Українські ковідні реанімації: погляд ізсередини

За недавно оприлюдненими даними Національної академії наук, в Україні за період пандемії коронавірусу з усіх пацієнтів, що були на штучній вентиляції легень (ШВЛ), – а це близько десяти тисяч хворих! – померло 88%.

Aquila non captat muscas.

 ШВЛ – це давній метод, що базується на встановленні спеціальної трубки в трахею пацієнта ( процедура називається інтубацією трахеї) з подальшою програмованою апаратною примусовою вентиляцією легень і є по своїй суті найскладнішим, найдорожчим і останнім з можливих методів для врятування людського життя ( маскова киснева терапія, а також стрімова сьогодні в media CPAP терапія – є помічними, але відносно нескладними, рутинними попередниками ШВЛ). Кількома тижнями раніше було опубліковане когортне дослідження кількох європейських країн, яке включало в себе понад дві тисячі клінічних випадків пацієнтів з коронавірусом, пролікованих тим же методом ШВЛ в реанімаціях Бельгії, Великої Британії, Франції та ще кількох європейських державах. Смертність там становила від 36,1% до 65,0%. Тобто, йдучи від зворотного, на одного українського пацієнта, що вижив на ШВЛ, припадає приблизно 5 таких же пацієнтів в Європі. Це означає, що на останньому рубежі боротьби за життя пацієнта українська медицина однозначно і суттєво поступається європейській.

Якби її рівень був хоча б трохи співставним з європейським, то на сьогодні з тих понад 32 тисяч померлих за один рік від коронавірусу приблизно половина пацієнтів могла б мати хай і незначні, але шанси на виживання. Тобто, за рік пандемії в Україні лікування covid-них критичних пацієнтів методом ШВЛ, але проведене на сучасному європейському рівні, могло б дати шанси зберегти життя приблизно стільком пацієнтам, скільки загинуло за 7 років війни на Сході! Причин такої невідповідності в нашій медицині до європейської багато: це насамперед низька якість державної підготовки лікарів та сестер, принципово неправильна кадрова комплектація реанімацій, повна відсутність в Україні типових комплексів реанімацій, спроєктованих та побудованих за світовими стандартами; примітивний, недорогий, убогий персональний для кожного хворого комплект лікувального та моніторного обладнання; за деяким винятком, практично тотальна відсутність газоаналізаторів, – приладів, що показують якісний та кількісний склад газів крові, без яких лікування важких, реанімаційних, covid-них хворих схоже на їзду автомобіля без руля; відсутність у штаті реанімацій респіраторного терапевта ( в цивілізованих державах ця професія існує вже багато десятиліть, а переважна більшість наших лікарів навіть не знає про що йдеться), відсутність дієтолога – нутриціолога та фармацевта – все це вказує насамперед зовсім не на недоліки в роботі наприклад МОЗ, міністра охорони здоров’я чи окремих функціонерів, а на відсутність упродовж десятиліть будь-якої на державному рівні зацікавленості в розвитку, як медицини взагалі, так і її важливого підрозділу – інтенсивної терапії, яка може проводитися на високому рівні лише в реанімаційних відділеннях. Крім того важливу роль відіграє несвідоме, але системне, постійне, планомірне пониження державою продуктивності праці лікарів – реаніматологів через надмірну, по висхідній наростаючу заангажованість останніх в діях, які не мають відношення ні до хворих, ні до медицини, а саме: замість зосередити всі зусилля реаніматологів на лікуванні помираючих, але ще здатних вижити пацієнтів, лікарі поставлені в умови ділити ці зусилля з розгрібанням стосів паперової та електронної документації, яку необхідно заповнювати. В такий спосіб держава прирікає лікарів на танталові муки. І це в час пандемії!

А тепер спробуємо крок за кроком проаналізувати всі ці реальні чи віртуальні причини, які привели до того, що багато наших громадян, які могли б бути серед нас, померли від коронавірусу.

Як правильно свого часу зазначав класик, – кадри вирішують все. І це дійсно Класика. Кадри. В Україні, щоб отримати кваліфікацію анестезіолога після шестирічного навчання в медичному університеті, потрібно ще 2 роки навчатися в інтернатурі. В африканських та азійських країнах, навіть бідних, – ще 3 роки, в США – 4, Канаді – 5, Польщі – 6, Великобританії – 7. Сьогодні Україна на думку світових та й українських економістів по валовому доходу на душу населення є найубогішою країною Європи і, певно тому дозволити собі навчати анестезіолога 3- 4- 5- 6- 7 років не має змоги. Базові теоретичні знання та базову практичну підготовку вони отримують непогану, а все решту, тобто те, що базується на сучасному обладнанні, якого в нас нема, а в європейських заможних державах вже 20-30 і більше років функціонує, – вони навчитися не можуть та й не мають особливої потреби в тому, бо: нема обладнання – нема технологій, нема технологій – нема результату. Тобто він є: половина всіх загиблих від коронавірусу, а це приблизно 10-15 тисяч могли б краще поборотися за своє життя і можливо отримати шанси на виживання. Але українська медицина не дала їм цього шансу. Зверніть увагу – не лікарі не дали, а держава не дала! Можна немало навести думок, що було б, якби було… Візьмімо наприклад якийсь рутинний епізод підготовки нашого інтерна – реаніматолога: для чого довго і наполегливо навчатися інтернові коригувати якусь там кислотно- лужну рівновагу (КЛР) та газовий склад крові критичного коронавірусного хворого на ШВЛ, якщо газоаналізатори крові ( прилади, якими широко користуються у всіх реанімаціях світу десь із середини минулого століття) можуть бути лише в окремих крупних медичних закладах і використовуватися там можуть не регулярно ( дорого!), а лише, епізодично? Про ковідні лікарні районного масштабу, де в ковідних реанімаціях лікується дуже багато пацієнтів, я вже й не говорю: газоаналізаторів там нема, ніколи не було, і при такім ставленні до здоров’я людини ніколи не буде. Але, якщо не провести правильну корекцію КЛР, а без газоаналізаторів її не проведеш, – то перелік ліків, введених хворому, задіяних смартових дихальних апаратів, допоміжного обладнання, моніторів, лабораторної діагностики, комп’ютерної томографії, перелік праці лікарів та сестер, консультацій висококваліфікованих експертів і т.д. і т.п. – не має ніякого сенсу: людський організм може існувати лише у вузькому діапазоні КЛР, тривалий вихід за межі якого – це завжди невідворотна смерть. Завжди. Без винятків. І всюди. Тому чи можна в районному центрі грамотно лікувати помираючого, але не без шансів на життя коронавірусного пацієнта без знання його КЛР? Грамотно – ні, а навмання – будь ласка. Якщо західний анестезіолог, покладаючись на сучасні технології та обладнання, докладаючи всіх зусиль і не досягає позитивного результату, то він хоча б намагався це зробити. І наш би намагався, якби мав чим. А так – не намагається: просто вставивши інтубаційну трубку в трахею критичного covid-ного хворого і під’єднавши його до дихального апарату, ми його врятувати не можемо ( бо при такім лікуванні наші хворі майже всі гинуть), а вони – можуть. В розпорядженні європейських реаніматологів таких простіших-складніших, більших-менших, малодоступних чи недоступних технологій, як технологія корекції КЛР, є немало і вони, якби були доступні нам, то могли б врятувати немало життів. А так, маємо те, що маємо.

P.S. Свого часу мав можливість спостерігати за клінічною практичною підготовкою канадських лікарів – інтернів–анестезіологів 5-го року навчання: кожен з них освоював спеціальну апаратну методику, що могла б сьогодні бути у пригоді при лікуванні ковідних хворих. Могла б, але у нас не буде, бо сьогодні ні один з приблизно тисячі івано-франківських анестезіологів не вміє робити те, що робили канадські інтерни ще майже 25 років тому. Наших, івано-франківських, як і всіх решту українських цього не вчили. І не могли вчити, бо як тоді не було обладнання, так його нема і сьогодні.

Але річ не лише в недостатній лікарській підготовці чи технологічній відсталості лікарів. Зовсім не краща справа з підготовкою сестер для реанімацій.

Підготовки реанімаційних сестер, як такої в принципі не існує. Бо як інакше можна пояснити те, що відразу, в перший же день після закінчення медичного коледжу, сестра, яка ні однієї хвилини до цього ніде не працювала, має право приступити до роботи в реанімаційному відділенні, не маючи абсолютно ніякого ні досвіду, ні кваліфікації. З одного боку, це надважкі, помираючі хворі, яким треба рятувати життя, а з другого боку – молода сестра, повний профан, яка сама по собі може і без будь-яких хвороб бути великою небезпекою не лише для здоров’я, але і для життя пацієнта. В цивілізованих країнах ні про яку роботу сестри в реанімації без спеціальної ліцензії чи диплому й мови бути не може. Реанімаційна сестра в них – це зовсім інший рівень підготовки, зовсім інша заробітна плата, завжди висока кваліфікація та серйозний досвід. Тобто, потрібно багато-багато вчитися поза курсом загальної сестринської підготовки і лише потім можна одержати право на працю в реанімації. Система ж, яка дозволяє ставити неофітів без всіляких ліцензій, кваліфікацій та досвіду до виконання обов’язків, є продуктом або повної некомпетентності керівних органів, які й донині не розуміють, що з загальною сестринською підготовкою не можна допускати сестер до реанімаційних хворих, або невисокою ціною людського життя в очах влади, або браком коштів на академічну підготовку сестер. А може і все разом взяте. Підготовка сестер в стилі, як поляки кажуть, ,,uchyl Martin Martina “, тобто, коли одна сестра вчить другу, це, хоч і дешево, але кустарно і не робить честі ні владі, ні лікарям, ні нашій державі. З часом наші реанімаційні сестри звичайно ж проходять підготовку на різних курсах вдосконалення, вчаться на цих курсах, отримують кваліфікаційні категорії і… зникають, полишаючи своє місце наступним неофітам. Оскільки робота сестри в реанімації дуже важка, нервова та виснажлива, тому її швидше – пізніше практично всі сестри покидають, переходячи в інші відділи, де робота значно легша, а оплата та ж або майже та ж. В час пандемії навіть доплата до 300% це нуль при порівнянні з американською ковідною сестрою, яка залежно від штату може отримувати 5-8-10 тисяч доларів за тиждень.

З початком пандемії, усвідомивши, що з наявною матеріально-технічною базою українських реанімацій годі і думати про хоча б якийсь мінімально пристойний рівень лікування, як місцева влада, так і приватні структури та держава істотно почали збільшувати кількість дихальних апаратів в реанімаціях. Звичайно, що це не топові виробники, а деякі взагалі малопридатні до експлуатації, але ,, дарованому коневі в зуби не дивляться” або, як кажуть закарпатці – коли мусиш, то і камінь вкусиш. Ці поставки дали можливість реанімаціям не бути нахабно нокаутованими пандемією і зберегти своє лице перед людьми. А що собою представляла в доковідний період середньостатистична українська реанімація? Це кілька кімнат в завжди пристосованих приміщеннях (про існуючі багато десятків років в цивілізованому світі типові, десятки разів вдосконалені проєкти реанімацій, які значно полегшують роботу з пацієнтом і впливають на результат ніхто навіть не заїкається – дорого!), це приблизно 0.5, або трохи більше чи трохи менше переважно нескладного дихального апарату на пацієнта (державні медичні мужі і дотепер не розуміють, що в реанімації може бути рівно стільки хворих, і ні на одного більше, скільки є комплектів обладнання, основним з яких є вентилятор), в такій ж пропорції монітори маловідомих виробників невисокої якості, тумбочка, ліжко, яке набагато краще, ніж в інших відділеннях, але часто-густо недостатньо придатне для екстреної роботи з пацієнтом, пара автоматичних шприців, підведений кисень та й в принципі все. Недорого, але для телебачення особливо з хворим в кадрі гарненька картинка виходить, а те, що таке ж, але нафаршироване різними віджетами та допоміжним обладнанням, сконструйоване та інженерно змонтоване кращими світовими фірмами ліжко -місце на заході коштує 50-100 тисяч доларів, – то хто про це знає? А з тих, хто знає, хто скаже?

Матеріально – технічна допотопність наших реанімацій виникла не раптово і не спонтанно. З першого дня існування держави Україна ця допотопність просто ніяку владу ніколи і ніяк не цікавила. Влада правильно зорієнтувалася і зрозуміла, що коли якихось кілька кімнат об’єднати в одну структуру, покласти туди сякі – такі ліжка, додати 2- 3 дихальні апарати, стільки ж застарілих моніторів, перед тим звичайно зробивши ремонт, то можна ці кімнати назвати ,,Реанімація” ( назва частково перегукується з європейськими аналогами), а далі не забути вивісити відповідну табличку і обов’язково запросити телебачення. І на цьому все. Ми нічим не гірші від інших. Ми – Європа. Але розуміння того, що це надзвичайно дорогі для утримання і функціонування структури (якщо ми хочемо лікувати на пристойному рівні!), – тоді звичайно не було. Нема і зараз. А в подальшому стало ще гірше: зовсім не приділяючи уваги реанімаціям, дбаючи лише про те, щоб вони були хоча б на плаву, замість нарощувати потенціал реанімацій, влада, явно не переймаючись проблемою, більше десяти років назад, зібравши начальників обласних управлінь охорони здоров’я, в УСНОМУ ПОРЯДКУ (бо у вигляді міністерського наказу це зробити не можна! – у світі засміють!) міністр охорони здоров’я розпорядився перетворити українські реанімації на своєрідні клоаки, наказавши на обласному рівні всім видати накази, згідно яких пацієнти, які лікують в лікарні наприклад захворювання очей чи виразку шлунку, але дістають алкогольний делірій чи якийсь інший психоз – повинні бути госпіталізовані в реанімацію. З свого життєвого досвіду кожен з нас знає, що розумові розлади бувають різні. Зокрема і такі, коли вся чергова зміна ( а це переважно жінки) змушена захищати хворих, себе, або рятуватися втечею від буйно помішаних.

Втекти не завжди вдається, бувають побої, бувають і серйозні пошкодження у персоналу, що потребують навіть госпіталізації. Правда ніколи не буває пошкоджень у авторів цієї, висловлюючись дипломатично, немудрої ініціативи, а простіше дурні. Виникає закономірне питання: де око, де виразка шлунку, – а де covid-ні хворі, вентильовані дихальними апаратами? І при чому тут буйно помішані з їх потенційною загрозою активно ,,втрутитися” в лікувальний процес реанімаційних хворих. І скільки ще міністрів охорони здоров’я, чи як зараз прийнято говорити, креативних менеджерів має помінятися аби зрозуміти, що в одному відділенні, в одній палаті не можна лікувати з одного боку – нерозумну хвору голову, а з другого боку – вентилювати дихальним апаратом пацієнта, помираючого від коронавірусу?

Але якби все на цьому й стало, то ще було б непогано. Приблизно в той же час якийсь черговий міністр, явно не сам, прийшов до думки, що українцям в принципі ніяких реанімацій і не треба. Обійдуться і так. Але в голос це сказати – з пресою, телебаченням, як вони завжди люблять, – чомусь не захотіли. Мабуть незручно. Тихенько, зберігаючи на дверях написи ,,Реанімація,” перетворили їх з ,,Відділень анестезіології та інтенсивної терапії” на ,,Відділення анестезіології з ПАЛАТАМИ інтенсивної терапії “. Ви спитаєте яка різниця? Різниця є і велика. Палата інтенсивної терапії може бути і в шкірно-венерологічній лікарні, і в гастроентерологічному відділенні і в хірургії. Палата і є палата. І не більше. Просто, напевно, інтенсивніше лікують, як в інших палатах. А якщо кілька палат об’єднати, – то будуть ,,палати”. А на палати багато тратитися не треба: ні дорогих тобі дихальних апаратів, ні накручених моніторів, ні сучасних кисневих проводів, ні компресорних станцій, ні портативних рентген-апаратів, ні реанімаційних спеціальних ліжок ( готельні багатократно дешевші), ні ліків ( в доковідний період 7 гривень/день на хворого не можна вважати за ліки), ні потрібної кількості сестер і т.д. і т.п. – нічого цього не треба! Це ж всього- на-всього палати, а не відділення! А в палатах, на відміну від відділення, на думку держави, робота лікаря не може бути напруженою. Вона чимось, як вважала влада, нагадує розмірену, спокійну, планову роботу, як наприклад у відділенні фізіотерапії чи в масажному кабінеті. А оскільки робота в ПАЛАТАХ, на відміну від ВІДДІЛЕНЬ інтенсивної терапії, вважається напрочуд спокійною, монотонною, нерви зберігаючою, то під час виходу на пенсію людям, які ще працювали у ВІДДІЛЕННЯХ рахують рік за два, а всім решті ( я маю на увазі тих, хто тільки в палатах) – рік за рік. Бачачи в лікарні напис на дверях ,,Реанімація’’ – не вірте своїм очам: це просто ПАЛАТИ. І по духу і по суті. Хто там був і вижив, той підтвердить. ,, Реанімаціями” вони могли б бути, якби кожна чергова влада хоч трішечки цікавилася медициною. А так не чекайте якогось чуда від лікарів.

Розумію, що неетично в цей важкий час про це згадувати, але розділяю думку багатьох лікарів, що якби не COVID-19 з його актуалізацією питання медичної допомоги хворим співвітчизникам, то медицину в цій державі добили би до ручки.

Інтер’єр та начинка реанімацій в Україні може бути дуже і дуже відмінною одна від іншої. Там, де місцева влада роками постійно дбала про медицину, включаючи реанімації, там відділення, хоч і пристосовані, але мають пристойний вигляд, а деякі навіть не гірший, ніж їхні європейські аналоги. А там, де населенню однаково, то й владі однаково: бачимо ще радянські інтер’єри 60-70-х років минулого століття, або і навіть ще небіжки Австрії палати. Ну і відповідну інтер’єру інфраструктуру. Сьогодні covid-ні реанімації для народу України важливі, як ніколи . Коли уколи та вливання вже не допомагають, коли через різні маскові методики насичення крові киснем, включаючи найскладніші не усувається відчуття тяжкого перманентно наростаючого удушшя, коли поступово від нестачі кисню потьмарюється свідомість – єдине, що може дати хворому шанс вижити – це ШВЛ. Звичайно ШВЛ, як метод, при належному проведенні може дати шанс врятувати життя пацієнтові. Якщо ШВЛ проводити так як треба, а не так, як нам дозволяє рівень медицини на Україні, то це дуже складний і дорогий метод лікування важкої гострої дихальної недостатності, яка виникає під час багатьох різних захворювань, включаючи і COVID-19 .

Грамотне ж і на рівні лікування цієї дихальної недостатності вже десятки років неможливе в цивілізованому світі без такої медичної спеціальності, як респіраторний терапевт, якої в Україні і до сьогодні, на жаль, нема. І що ще гірше – навіть не планується. В цивілізованому світі програма ШВЛ розробляється респіраторним терапевтом на основі системного, періодичного проведення газового аналізу крові шляхом тривалих, нерідко ризикованих для життя хворого, кропітких, індивідуальних для кожного пацієнта підборів параметрів вентиляції легень (надмірно популярна в медичних та парамедичних колах ,,сатурація” добре виконує свою роль в нескладних пацієнтів, але є абсолютно непридатною для лікування критичних коронавірусних хворих: ,, lousy surrogate of pulmonary wellbeing”, як пишуть американці, що в літературному перекладі означає невисоку цінність сатурації ). При вдалому підборі параметрів ШВЛ у хворого може зявитися дорогоцінний для уражених хворобою легень шанс, щоб виграти час і поступово відновитися в умовах жорстокої нестачі кисню. В Україні лікарі рідко переводять хворих на ШВЛ, бо зі свого гіркого однорічного досвіду лікування хворих з COVID-19 знають, що практично всі наші переведені на ШВЛ пацієнти помирають. Тому в нас методом ШВЛ лікуються, як виняток, а в Європі 56% всіх хворих, що лікуються в реанімаціях, перебувають на ШВЛ, і з них, нагадую, десь половина виживає. Причини такого відставання, як вже згадувалося, з’явилися не сьогодні, не вчора і не позавчора. Я б навіть не назвав це проблемою нинішнього уряду чи кількох попередніх. Це проблема багаторічного, довготривалого державного концептуально – некоректного розуміння, що це таке – реанімація, які завдання вона повинна виконувати, хто це повинен робити і яка ціна питання. Кожну чергову владу медицина мало що цікавила, якщо цікавила взагалі. Тому і результати такі.

Якби якийсь чарівник махнув чарівною паличкою, і в нас раптом з’явилося все, що є в реанімаціях Німеччини чи Франції, то це не мало би кардинального впливу на виживання вентильованих ШВЛ covid-них хворих. Цього замало. Попри правильне медикаментозне лікування, попри найкраще обладнані реанімації величезне значення має людський фактор, а саме кількість та якість вкладеної в пацієнта праці. А з цим набагато гірше, хоча здавалося б, що чого-чого, але нестачі в лікарських та сестринських кадрах у нас нема ( всі, хто отримав медичну освіту в СРСР знав, як Отче Наш, що кожен другий у світі інженер – радянський, а кожен третій у світі лікар – радянський!). Але який би план лікування ковідного пацієнта, який знаходиться на ШВЛ не призначив лікар, виконувати його буде сестра. Сьогодні на одну сестру в ковідній реанімації може припадати по 5-7 хворих. Візьмімо крайній варіант: нехай 7 хворих на одну сестру. А чи знаєте ви, скільки на 7 ковідних реанімаційних хворих припадає сестер в не найбагатшій, але і не найбіднішій країні світу в Бельгії? Тримайтеся за стільці: 21 сестра!!! Правда, може бути і лише 14 сестер! А в бідніших країна – і взагалі лише 7. Отже в нас – 1 сестра на 7 хворих, а в них – 21 сестра. Мені зрозуміло, що подавати цю інформацію на непідготовлену аудиторію не можна. Вона буде зустрінута в штики і рішуче відкинута з порога без всякого обговорення. Громадяни можуть мати уяву про українські реанімації зі свого особистого досвіду, з досвіду знайомих, з телевізійних передач і т.д. і т.п. Але вони не можуть знати, що таке західна реанімація. В ній вони ніколи не були, а в телевізійних сюжетах із закордону журналісти ,,забувають” поінформувати, що кожен реанімаційний хворий має, як мінімум одну сестру, яка займається виключно своїм хворим і ніким більше. 

Свого часу медіа суттєво доклалися до того, щоб принизити та спростити роботу сестри в уяві населення, тим самим тонко натякаючи, чому в сестер така низька заробітна плата. Нам постійно, ненав’язливо давали зрозуміти, що робота сестри проста – якісь там уколи, крапельниці, таблетки і т.п. Вона, робота, не вимагає якихось особливих знань чи кваліфікації, а тому не можна сказати, що вона працює, а швидше лише ,,надає послуги”. А послуги є послугами і дорого коштувати не можуть. От коло і замкнулося. Але є одне але: da capo al fine – чому одній українській ковідній реанімаційній сестрі, яка лише ,,надає послуги”, а не працює, може відповідати 14 чи 21 сестра в цивілізованих країнах, кожна з яких, як показують їхні інформаційні новини, тяжко і з небезпекою для свого здоров’я і життя працює, а не ,,надає послуги”? Чому? Невже уряди багатих європейських держав не можуть ,,запозичити” український досвід і роботу двадцять однієї своєї сестри перекласти на плечі однієї? Звичайно, можуть, але щось мені підказує, що не зроблять вони цього: не той рівень культури. В цивілізованому світі пропорція одна – дві сестри на одного реанімаційного хворого функціонує багато ДЕСЯТИЛІТЬ! Це є чимось звиклим, щоденним, рутинним, банальним. Такий підхід зумовлений великим обсягом покладеної на сестру висококваліфікованої роботи та відповідальністю влади перед суспільством (деталізація об’єму займе надто багато часу та буде малозрозумілою ). Цей об’єм і кваліфікація є необхідними в covid-них реанімаціях. У нас же в уяві громадян та, на жаль, частини лікарів – для успіху в лікуванні досить під’єднати covid-ого хворого до апарату ШВЛ, і апарат далі все зробить сам. Зробити ж бо зробить, але фінал майже завжди буде однаковий. Найгірший. І яку це треба мати незворушливість та байдужість, щоб аж 30 років ігнорувати проблему низького рівня медицини, зокрема її життєво-важливих реанімаційних підрозділів. Але, якщо згадати, що життя людське у нас на думку всіх без винятку теперішніх та й колишніх політиків ,,безцінне”, і згадати нашу одну сестру і їхні 21-ну, то виникає дещо глибше розуміння чому воно саме ,,безцінне”: бо в разі незадовільного або і найгіршого результату лікування через низький державний рівень медичного забезпечення – ані держава, ані інші інстанції не нададуть ні хворому, ні його родині ні копійки. На відміну від інших держав, де дадуть. Тому воно і ,,безцінне” в гіркому сенсі життя. Зараз вже пізно щось змінити радикально, але, може, колись держава Україна перейме західний цивілізований підхід до лікування реанімаційних хворих, зокрема тих, що лікуються з допомогою ШВЛ, і надавши відповідне фінансування, у людей з’являться шанси на виживання там, де їх сьогодні нема і не може бути. Одним словом – потрібна довготривала державна стратегія розвитку. А говорити про ,,безцінність” життя – грошей не коштує.

Попри кадри та оснащення, щоб досягти західних показників в лікуванні ковідних реанімаційних хворих, наріжним каменем в роботі українських реанімацій повинна бути правильна, сучасна та раціональна система організації роботи. Натомість, що ми маємо? Якщо в доковідну еру анестезіологи і не тільки  висловлювали глибоке невдоволення перманентно зростаючим обсягом документації, яку треба заповнювати, то сьогодні в умовах COVID-19 цих паперово-комп’ютерно-інтернетно-друкарських справ настільки прибуло, що хворими займатися часу вже не вистачає! І це не перебільшення! Папери, папери, кругом одні папери і нічого більше. Наведу маленький приклад: на початку пандемії, коли лікарі ще поволі друкували, у випадку смерті ковідного хворого двоє лікарів!, сидячи, безперервно впродовж 2-х годин змушені були заповнювати необхідні документи. Тобто дві години вони могли ще живих хворих і не побачити! Але що ж вони там таке пишуть? Напевне, щось дуже важливе, якщо не для родини померлої людини, то, напевно, для світової науки? А пишуть от що: по декілька разів переписують ідентифікаційні коди один одного (цікаво, а як це впливає на долю померлого чи розвиток світової медицини?). По кілька разів пишуть одні і ті ж діагнози тільки на різних сторінках ( ніби то їх, діагнозів, і дотепер не було в історії), вишукують якісь шифри до цих діагнозів, що деколи займає масу часу; не знаю точно для чого і ніхто з моїх колег не знає, але спробую здогадатися, пишуть щось схоже на детальний переказ всієї історії хвороби з цифровою аргументацією ( хоча тут з ,, розумінням” можу поставитися до цієї вимоги: навіщо медичним чиновникам потіти, гортаючи кожну сторінку, придивлятися, вичитуючи кожне слово, якщо можна заставити лікаря – писаря – анестезіолога надрукувати для себе дорого адаптовану версію історії і в такий спосіб зекономити свій зір та дорогий чиновницький час).

Окремим розділом переписують лікування хворого, хоч всі листки призначень вкладені в історію – читай донесхочу; окремо йдуть об’ємні інформаційні повідомлення в різноманітні державні інституції, а вже про такі дрібниці, як оформлення свідоцтва про смерть та інші незначні статистичні матеріали я вже й згадувати не хочу. Не маючи ніякого відношення до статистики, я не знаю чи досить цих даних, чи їх, можливо, треба ще збільшити чи навпаки зменшити, але знаю точно: лікар повинен займатися хворими, а не дві години клацати пальцями по клавіатурі комп’ютера. Колись давно, працюючи анестезіологом в одній з країн Африки, я вказував лише час смерті пацієнта. Все решта робили люди, які не мали ніякого відношення до лікувального процесу. Тут кореляція зрозуміла: чим лікар більше пише, тим менше займається хворим, – що не може не піти на шкоду пацієнтам. В Африці це давно зрозуміли. Це усвідомлює і кожен український практикуючий лікар, але зовсім не розуміють ті, хто давно відійшов від практичної медицини, або і ніколи не був у ній, але встановлюють розпорядок дня в українських відділеннях та лікарнях. Система поставила їх приймати організаційні рішення. Вони і приймають: і чим більше тих рішень, тим важче працювати і тим гірше для пацієнтів. І ще одне знаю напевно: якби тих, хто розробив і впровадив всю цю бюрократію та заставити й робити все це, то гадаю вони б дуже швидко знайшли аргументацію і не просту, а залізну, щоб значно спростити цю роботу. Звичайно статистика є річ потрібна, без неї ніяк, але робити її повинні, як в інших державах, люди, для яких це є професією і яким за цю роботу держава платить гроші. Коли ж держава з одного боку, напевно, щиро хоче врятувати життя ковідним реанімаційним хворим, а з другого боку, абсолютно втративши контроль над тим, чим лікар замість лікування хворих змушений займатися, обмежила б коло обов’язків лікаря виключно лікувальним процесом, то хворі від цього тільки б виграли. Державі для підвищення продуктивності праці анестезіологів – необхідно усунути останніх від нехарактерного суміщення виконання своїх професійних обов’язків з роботою писаря, друкарки – машиністки, програміста, лікаря – статиста, діловода, кисневика, інженера – ремонтника, наладчика апаратури, похоронних справ фахівця, ring-announcer-а і т. д. і т. п . Адже це останній рубіж в боротьбі за життя! Гляди – і хтось би може й вижив з тих, що померли.

Сьогодні ковідні реаніматологи працюють з великим фізичним та психологічним перевантаженням. Цілий рік вже працюють. Ні їм, ні іншим лікарям вже давно ніяких дифірамбів ніхто не співає. Все притупилося, приїлося, зачерствіло… Але вони живі люди і потребують не тільки реабілітації, але і якоїсь пошани до своєї праці…

Михайло Радуцький – Голова комітету з питань здоров’я нації Верховної Ради України не так давно оприлюднив інформацію, що в одному з районів Київської області один з головних лікарів вирішив кошти, виділені державою на оплату праці медпрацівників, які лікують наших коронавірусних співвітчизників, розмістити на депозиті в банку замість видати в заробітній платі. І якби люди не збунтувалися, то, напевно, ніхто б з них нічого не отримав. А тепер згадайте той пафос, ті панегірики, які співалися лікарям та сестрам на початках епідемії, і подивіться на реалії; а вони такі: хочу дам, – хочу не дам. ,,Сорока – ворона кашку варила. Тому дала, тому дала, тому дала, а тому не дала, бо він ледар” – Дитячі пісні для Розвитку. P.S.S. В США в тих штатах, де є особливо гострою нестача сестринських кадрів, задіяних для боротьби з коронавірусом, ТИЖНЕВА оплата сестри становить вісім тисяч доларів!!! Не був, не знаю, можливо навіть помиляюся, але інтуїція чомусь підказує мені, що на депозити американської лікарні ці кошти навряд чи попадуть…

,, O tempora, o mores” – Цицерон

Источник: censor.net
Вам также может понравиться