Український дипломат Данило Лубківський: “Чому не телефонує Байден? Я це сприймаю як наслідок останніх двох років президентства Володимира Зеленського”

Березень-2021 видався щедрим на важливі для України зовнішньополітичні події – зі знаком як "плюс", так і "мінус".

 Візит до Києва президента Литви Гітанаса Науседи був яскравим та надихаючим, приїзд до окупованого Криму делегації з Китаю – приголомшливим (як і зверхні за тоном пояснення китайської сторони). Обнадійливою за змістом стала заява міністрів закордонних справ країн-членів G7 на підтримку України у російсько-українському протистоянні. Тривожним – очікування фільму групи Bellingcat про провалену операцію з захоплення “вагнерівців” (це розслідування має вийти найближчими тижнями).

Ну, а справжньою бомбою цього місяця стала гучна заява президента США Джозефа Байдена, яку він зробив у звичайному поточному інтерв’ю. З цього звинувачення на адресу Володимира Путіна ми і почали нашу бесіду з відомим українським дипломатом, директором Київського Безпекового форуму Данилом Лубківським.

– Думаю, що Джозеф Байден всього-на-всього з максимальною ясністю пояснив, що він та його адміністрація думають про Путіна і ким насправді є Путін. Одним словом, він з самого початку правильно розпочав – з ясності визначень.

Цю ситуацію, звичайно, можна розкласти на складові. Почнемо з того, Путін – справді вбивця, міжнародний агресор і злочинець, і це питання для України не обговорюється. Це очевидна річ.

Думаю, що потрясіння від такої прямої оцінки президента США пережив лише сам Путін і його режим. Вони, очевидно, досі не знають, як правильно діяти. Тому їхня реакція є не іронічною. Вона наразі є розгубленою, а в дечому – карикатурною. До речі, росіяни намагаються надати своєму “гніву”, включно з відкликанням посла до Москви на консультації, ледь не історичного значення. Нема тут нічого історичного. “Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та”. Тому ставити це питання в категоріях протистояння США і Радянського Союзу не варто.

Питання стоїть, яким чином далі забезпечити ефективний міжнародний тиск на Росію, ізолювати агресора та обмежити його здатність до провокацій. А це питання стосується безпосередньо України. У глобальному контексті не слід перебільшувати “історичність” ситуації з Путіним. Але жодним чином не можна легковажити діями Кремля, коли вони оговтаються. А рано чи пізно вони знайдуть спосіб дії і це традиційно будуть провокації. Тому нашій владі і суспільству необхідно бути готовими до відкритих і прихованих московських провокацій, які можуть стосуватися і України.

: “Якщо я встановлю, що це (тобто – втручання Росії у вибори в США) сталося, то будьте готовими“. Про що саме може йтися?

– Арсенал засобів є широким. Але загальною рамкою, на мій погляд, буде базовий підхід адміністрації Байдена. Його головні параметри ще рік тому добре сформулювали в окремих публікаціях Майкл Карпентер, багатолітній зовнішньополітичний радник Джо Байдена, і Вікторія Нуланд, номінована тепер на посаду заступника Державного секретаря Сполучених Штатів з глобальних питань. Кілька днів тому розпочався процес узгодження її кандидатури в Сенаті Сполучених Штатів. Побажаємо Вікторії успіху, щоб її було призначено на цю важливу посаду, третю в ієрархії Державного департаменту.

– Концепція, про яку говорить Вікторія Нуланд та інші члени команди Джо Байдена, включає на російському напрямку три головні елементи. По-перше, це стримування та активна протидія різним формам агресії Москви. Це означає комплекс оборонних заходів, санкційний тиск на Путіна, запобігання його безпековим авантюрам і провокаціям. Це передбачає і міжнародну коаліцію, відновлення союзів. Це те, про що Байден говорить з першого дня свого обрання. Америка повернулася в міжнародні відносини і відновлює союзи.

Другий елемент. Сполучені Штати залишають те, що вони називають open hand (відкрита рука), тобто можливість для Росії співпрацювати. Вони це розглядають як форму діалогу і спосіб для конструктивних дій з боку Росії.

– Так, і ми можемо дискувати з цією тезою. У нас є багато аргументів, бо ми добре знаємо, що Росія дуже часто сприймає відкриту руку як слабкість. Але в поєднанні з активним тиском – тактика “відкритої руки” може мати свій політичний сенс.

І третій, не менш важливий, елемент. Це – діалог з російським суспільством.

Тобто ось є три елементи – стримування, можливість взаємодії з певних питань глобального і регіонального порядку денного і діалог з російським суспільством. Це – якщо стисло – про те, яким чином можуть вибудовуватися подальші відносини. Але багато залежатиме від того, як буде діяти Росія. Особисто я вважаю, що крах Росії буде наслідком не зовнішніх обставин, а недалекоглядності і безумства їхнього режиму.

– Українській владі потрібно з усією серйозністю поставитися до завдань обороноздатності і захисту від можливих провокацій. Таких провокацій не можна виключати. Але варто сказати й про інше. Якщо Путін піде цим шляхом, він прискорить свій кінець. Попри значний мілітарний потенціал Росії, ця держава не витримує ані довгострокової глобальної економічної конкуренції, ані політичної, ані будь-якого іншого протистояння. Агресія Путіна проти сусідів призведе до непоправних наслідків для сучасної Росії в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз.

– Відповідаючи на ваше загальне питання, я відповів про загальний принцип. Як вже казав раніше, провокації не можна виключати. І до провокацій треба готуватися. В Україні це питання відповідальності однієї особи – Володимира Зеленського. За рівнем безпекового значення це питання не має аналогій. Це навіть не питання готовності державного апарату до пандемій чи стихійних лих. Це – про саме життя. І про життєздатність влади в тому числі. Раджу, щоб саме в такому ключі члени уряду ставили це питання самому президенту.

Розвиток ситуації у відносинах Заходу з Росією я не називаю холодною війною. Це політика ізоляції злочинців. Про яку холодну війну може йтися з маніакальним карликом, яким є сучасний політичний режим Російської Федерації?

– Тут насправді нема якихось великих секретів чи небачених методологій. Давайте просто усвідомимо, що стратегічно треба Україні. Наша головна стратегічна мета – це довгостроковий мир в нашій частині Європи на основі демократичних принципів і цивілізованих стандартів міжнародних відносин. Така стратегічна мета, зрозуміло, передбачає, в тому числі, і відновлення нашої територіальності цілісності, і гарантії безпеки. Для того, щоб добитися саме такої великої мети, нам потрібно рухатися в напрямку до кількох цілей.

– По-перше – ефективна обороноздатність. Вона має насамперед мілітарний вимір, але не тільки. Треба усвідомлювати, що ми живемо поруч з ворогом, який розглядає Україну як свою антитезу і загрозу. Цей ворог не зникне ані завтра, ані післязавтра. Тому в широкому значенні слова наша здатність захиститися – це стійкість всього організму. Це і верховенство права, й інституційна стійкість, і довготермінова тяглість у втіленні галузевих політик, і здорова, заснована на цінностях, політична атмосфера в державі, й відновлення економіки, і боротьба з корупцією. Деолігархізація, встановлення вільних, рівних і справедливих ринкових правил для великого, середнього та малого капіталів та інвесторів, боротьба з корупцією, на моє переконання, – це все питання національної безпеки і самого виживання та захисту України від зовнішньої агресії та внутрішньої слабкості.

По-друге, для довгострокового миру в нашій частині Європи потрібне усунення джерела агресії, тобто трансформація Росії. Сьогодні це питання звучить майже недосяжно. Але нам його треба ставити саме так. І саме така постановка питання – справа для консолідації багатьох сил.

І по-третє, треба ефективно вирішувати конкретні завдання найближчої і середньої часової перспективи. Це насамперед набуття членства в НАТО. Процес набуття членства в НАТО і має стати нашим головним зовнішньо- і внутрішньополітичним пріоритетом на цьому етапі, об’єднуючи всі національні політичні та суспільні сили.

Ось моя відповідь на ваше запитання, що має робити Зеленський. Представники його адміністрації вже заявили, що він ставить за мету набуття Україною членства в НАТО і вважає це одним з найважливіших завдань свого президенства.

– Це просто свідчить про рівень етики спілкування. Але відповідь навіть на таке запитання може бути дуже простою і зрозумілою. Україна стане членом НАТО після того, як ви, пане Зеленський, і ваш уряд, ваша влада здійснять все необхідне для набуття цього членства. Більше того, якщо президент Зеленський вважає це своїм пріоритетом, то нехай членство в НАТО стане головним тестом для його президенства. Якщо Володимир Зеленський досягне щонайменше плану дій щодо членства в НАТО, наблизить Україну до Північноатлантичного Альянсу, – тоді будемо вважати, що вся його риторика про реформи – не імітація, а реальні наміри цієї людини.

– Така тривала, багатомісячна відсутність телефонної розмови новообраного президента Сполучених Штатів із Володимиром Зеленським, на мій погляд, не є випадковістю чи наслідком якихось технічних чи протокольних обставин. Це – симптом, наслідок. Я це сприймаю як наслідок останніх двох років президентства Володимира Зеленського. Багато експертів і аналітиків наводять широкий спектр можливих причин, які стримують цей перший контакт. Нема сенсу їх повторювати. Я собі дозволю підійти до цієї проблеми не з типової точки зору. Мені здається, що, серед іншого, цій владі бракує “свіжого повітря”.

– Завжди є інтерес до розмови з людьми, які виконують місію або здатні зробити важливий – інтелектуальний, політичний, економічний – внесок в той чи інший процес. Не менший інтерес викликають люди, які мають свіже мислення, бачення, які самі в переносному сенсі слова є “свіжим подихом” часу. Це завжди становить інтерес. Насправді, така телефонна розмова, про яку ми говоримо, це ж не просто розмова. Це – діалог цінностей, позицій та ідей. Ось про цей вимір і про цю “свіжість” я зараз кажу.

Нова адміністрація Сполучених Штатів продемонструвала дуже відверто і ясно, що Америка неухильно підтримуватиме Україну, допомагатиме нам захищати територіальну цілісність, наш суверенітет і безпеку. Що Америка на стороні українських реформ. Що Америка на стороні позитивних прогресивних змін. Це означає, що стратегічні державні відносини відмежовані від політичних обставин та нюансів.

І тут ми переходимо до найважливішого моменту. Так, відсутність телефонного дзвінка Джозефа Байдена до Володимира Зеленського – красномовна. Так, це симптом. Але діалог на найвищому рівні треба встановлювати. Тому я вірю, що така телефонна розмова відбудеться. Головне, щоб до цієї розмови Володимир Зеленський був готовий. І тут питання до всієї його політичної команди – про їхню готовність до цієї розмови. Бо справа полягає не лише в першому контакті, але й в усій подальшій співпраці.

– Не думаю, що ця справа залежить від ролі того чи іншого високопоставленого чиновника в адміністрації Володимира Зеленського, яку було б варто коментувати. Історія склалася так, що саме і насамперед Володимир Зеленський несе найбільшу і головну відповідальність за внутрішню і зовнішню політику нашої держави. Зрештою, таку відповідальність покладає на президента наша Конституція.

За попереднього американського президента Дональда Трампа велику шкоду українсько-американським відносинам завдали спроби знайти канали діалогу і спілкування з Вашингтоном, які б оминали традиційні державні інститути. Зокрема, міністерство закордонних справ і так далі.

Ця “антисистемна” практика у виконанні різного калібру “друзів” є хибною і шкідливою. Нинішня американська адміністрація вже цілком ясно дала зрозуміти, що хоче розвивати системні інституційні відносини. І наша влада має чітко усвідомити і діяти згідно з українською Конституцією. Яка визначає, хто саме відповідає за міжнародні відносини, хто працює в сфері міжнародних відносин і несе підзвітну відповідальність за цю діяльність. Насамперед це – глава держави. Безперечно, це глава уряду і міністр закордонних справ. Свою роль в цьому процесі можуть відігравати й інші важливі “конституційні” учасники, зокрема секретар Ради національної безпеки. Звичайно, що в кожної держави є свої особливості, свої практики. Але, тим не менше, американські колеги вже показали, що запрошують до діалогу в рамках традиційних державних інституцій, в рамках традиційної дипломатичної практики.

Ви перерахували три особи, які мають задавати тон у відносинах в тому числі зі Сполученими Штатами – президент, прем’єр, очільник МЗС. Чи не вважаєте ви, що за всю історію незалежної України це чи не найслабший підбір цієї трійки? Бо у Володимира Зеленського та пана Шмигаля взагалі відсутній досвід стратегічних контактів з країнами світу. Пан Кулеба такий досвід має, але зараз помітно, що не дуже багато можливостей дають йому, щоб використати традиційні важелі міністерства закордонних справ. Чи справді це найслабше тріо за всю історію України?

– На жаль, в нашій історії було так багато невдалих прикладів такого плану тріо, що визначати, хто чемпіон в цьому конкурсі, не хочеться. Знову ж таки: сьогоднішня політична реальність така, що замість ефективного тріо є лише одна особа, яка має належну вагу і відповідальність.

Відверто кажучи, мене найбільше турбує не те, в якому концертному порядку влаштована робота владної верхівки, а загальний стан нашої зовнішньої політики та роботи дипломатичної системи. Поруч з правильними ідеями часто переважають дії, розраховані суто на публічний ефект. Система не раз видається дезорієнтованою. Звучать якісь пропагандистські завдання про пошук послами всього, що можна, – від інвестицій до вакцин – чи проголошуються “нафталінові” тези про “економізацію”, як це звучало ще в 90-х. Є критичні управлінські запитання. Вже два роки, як в нас немає глави Місії при НАТО. А ми змагаємося за членство в Альянсі… Одним словом, ці речі мене тривожать набагато більше.

– Таких моментів можна згадати кілька. Це період президентства Кучми після розгортання всього комплексу політичних потрясінь, які були наслідком встановлення нової політичної та економічної олігархічної моделі в Україні. Загострення припало на період, коли було вбито Георгія Гонгадзе і до міжнародного скандалу, пов’язаного з припущенням про нелегальний продаж “Кольчуг” Іраку. Цей випадок є тим самим прикладом, про який ви запитуєте. Інші приклади знайдемо під час президентства Януковича.

Нинішні обставини не доводиться порівнювати із згаданими подіями. Немає підстав говорити про якісь ознаки системного розладу у державних відносинах. Але це не означає, що наші відносини не треба берегти від провокацій і запобігати стратегічним помилкам чи підривним зусиллям ворога. Це варто розуміти і главі нашої держави, і його команді, і українському парламенту, якому треба подорослішати, і безперечно, нашому громадянському суспільству. Це – ще один великий гравець та учасник українсько-американських відносин.

– Я вважаю, що тут мова не про Америку, а про наші двосторонні відносини з Литвою. Литва – невелика європейська держава, яка йде на значні економічні збитки, політичні і безпекові ризики, щоб бути одним з найвірніших і найвідданіших союзників України. Тому питання солідарності із законними інтересами Литви не може стояти перед Україною в принципі. Ми – держава, яка не лише звертається за допомогою до інших, але й сама повинна захищати своїх союзників. Це мислення, яке стоїть поза будь-якою бізнесовою логікою.

Якщо ця бізнесова логіка ще й веде до небажаних наслідків і, по суті, працює на користь агресора та його сателітів, то про що можна говорити? Тому це пряме запитання до української влади. Це питання честі і гідності. Ось і все. Це не про Америку, не про Австралію і не про Канаду. Це питання про нашу честь і гідність. Якщо ви хочете, щоб вас захищали, якщо ви хочете, щоб поруч з вами стояли проти російського агресора, як ви маєте діяти? Тому я дуже вітаю виступ президента Литви. На мій погляд, це була видатна промова – промова нашого друга і союзника. Для України питання, про які говорить глава Литовської держави, навіть не можуть обговорюватися.

– Байденівські люди – це звучить здорово (посміхається)… Так, мені довелося зустрічатися з на той час віце-президентом Сполучених Штатів Джозефом Байденом у складі делегації на чолі з Арсенієм Яценюком. Як, до речі, і після завершення каденції Байдена у травні 2017 року. Безперечно, наша команда цінує багатолітній діалог з членами його команди.

Що відчувається від цих контактів? Джозеф Байден належить до того особливого кола міжнародних діячів, які добре розуміють Україну, її характер, історію і її труднощі на шляху від пост-колоніального уламка радянської імперії до сучасної європейської демократії. Його симпатії – на стороні України, українського народу, на стороні героїв Майдану і героїв війни проти російського агресора.

Звучить трішечки пафосно, якщо чесно.

– Я розповідаю про свої враження. Цинік міг би говорити по-іншому. Я ж говорю про своє емоційне ставлення до особистості Джозефа Байдена та його поведінки стосовно України. Зрештою, це не лише поведінка. Дуже багато дій підтверджували, що Ukraine really matters. Ви пригадуєте його виступ у Верховній Раді?

– Це – ще одне підтвердження того, що Україна для Байдена – не якась віддалена абстракція. Здавалося б, бозна де ця держава знаходиться. Але в нього ціннісне мислення того ж рівня і порядку, як в Джона Маккейна. Це мислення видатних американських діячів ХХІ століття. Це в принципі та сама порода, як Вудро Вільсон початку ХХ століття. З одного боку, йому притаманне те, що я б назвав політичним ідеалізмом. Це не наївність. Це ціннісний ідеалізм – віра в принципи і вартості.

З іншого боку, Джозеф Байден – один з патріархів американської зовнішньої і внутрішньої політики за всі часи. Він став сенатором в 70-х роках. Нещодавно мені потрапив на очі лист, який Джозеф Байден, сенатор Сполучених Штатів, молодий чоловік щойно десь 30+, писав до Йосипа Броз Тіто, лідера Югославії.

– Що це означає? Це означає, що ця людина має унікальну інституційну та політичну пам’ять. Нам варто цінувати те, що на чолі американської держави сьогодні людина, яка не просто вміє співчувати та емоційно підтримувати. Він також знає, що треба робити.

– Це – орел (посміхається).

– Безперечно, що так. Але не лише Зеленського. Ця ідея з’явилася в нашому спілкуванні з Арсенієм Яценюком, який заснував і очолює Київський Безпековий форум. Нашу ідею активно підтримала Оксана Сироїд, співголова Львівського Безпекового форуму. Поруч з нами в роботі над текстом взяли участь наші колеги з правління Українського Кризового Медіа Центру, зокрема Валерій Чалий та Іванна Климпуш-Цинцадзе. Після цього Київський Безпековий форум розпочав діалог з нашими американськими партнерами, серед яких згадаю послів Джона Гербста, Стівена Пайфера, Вільяма Тейлора, Марію Йованович, а також Мелінду Гарріс, віце-директора Центру Євразія Атлантичної Ради.

Які всі є серед підписантів цього документа…

– Так, і ми вдячні їм за спільну роботу над текстом. Це була дуже цікава робота, а сам текст знайшов підтримку дуже багатьох діячів в Україні і в Сполучених Штатах. Таким чином, 10 березня ми вийшли на представлення цього документа.

Головний мотив звернення полягав ось у чому. Ми вважаємо, що в наших міждержавних відносинах не можна гаяти часу. Наша ініціатива містить чітке бачення порядку денного. Це не вичерпний перелік завдань. Є багато інших елементів, які варто додати. Але ці 12 пунктів – найважливіші. Кожен з них принциповий. А один, як на мене, винятковий: набуття членства України в НАТО.

– Мені важко судити про особливості політичного чи психологічного портрета Володимира Зеленського. Я оцінюю наслідки його дій або їхню відсутність. Чи зуміє чи не зуміє – це питання до нього та його команди. Українське суспільство не повинні цікавити зусилля з навчань. Потрібен результат.

– Китай здійснює активну глобальну економічну політику. У них – широкі економічні інтереси, і вони діють за масштабною експансіоністською логікою. Саме ця логіка, очевидно, і привела китайських бізнесменів чи представників до Криму.

На мій погляд, в цій ситуації Україна мала повестися прямо і відверто, оскільки це питання нашої національної безпеки. Як я розумію, після того, як на певному етапі наші представники непублічно застерегли від економічної діяльності в Криму, представник китайського МЗС заявив, що, мовляв, не варто політизувати ці економічні відносини і закликав “сторони до діалогу і порозуміння”.

– Це формула справді зухвала і водночас небезпечна як прецедент. Саме тому потрібна пряма публічна реакція Міністерства закордонних справ про неприпустимість такої логіки чи таких контактів.

Китай – важлива держава. Це глобальна надпотуга. Ми повинні розвивати ці відносини. Але я пригадую і свої особисті контакти з китайськими партнерами: вони завжди підкреслювали, що відносини мають ґрунтуватися на цивілізованих міжнародних принципах. Як можна тоді порушувати ці принципи? Підтримка діалогу з окупованим Кримом – це порушення цивілізованих принципів міжнародних відносин. Немає різниці, яка з держав вдається до таких експериментів – чи це велика глобальна потуга чи дрібний сателіт або заручник Кремля…

– Абсолютно. Інакше, як згодом реагувати Києву на появу спроб інших охочих, які раптово теж вирішать розвивати співпрацю з окупантами в Криму і закличуть нас “не політизувати” їхні бажання? Дуже зручна формула, не правда?

– Можна припустити багато версій. Серед версій завжди є і така, як збіг обставин. Але немає різниці в підсумку, які саме обставини привели до такого інциденту. Реакція має бути зрозуміла, публічна і аргументована. Це з одного боку. З іншого ж боку, нам потрібно будувати діалог з Китаєм. Тільки це мають бути відносини рівні і не підпорядковані перед якоюсь черговою силою, яка переслідує суто свої власні інтереси. Принципи наших відносин мають бути взаємовигідні і відповідати нашому уявленню про справедливий міжнародний устрій.

Я уважно спостерігаю за багатьма експериментами, до яких вдається сьогоднішня команда Володимира Зеленського в зовнішньополітичній сфері. Не втомлююся повторювати, що Україні дуже потрібні зовнішні ресурси. Але треба усвідомлювати, що ресурси, які Україна може отримати в контексті конфлікту між авторитарним і ліберальним капіталізмом, можуть зіграти з нами не менш злий жарт, ніж так званий “дешевий газ” з Росії. Ті, хто вважає, що ресурси не пахнуть, помиляються. Походження та умови ресурсів завжди мають значення.

– Хороше запитання. Непросте, як кожне з ваших запитань. Насамперед, ідея міжнародного майданчику для привернення уваги до Криму і як засобу для деокупації півострова – це правильна ідея. Це не нова ідея. Вона має певну історію. Елементи такої ідеї звучали і в період 2014-19 років.

Тому Кримська платформа – це добре. І добре, що Міністерство закордонних справ не просто повернулося до попередніх ідей, але й заручилося політичною підтримкою президента України.

Ви, безперечно, звернули увагу на нещодавню заяву міністрів закордонних справ Групи Семи про підтримку України проти російської агресії. У цій заяві міністри привітали в принципі Кримську платформу як важливу ініціативу України. Словосполучення “в принципі” робить певний акцент на тому, що успіх ініціативи значною мірою залежатиме від того, яким чином буде вибудований цей формат.

Мені поки невідомо, який вигляд матиме і як діятиме платформа. Слід розуміти, що реалізація такої ініціативи – це не просто одноденний саміт, а початок системної роботи та регулярних зібрань. Принаймні, так це мало б бути. Важливо не злегковажити і не піддатися спокусі суто “піарного” мислення. Важливе значення матиме кожен нюанс, включно з рівнем представництва і підсумковими документами. Важливо, щоб на форумі авторитетно прозвучав голос кримських татар як частини нашої держави і народу. Варто розуміти, що ця подія може також розглядатися як своєрідний тест міжнародної підтримки України на цьому етапі.

Тому я хочу побажати президенту Володимиру Зеленському і міністру закордонних справ Дмитрові Кулебі ефективно і грамотно вибудувати всю внутрішню суть цієї платформи. Це питання, яке може мати значний вплив на багато елементів нашої зовнішньої політики.

А той факт, що Росія починає публічно нервуватися, – це добрий знак.

Загалом в цій конкретній ініціативі мене радує, що ідеологія формування Кримської платформи відповідає тому, що ми робили в 2014-19 роках, – підтримували велику масштабну коаліцію для боротьби з російським агресором.

– Тривогу викликає сама ситуація, не кажучи про фільм. Саме припущення, що така важлива спеціальна операція, яка б мала призвести до арешту вбивць і терористів, провалилася внаслідок державної зради, – це навіть не просто предмет для тривоги, а виняткова надзвичайна ситуація.

На мій погляд, насамперед влада мала б бути зацікавлена в тому, щоб ясно і відверто все пояснити і передусім головному своєму працедавцеві – суспільству. Це ж “слуги народу”. Тому вся метушня, пов’язана з тим, що спочатку щось не визнають, а потім визнають, згодом називають державною таємницею і так далі, все це викликає багато справедливих запитань.

А що стосується фільму – давайте подивимося, почекаємо, побачимо. І тоді вже можна буде робити висновки щодо подальшого розвитку подій.

Я дипломат. Розвідувальні спільноти живуть своєю логікою, і нехай інші експерти пояснюють, як вони діють.

Зроблю лише загальний висновок, який в принципі є наскрізною лінією всієї нашої розмови. У міжнародних відносинах, у відносинах між відповідальними партнерами найважливішою основою є довіра. Довіра може з’явитися лише завдяки впевненості в цінностях і підходах іншої сторони, а також у здатності іншої сторони дотримуватися слова. Саме довіра – це перший і головний елемент, який необхідний для багатьох міжнародних справ. І для телефонної розмови з Байденом, і для членства в НАТО.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться