичні прокурори, щось перевіряли, розслідували. Павло мені сказав: не знаю, що вони від мене хочуть. Але служба ішла своєю чергою. Всі поводилися досить спокійно. Павло похвалився мені своєю банею, запропонував відвідати її. Мені незручно було погоджуватися, але він так гостинно себе поводив, що і відмовити я не зміг. Ми з ще одним волонтером гарно попарилися. І коли вийшли із бані, виявилося, що майже всі роз’їхалися. Нам пояснили, що з’явилися термінові справи. Мене відвезли у Авдіївку, а наступного дня я читаю новини, що Павла затримали, арештували…

Портрет Павла Андрій Пальваль намалював у подарунок на день народження комбата

Для мене це страшенна дивина. Бо я бачив, як він спілкується з підлеглими, як поводиться, як переживає, щоб було належне забезпечення, техніка їздила. Він справжній командир, який піклується насамперед про своїх підлеглих.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться