Український розвідник Бушмен про бої під Дебальцевим: “Були постійні інтенсивні артобстріли з обох боків. Наша артилерія, танки майже нічим не поступалися російським”

Розповідь військового розвідника з міста Дніпра – 54 -річного Дмитра Бушменова про початок бойових дій, небажання військкоматів брати його в армію через вік та власне про зустріч з московськими вже на полі бою. За ці роки він неодноразово бував у ситуаціях, коли здавалося, що шансів на порятунок немає..

– На початку війни з Росією у 2014 році мене не бажали брати в армію, оскільки мені на той момент було 48 років. Батальйони “Дніпро” і “Донбас” теж відмовили, адже до них стояли черги охочих воювати, які були набагато молодшими. Та через декілька місяців дозволили служити тим, кому за 45 років і я попав у 17 танкову бригаду Збройних сил України.

Я проживав на той час у місті Дніпро. Строкову службу я проходив при “совєтах”, де перебував у складі так званого миротворчого контингенту у Болгарії. Хоча саме перебування радянських військ там, вважалося великим секретом. Коли Російська Федерація розпочала окупацію українських земель, я зразу виявив бажання воювати проти них. Мене так тягнуло на фронт, що моментами просто трусило від того, що не можу туди попасти. Коли читав в інтернеті чи дивився по телевізору, що в східних регіонах України гинуть наші воїни, місця собі не знаходив від безсилля.

Як тільки мені вдалося попасти на фронт, дружина два тижні не хотіла розмовляти, вона не могла повірити, що уже не молодий чоловік, а лізе в саме пекло. Діти навпаки підтримали, хоча у війну з російськими найманцями, ніхто з них до того часу не вірив.

Моя мати була росіянкою, вона померла на своїй історичній батьківщині у 2015 році, так і не дізнавшись, що її син воює проти кремлівських загарбників.

– Коли в нас розпочалася Революція Гідності, я працював водієм автобуса і до останнього дня підвозив у Київ протестувальників, які кинули виклик тодішній злочинній владі, аж поки їм не заблокували дорогу перед столицею. Тоді як чимало моїх знайомих були налаштовані проросійськи і підтримували агресора. Знаєш, моментами я навіть сам не можу пояснити своєї любові до України, хоча розмовляю – російською. Розумієш – це моя земля і саме за неї готовий іти до кінця.

– В зоні бойових дій я перебував як водій автомобіля УРАЛ (кетл) – колісний евакуаційний тягач. На той момент в нас не існувало якоїсь лінії оборони, тому розвідці 17 танкової бригади, в складі якої я перебував, ставили завдання знаходити місця, де можна буде створювати опорні пункти.

Під час одного з таких виїздів неподалік Дебальцевого ми разом з побратимами попали під мінометний обстріл. Не зовсім орієнтуючись в ситуації на той момент, я ліг під автомобіль, чого не можна було робити. Якби осколками пробило колеса машини, мене могло просто задавити. Після кількох таких виїздів, де ще довелося попадати під обстріли, розвідники зрозуміли, що я “свій” і прийняли мене у колектив.

Зараз у нас є квадрокоптери, ворог повністю прослуховується засобами спецзв’язку, ми володіємо даними про кількість російських найманців і тому подібне. На той момент у наших військових нічого подібного не було, розвідники всліпу їхали і займали сіру зону. Під час одного з таких виїздів побратими попали в російську засідку (наштовхнулися на добре укріплений ворожий пункт). Одна з наших машин була підбита, зразу загинуло кілька бійців. Поки я з хлопцями встигли під’їхати, бій уже закінчився. Врятували ситуацію українські танки, які розбили блокпост окупантів, звідки вівся ворожий вогонь.

Кожен день для мене в той час був унікальним і неподібним на інший. Все могло закінчитися в будь яку хвилину, проте Бог милував.

– Я ж прийшов сам на війну, тому розумів, що легко не буде. Та й тоді все тільки розпочиналося, адже ми знаходилися в одній із найгарячіших точок, в зоні бойових дій. Там постійно тривали інтенсивні артилерійські обстріли з обох боків. Наша артилерія, танки майже нічим не поступалися російським. Українські військові настільки часто працювали, що моментами в танках грілися стволи.

Після чергової поломки, нам дали завдання супроводжувати танк в ремзону. Під час його транспортування величезним автомобілем МАЗ, який назначався саме для таких цілей, в останнього поламалася вісь, яка не підлягала ремонту.

Дармастук Вадим, дуже класний український офіцер, почав кричати танкістам, щоб вони з’їздили з МАЗа, а сам тягач виїжджав в протилежний бік, незважаючи, що поламана вісь, адже потрібно було зникнути з лінії обстрілу. Тільки хлопці справилися з цим завданням, як місце де був МАЗ і танк – накрила російська артилерія. Українським бійцям завдяки правильному командуванню Вадима Дармастука вдалося уникнути загибелі. Взагалі, Дебальцеве і його околиці були величезною школою життя в плані військової підготовки для мене.

– Різне бувало, проте одна історія запам’яталася мені назавжди. 25 лютого 2015 року я з трьома побратимами стояв на передній лінії, коли на нас виїхала колона російської техніки. Та бою тоді вдалося уникнути, хоча протистояти кільком десяткам терористів було нереально і здавалося, що всіх нас очікує загибель.

Отже в напрямку села Золотого технічною дорогою висунулася колона з чотирьох автомобілів, набитих бійцями противника. Ми мали змогу контролювати тільки два автомобілі, інші не попадали під кут обстрілу. Як тільки перший мікроавтобус, а потім другий наблизилися до нас, я вийшов навпроти і навів на них автомат. Проте не стріляв, оскільки не володів інформацією, хто в ньому знаходиться.

Перше, що мені вдалося побачити, коли автобус під’їхав впритул – це номери так званої “ЛНР”. Я почав кричати, щоб старший автобуса підійшов до мене і тоді із салону вийшов чоловік, у формі російського капітана татарської національності. Як виявилося пізніше, він був родом із Казані (Росія).

В той момент я зрозумів, що мені пі..дець. Адже крім тих двох, в моєму полі зору появилися ще дві машини і вони були набиті окупантами. Ми почали розмову з цим офіцером, я відступив трохи назад, не опускаючи автомата, на мене в той час теж були направлені кілька десятків їхніх автоматів. На початку розмови мене рятувало те, що росіянин знаходився безпосередньо на лінії вогню і відкрий вони вогонь по мені, я б встиг його вбити і ще кількох окупантів.

З третьої машини висипалися російські найманці і лягли на землю, вони тримали в руках автомати, гранатомети. В мене була думка, щоб впасти на спину і відкрити вогонь, тоді б Аверін і Резніченко – це мої побратими, могли підтримати, тим більше, що ворог їх не бачив. Але на лінії вогню перебував четвертий побратим – Андрій Тюлюпа, він міг не зрозуміти моїх дій, тому російські кулі перші б прошили його. Довелося блефувати і тягнути час..

По рації вийшов на командира опорного пункту Олега і попросив, щоб дали коробочку (танк), оскільки до мене “прибули гості”. Як тільки вороги почули звук працюючої турбіни, вони зрозуміли, що скоро буде танк. І капітан почав включати задню, мовляв: “Ми відходимо”. Я ж намагався тягнути час, щоб наша машина під’їхала. Проте сталася неприємність, хлопці, не знаючи дороги – заблудилися, поки знайшли вихід, російські найманці – відступили”..

Найцікавіше в цій ситуації те, що в цього капітана був день народження, коли він попав у нашу засідку. Перевіряючи його документи, я ще здивувався, тобто він міг загинути у своє свято, але дивом врятувався..

Після цієї історії, ми продовжували воювати, хоча після боїв за Дебальцеве і так званих домовленостей, наші руки моментами були зв’язані, і ми не могли завжди адекватно протистояти російським окупантам. Мене з побратими роз’єднали на дрібні групи і розкидали по опорних пунктах, щоб безпосередньо захищати їх. Я був між селами Золоте і Оріхове аж до кінця перебування в зоні бойових дій, звідки виїхав восени 2015 року.

З нашого опорного пункту було чітко видно селище Первомайське. За його межами окупанти обладнали собі мінометні гнізда і вели вогонь по наших позиціях. Ще навесні ми могли гатити у відповідь, проте влітку нас жорстоко притиснули так званими “домовленостями”, за якими заборонялося стріляти взагалі, включаючи кримінальну відповідальність за порушення.

Росіяни вільно гатили по нас з мінометів, а ми не могли нічого зробити. Наш бліндаж був  за межами посадки, тому окупанти мали можливість прицільно бити по ньому. Було дуже страшно, справді, я так не боявся навіть коли зимою зустрівся з противником віч-на-віч. По тобі годинами прилітають міни, а ти сидиш під землею і тремтиш, не знаючи, попаде в тебе щось  чи омине. Зрештою, туди справді попала міна, але ми за день до того встигли виїхати.

Ми доповідали командуванню, що нас просто знищують, проте вони тільки розводили руками. Тоді командування домовилося, що нас замінять і ми отримаємо змогу відпочити. Адже воювати сил уже не було, хотілося просто відпочити і розслабитися. Проте ті, хто мав нас замінити, самовільно покинули позиції, вони побоялися бути на місці, яке все було зоране мінами.

– Ти знаєш, мені вдалося повернутися додому. Мої друзі та родичі влаштували застілля. Коли мене запитали: “Що там на війні”? Відповів, що за рік свого перебування на фронті прожив ціле життя, яке продовжується у боротьбі.

Після повернення додому, я готувався знову їхати на фронт, адже ворог досі на наших землях, проте з моєю дружиною сталася біда, яка відтермінувала війну на кілька років. Лишень у 2019 році я повернувся в зону бойових дій як боєць 74 Окремого розвідувального батальйону. Але це уже інша історія. А поки що нам треба воювати. Тільки коли ми проженемо агресора, тоді війна закінчиться.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться