Василь Стефурак: “Батько пішов на війну після того, як мій молодший брат Степан загинув у Пісках, а мене було поранено під час виходу із Дебальцевого”

Командир окремого гранатометного взводу 28-ої бригади, один із чотирьох синів родини з Франківщини, був… заарештований за те, що ходив на Майдан, бо служив тоді хлопчина в Головному управлінні розвідки МО України.

Там, де зараз розташований підрозділ, в якому служить Василь, в бліндажах неподалік Красногорівки Донецької області немає телефонного зв’язку. Тому домовитися про зустріч, навіть коротеньку, Василю важко. Волонтери, які везуть йому допомогу, також в прямому сенсі слова витягають хлопчину з позицій через інших бійців. Мені просто пощастило, що командир взводу мав нараду в штабі батальйону, тому нам і вдалося зустрітися. Половину нашої розмови Василь відверто відігрівався у машині. Договоривши, ми підвезли Василя максимально близько до позицій, де він зараз несе службу. В темряву і морозну ніч хлопчина пішов повз хрести і надгробки – через величенький цвинтар. І лякало не це, а те, що за цим бійцем, як за тисячею наших військових, з околиць окупованого Донецька  пильнують живі вороги.

-Нас у родині четверо синів. Я народився другим. У мене між старшим братом і третім, Степаном, по два роки різниці. Ваня наймолодший, він з’явився на світ через сім років після Стьопи.

Родина Стефураків. На знімку не вистачає загиблого Степана

-Наскільки я знаю, Стьопа потрапив в Іловайськ. Поки я доїхав в Донецьку область, він вже з оточення виходив. У серпні, числа двадцятого, я був у  Дебальцевому. Саме туди відправили 25-ий батальйон “Київська Русь” після формування. Наша родина не знала, що Стьопа воює, доки його не вбили… Останній раз брат мені зателефонував в мій день народження, перед своєю смертю, 22 вересня…

Степан Стефурак

-Спочатку подзвонили мамі. У мене телефон був виключений, під Дебальцевим вже постійно велися серйозні обстріли, я не міг відповідати на дзвінки, бо ми корегували вогонь 128-ої бригади. Коли наступного дня включив телефон, побачив сорок чи більше пропущених дзвінків. Набрав маму. Вона мені і сказала, що Стьопу вбили. Потім мене набрав координатор з ДУКу з Дніпра, він сказав, що брат підірвався в Пісках. Коли ми відкрили домовину, було зрозуміло, що стався підрив, бо тіло брата було в опіках… Коли я склав хронологію, зрозумів, що хлопців спочатку обстріляли з кулемета. Намагаючись сховатися від куль, вони з’їхали в кювет і потрапили на міну…

-Так. Він приїхав в середині грудня. А я був свідком усіх подій з самого початку. В той час якраз служив в Києві, у Головному управлінні розвідки… Коли все починалося, мені подзвонив батько, сказав: там щось буде. Я пішов подивитися, побачив зовсім молодих людей. Першим, з ким я познайомився на Майдані, був Устим Голоднюк, той самий хлопчина зі Збаража, якого снайпер застрелив 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській. Це він був в голубому шоломі миротворця… 29 листопада ми разом з Устимом стояли біля пам’ятника засновникам Києва. Нас обох там і побили. Його винесли звідти з розбитою головою. І мене також, побитого, викинули з епіцентру і лишили. Я сам дійшов до швидкої. Мені зламали два ребра. Голову я прикрив руками, згрупувався. Тому саме ліву руку мені натовкли так, що на ній ще довго білого місця не було – вся в гематомах. Я її стиснути не міг. Устима я побачив, коли йому в швидкій надавали допомогу. Він пізніше навіть не пам’ятав, що ми з ним знайшлися у медиків. Кожного дня ми з ним зізвонювалися, домовлялися, де зустрінемося, коли я прийду після служби, він розповідав мені, яка на Майдані ситуація.

Якось Устим познайомив мене з своїм батьком. Той якраз приїхав в столицю, відігрівався біля бочки з правого боку від стели. Устим йому сказав: “Це Вася. Нас разом побили 29 числа”. Він на мене подивився: “Ребра загояться. Все буде добре”. І ми кожний пішли по своїх справах. А вже коли я опинився на війні, Володимир почав мені допомагати, хоча я намагався ніколи нікого ні про що не просити. В день виходу з Дебальцевого ми постійно з ним говорили. Він страшенно переживав за мене, набирав постійно, питав, де я, що зі мною. Коли я їду додому, намагаюся до нього заїхати. І це завжди як сніг на голову. Якось мені відкрила бабуся Устима із словами: “Мені якраз Устим наснився. Каже: “Я ж прийшов”. І тут ти стукаєш”…

Я не могла не спитати Володимира Голоднюка про Василя.

-На Майдані ми познайомилися дуже коротко, Устим мене представив, і все. Більше ми не бачилися. Вже пізніше я дізнався, що син своє прізвище не назвав, записуючись у 38-у сотню. Сотник Петро Скиба, який пізніше пішов на війну у танковий батальйон, розповідав мені, що, даючи присягу добровольця, Устим написав лише псевдо – Тотем. І все. Багато чого про сина, про те, що він робив на Майдані, я дізнався вже після його загибелі, розпитуючи його друзів, побратимів. Зрозумів, що Василь Стефурак став для Устима найкращим другом. Як почалася війна, я підтримував зв’язок з Васильком. Якось він мене набрав, я навіть не відразу зрозумів, що це він. Крізь сльози я почув: “Дядю Вово, Стефанко загинув”… Я був на похороні, відкривав з родиною труну, бо людям не показували Степана. У нього обличчя не було… Тоді ж я дізнався, де саме опинився підрозділ Васі, і ми домовилися, що я буду йому допомагати чим зможу. Коли я перший раз приїхав в 25-ий батальйон під Дебальцеве, а це були перші числа грудня 2014 року, з Васею не зустрівся. Він знаходився в “секреті”, але я познайомився з Толіком Адамовським, іншими бійцями. Почав всюди “волочитися” за ними. Таким чином я наглядав за Васею. Він дуже хороший, добрий, світлий хлопчина.

Василь Стефурак та Володимир Голоднюк

Всю родину Стефураків я побачив саме на похороні Степана. Батько був вбитий горем, якимсь навіть відчуженим. Він намагався тримати при собі свої емоції, по ньому зовсім не було видно, що він вже вирішив також іти на війну. Мама, ще молода жінка, згорбилася, стала зовсім маленькою… Коли я почув, що тато Василя та Степана також пішов на війну, був вражений. І те, що він тепер знову підписав контракт, викликає у мене величезну повагу. Тим більше, що він дістав важкі травми на полігоні. Його вчинки пояснюють, в кого вдалися сини…

У лютому 2015 року Василь зазнав поранення, але воно було не дуже важким. Друг мого сина, побачивши, що уламком зачепило його плече, більше переживав, що форма постраждала… Але він під час виходу із оточення був важно контужений. Саме від цього довго відходив. І добре, що він пішов вчитися. Це Василю тільки на користь. Як тільки я дізнався, що він знову потрапив на війну, під час своїх поїздок обов’язково заїжджаю до Васі, де б він не був. Для мене важливо його підтримувати. Може, тому, що він у мене в телефоні підписаний “Друг Устима Вася”.

-Майдан же був аполітичним. А конституція захищає моє право після служби робити те, що я вважаю за потрібне. І мене хвилювало те, що там відбувалося. Я, як і інші мітингувальники, був проти союзу з Росією. Я за незалежність нашої країни, за можливість висловлювати свої думки. Але моя поведінка не схвалювалася. І мене… заарештували. Сталося це 13 лютого. 18-го числа в терміновому порядку мене вивезли в Рівне. Тому я не потрапив на Інститутську, мене не було поряд з Устимом…

-Мені тоді було 19 років, а йому 17. Він приїхав після штовханини на Хрещатику в середині грудня. Тоді зібралося багато людей з Тернополя. Він також примчав, був гарно озброєний, мав кийка. Я знав, що він десь є, ми бачилися пару разів. Але кожний був зайнятий своїми справами. Стьопа відразу доєднався до бійців “Правого сектору”, жив з ними в будівлі профспілок на п’ятому поверсі. Він навіть на іспити не поїхав вчасно. Додому поїхав якраз перед розстрілами.

Після мого арешту я не міг ні з ким спілкуватися, бо у мене телефон забрали. Мене терміново перевели в ГУР в Рівному. До речі, у мене на службі був друг, його батько мав велику посаду в СБУ, то я його “завербував” на Майдан. Потім він втік у “Правий сектор”. Його заднім числом звільнили із ГУР. Перед оточенням Дебальцевого він оформився в мій батальйон, де і я тоді служив, – 25-ий батальйон “Київська Русь”.

Коли почався Крим, я написав один рапорт, вимагаючи, щоб мене перекинули на кордон з півостровом. Потім війна почалася в Донецьку, Луганську, Слов’янську… Коли я написав третій рапорт, мені сказали: ще один напишеш – звільнимо. “Добре”, – відповів я. В ті дні якраз почала працювати гаряча лінія міністерства оборони. Я зателефонував туди і сказав: “Чого це мене не відправляють на війну?” Впродовж тижня знайшли добровольчий батальйон, який вирушав із тренувального табору “Десна” на Донбас. Це якраз була “Київська Русь”. Через десять днів я нарешті був на війні.

-З якого вийшов в ніч з 15 на 16 лютого. 8 числа вночі ми отримали інформацію, що прорвалася диверсійна група ворогів до Новогригорівки. Їх ніяк не могли вибити з двоповерхового будинку, який вони зайняли. Наш арт-розвідник Зелений зібрав всю інформацію. Він бачив як один туди пробіг, потім ще один. Таким чином вони потроху накопичували боєприпаси у тому будиночку. Зелений мене спитав: “Добре бачиш вночі? Тоді поїхали в штаб на Хрест, аби доповісти всю ситуацію”. Примчали туди, а там нікого немає, тільки черговий офіцер. Доповіли, що ми спостерігаємо. Попередили: якщо вночі не виб’ємо цю групу, буде оточення. Зеленого я залишив в штабі 25-го батальйону, щоб він корегував вогонь ззовні. Він попереджав мене: “Якщо ситуація затягнеться, ви не виїдете звідти завтра-післязавтра, через три доби будете виходити пішки, машинами це зробити просто не дадуть”.

Я поїхав назад. Світало. В Логвиновому переді мною запустили освітлювальну ракету – може чекали більшу машину чи колону техніки. Побачили, що їде лише джипчик, і пропустили. Я передав слова Зеленого, що о шостій ранку потрібно обстріляти конкретні цілі. В 7 ранку мені дзвонять з 54-ої бригади: “Що ви там, в оточенні?” Та яке оточення, я ж тільки-но заїхав у підрозділ. “Та все, – мені пояснюють, – щойно розбили колону 128-ої бригади, яка намагалася ввійти”. Я бігом у наш штаб – туди вже також передали цю інформацію…

До 13-го числа ми просиділи на своїх позиціях, а потім нас зібрали: треба виходити. Ми мали іти двома групами на Новогригорівку. На три дні розбили путь, визначили три точки збору. Коли ми пішли, зв’язку вже не було, бо провода перебило. В першу ж ніч ворожий міномет розбив нас на дві групи, які пішли різними шляхами. Група, в якій був я, рухалася в напрямку Новогригорівки. Там наче знаходився 40-ий батальйон. 79-а бригада двома БТРами заїхала і зайняла оборону в підземному переїзді. Ми рухалися групою до Новогригорівки, побачили що рухається техніка назустріч нам. “Зараз побачать нас і розстріляють”, – єдина думка була, бо розумів, що не важливо чиї їдуть БТРи, це наша чи ворожа броня. Я як стояв, так впав – і завмер. Лежав сумкою до дороги. Думав, якщо почнуть стріляти, хоч спочатку в сумку влучать. Проїхали ті БТРи. Ми ще почекали. Пішли далі.

В Новогригорівці стояв батальйон “Кривбас”. У них ми відсиділися до ранку. Через добу нам вдалося вийти на бійця нашого батальйону з позивним Маклауд – він залишався в оточенні, як і Анатолій Адамовський. Вони навіть в оточенні намагалися відбити вулиці міста! Відчайдухи! З 14 на 15 лютого ще одна наша колона проскочила з-під Дебальцевого. З Поляни також вийшла колона 128-ої бригади.

Приїхав газон – щоб нас вивезти. Ми знали, що дорогу на Новогригорівку вже перекрили. Коли ми були в безпечному місці, дізналися, що після нашого переміщення “Кривбас” прийняв бій, у них на рахунку було шість вбитих сепарів. Але один наш десантник загинув.

Колона почала вихід з Поляни приблизно о 22.00. В колоні було два БТРи, бензовози, два КаМАЗи. Проїхавши Новогригорівку, колона збилась з дороги, змушені були розвертати її та їхати в іншу сторону. Колону обстрілювали двічі. В селі Нижньолозова колона потрапила в засідку. По всій довжині дороги стояли керовані фугаси і в один момент вся колона почала вибухати. Мене зачепило уламком від ВОГа, БТР підірвався двічі. З нашого БТРа вийшло семеро чоловік. В десантному відсіку БТРа вивозили “300-тих”. Всі вони загинули, коли БТР підірвався… А ми ішли пішки. Мороз був сильний. Але це краще, ніж якби було болото. Якраз землю притрусив сніг, а ми були в маскхалатах, завдяки чому стали не такі помітні. Там я зачепив розтяжку, а вона, на щастя, не зірвалася. Чи, ставлячи її, вусики роздьорнули, але не поміняли чеку. Не знаю. Старшина 101-ої бригади притримав її. Через три години ми вийшли до 30-ої бригади. Звідти нас на Луганське вже забрали “таблеткою”, а потім швидкою всіх відвезли в Бахмут. Потім з Адамовським вийшли ще семеро бійців нашого батальйону. Вони ще пораненого з собою забрали…

До серпня 2015 року я залишався в батальйоні, а потім пішов вчитися в академію. Чотири роки присвятив навчанню, після чого потрапив у 28-му бригаду. У мене був хороший рейтинг .Тому мав можливість обирати місце служби. І вирішив піти в бригаду, яка дислокується в Одесі. Шум моря хотів послухати. І не помилився. В ППД бригади – сто метрів і море.

– А ми – лицарі зимового походу, взимку постійно на війні. Влітку повернемося знову до моря.

-Він ще до мого навчання пішов. Його спочатку не брали, він постійно ходив у військкомат. І таки по мобілізації потрапив у 72-гу бригаду. Потрапив на промку під Авдіївкою. Відвоював там, а постраждав вже пізніше, на полігоні, коли підрозділ знаходився у Рівному на відновленні. На батька перевернувся БРДМ. Поламав йому таз, стегнову кістку, 12 ребер. Головне, що він був у касці. Інакше б йому голову розчавило… Але тато, попри другу групу інвалідності, зараз знову підписав контракт з 10-ою бригадою. Взяли водієм.

Василь з батьками під час вручення ордена “Народний герой України” загиблому брату

-Брата вбили. Я зазнав поранення. Він просто не міг бути осторонь.

-А що вона скаже? Терпить!

-Старший в Чехії, а молодший ще вчиться у Франківську. Він у нас футболіст.

-Друзями стали, коли виросли. А в дитинстві страшно билися щодня. Якщо не вікно розіб’ємо, то від баби получимо віником, тому що обов’язково щось утворимо. У Стьопи був велосипед. Без дозволу візьмеш – все, бійка… Ваня малим був, у колясці ще сидів, а ми втрьох безкінечно один одного товкли. Ваня 2002 року народження. На Василя народився, у нього 13 січня день народження був.

-Мене і хотіли перейменувати, коли Ваня народився. Може, дорослі так шуткували, але я пам’ятаю, що був проти!. Більше спілкуватися із Стьопою ми почали після школи. Я пішов вчитися в Чернівці, в університет, на програміста. А брат пізніше вступив у Тернополі на комп’ютерні системи. Коли я взяв академвідпустку і пішов в армію, Стьопа мене зустрічав після дембеля. Чого пішов в армію? Відпочити від навчання, – сміється Василь. – Чим більше брат вчився, тим більше ми наближалися один до одного, ділилися своїми думками.

Після строкової служби я не захотів поновлюватися в університеті – готовий був в “Беркут” іти. Але як відчував, що не потрібно туди оформлюватися. Підписав контракт в ГУРі. А брат був байкером, їздив на зліт у Вінницю. Розказував, як це відбувається. Я запам’ятав історію про те, як самі ж хлопці побили геть п’яного байкера, який сів за кермо і на ходу вилетів з мотоцикла. Вже в 25-му батальйоні я зустрів бійця з позивним Моня. Йому ще друзі на війну прислали німецький мотоцикл зі станком для кулемета. І він якось мені розповідає: я ж байкер, мене якось на великому фестивалі навіть побили свої ж. А я йому кажу: навіть знаю, хто тебе бив.

Коли я вирішив іти на війну, мамі відразу сказав про це. Вважав, що батьки мають знати. Через п’ять хвилин дзвонить Стьопа: “Ти що, дурак? Навіщо всім розказав?” Він вважав, що потрібно про це мовчати. І мовчав. Він ніколи не брехав. Якби я його спитав по телефону, де він і що робить, він би сказав. Але я не питав.

-Завжди буде не вистачати! Він постійно зі мною, живе у мене в голові. Щодня його згадую. Голоднюк при зустрічах мені нагадує: “Біля тебе є два твоїх янголи: Устим і брат”.

Цей знімок зроблений у 2014 році. Степан вже був у Пісках під Донецьком

-Навпаки! Хочу більше знати, аби змінювати армію на краще. Я впевнений, що це можливо. Під час оточення Дебальцевого сержанти командували опорними пунктами. Де це бачили? Не вистачало тоді офіцерів катастрофічно. А якщо приходили молоді лейтенанти після військових кафедр, вони не те що не могли брати на себе командування, не знали як підійти до зброї. Систему ламати важко, але треба з чогось починати. З себе і почав. Вивчився. Своїм підлеглим не дозволяю навіть думати про те, щоб підзаробити на війні, на армії.

50 відсотків заробітної платні витрачаю на ремонт машин, бо я не хочу, щоб посередині дороги машина стала, і я потрапив під обстріл. Не хочу загинути через несправність машини.

-Було колись. Але минуло. І злості вже немає. Я просто чітко знаю: поки війна не закінчиться, я буду в Збройних силах. Це все моя земля. Поки не стану на кордоні України, не заспокоюся.

Народний орден Степана передали в руки мами. Представляв до нагороди добровольця його побратим командир 1-ої штурмової роти Добровольчого українського корпусу Да Вінчі

…14 березня цього року Указом Президента України десятки добровольців, які віддали своє життя під час російсько-української війни у різні роки, нарешті отримали державну нагороду – орден “За мужність”. Серед них є і ім’я Степана Стефурака, друга 24-ого. Срібний народний орден “Народний герой України” доброволець отримав набагато раніше: 16 грудня 2017 року в Івано-Франківську.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться