Військова медсестра Тетяна Іваненко: “Коли під час обстрілу я надавала допомогу, мене обливали водою, щоб я не зомліла від контузій”

У 2014 році одеситка потрапила у справжнє пекло під Гранітним Донецької області, де надавала допомогу разом з колегами, попри мінімум медикаментів та той жах, що відбувався навколо. Дотепер Тетяна, яка продовжує служити в армії, не має державних нагород. Але люди оцінили її вчинки і нагородили її срібним орденом "Народний герой України".

Фото: Роман Ніколаєв

Я познайомилася з Тетяною заочно – побачивши невеличку статтю з портретом в армійській газеті на стенді в місці дислокації десантної бригади в Донецькій області. Блакитні очі дивилися із традиційного “документального” портрета пронизливо і глибоко. При цьому в них якимось дивним чином проскакували “бісики”. Це неможливо в газетній публікації, але у випадку Тетяни це так і було.

Я зробила собі примітку – потрібно знайти цього медика. Вона знайшлася сама – під час чергового обговорення кандидатів на нагородження недержавною нагородою “Народний герой України”. Під час нагородження в Маріуполі до Тетяни кинулися декілька бійців, які знаходилися в залі: “Ти мене пам’ятаєш? Ми ж були поряд, ти ж нашим бійцям надавала допомогу”… І так тепер трапляється всякий раз, коли Тетяна приїжджає на церемонії нагородження або зустрічі Народних героїв. Вона обов’язково зустрічає когось, хто вдячний їй за допомогу. Неймовірна жінка. І найдивніше, що про її подвиги публічно майже не говорять, та й державних нагород вона досі не має…

Що робити, коли літають міни? Лежати? Бігти? Ми сиділи у відкритому окопі, притискаючи до себе медичні укладки”

…Чому я пішла в медики? Ми жили в селі Білгород-Дністровського району. 9 класів школи я закінчили з 9 похвальними грамотами. Жодної четвірки не було. Всі в моїй родині – вчителі. Тому навіть шансів у мене не було – я могла бути тільки вчителем. А я з дитинства мріяли стати стоматологом. І якось у Білгород-Дністровському читаю на стовпі оголошення, що Ізмаїльське медичне училище проводить набір, там є і зубні техніки. Але навчання коштує дві з половиною тисячі гривень. В родині грошей нуль. Все одно я поїхала і склала іспити: біологія 12 балів, українська мова 12, історія України також 12. Четвертий іспит був ліпка. Треба було їхати в Ізмаїл. Іду до батьків: “Я до медучилища вступила. Зможете платити за моє навчання?” Батьки підтримала мене: “Щось думатимемо”. Училище я закінчила з червоним дипломом. Працювати хотіла в Одесі. Мені дуже подобається це місто. Мамина старша сестра тут живе, мій брат. Але як знайти роботу? Це був 2004 рік. Щоб влаштуватися зубним техніком, потрібно було заплатити 5-7 тисяч доларів за місце. Нереальна сума для нашої сім’ї. А у мене ще й не було ні інструментів, ні елементарних речей для роботи техніком.

Бабуся моя, мамина мама, в дитинстві потрапила в Німеччину, в концтабір. І їй якраз виплатили компенсацію – 300 марок. Бабуся дала мені 100, щоб я купила собі інструменти. Я змогла придбати мінімальний набір і почала ходити по стоматологічних поліклініках Одеси, благаючи взяти мене на роботу. На мене дивилися, як на “пришиблену”. Але я не здавалася, і надія мене не покидала. Завідувач стоматполіклініки на Молдаванці, подивившись мої оцінки, послухавши мене, порадив: іди в 176-ту гарнізонну поліклініку, туди тебе візьмуть. Там полковник Гєржик познайомив мене із колективом і сказав: “До п’ятниці у тебе випробувальний термін. Подивимося, що ти вмієш”. А я вже дещо вміла. В Білгород-Дністровській поліклініці на практиці та під час канікул зубний технік дядя Женя давав мені коробку старих коронок і мостів – паяй. Робила я і протези. Так що мене взяли. І всього іншого навчили. Через три місяці я була завалена роботою. Приходила о шостій ранку і закінчувала опівночі. У 2005 році я завагітніла Єгором. А до нового року нашу поліклініку розформували. Мене звільнили попри вагітність. За два місяці до пологів військова прокуратура, перевіряючи документи по поліклініці, виявила, що мене звільнили незаконно. Мене поновили, але тепер у Військово-медичний клінічний центр Південного регіону, санітаркою в невідкладній хірургії. На роботу я вийшла у 2009 році. Мені запропонували військову посаду. Я навіть не замислювалася. Сказала “так”. Але щоб її зайняти, потрібно було їхати в Десну, підписати контракт, пройти підготовку. Я знала, що тато мене підтримає. Він вважав, що армія – це стабільність, а у мами був шок.

Вже в учебці я зрозуміла, що все це – моє. І відтоді жодного разу не пошкодувала, що пішла в армію. З 2008 року в країні почали формувати мобільні шпиталі. Перебуваючи на посаді старшої медичної сестри приймально-сортувального відділення 61-го мобільного шпиталю, я не вилазила з полігонів, брала участь у навчаннях “Сі Бриз” разом з американцями. Я від всього цього отримувала кайф. З тих часів у мене багато різних знайомих у різних родах військ, з якими ми потім пересіклися і на війні.

Спеціалізацію я проходила по хірургії. Навчилася зашивати рани, перев’язувати. На полігонах також різне стається, допомогу доводилося надавати регулярно, так що досвід накопичувала. Ще ми вчилися миттєво розгортати стерильний стіл, розкладати на ньому інструменти. З часом мене зацікавила реанімація, хотіла давати наркоз. Пройшла спеціалізацію по анестезіології і працювала анестезисткою.

У лютому 2013 року мене забрали в Новобогданівку Запорізької області на розмінування. Нас відправляли максимум на два тижні, а затягнулося все до жовтня. Після цього я відразу рвонула у Вінницю – на останню мою сесію в медуніверситеті. Мене ж командир мобільного шпиталю примусово заставив закінчити виш, за що я йому дуже вдячна. В січні мали бути держіспити. Але почався Майдан…

Десь у лютому на базі нашого центру було сформовано дві лікарсько-сестринські бригади, до яких входили двоє лікарів-хірургів, анестезіолог, медична сестра-анестезист, операційна медична сестра та два водії. Їм надавалася медична техніка: автоперев’язувальна машина та швидка допомога – військовий УАЗ або “Мерседес”.

Автоперев’язувальна. З двох сторін у неї відкриваються “крила” для надання допомоги

В одну з таких бригад увійшла і я, як медична сестра-анестезист, попри те, що я мати-одиначка. В перших числах березня оголосили, що завтра о четвертій ранку ми виїжджаємо. Куди – ми не зовсім розуміли. Ні бронежилетів, ні зброї нам не видали. Вже по ходу вияснили, що разом з 79-ою бригадою вирушаємо в напрямок Криму. Там вже була не стабільна ситуація і на український півострів зайшли “зелені чоловічки”. Через чотири дні я вперше почула міномети. Що робити, коли літають міни? Лежати? Бігти? Ми сиділи у відкритому окопі. Хлопці з 79-ої бригади, побачивши нашу розгубленість, показали і розказали багато чого корисного про поведінку під час обстрілу. Це була наша перша ротація. Повернулися в Одесу десь під кінець квітня. У той період ще не було поранених, лише хворі. Але розуміння, що це все не навчання, було.

Якраз між ротаціями я застала травневі події в Одесі. Ми з сином фанати “Чорноморця”. І мали в ті дні йти на гру. Але через всі події не пішли. І з того часу жодного разу не були. 2 травня ми були якраз у мого брата. Племінник розхворівся, лежав з температурою. Я була ним зайнята. У шпиталь поїхала наступного дня. І нам відразу сказали, що їдемо в другу ротацію.

Тепер це була Любимівка Херсонської області, ми перекривали водосховище на Крим. Нас прикомандирували до 8-го армійського корпусу. Там також було спокійно, без поранених. На початку червня ми повернулися з ротації додому.

Днів п’ятнадцять побула з рідними, і знову ротація – туди само, в Любимівку. Це вже були перші числа липня. Пару днів перебували там. І в якийсь день один з наших хірургів, Федір Богачик, поїхав із групою офіцерів управління на рекогносцировку. Ми вже зрозуміли, що буде передислокація. Ввечері нас всіх шикують і кажуть: “Сьогодні ми їдемо на Схід. Там війна. Якщо хтось не хоче їхати, виходьте зі строю. Ніхто не покарає”. В той момент пред нами стояв не генерал-лейтенант, а проста людина. Військовий хірург – командир нашої бригади, Михайло Кошиков, питає нас: “Що ми робимо?” У нас не було навіть думки, що ми не поїдемо. Він давай нас вмовляти: “Дівчата, залишайтесь”. Ні, – відповили ми. – Разом приїхали, разом і далі будемо. Разом додому повернемось. Ми ж команда”. Тоді ми ще навіть уявити собі не могли, яке на нас чекає пекло…

Геннадій Коновалов – водій медичної групи, до якої увійшла Тетяна Іваненко

Ще один водій групи Юрій Муляр

Після шикування почали все збирати, бо виїздити мали годині о третій ночі. У нас була автоперев’язочна і швидка машина “Мерседес”. Ми стали у величезну колону і безкінечно довго їхали. Я одна тоді мала бронежилет – брат мені купив та передав. Але каски і у мене не було. Бронік був незручний, важкий. Не розуміла тоді, що під час обстрілів я його навіть відчувати не буду! Потім нічого не заважало ні бігати, ні надавати допомогу. Згодом бронежилет і каску перестаєш відчувати.

Тетяна та Альона Гончарова місяць були в пеклі, надаючи допомогу, лікуючи хворих, рятуючи поранених. Обидві дотепер не мають державних нагород

ісяць щодня були поранені. Їх привозили раз чи двічі на день

Ми їхали цілий день. Приїхали на місце десь об одинадцятій вечора. Все, що побачили: сосновий ліс, низькі зірки. І нескінченна канонада – “Гради” працювали. Ні води. Ні туалету. Де ми? Чи надовго? Кинули матраси між нашими машинами, автомат обійняли, а спати нереально. Прислухалися до кожного звуку. Вибухи не замовкали. Якось пережили ніч. Зранку нам показали місце розташування нашої хірургічної бригади. Навкруги здоровенні сосни, а нам треба між ними загнати автоперев’язочну, розгорнути в робочий стан і готуватися для надання медичної допомоги. В кунгу потрібно було розгорнути операційну. З одного крила планувалося приймати поранених та хворих, а в іншому залишати, як в стаціонарі, тих, хто мав чекати на подальшу евакуацію.

Ми тоді ще не знали, що таке бліндаж, як він робиться. Та й ніхто не знав. Але ми розуміли, що треба зариватися в землю і якнайглибше, бо від цього залежить наше життя. Нашим місцем дислокації було селище Гранітне Донецької області, тут розгорнувся штаб сектору “Д” під керівництвом генерал-лейтенанта Петра Михайловича Литвина.

Наша бригада взялася до роботи. Почали розчищати ліс. Нам прислали інженерів для допомоги. Командувач Литвин відразу сказав: “Медики мають бути захищені насамперед. Медики – це наше життя”. Ми хотіли нашу АП-шку закопати в землю, але це виявилося нереально – такий там ґрунт важкий. Тоді навалили землю з різних боків, зробили ніби земельний бруствер, який захищав наші машини з усіх боків. Викопали спуск – капонір для “Мерседеса”.

Між АП і швидкою вирішили викопати бліндаж. Наша помилка була в тому, що ми його зробили наскрізним. Ми планували: як будуть поранені, ми їх через автоперев’язочну, а потім через бліндаж зможемо переносити в швидку і вивозити. Ми тоді не розуміли, що таке “Гради”, “Урагани” та “Смерчі”. Але згодом цю помилку виправили.




Таким чином під Гранітним облаштувалася медична команда

Ми з Альонкою старалися працювати нарівні з іншими хлопцями: пиляли сосни, збирали шишки, розгрібали, розставляли… Не було підкреслювання, що ми дівчата. Робили, як усі. При цьому всі ж голодні. Так ми примудрилися суп зварити, хоча посуду і продуктів майже не було. Ми взяли коробку від БК. Шишками розтопили. Мало того, що ми самі поїли, так ще й нагодували тих, хто нам допомагав. Здружилися з хлопцями з розвідки 30-ої бригади, 73-го центру сил спецоперацій. Вони багато в чому нам допомагали.

Телефонує брат, кажу йому: передай передачку, дуже хотілося чогось смачненького… Ще “Нова пошта” в Гранітному працювала. Вміст посилки брат запакував у чорну плівку. Які ми були щасливі, що є ця плівка! У нас же не було душа. То ми цю плівку використали, щоб зробити стінки душа. А хлопці із 73-го центру зробили нам персональний туалет. Обклали сосновими гілками, англійською написали, що це туалет для них і дівчат-медиків. Це було неймовірно приємно, що за нас переживали і турбувалися.

Як тільки ми більш-менш облаштувалися, пішли поранені, щодня.

Привозили із Савур-Могили, Степанівки, інших населених пунктів, в нас була евакуація за допомогою гелікоптерів. Ми надавали допомогу пораненим, стабілізували їхній стан і далі на евакуацію на мобільні шпиталі. Через нас пройшли бійці 79-ої, 30-ої, 95-ої, 26-ої, 72-ої, 28-ої бригад та добровольці “Азову”, “Айдару”.

Цілий місяць щодня були пораненні. Їх привозили раз чи два на день. З одним хлопчиком я хотіла полетіти в мобільний шпиталь. Він був дуже важкий. Його потрібно було постійно дихати амбушкою – спеціальним мішком. Хлопчина весь був побитий уламками: голова, стегна, руки, живіт… Але мені не дозволили летіти з ним. Не факт, що вєртушка повернеться назад на наше місце. А хто залишиться працювати? Коли нам передали, що хлопчину довезли живим, ми були страшенно щасливими.

Кожен день навкруги було чутно канонади, а по нас, слава Богу, прильотів не було.

Ми всюди проводили заняття. Навіть у Гранітному. Якщо є бажання навчитися, навчаться. Багато, хто приходив до нас. Ми вчили елементарних речей: що робити, якщо людина не дихає, як накласти джгут, і як користуватися індивідуальним пакетом, щоб закрити кровотечу чи при пневмотораксі.

На війні доводиться надавати будь-яку допомогу. Коли у розвідника виявили вітрянку, медики лікували його на місці, бо вивезти його було неможливо, та й він сам не хотів залишати побратимів

В якийсь із днів нам доводять, що командування сектору передислоковується в Кутейнікове, ближче до Савур-Могили, Іловайська та Амвросіївки. Чому туди? Вже всі звідти пішли! Але виконуємо наказ. Приїхали в Кутейнікове, стали на елеваторі. Перше, що ми з Альонкою зробили, укріпили зсередини скотчем скляні вікна. В село вийти не можна було – нам там були не дуже раді. Через короткий час після нашого приїзду почався мінометний обстріл. А нам навіть ховатися немає де – два бліндажі на всіх, а людей – море. Ми навіть в ті бліндажі не сунулися, залишалися у себе в облаштованому місці для надання медичної допомоги. От тоді я відчула, що можемо не повернутися. Під час обстрілів багато сміялися. Це зараз я розумію, що то був сміх страху.

Там ми пробули три чи чотири дні. Нас жорстко накривали всіма видами озброєння. Ми єдині включали світло, бо нам потрібно було дезінфікувати інструменти. Тому нам всі і телефони на зарядку приносили. Прийшов і один із знайомих бійців, попросив зарядити його планшет. “Після завдання заберемо”, – сказав. І просить: “Дай біле простирадло”. Я ніяк не могла зрозуміти, навіщо, а вони їхали на перемовини – наших полонених забрати. Даю простирадло. Під час перемовин Женю взяли в полон. Ми про це дізналися через пару днів. Восени 2014 року його звільнили. Коли я почула про його звільнення, взяла той планшет і поїхала в Житомир. Коли зустрілися – говорити не могли. А потім я сказала: “Я знала, що тебе звільнять. І що тоді віддам планшет. Весь цей час він був для мене, як ікона. Берегла його”.

Обстріли не вщухали, тому командувачем було прийняте рішення, що ми повертаємося в Гранітне, на старе місце дислокації. Коли ми виїздили з зерносховища, бійці 28-ої бригади нас зупинили: у нас поранений. Шкіри хлопчика не було видно – пилюка з потом. Він просив пити, але ми не давали йому ні краплі, бо у нього було важке поранення живота. Він ще й сварився на нас, а ми просили його терпіти. Йому потрібна була кров, а де її взяти? Згадала, що перебирала речі і бачила три літри фізрозчину. Знайшла. І тут підїжджає синій бус, за кермом якийсь дядько, звідки він взявся, не розумію. Чи волонтер? Чи хто? “Я готовий відвезти його на мобільний шпиталь”, – кричить. Загружаємо хлопчину. Бинтом прив’язую мішок із розчином до люка. Благаємо тільки довезіть! Довезли! І він залишився живий. Пізніше, в Одесі, в шпиталі побачилися. Він звісно не знав, хто я, а я дивилася на нього і стримувала сльози. Живий! Це і є те, заради чого я поєднала своє життя з медициною…

Форма, в якій я була в день обстрілу, дотепер лежить не прана, в крові

Повернулися ми в Гранітне. Поранених везли постійно. У Альонки була санітарна сумка, а у мене – реанімаційна укладка, ми їх укомплектували самі під себе для зручності. Кличуть нас на вертолітний майданчик – привезли поранених sз Савурки. Наші хірурги на виїзді. Біжимо ми з Альоною та наш анестезіолог. Кидаюся до першого важкого, тут Альонка кричить: “Таня, сюди”. І бачу Петю Потєхіна, з яким ми були знайомі до війни. І саме в цей момент звонить його дружина. А я не можу відповісти… Що казати? Ми надали допомогу і гелікоптером відправили його в мобільний шпиталь. Дуже тяжко і боляче бачити поранених хлопців, а коли це ще й твої друзі – в рази болючіше…

Увечері 20 серпня нам хлопці говорять: ночуйте в бліндажі, напевно, щось знали чи відчували. І ще й один із хірургів каже: така чуйка недобра, давай один вхід в бліндажі закриємо. Уже в сутінках ми його закривали. Поклали драбину і закидали зверху мішками з землею. І чуйка спрацювала… Якби ми не закрили той вхід, всі б там залишилися. Тоді ми всі дістали першу контузію.

Той самий бліндаж, в якому врятувалися медики. Кошеня, яке прибилося до медиків, тримає на руках хірург Федір Богачик

4.35 ранку. Світанок…Я страшенно захотіла в туалет. Мені не дозволяли вийти. Туалет від бліндажу за сто метрів. Перед ним ще й був насипаний земляний насип. Вмовила таки чоловіків мене відпустити. Побігла. Чомусь мені так запам’яталося – було дуже тихо навкруги, навіть собаки не гавкали – раніше їх було чутно з села. Тільки розстібаю верхній ґудзик на штанях, як ахне. Перший сняряд прилетів і впав біля річки, неподалік від нашого табору. В бліндаж я залетіла. Уламки літали так, що неможливо було протягнути руку, щоб взяти бронік. Ми всі зчепилися. Я головою давила хірургу в ребра. Дуже страшно було. Відчуття було таке, що обстріл тривав вічність. Майже вся наша техніка згоріла. Диво, що не пробило наші непрофесійні бліндажі.

І тут починає розриватися рація: “Медиків!!!” Нас лише п’ятеро, а людей неймовірна кількість. І хто де. Всі розкидані по посадці.

Ми розділилися: Міша з Альоною побігли в один бік, Олег залишився на місці для тих, хто прийде сам, а я і Федір побігли в інший бік. Підбігаємо до найближчого бліндажа. Там поранений хлопчик, зовсім молодий. Приходили до нього потім тричі, намагаючись врятувати. Йому уламок влучив у голову, але поранення були не сумісні з життям. Він помер у мене на руках. На все життя запам’ятала його очі!

Коли надали допомогу хлопцям, почали спрацьовувати наші снаряди. І всі знову побігли в бліндаж. У вузькому вході мене збили з ніг і добряче по мені потопталися. Добре, я в касці була. Але зазнала травми ноги. Пам’ятаю обличчя чоловіка, який ліктями став, перегородив дорогу і мене підняв. Відсиділися в бліндажі, трохи стихли вибухи, побігли далі.

Прибігли до наших “ураганщиків”. А там все горить: ліс, машини. Я не знаю, що мене тримало, я не відчувала ніяких емоцій. Страшно стало потім. Боляче – також потім. Все робила на автоматі. Коли ми бігли бачила на власні очі, як летить снаряд. Кричу – снаряд. Навкруги було багато відкритих бліндажів. Хлопці заскакують туди, а я закидаю туди свою укладку – єдине, що у мене залишилося. Федя мене буквально за ногу затягує в бліндаж, і над нами розривається другий снаряд. Тоді я втратила слух у правому вусі, ще й другу контузію дістала, бо почалася нудота, блювота. А в бліндажі – криваве місиво. Шин для поранених рук та ніг не вистачає. Стоять ящики з-під тушонки дерев’яні. Розбираємо їх на шини. Мотаю руки і ноги, як є. Мене водою обливають щоб я не зомліла. Дуже важкий хлопчина був – ноги роздробило зовсім, поранення сильне в лівий бік, пневмоторакс, багато крові згубив. Ми з Федею зробили все що було в наших силах в той момент. Обстріл був у четвер, потім ми дізналися, що він прожив до суботи і вже в лікарні помер. На жаль…

Ми робили все, що могли. Але поранених різної важкості було море.

Форма, в якій я була того дня, дотепер лежить не прана, вся в крові. Не можу до неї доторкнутися…

кби ми врятували навіть одне життявже було не даремно, що нас туди відправили

Багато хто вважає, що Литвин тоді кинув всіх і поїхав. Ні! Він був весь час із нами. Поки всіх загиблих і поранених не зібрали, не вирушив звідти. Підрозділи збирали все, що уціліло або підлягало відновленню, і відходили звідти. Ми розуміли, що ворог зараз перезарядиться і знову по нас влупить. Машини від’їжджали, а ми залишалися до останнього. Литвин попросив, щоб ми пересвідчилися, що не залишилося поранених.

Наш командир і командир інженерів сказали, що на нас наступають, навкруги танки і потрібно їхати. Наші хлопці вирішили набрати в мішки землю і закрити колеса “Мерседеса”, щоб хоча б виїхати можна було. Вночі ми сіли в “Мерседес”. Без світла їхали по селу, в якому, кажуть, проукраїнських людей малувато. Заїхали в сад, кинули на землю пару матраців і вляглися всі разом, не знімаючи броніки. Під канонаду “Градів” та танків “Отче наш” прочитали мільйон разів. Вночі ще й ЧП сталося. Міша повернувся на бік, і йому з черешні павук заліз у вухо… Довелося діставати.

Про Іловайськ ми нічого не знали, бо були без зв’язку. 24 серпня Литвин обійшов усі підрозділи, сказав: “Нікого не тримаю”. Ми залишилися. І 25 числа в ніч стали в колону і пішли на Мелітополь, на аеродром. Було дивне відчуття їхати по Запорізькій області, мирній землі, і бачити, як безтурботно гуляють мамочки з колясками… А ти навіть тут бронік зняти не можеш. Він вже вріс в твоє тіло…

Коли ми вже були в Гранітному, нам нарешті привезли бронежилети. Багато! Більше, ніж було людей. Всі отримували. Ми, медики, взяли шість на нас, і віддали їх потім тим, хто нас замінив. З поранених, яких нам привозили, ми знімали зброю. І автомати, і ріжки до них, і гранати… Нам приносили і зброю загиблих . Бронежилети їхні ми брали також – накидували на машину. Берегли нас хлопці після своєї загибелі…

Автоперев’язочна наша була побита уламками від “Ураганів”. Ми її все одно не кинули, притягнули в Мелітопіль. Медикаменти залишилися в крилах машини, повністю пошматовані. У нас був маленький холодильник для препаратів, яким важливий температурний режим. Так він був прошитий уламками і залишився в Гранітному.

Коли нас замінила інша група медиків, ми повернулися до Одеси. На під’їзді до міста ми з Альоною розплакалися – це були наші перші сльози за всю цю страшну ротацію. Але це були сльози щастя – ми в повному складі поверталися додому, як і домовилися в Любимівці. Нас усіх відразу оформили у відділення неврології, прокапали, пролікували два тижні.

І я повернулася до роботи – тоді я працювала у лор-відділенні і щелепно-лицьовому медсестрою. Майже кожного дня в шпиталь привозили поранених хлопців. Я почала зустрічати тих, кому надавала допомогу там… Багато хто впізнавав мене сам. Під час цих зустрічей я зрозуміла: якби я врятувала навіть одне життя, вже було не даремно, що нас туди відправили! З того часу на передову групи медиків і не відправляли. Вже визначили сектори війни, на повну потужність запрацювали мобільні шпиталі. Ті, хто нас поміняв, стояли в Маріуполі, не в бліндажах.

Коли ми повернулися, я сказала, що більше на війну не повернуся. І згодом опинилася в Маріуполі. Не буду кривити душею – їхала з великим бажанням. Коли стало питання, що потрібно проїхати по передньому краю, перевірити, що у медиків є, а чого немає, я погодилася і потрапила в… Гранітне. Подумки пережила все заново. На жаль, територія, де ми знаходилися в 2014 році, та посадка до цих пір не наші…

У 2015 році я вступила до військово-медичної академії і змінила спеціальність, стала військовим провізором.

Досить часто, розказуючи про мене, говорять, що я винесла 16 людей. Сама не знаю, звідки взялася ця цифра. Коли ми повернулися в Одесу, голова обласної адміністрації вирішив нагородити дівчат. Кадровики заповнювали необхідні для цього документи. Кожній з нас написали, хто скільки врятував поранених. Мені чогось дісталась цифра 16. Але це дивна цифра. У нас є журнал, в який ми записували всіх поранених, які потрапляли до нас. Він в архіві. Згідно з ним хлопці потім отримували довідки та виплати. По журналу через нашу групу з п’яти медиків пройшло понад півтисячі людей. Але ми не вносили в журнал тих, кого перев’язували та рятували в полі на вертолітній площадці, перед евакуацією. Це було просто неможливо.

Хтось, почувши цю історію про 16 винесених поранених, пожартував: “Якби тобі, Таню, написали більше ніж двадцять поранених, треба було б давати героя…”

У 14-му році в пеклі війни в двох мобільних групах нас було чотири жінки: я, Альона Гончарова, Галина Адаменко і Вікторія Сорока. Невже кожна з нас не заслужила орден “За мужність”? Отримала державну нагороду лише Віка Сорока. Свою роботу ми робили не заради орденів, а заради порятунку людських життів… Але ж держава мала б цінувати тих, хто готовий був за неї загинути.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться