Ветеран-аеророзвідник Денис Антіпов: Ми зробили свою версію фотографії “Прапор над Іодзімою”. Вона розійшлася тисячами репостів. Її поширили навіть деякі американські ЗМІ

Це історія людини, що кинула аспірантуру, щоб піти на фронт, і яка попри любов до викладацької діяльності зайнялася власною справою. Денис був аеророзвідником на Сході, зараз викладає корейську мову в університеті Шевченка і паралельно займається власним інтернет-магазином "UA GIFTS".

Фото: Віка Ясинська

Я народився у Франківську, а коли мені було п’ять років, моя родина переїхала в Київ. Після школи я поступив в університет Шевченка на корейську мову. Мені подобається культура Кореї, а ще я цікавлюся історією цієї країни, і, як не дивно, вона має багато чого спільного з українською історією. Корея розташована між двох потужних свого часу імперій, і зараз вона має досвід розділення через втручання Кремля не в останню чергу. Я тричі був у Кореї, двічі вчився там в університеті. Коли пройшов стажування, підтягнув знання, повернувся в Україну. Хоча мені пропонували там залишитись, я підробляв статистом у кіно, і в рекламі пропонували зніматися, але мені більше подобається вдома. У 2012 році я пішов в аспірантуру. А потім почався Майдан, війна – і якось було не до науки. Але я збираюся захиститися пізніше, проте це дуже довга кропітка щоденна робота, яка вимагає віддавати весь свій час і ресурс.

На Майдан я поїхав на другий день – і був там до 30 листопада. Ввечері, перед тим, коли його розігнали, я відчув, що захворів – піднялася температура. Поїхав лікуватися додому, а потім від друга дізнався, що трапилося. Коли одужав, далі брав активну участь в тих подіях. Я постійно носив стяг з написом “Слава Україні – Героям Слава!”, який був у мене ще задовго до Майдану і з якими я виходив на марші УПА. А ще я купив синю тканину, вирізав трафарет зірок, пофарбував їх жовтим – і ми почепили цей саморобний прапор на стелі Незалежності, бо на початку протестів символіки Євросоюзу майже ні в кого не було.

18-19 лютого ми з товаришем теж були на Майдані, доки не побачили, що туди знову почали підтягуватись люди. І оскільки вже падали з ніг – вирішили поспати. Саме це нас врятувало від того, що трапилося 20 числа зранку на Інститутський.

Коли було захоплення Криму, я прийшов у військкомат. Там були черги. Мені тоді ще дуже запам’яталась літня жінка років 70. Вона казала, що за фахом санітарка і готова добровільно йти на фронт. Щодо мене – я закінчував військову кафедру в Шевченка і був військовим перекладачем з англійської, молодшим офіцером запасу. В військкоматі мені сказали, що передзвонять, але так ніхто і не передзвонив. Тоді ми з друзями вирішили, що не треба йти воювати непідготовленими – і тренувалися самі. Я навіть їздив у Нові Петрівці, де був батальйон “Донбас”. Але виявилося, що у них вже немає місць. Цікаво, що якби я попав на той відбір, був би з ними під Іловайськом. А потім один з товаришів розповів мені про організовані волонтерами полігони. І ми почали тренуватися там.

У грудні 2014 я пішов на курси аеророзвідки в Товариство сприяння обороні України (Громадська організація). І отримав посвідчення, що я оператор ПБЛА. Потім ще ходив на курси, які організували Марія Берлінська і Олексій Цебро. У мене тато військовий, він служив у Франківську у технічній військовій частині. І брав мене з собою на аеродром ще з дитинства, там я бачив літаки, наприклад, винищувачі МіГ-29. Я захоплювався авіацією. Тому і аеророзвідка мені добре зайшла.


А коли створювалась наша п’ята батальйонно-тактична група, я вже був спеціалістом в аеророзвідці. У майбутнього командира батальйону я отримав відношення у 81 бригаду. Єдине, що мені казали у військкоматі, що ми тебе не можемо призвати, бо ти аспірант, а це означає, що у мене була так звана бронь. Тому я написав заяву в університет – і зняв її.

З початку 2015 року і до червня ми були на полігоні під Житомиром. Мене призначили командиром взводу. По штату у мене значилися апарати, але тільки на папірчику. На два безпілотники зібрали волонтери. Вони називалися “Мара”. Це харківські “пташки”, їх робили на фірмі Володимира Гаврилка. Відповідно вони провели нам додаткове навчання. І ще на один комплекс зібрав Борислав Береза.

Коли ми були на фронті, у нас не було ротацій. Попрацювати довелося в багатьох місцях: то подалі від передка, то дуже близько. Один раз я взагалі ходив шукати безпілотник, який заглушили, в сіру зону. Взагалі, за період служби, було багато різних історій: і смішних, і сумних. Але одна достатньо цікава: перед Днем Прапора і Днем Незалежності у нас було трохи вільного часу. І я запропонував хлопцям, що давайте зробимо якусь таку тему, яку закинемо в соцмережі, щоб людям було цікаво. І придумав зробити таку фотографію з українським прапором, яка була б схожа на відому фотороботу Другої світової “Прапор над Іодзімою”. До речі, серед тих, хто його ставив, був один морський піхотинець українського походження. І ми зробили свою версію цієї фотографії. В результаті вона розійшлася тисячами репостів. Її поширили навіть деякі американські ЗМІ.

Коли я майже відслужив свій термін, командир бригади пропонував мені залишитися на дуже хорошій посаді, і я йому вдячний за це, але я люблю викладацьку діяльність і не хотів це кидати. До того ж дембель був навесні 16 року, коли активні наступальні дії на фронті майже закінчились. Проте я залишаюся в оперативному резерві, і в разі чого готовий знову їхати на Схід – у мене є рюкзак, шолом, бронежилет, зібрана сумка.

Військовий досвід дав мені відчути і зрозуміти деякі речі. Наприклад, мені стало легше працювати в стресових умовах. Додалося впевненості у власних силах. В армії вчишся знаходити вихід із ситуацій самостійно і швидко приймати рішення. Вчишся працювати з людьми – і це непросто. А ще у тебе часто немає того, що мало б бути для виконання задачі, але виконати її треба. І коли ти знаходиш рішення в таких ситуаціях – це дуже допомагає подалі у будь-якій справі в цивільному житті. Ну, і головне – розуміння, що ті проблеми, які раніше здавалися проблемами, насправді ними не є. Поки всі живі-здорові – значить, все добре.


На даний момент я викладаю корейську мову в Шевченка. Зараз перевівся на 0,25 ставки, хоча раніше викладав на повну. Проте державна університетська робота не дуже оплачувана. Якось мене покликали американські знайомі до себе на День Подяки і там теж були люди, які викладають в університеті в США. Спитали, як у вас із оплатою. Я сказав, що приблизно 300 доларів. Вони здивувалися: “А що тобі не подобається в цьому, у нас теж за годину стільки, навіть менше” (Сміється).

Оскільки мені хотілося трохи більше заробляти, я почав думати, як, окрім науки, займатися власною справою. Ще перед Майданом я купив 3D-принтер, в Україні їх тоді було дуже небагато. Мало хто взагалі знав, що це таке. І вже тоді я хотів займатися 3D-друком. Але коли після служби на Сході я повернувся у цивільне життя, це було не настільки цікаво на той момент. По-перше, виріс курс долара, а по-друге, значно впала платоспроможність українців відповідно до тих ідей, що у мене були. І тому я переключився з принтера на 3D-ручки. А далі додалися іграшки, гірлянди перед новим роком. Хотілося щось створювати власноруч, якийсь продукт. До речі, я думаю, коли повертаєшся з війни, дуже важливо почати робити щось руками. Або, якщо було якесь хобі, переключитися на нього. І я почав робити цікаві дитячі ігрові набори. Сам їх комплектував, і наскільки моніторив ринок, я був єдиний в країні, хто збирав набір 3D-ручок зі ста кольорів. Приємно було, коли потім люди надсилали мені свої роботи, намальовані цими ручками. Це стало поштовхом для мене, що те, що я роблю, цікаво іншим. Я почав розширювати асортимент. Потім придбав обладнання для лазерної різки.

В листопаді 16 року я зареєструвався як підприємець (ФОП). Хотілося працювати і платити податки, щоб підтримувати свою державу. А потім запропонував своєму товаришу зі взводу Олегу працювати разом. Згодом за допомогою людей ми назбирали гроші на різне приладдя. Плюс виграли грант у програмі для підприємців від МОМ (Міжнародна організація з міграції) – і отримали обладнання. Попри те, що у нас було чим робити, важливу роль грали ще такі речі, як ідеї і здатність це продати. Ідеї у нас в основному “народжую” я. Щоправда, поки ще не всі з них ми можемо технічно організувати.

Зараз у нас вже є офісне приміщення, тобто щось на зразок шоуруму, і виробниче. І порівняно з минулим роком, воно значно більше, ніж попереднє – 100 квадратів. Але цікавий той факт, що розрослися ми завдяки початку пандемії. Коли у березні був карантин, наші справи пішли досить кепсько. Ми почали думати, як залишися на плаву – робити щось актуальне і потрібне на той момент, бо подарунки і іграшки стали купувати набагато менше. Оскільки у нас є лазер, придумали, що будемо робити захисні щитки для обличчя. Я порахував ціну, написав пост у фейсбуці і виявилося, що моя ціна конкурентоспроможна.

Ми очікували продати сто штук на місяць, щоб перекрити частину оренди приміщення, що у нас було на той момент, але сто замовлень прийшло за перший день. І коли нам треба було докупити пластик, виявилося, що його немає в Україні. Обдзвонювали усі бази – і врешті знайшли. Позичили грошей – і викупили останню велику партію, що була на складі. Це нам дозволило приймати подальші замовлення. Ось тоді ми зняли більше приміщення, залучили людей на умовах фрілансу – і це витягнуло нас з кризи. Ще я, як підприємець, міг за договором працювати з лікарнями. А нещодавно у нас з’явилися хороші пульсоксиметри за доступною ціною. Ми їх додатково перевіряємо після заводу, плюс перекладаємо і робимо ілюстровану інструкцію і упаковку українською мовою. Також даємо гарантію на цей продукт.

До речі, щитки у нас замовляють і зараз. І коли закінчиться епідемія, їх можна буде використовувати у побуті або роботі. Ми виготовляємо їх з досить якісного пластику, який може витримати навіть іскри від болгарки. Свого часу їх у нас хотіли брати на експорт, але, на жаль, держава тоді ввела обмеження – і не давала можливості продавати це за кордон. Пам’ятаю свої думки тоді щодо держмашини, які актуальні і досі: “Якщо від вас немає підтримки, хоча б не заважайте працювати”.

’явилася ідея розповісти про них.

На сьогодні у нас чималий асортимент, я перерахую лише дещо з того, що ми робимо: дитячі розвиваючі іграшки. Наприклад, абетки і дерев’яні кубики. Літери на них нанесені не фарбою, а лазером. Вони з дуба, екологічно чисті, дорогі, але якісні. Плюс ми розробили такий алгоритм, що з одного набору можна скласти 100 тисяч слів. Тобто не тільки “мама”, “тато”, а навіть слово “прокрастинація” або “синхрофазотрон” (сміється). Ще є мови нацменшин, тобто білоруська, грузинська, польська, англійська, німецька, але російської там ніколи не буде – це не наша цільова аудиторія. Ми працюємо для України і на перспективу для закордону. Ще у нас є дуже класні бокси для пляшок з вином. Різна сувенірна продукція, друк фотографій на чашках, пазлах, футболках, шкарпетках. Широкоформатний друк. Є малярка – фарбуємо різні речі. З останніх новинок – дерев’яна музична скринька для прикрас. Оздоблення робимо самі лазером по дереву – це ручна робота. Щодо мелодій – паперову стрічку з ними можна обирати, або набити їх самостійно за допомогою дироколу. Але найцікавіше, що у нас є стрічки з українськими мелодіями, наприклад, “Два кольори”. І зовсім скоро у нас має з’явитися театр тіней.


Окрім вже готових виробів, ми робимо речі і під індивідуальне замовлення, але вони дорогі. Наприклад, нещодавно ми виготовили гарний сімейний альбом. Там багато ручної роботи: гравіювання, фотографії членів родини на дереві.

Зараз ми займаємося тим, щоб отримати штрих-коди на продукцію – і можна буде відправляти це у супермаркети і за кордон. У нас є сторінка у фейсбуці і сайт. Під час локдауну ми відкрили там такий розділ, як мастерплейс для ветеранів. Є чимало майстрів з достойними виробами, у яких немає власної платформи, а у деяких навіть сторінки в соцмережах – і тоді з’явилася ідея розповісти про них.

Суть цього ветеранського мастерплейсу в тому, що тобі нічого не потрібно платити, лише надати фото твого товару і опис його українською. Далі ми самі робимо переклад англійською і виставляємо цей продукт. Якщо він продався, ти отримуєш ту суму, яку заявляєш за товар, а ми 20 відсотків, які ставимо зверху, тобто з урахуванням яких його виставлено у нас.

Мені дуже хочеться, щоб сайт розвивався і вийшов на рівень міжнародного масштабу. Хочеться й надалі допомагати ветеранам – тобто надавати платформу для продажів. Є плани на більш дороге обладнання. Зараз працюємо над цим. І хоча багато моїх знайомих цього року закрили бізнес, бо дуже непростий час, я сподіваюся на розвиток.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться