Вибори президента НАНУ: скандали, претенденти і про що не сказано у передвиборчих програмах

Сьогодні розпочалася виборча сесія загальних зборів Національної академії наук, на якій мають обрати нового президента НАНУ (а також академіків-секретарів відділень НАНУ).

Попри довгоочікуваність і доленостість події підготовка до неї не викликає того резонансу, на який вона заслуговує – цілком у стилі НАНУ, яка є доволі закритою структурою. Самі вибори вже встигли обрости скандалами, прецедентами, тривогами та надіями.

Взимку 2020 року, коли було оголошено чергові вибори голови Національної Академії Наук, частина науковців це сприйняла зі знайомим скепсисом – мовляв, результати у поточній ситуації нічого не змінять. Однак частина висловила ентузіазм, тому що джерела в самій НАНУ обіцяли, що ці вибори не будуть фіктивними, серед кандидатів є прогресивно налаштовані.

За часи незалежної України вибори голови НАНУ відбувалися не раз, в результаті Борис Патон завжди зберігав свою посаду. Цього разу відбувалася моральна підготовка до помпезного складання 101-річним Патоном повноважень. Однак статус президента НАНУ не відпустив Бориса Євгеновича, з життя у серпні він пішов, перебуваючи на посаді.

Своєчасному проведенню виборів, які мали відбутися у квітні, завадили пандемія і карантин. Втративши очільника, в НАНУ таки вирішили не затягувати з виборами. Президія НАНУ під головуванням в. о. презмдента Володимира Горбуліна ухвалила рішення про призначення виборів за місяць. Через карантинні обмеження вони відбуваються розмежовано за секціями – будуть утворені свого роду виборчі дільниці у різних відділах НАНУ, що розміщені в різних точках Києва.

Академік Володимир Горбулін, в. о. презмдента Національної академії наук. Радник Президента України (з 1999), директор Національного інституту стратегічних досліджень (2014—2018). Він одразу заявив, що не претендуватиме на посаду президента і взяв на себе місію провести Академію через перехідний період.

Зміни помітні навіть у перші місяці Академії без Патона. Звернуло на себе увагу публічне звернення академіка Вадима Локтєва. Так відверто про стан справ в НАНУ не висловлювався ще жоден академік. Зокрема про те, що жодна влада не розуміла значення науки і сприймала її радше як незрозумілий вантаж.

Він привідкрив завісу за доленосним засіданням Президії, яка прийняла рішення про призначення виборів 7 жовтня. З поданої ним інформації випливає, що багато членів, зокрема троє з п’яти кандидатів на посаду голови, виступали за перенесення дати виборів на невизначене майбутнє – під приводом того, що їхні результати можуть бути визнані недійсними через карантинні умови, в яких вони відбувалися.

Локтєв практично прямо назвав причину бажання затягнути вибори: “Навіть розуміючи причини деяких побоювань моїх колег щодо проведення виборів у найкоротший через певні карантинні обмеження термін, мушу наголосити: так, існує певний ризик обрання, прошу нікого з претендентів не ображатися, когось “не того” (врешті-решт, на державному рівні таке відбувалося майже регулярно), але, як на мене, ми набагато більше ризикуємо, якщо Академія довгий час існуватиме без керівника, який повинен беззастережно презентувати її на всіх рівнях і в повному обсязі як всередині держави, так і на міжнародному рівні”.

З дискусій випливало, що розуміння “не того” у різних академіків варіюється від бажання отримати нову іпостась Патона і збереження статус-кво до прагнення бачити на посаді керівника НАНУ сміливого кризового менеджера.

Вікно для подальших проблем для результатів виборів відчинив один з кандидатів – академік, доктор економічних наук Богдан Данилишин. 29 жовтня він назвав майбутні вибори фальшуванням та заявив про відкликання своєї кандидатури і подачу до суду заяви про незаконність проведення виборів голови НАНУ у зв’язку з тим, що в час епідемії це становитиме небезпеку для академіків, які через поважний вік перебувають у групі ризику. По-друге, Данилишин вважає, що Академію має очолити молодий науковець в районі 50 років, а для цього виборам мають передувати докорінні зміни в керівництві наукових інститутів і в президії НАНУ, де більшість людей мають за 70 років. У самій НАНУ висловила обурення, назвавши заяви Данилишина образливими. Поза очі ж такий акт з боку академіка Данилишина пояснюють тим, що йому як самовисуванцю і людині, що через політичні переслідування відійшла від українськог оакадмічного життя, нереально здобути підтримку членів НАНУ.

Окружний адмінсуд проінформував про те, що перешкод для проведення виборів немає, оскільки Данилишину у задоволенні позову відмовлено. Отже, вибори відбудуться. Попри розподіл виборчих зборів на секції за рамки закону допоможе не вийти рішення про підрахунок усіх голосів в одному приміщенні.

Програма Данилишина лишається в архіві для ознайомлення. Програми всіх кандидатів доволі обтічні, хоча сере науковців є розуміння, що кандидати можуть не говорити прямо про багато своїх намірів, щоб не втратити підтримку найконсервативніше налаштованих “виборців”. Нині на посаду голови НАНУ претендують 4 кандидати (подаємо в алфавітному порядку):

Напередодні він дав резонансне інтерв’ю, в якому рясно сипав псевдонауковими тезами. Так, до прикладу пан академік вважає, що планеті Земля всього 15 тисяч років і він “не розуміє те, що наляпав Ейнштейн”, вважаючи його фундаментальне рівняння неправильним.

Під час обговорення цього інтерв’ю у наукових спільнотах в соцмережах лунали припущення, що ця публікація є чорним піаром й ударом по репутації, щоб збити конкурента напередодні виборів. Однак, судячи з попередніх публічних міркувань Гончарука й відсутність заперечень з його боку, в інтерв’ю його слова не були спотворені. Національна Академія Наук навіть мусила реагувати, зазначивши, що сказане в інтерв’ю є персональною позицією Гончарука, а не віяннями української науки. Єдина санкція, яку вжила при ьому наукова спільнота, – моральна. Псевдонаукові висловлювання Гончарука назвали такими, що шкодять репутації НАНУ.

У своїй програмі Гончарук зробив акцент на близьких йому проблемах води й екології. Красномовно, що він бачить небезпеку втрати Україною землі та води через те, що США мають намір видобувати газ з українських надр. Серед реальних планів – загальні формулювання про структурні зміни, піднесення престижу Академії і залучення її до вирішення стратегічних для держави питань.

Потішило посилання на досвід Академії наук Росії, заснованої Петром І, “спадкоємцями якої ми є” (чому пан академік не покладається наприклад, на досвід Києво-Могилянської Академії, яка дала інтелектуальні сили для створення російської Академії наук – питання риторичне).

За інсайдами, останніми роками саме він фактично керував і вів науковий напрям у президії НАНУ. Саме його Патон хотів бачити своїм наступником, як він зазначив у липневому інтерв’ю. ВІд Завгороднього очікують лагідного реформування та більшої відкритості. Показово, що він підтримує популяризаторські акції “Дні науки”.

Серед програмних декларацій – побіжно згадаю: виведення НАНУ з кризи, зокрема фінансової, регулярний моніторинг досліджень в різних галузях науки зі стратегічних напрямків, збереження академічних традицій та академічних структур, впровадження новітніх комунікацій, приведення напрямків української науки до світових тенденцій, демократизація власне НАНУ. Виважена оптимізація наукової мережі НАНУ, прозорість розподілу коштів, що виділяються на науку, розвиток наукової інфраструктури.

Комісаренко був одним з конкурентів Бориса Патона ще на виборах голови НАНУ в 2003 році, коли всерйоз розглядали ідею запровадити посади почесного президента НАНУ. Комісаренко окрім наукового має політичний і публічний багаж. Він став першим гуманітарним віце-прем’єром незалежної України (звільнився на знак протесту поти корупції в тодішньому МОЗ) і першим українським послом у Лондоні. Саме завдяки йому Україна отримала від Британії антарктичну станцію “Фарадей”.

У своїй програмі академік наголошує на необхідності відновлення престижу НАНУ, “який вона здобула під керівництвом академіка Б. Є. Патона у 1960-80 роках” і крокування у ногу з прогресом. Комісаренко зокрема обіцяє перетворення НАНУ на по-справжньому колегіальний орган, включення НАНУ до ухвалення державних рішень, активізація міжнародної співпраці, збільшення фінансування не менше, ніж вдвічі-тричі. Останнє не обіцянка, а констатація необхідності, при цьому академік наводить альтернативу державному фінансуванню науки.

Ця персона добре відома навіть далеким від науки людям, зокрема через політичну активність. Віцепрем’єр-міністр України (1999, 2001–2002, 2010 рр.), Голова Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України (2011–2014 рр.). Найбільше, певне, він запам’ятався своєю вимогою скасувати український дубляж іноземних фільмів, а також курсом на зближення з Росією – чи то у формі союзу, чи то у формі економічного об’єднання (сам Семиноженко переконував, що його слова перекрутили). На поточних місцевих виборах співзасновник “Партії регіонів” очолить список “Нашого краю” на Харківщині.

Семиноженко проводить активну виборчу кампанію не лише на виборах до облради, але й до НАНУ. Причому, не лише серед науковців. Підтримку йому висловили навіть такі ненаукові структури, як Український союз промисловців та підприємців, Федерація роботодавців України, Торгово-промислова палата України, Рада підприємців при Кабінеті Міністрів України. Ймовірно, такі заяви мали би вразити академіків як гарантія потенційної кадрової та фінансової підтримки. Чи вразять – побачимо вже незабаром.

Програма Семиноженка розпочинається із застереження від можливих необдуманих реформ і необ’єктивної критики НАНУ. Проблеми фінансування, застаріле законодавство, яке не дає можливості технічного розвитку – те, що підкреслює кандидат. Він наголошує, що “особливо в період після 2014” українська наука не посунулася вперед, апелює до традицій, закладених Патоном (при цьому важко не помітити, що нарікаючи на ліквідацію одних структур, він забуває згадати про новостворені). Обіцяє створення умов, коли “позицію Академії не можна буде ігнорувати” та забезпечення умов для технологічного розвитку, також зокрема дебюрократизацію, диверсифікацію фінансування. Він вважає, що Патона все одно ніхто не зможе замінити, тому до президії необхідно обрати дієву команду.

Після одкровень Гончарука про вік Землі і неправильність таблиці Менделєєва наврядчи йому  світить місце президенка Академії. Тож реальна конкуренція йде між рештою трьох кандидатів. Головна інтрига – чи зможе хтось із претендентів отримати таку довіру, щоб мати перемогу вже у першому турі.

Перше, що спадає на думку, коли згадується про НАНУ, – необхідність відкриття касти академіків для більш молодих науковців. Це все може вирішитися у процесі структурних змін та у зміні стратегії роботи українських науковців, якщо на це нарешті з’явиться політична воля. Значно складніше і страшніше для екстраконсерваторів від науки – дозріти до думки, що питання реорганізації НАНУ невід’ємно пов’язане з майном Академії. З одного боку, зрозуміло, що вистачає тих, хто ласо дивиться на численні природні та інфраструктурні простори НАНУ. З іншого, очевидно, що НАНУ переобтяжена майном, яке більше забирає ресурсів, аніж дає віддачі. Або й зовсім має об’єкти “не за профілем”. Наприклад, для багатьох буде сюрпризом, що уманський дендрологічний парк “Софіївка” перебуває на балансі НАНУ, тоді як фактично є туристичним об’єктом.

Доктор фізико-математичних наук, професор, ексзаступник міністра освіти (2008—2010 рр. та у 2014-2019) Максим Стріха віддає належне Борису Патону, однак підкреслює, що сама структура та ідея НАНУ абсолютно не відповідає духові часу:

“Борис Євгенович Патон сконструював Академію наук як машину, яка ідеально відповідала на запити планової радянської економіки 70-х років. Тоді ця машина справді працювала дуже ефективно. Відтоді дуже багато змінилося, але принципи організації роботи академії лишилися більш-менш ті самі. Все трималося на незаперечному авторитеті Бориса Патона. Зараз постає питання, як вписатися в реалії зовсім іншого суспільства. Вже немає такого явища як адміністративне впровадження наукових результатів у виробництво. Членів політбюро більше не збирають для того, щоб слухати про здобутки Національної академії наук. Те, що робила Академія в умовах планової коміки, сьогодні робити не може. Старі механізми вже не діють”.

На питання, наскільки самі академіки і науковці поза Академією готові до змін, Стріха відповідає, що настрої в НАНУ різні.

“На жаль, в Академії порушено природний зв’язок поколінь. Ще у 90-ті найбільш активні почали від’їздити. Академія тримається на людях старшого віку, з яких лише деякі примудряються лишатися діяльнісними. Також Академія тримається на молоді, якої стає дедалі менше і яка від’їздить через неможливість реалізації та достойної зарплати. Без сучасного обладнання і без достатньої кількості грошей на експерименти роботи на світовому рівні не буде. І там, де є ця вікова яма між поколіннями, там питання модернізації є найбільш болючим.

Було зрозуміло, що поки лишається Борис Євгенович, то все лишається більш-менш. Є добрі інститути, а є ті, від закриття яких ніхто не відчув би шкоди. В Академії є вчені найвищого світового рівня. Є люди, які живуть в умовах економефекту 70-х років, хоча їхні розробки знаходять застосування в українській економіці та за кордоном. Врешті сам Інститут електрозварювання показував приклад таких технологій”, – пояснює він.

Про інститути й наукові установи, які за умови приведення структури і діяльності Академії до сучасних умов, можуть бути скорочені чи радикально реорганізовані, наразі говорять напівпошепки. Однак навтіь у таких випадках необхідно діяти обережно, вважає Стріха:

“Тут треба діяти дуже обережно і в жодному разі не викидати людей на вулицю. Для усіх, хто здатен працювати і приносити користь, потрібно створити умови. Для цього потрібно зрозуміти, де є точки, за яких той чи інший інститут може принести реальну користь”.

Там, де старші колеги артикулюють проблеми НАНУ більш обережно, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інститут фізики і популяризатор науки Антон Сененко говорить відверто і радикально про кроки, які виведуть Академію і українську науку з кризи:

“Насамперед потрібне запровадження принципу “найкращі отримують більше”. Більше наукових програм та грантів, більше обладнання, більші зарплати, більше можливостей.

По-друге, прозорість діяльності, прозорість ухвалення рішень та дебюрократизація, щоб науковці могли концентрувати свою увагу на науковій діяльності, експериментах, нових ідеях, а не витрачати час на паперовий документообіг.

По-третє, подальший розвиток програм створення молодіжних лабораторій та підтримки талановитої молоді. По-четверте, розвиток міжнародної співпраці, розбудова дослідницької інфраструктури.

По-п’яте, продовження розвитку освітніх програм, залучення студентів до досліджень, а науковців – в аудиторії університетів.

По-шосте, концентрація зусиль на перспективних напрямках досліджень, комунікація з державою та бізнесом з точки зору задоволення попиту на інновації чи впровадження вже існуючих напрацювань.

Однак, свята правда полягає в тому, що більшість із означених питань і питань до них дотичних непозбувно пов’язані з комунікацією та взаємодією між Національної академією наук та владою (урядом, міністерствами, Верховною Радою і т.і.).

Наприклад, головну (за соціологічними дослідженнями) проблему молодих учених– вкрай низьку зарплатню – неможливо вирішити силами самої Академії без дотримання українською владою норм Закону про наукову та науково-технічну діяльність при ухваленні Державного бюджету України. Це неможливо зробити без кардинального збільшення фінансування науки. Це надзвичайно важко зробити без скасування зрівнялівки у тарифних сітках, коли молодь не бачить своїх перспектив у науці, адже старші колеги отримують ненабагато більше.

Те саме стосується закупівлі обладнання, питань оподаткування, розмитнення обладнання та реактивів, забюрократизованості наукової діяльності, що регулюється купою зовнішніх постанов, інструкцій та нормативів та іншого мільйона проблем, що вкрай ускладнюють наукову діяльність.

Тобто, якщо коротко – більшість проблем української науки мають своє вирішення поза її межами, тобто у владних кабінетах”.

Тому головним завданням Сененко бачить кардинально якісну зміну у спілкуванні керівництва Академії з владними структурами:

“Академія має перетворитися із об’єкта державної наукової політики (якої, насправді, немає) на суб’єкта і активного гравця: вона має ініціювати розгляд корисних для науки законопроєктів; лобіювати (в цьому слові немає ніц поганого) ухвалення урядових постанов та рішень, що сприятимуть науковій діяльності; нав’язувати інформаційну повістку в медіа щодо досягнень, розробок, винаходів, протидії псевдонауці, аби щохвилини демонструвати урядовцям та платникам податків, що українська наука може і на що вона здатна, якщо її забезпечити потрібними ресурсами.

Так вже сталося, що сама суть державного управління в Україні є антинауковою і такою, що протидіє прогресу, витискаючи таланти в закордонні наукові установи, а інноваційні бізнеси – в інші юрисдикції. Якщо Академія не зможе взяти на себе роль драйвера змін в Українській Державі – на науці можна впевнено ставити хрест”.

Система державного управління побудована так, що вона науки впритул не бачить, підкреслює Максим Стріха. За його словами, відповідь на це спробував дати новий закон про науково-технічну діяльність. Була створена Національна рада під головуванням прем’єр-міністра, але цей механізм не працює так ефективно, як планувалося.

“Фінансування науки – це річ дуже болюча. Хоча Україна закопує в свої дороги значно більше грошей. Можливо, варто було би не так активно укладати асфальт, а точково підтримати якісь сегменти науки. Це не ті гроші, які є вкрай непідйомними для української економіки. Для розв’язання проблеми фінансування науки потрібно, щоб люди розуміли, навіщо їм наука. Але поки українські політичні еліти мало уявляють, навіщо наука. Сама Академія, претендуючи на унікальний статус лідера, досі дуже погано взаємодіє з університетами. Є також питання взаємодії у науковому середовищі”.

Інше болюче питання – відірваність науки від практичного життя. Однак тут вина не лише НАНУ. Вона пропонує патентовані винаходи, але з них впроваджено у життя одиниці. Річ у тому, що винаходи застарілі, у тому, що немає майданчика-посередника чи проблема у самому бізнесі? Про те, що наука і бізнес одне одного не бачать, навіть циркулюють трагічні анекдоти. Гірше, коли вони одне одного бачать, але умови співпраці не рівні. Не бракує історій про те, як підприємці, які мелькають на сторінках Forbs, банально намагалися вкрасти наукові розробки.

“У нас фактично відсутній інноваційно орієнтований бізнес і захист прав науковців. Є справді дуже хороші розробки, які могли б дати піонерський ефект, але потребували б певних коштів для їх доведення до кінця. По-перше, наш бізнес не хоче інвестувати, хоча скрізь у світі інвестують у науку. По-друге, наш бізнес такий, що він з більшим задоволенням пограбував би вчених, що часто і відбувається. Я знаю історію, коли у розробників вимагали задурно продати права на препарат – це було умовою того, щоб відома фармацевтична фірма почала серійне виробництво. У світі, якщо науковець щось запатентував, то він має можливість заробити на цьому. Український же науковець лишається сам на сам з компаніями-гігантами”, – пояснює Стріха.

На сьогодні опубліковано два томи інноваційних розробок університетів. Серед найуспішніших кейсів – напрацювання Інституту електрозварювання (зварювання живих тканин, зварювання у відкритому космосі, зварювання під водою), розробки КПІ, зокрема розробки оборонного плану і зв’язку. Також актуальними є кровоспинні препарати, розроблені Інститутом біохімії, які зараз були б особливо потрібні Україні, але які не пішли в масове виробництво.

“Фінансування науковців і науки в Україні опустилося до такого низького рівня, що престижність посади науковця прирівнюється до двірника, а можливо, двірники й важливіші, – говорить член-кореспондент НАНУ, доктор філологічних наук Тамара Гундорова. Але у цьому є і провина самої Академії. Вона так довго не змінювалася і перетворилася на таку громіздку, консервативну структуру, що виникають сумніви у тому, чи вона здатна до трансформації й самореформування. Але розвиток науки, звісно, залежить передусім від коштів, виділених державою на науку, а також готовності бізнесу інвестувати в неї. Тобто це комплексна проблема”.

Особливість України в тому, що ми примудряємося отримувати результати світового рівня за суттєво менші суми, – підкреслює Стріха. Зокрема завдяки самовідданості, запасам, природному розумові. У цьому сенсі Коефіцієнт корисної дії наших науковців є гранично високим – це хороша новина для оптимістів.

Якщо у природничих, медичних і технічних галузях наука загалом стагнує, то в гуманітарних науках відбуваються суперечливі процеси. З одного боку, тягнеться важкий шлейф тоталітарного минулого, коли гуманітарні науки були затиснені в лещатах ідеології й ізольовані від світу. З іншого, свобода кінця 80-х відкрила доступ до комунікацій із закордонним вченими, новітніх теоретичних напрацювань і доступу до раніше недосяжної літератури. Завдяки цьому сформувалися цілі центри і навіть наукові школи, які в перспективі мають підстави перетворитися на потужні інститути гуманітарного знання. Тому нині в Україні, паралельно існують заповідники плагіату і низькосортної роботи та науковці-гуманітарії світового рівня.

Боротьба з першими вилилася у прирівнення правил опублікування наукових результатів для гуманітарних наук до аналогічних правил для природничників – це мало би нівелювати можливість публікувати статті сумнівної наукової якості в українських журналах і потім зараховувати це як науковий доробок. Тепер, захищаючи дисертації і представляючи наукові доробки, гуманітарії мають демонструвати публікації у спеціалізованих виданнях, внесених до міжнародних баз даних на кшталт Scopus. При цьому для гуманітарних наук була абсолютно проігнорована важливість монографій. Якщо у природничих галузях результати оприлюднюються передусім у вигляді наукових статей, то у гуманітаріїв книга часто має фундаментальне значення. “Лірики” нарікають, що у гонитві за викоріненням псевдонауки не врахували цю особливість “науки про людину”. Це питання вочевидь таки постане під час реформи НАНУ.

“Гуманітаристика в останні два десятиліття, принаймні в окремих своїх сегментах, демонструвала хорошу інтеграцію в європейський дослідницький простір. Хоча, звичайно, лишаються проблемні сегменти, вони відомі. Скажімо, велику кількість, м’яко кажучи, неякісних дисертацій завжди пов’язували з педагогікою.

Гуманітарні науки не так пов’язані з великими інвестиціями і змогли зробити великий ривок. Але зараз по них дуже вдарили елементи реформування системи представлення наукових результатів. У нас так історично склалося, що реформаторами є фізики, біологи… Ті, хто працював за кордоном, мають високий ступінь Гірша. Ці люди часто не розуміють нюансів гуманітаристики. Перше, що вони питають, – це статус у Скопусі та індекс Гірша. Коли чують низькі цифри, то відмахуються, мовляв, чого ця гуманітаристика варта. Це неправильний підхід, бо для гуманітаристики потрібні цілком інші критерії. За своєю природою гуманітаристика має більш національне обличчя і орієнтована на національного споживача, на відміну від, скажімо, фізики, яка є інтернаціональною”, – вважає Стріха.

У даному разі можлива золота середина, вважає Гундорова:

“Спершу я поставилася до впровадження наукометрії в Україні вкрай скептично і з обережністю. Зараз я намагаюся зрозуміти, чому вона потрібна і як її адаптувати до гуманітарних дисциплін. Визначити коефіцієнт корисної дії природничих чи точних наук значно легше, ніж гуманітарних. І система наукометричних даних в цих сферах давно працює. Вчені цих галузей глобалізовані – вони в цілому світі займаються одними і тими ж темами і проблемами. Вони публікують статті, які будуть цікавими для всього світу. З гуманітарними науками складніше, бо вони мають свою специфіку. Передусім, наш предмет більш локальний. Можна виходити з узагальненнями на міжнародний рівень, але більшість споживачів нашої сфери знання живуть тут, на місці. Уніфікація тут значно менш придатна. Окрім того, специфіка гуманітарних наук полягає в тому, що в них багато важить книга – монографія. У фізиці чи хімії монографію можуть видати хіба що нобелівські лауреати, а в гуманітаристиці робота зорієнтована насамперед на книжку. Але на тлі загального падіння рівня гуманітарниистики і зведення її до публіцистики чи квазінауки, думаю, що наукометрія може служити рятівним кругом. Треба різко й безжально відділяти науку від лженауки. Тому я вважаю, що з метою такого відсіву наукометричні дані є корисними. Вони допомагають піднести рівень української науки до світового. Потрібно створити в Україні наукові журнали західного рівня, навчитися писати по- сучасному і орієнтуватися на найкращі зразки світової науки. Це, звісно, знову ж таки тягне за собою необхідність доброго фінансування науки”.

“Гуманітарний напрям традиційно завжди існує за залишковим принципом, – додає вона. – Якщо подивитися річні звіти НАНУ, то про гуманітарні науки там кілька рядків і над стратегією гуманітарного плану особливо ніхто не замислюється. Це небезпечно. Гуманітаристика у сучасному світі повинна бути на передніх позиціях, оскільки гуманітарні проблеми є частиною всіх процесів – економічних, політичних, медичних, екологічних. Мені здається, що в сучасній гуманітарній сфері має бути наголос на динамічні структури, які були б спрямовані на розв’язання актуальних питань сучасного життя в нинішньому глобалізованому світі. Гуманітарна сфера має відігравати значно більшу роль в експертизі і побудові стратегій виживання людства і планети. Гуманітарні дослідження в Україні мають ставати сучасними, і тут важливий, по-перше, компаративний зв’язок, по-друге, міждисциплінарні підходи. Наголос мав би бути на культурних і антропологічних дослідженнях: щоденного життя, побуту, різного роду стосунків і спільнот, соціобіологічного функціонування, мислення і штучного інтелекту. По-третє, потрібне підтягування гуманітарної науки до методологій сучасного рівня, а не позичених із 19 століття. Залучення сучасних технологій у гуманітарні дослідження, вміння працювати з великими масивами текстів, аналізувати великі культурні і мовні обсяги інформації, тобто так звана диґітальна гуманітаристика, також є важливим напрямом для розвитку української академічної гуманітаристики”.

Гундорова давно виношує ідею гуманітарного університету вищого профілю, де могли б викладати вчені з НАНУ. Потребу великих академічних видавництв називає перезрілою. Адже якщо видавнича справа – це все-таки бізнес, то великі фундаментальні видавничі серії (на кшталт багатотомника Канта чи Вернадського) апріорі не можуть бути прибутковими, оскільки потребують титанічних наукових зусиль. Ці питання Гундорова обережно пов’язує з можливими змінами в НАНУ.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться