“В “Атлантиді” я показую перемогу людини над ПТСР, над розрухою та смертю, перемогу України над Росією”, – режисер Валентин Васянович

"Атлантида" – авторське кіно про Донбас майбутнього. Події відбуваються у 2025 році – після перемоги України над Росією. Проте екологічні наслідки окупації регіону ворогом зробили цю землю майже непридатною до життя.

У фільмі немає професійних акторів, ролі виконували справжні ветерани, волонтери, судмедексперти. Кінострічка здобула перемогу в конкурсній програмі “Горизонти” на 76-му Венеційському кінофестивалі (2019 рік), а також отримала безліч нагород на інших фестивалях кіно.

Валентин Васянович

-Я хотів зробити універсальну історію насамперед для фестивалів, для широкої аудиторіїІ постійно наголошую, що фільм – це канал комунікації з усім світом. Наступного дня після показу з 10 ранку до 6 вечора у нас були безперервні інтерв’ю. І на питання про головну ідею я щоразу повторював: “Почнімо з того, що у нас триває війна між Росією і Україною”.

Взагалі, до цього я не уявляв, наскільки потужним може бути меседж через фільм, бо після інтерв’ю у закордонній пресі виходили статті, які починалися зі слів “Російсько-українська війна”.

-Ми потрапили в казку. Старовинна архітектура, море, люди, свято кіно. Ми всі були вражені – нас просто рвало на шматочки. Емоційно отримали дуже потужний досвід, і те, що ми там опинилися – перемога. На палаці, де відбувався фестиваль, підняли український прапор.

А коли оголосили найкращу режисуру, я такий – опа – і все попливло перед очима. Одразу почав думати, що зараз я повинен буду сказати декілька слів. І тут мене Андрюха (Андрій Римарук – головний герой фільму) копає в бік: “Слухай, Сєнцова випустили!” “Супер, дякую, Андрюхо, тепер я знаю, про що буду говорити зі сцени!”

До речі, ще до нагородження був цікавий момент, коли на червоній доріжці нас зустрічав президент фестивалю Альберто Барбера і, тиснучи мені руку, він дуже виразно підморгнув. Я подумав, що точно щось дадуть.

(Український Оскарівський комітет висунув стрічку на премію “Оскар” за найкращий фільм іноземною мовою від України)

-Та спокійно. Оскаром займається Володя Яценко (кінопродюсер). Він робить велику роботу. Тримає зв’язок з американськими дистриб’юторами. У нас є класний публіцист, публіцист – це контора, яка влаштовує оскарівські перегони. Вони робили промо корейському фільму “Паразити”. Залишилось тільки назбирати грошей на це промо. Побачимо, чи дасть нам їх Держкіно. Якщо ні, шукатимемо приватно.

Валентин Васянович

Ви очікували на таку перемогу, знімаючи “Атлантиду”?

-Ні, коли ти знімаєш кіно, ніколи немає гарантованого успіху. Сьогодні ти працюєш над одним фільмом, завтра над іншим – і невідомо, чи ним так само зацікавляться, як попереднім. Хоча всі мріють про успіх. Це нормально, але фокусуватися на цих очікуваннях дуже шкідливо для голови. Це псує характер. Я знаю людей, які постраждали від очікування і від тріумфу теж. У мене є щеплення не зовсім вдалих фільмів, тому я знаю смак поразки і завжди до цього готовий. Коли ти отримуєш перемогу замість поразки – це приємний досвід, але ти до нього скептично ставишся. Розумієш, що, чувак, це круто – тепер тобі буде легше працювати далі. Ось такі меркантильні речі.

Але, мабуть, це все одно надихає?

-Надихає ? Я не знаю… Звісно, у тебе стає ще більше бажання знімати і ти розумієш, що тепер тобі буде ще легше знайти фінансування всередині країни і зовні. Бо тебе вже знають і на твій фільм чекають, але знову ж таки ти береш на себе відповідальність, яка багатьох людей паралізує. З’являються думки: “Ага, весь світ тепер слідкує за моєю творчістю – мій наступний фільм має бути ще краще!” І все зупиняється, бо тебе мучить невпевненість, а чи вдалу ідею ти хочеш екранізувати. Тому треба просто працювати далі. Зараз я знімаю фільм, хочу встигнути до кінця року. Жартую, що це приквел (Як правило, в приквелі розповідається передісторія героїв або ж світу описаних у первісному творі) до “Атлантиди”, але це не так. Там події відбуваються у 2014 році і тривають майже рік. Людина потрапляє в полон. У фільмі я порушую тему емгебешних тюрем, різних, їх там багато – роблю збірний образ цих фактично концтаборів. І головний герой повертається з такої тюрми і не розуміє, як і навіщо далі жити. 

-Так. Фільм називається “Відблиск”, і оцей відблиск, reflection, вздовж всього його життя ним же і керує. 

-Найбільшим моїм завданням для локального глядача було показати людину з посттравматичним синдромом. Існує вже досить велика аудиторія людей, що були на фронті і мають певні не тільки фізичні травми. Вони або справляються з цим, або ні, але мені було важливо зробити достовірне кіно для ветеранів і для людей, дотичних до теми війни. Проте точно не для тих, хто роблять вигляд, що війни у нас у країні немає.

Андрій Римарук (кадр із фільму “Атлантида”)

Це не так, я показую перемогу людини над ПТСР, людини над розрухою, людини над смертю, України над Росією, перемогу любові над усім цим. Але жодна війна не закінчується квітучими садами. Вона закінчується ексгумацією і руйнацією. В моїй утопії Україна переможець, люди Донбасу розмовляють українською мовою. А з іншого боку – це антиутопія – і досить сумний фінал війни. І, на жаль, він не може бути іншим. Екологічна катастрофа в тих районах вже почалася. Це велика біда.

Щодо екології – це теж важливе посилання, як на мене.

-Інформація, про те, що там вже відбувається з водою, жахає. Якщо вода повністю зазнає мінералізації – це катастрофа для регіону.

Кадр із фільму “Атлантида”

-Андрій все намагається мене схопити, засунути в багажник і відвезти туди (жартує).

А вам би хотілося?

-Поки не знаю, зараз я хочу доробити “Відблиск”. Це відповідальність перед державою, перед командою. Хоча, коли знімали “Атлантиду”, нас Андрій возив у 95 бригаду. Їдеш – і це в повітрі висить: страшні пейзажі, посічені дерева.

-Ну, як сказати. Коли не можна зійти з асфальту, щоб піти в туалет, як кажуть “пісяй на колесо”, тобто ні кроку в бік – не дуже познімаєш. Але коли їздили від Маріуполя в бік Донецька, чули вибухи – це все дає специфічний настрій, це корисно.

-Саме так. На тлі створення міфу індустріального Донбасу, коли на заводі демонструють фільм Вертова “Симфонія Донбасу (“Ентузіазм. Симфонія Донбасу” перший український звуковий фільм режисера Дзиґи Вертова) я влаштував бійку і всі ці претензії до герою фільму, що “Ми тебе не просили нас захищати”. Цим я хотів показати спільноту людей, що функціонувала за радянських часів, і це не одне покоління. Але жоден з них не спроможний нести відповідальність за те, що сталося, жоден не може розпорядитися своїм життям, тому що вони звикли, що за них все вирішують, скажімо, профспілки.

Кадр із фільму “Атлантида”

– У фільмі абсолютно чітко зрозуміло, що відбувається з героями. Тому мені здається зайвим пояснення в самому кінці, що вони живуть у певному заповіднику.

-Вам здалося, що too much, але я зробив це теж навмисно, щоб коротко і ємко сформулювати фінальний меседж для людей, які все ж щось не зрозуміли. Я усвідомлював, що саме таку подачу матеріалу багато хто не сприймає – і тому мусив вербалізувати основні ідеї, що йдуть упродовж фільму. Хоча фільм дійсно досить зрозумілий, там є чимало символізму – і кожен знайде щось своє. Хтось може закопатися в цьому символізмі навіть глибше, ніж я туди закладав. 

-Ні, був геть інший сценарій. Була реальна історія, яка відбувалася в 17-му році в Маріуполі, коли вороги хотіли забрати місто. Я написав про ці події, там була контрабанда, ефесбешники – тобто це був жанровий сценарій, а потім мені стало сумно, що половину сюжету я маю пояснювати якесь політичне протистояння. Зрозумів, що треба з цим щось робити – відходити від жанрового кіно, бо від нього мене нудить. А коли прийшла ідея стрибнути в майбутнє – це мені здалося чудовим. По-перше, я звільнився від того, що різні типажі, росіяни, ефесбешники, сєпари, мають обов’язково розмовляти російською мовою, так, як і місцеві робітники заводу. Я вирішив, що сам сконструюю майбутнє, так, як його бачу.

Фентезі?

-Так, це фантастика – в ній я що хочу, те і роблю. І поштовхом для цього була саме мовна історія. 

-Важко було знайти конструкцію і композицію фільму. Всі локації були заплановані, трохи відзняті. Маріуполь, Київ. Монтаж відбувався одразу, тобто зняв сцену – приклеїв. Але коли я його змонтував, зробили звук, вирівняли історію, яку вже можна було дивитися, зрозумів, що воно не працює. І це було найважчим для мене – все, кіно не вийшло, кінець. Якийсь час я подепресував з цього приводу, але вирішив, що цю історію треба рятувати. Почав думати, чого вона не працює – і стало ясно, що не розвинена лінія стосунків чоловіка і жінка. Треба її дорозвинути і нею закінчити фільм. Дати надію глядачу, що любов сильніше смерті.

-Так, любов врятує світ, врятує Донбас. І коли ця ідея виникла, мені одразу стало легше. А коли закінчили знімати, все стало на свої місця. Цього разу я був щасливий і впевнений, що кіно вдалося. Тому найважчі моменти саме такі, коли ти не розумієш, вийде фільм чи ні. 

Кадр з фільму “Атлантида”

-Я це переклав на плечі Андрія Римарука. Він там “рубається” направо і наліво. Веде агресивні дискусії – це не моя стихія.

-Повно. Особливо це відчувалося на останньому показі в “Жовтні”. Це був найкращий Q&A (Questions and answers – питання та відповіді), дуже теплий. Там були люди, які мали великий військовий досвід. Ці бесіди надихали. Але завжди є критичні, негативні оцінки – це нормально. Проте пропорція зараз десь така: 95% проти 5 – і це фантастика. Це “Bingo” для артгаузного кіно, яке дивляться люди, що до нього не звикли.

Чи є задоволення від того, що не дотичні до такого кіно люди, стали його споживачами? Наприклад, Андрій розповідав, що він теж тепер захопився авторським кіно. Хоча до цього ніколи такого не дивився.

-Задоволення від цього дуже велике. Що відбулося?Прості люди пішли в кіно на досить жорсткий артгаузний фільм -і їм це сподобалося. Це означає, що виникає довіра до авторського кіно і, можливо, в майбутньому ці люди – наша аудиторія. Вони подивляться фільм “Атлантида”, потім фільм “Додому” Нарімана Алієва, кіно Антоніо Лукіча – і у них виникне звичка, бо насправді дивитися кіно такого формату – це звичка. У мене вона самого не так давно з’явилася, років 10 тому, до цього я не дуже споживав цей жанр. Але коли відчув смак авторського кіно – знімати інше не бачу сенсу. Жанрове, глядацьке у мене тепер викликає судоми.

Можна сказати, що розширення аудиторії – це ще одна перемога?

-Це точно перемога над жанровим і глядацьким кіно. Так що слава Україні і артгаузу (сміється)

-Мені важко сказати. Але дуже подобається сцена з праскою. (сцена, де головний герой емоційно розбиває праску об стіл). Своєю простотою і, скажімо, діапазоном емоцій. Андрій чудовий руйнівник інтер’єру (сміється). Я не впевнений, що професійний актор пішов би на таку сцену, бо це просто небезпечно. Коли розлетілася табуретка, а на підлозі з неї стирчав шуруп і Андрій біля нього “пританцьовував”, я подумав “Матір Божа”. Але Андрій – мужня людина. Він зрозумів, що ми серйозні люди і хочемо знімати серйозне кіно, тому був згоден на все. 

Кадр з фільму “Атлантида”

Кадр з фільму “Атлантида”

-Теж чудова, розумна аналітична людина, має потужний характер. І від цього, мені здавалося, навіть був якийсь момент війни в домінуванні між ними з Андрієм – хто кому хто, хто тут головний. Коли вони бачили один одного, починалася така специфічна комунікація, яку можна назвати “троллінгом” (сміється). І в цей момент я навіть не міг їм сказати, що у вас буде сцена кохання.

-Ну, я жартував з ними спочатку на цю тему. Але коли до цього дійшло, вони саме вгамували свої амбіції, чи реакції один до одного, зрозуміли, що головне – справа, яку ми разом робимо, і фантастично зробили цю сцену. Взагалі, сцени кохання – це завжди виклик для режисера. Знімаючи її, я подумав, що треба зробити щось таке, чого я не бачив в історії кіно – і в одному кадрі показати і смерть, і любов.

Мені було дивно, що Андрій там роздягнувся, а коли купався в ковші ні.

-Я його попереджав, що перше питання на будь-яких Q&A буде, чого ти не зняв труси? Ти готовий все життя на нього відповідати? Він сказав: “Готовий, холодно, знімай!” І він вигадав історію, що помився і заодно поправся. 

Кадр з фільму “Атлантида”

-Ні, я одразу вирішив, що це будуть не актори. В “Атлантиді” великої акторської майстерності і не потрібно. Ми брали типажі, які відповідають пейзажам, і пропонували робити певні дії: пекти себе праскою, розбивати стільці, залазити на машину, стрибати з неї. Тобто всі сцени насичені дією, окрім чебуреків. Хоча і там вони дуже активно їх їдять. Взагалі, вся ця сцена з поїданням чебуреків була ретельно пропрацьована: серветки покласти саме так, ні сантиметром правіше, чи лівіше, а ложечку ось так. Плюс за допомогою освітлення, фонів, ми побудували фронтальну картину. Під час цієї сцени Люда ( У фільмі Катя) знайомила Андрія (Сергій) з біографією і ставлення до своєї професії . І він запропонував їй свою допомогу. Тобто функція цього діалогу, окреслити їхнє можливе зближення в майбутньому. Але для неакторів, як ми жартуємо на всіх цих Q & A, це була найважча сцена: 25 дублів помножено на 2 чебуреки, тобто кожний з’їв по 50 штук. Фізично їм було дуже важко. Андрію було тричі погано. Але він мужньо повертався. Був зеленим, йому поправляли грим, давали 5 хвилин перерви, чаю чи водички – і знову в кадр. 

Кадр з фільму “Атлантида”

На вашу думку, чого сьогодні не вистачає українському кінематографу, окрім грошей?

-Прозорості. Розуміння, що конкурси відбуваються чесно і що рада Держкіно не викине їх з чесного конкурсу. Бо раду затверджує Мінкульт. А ним керує менеджер одного з найбільших олігархічних телеканалів. Все дуже просто: якщо ти затверджуєш раду, ти ставиш туди контрольованих людей, які тобі потрібні, і вони обирають проєкти, які ти їм скажеш. Це все несе величезну загрозу для існування українського кіно взагалі. Центральні канали транслюватимуть ідею, що кіно нікому не потрібне, що ми робимо рейтинговий продукт, який цікавий народу – так давайте державні гроші пустимо на нього. І все – кіно зникне за пів року. Рада Держкіно буде формуватися досить скоро – і треба публічно вести дискусію, які люди мусять в ній бути. Такі, які зможуть протистояти цим планам. Бо те, що відбувається зараз, – це дуже болісний процес для всіх нас. Наприклад, класних українських акторів, які нарешті відчули смак професії, зараз знову запхнуть на другий ряд. Повернуться російські фронтмени – і все, індустрія навіть на рівні акторства перестане розвиватися.

Валентин Васянович

-Погано. Не хочу розуміти людей, які погоджуються на таку співпрацю і шукають виправдання своїм діям. Я не збираюся мати справ з Росією. На усі пропозиції щодо фестивалів чи будь-якої співпраці – ми категорично кажемо “Ні”.

-Теж ні. За кордоном мусять знімати місцеві режисери. Я виріс тут, я знаю, як у нас все влаштовано. Я відчуваю країну, де живу. Цим дихаю кожен день, і розповідати в кіно історії іншої країни не бачу сенсу. Я місяць просидів в Америці по гранту, який отримав на венеційському фестивалі від Hollywood Foreign Press Association. Нами займалася організація Film Independent в Лос-Анджелесі – знайомили з кіноіндустрією. Ми мали чимало зустрічей з усіма департаментами, після чого я зрозумів, що кіно я хочу знімати тільки вдома. Там режисер не є ключовою фігурою. Сценарист, шоураннер (виконавчий продюсер на телебаченні) продюсер вирішують, що і як, а ти намагаєшся їм просто догодити. На пошуки фінансування там також ідуть роки. І взагалі, якщо ти в принципі хочеш щось знімати – йди на телебачення.

А в Україні можна знайти одразу 50 відсотків грошей на кіно, а на артгауз до 80, здається. Це реально круто, і це за короткий час може зробити українське кіно помітним в усьому світі. Так, більш сталі індустрії працюють за іншими законами, але у них не було перерви в 30 років, тому нас треба зараз потужно підтримувати. Потрібно роздавати гроші на дебюти, може, спочатку вони будуть невдалими, але якщо це робити, за 10 років ми матимемо 3-4 десятки прізвищ, які будуть на слуху у нашого глядача. Насправді, потужний розвиток відбувається останні 10 років, з тих пір, як з’явилося Держкіно. Ми присутні на всіх відомих кінофестивалях. З’явилася українська кіноіндустрія – і про неї знає весь світ. Тепер головне, щоб вона не зникла. Бо в країнах з розвиненою кіноіндустрією, держава підтримує національне кіно – це частина культури. Частина діалогу з власними громадянами. Кіно впливає на суспільство – і його не можна ігнорувати.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться