Віталій Дейнега: “Солодкого миру на Донбасі на суто українських умовах не буде”

Волонтерских організацій за шість років війни було багато. Не всі волонтери утримались від спокуси піти у депутати чи заробити побільше грошенят на політичному піарі кого завгодно. Однак лише Фонд "Повернись живим" продовжує "лупати сю скалу" і озброювати армію тепловізорами, прицілами, артилерійськими прицілами та радарами на кораблі.

“Цензор.НЕТ” зустрівся із засновником та натхненником Фонду Віталієм Дейнегою, щоб знайти відповіді на деякі запитання та розкласти усе по поличках. Чому численні колеги по волонтерству перетворились на політиків дуже сумнівної якості? Що робити із Шарієм та Гордоном, яких розкручують на політиків, намагаючись повторити історію подвійного діджитал-успіху Володимира Зеленського? Про протистояння волонтера із архітектором режиму Віктора Януковича Андрієм Портновим і про загрози залізти у ще більше політичне болото через слабку проукраїнську ініціативу, а ще про наростання “мирних” ініціатив “повернути Донбас за будь-яку ціну”.

І головне питання – як житиме “Повернись живим” далі. Бо Віталій Дейнега вирішив пожити трохи для себе – і переходить у наглядову раду. А керівницею Фонду тепер буде Оксана Коляда – військовослужбовиця та Міністр у справах ветаранів та тимчасово окупованих територій в уряді Олексія Гончарука.

– Просто я дуже втомився за ці роки. Драйв закінчився ще десь 2 роки тому. Але я залишався, бо розумів, що фонд важливіший, і його треба було довести до стану, коли б він міг працювати вже без мене. І ще один фактор. Чесно – дуже втомився від відповідальності. Це коли от на тому стільчику, де зараз ви сидите (звертається до журналістів, – ред.), сидить людина і каже – якби не ваш тепловізор, то 100%  загинув би. Й ти розумієш, що от десь щось не доробив, вдарив у штангу, не довіз – а хтось поїхав додому вже не в статусі живої людини. Хочеться вже у звичайний бізнес. До війни я був заступником начальника IT відділу в крупній компанії, в мене були також свої великі проєкти. У фонді ж я не маю високої зарплати, зате набуваю величезний соціальний капітал. От наприклад, мені днями зробили зуб у стоматології безплатно. Чи наприклад коли мені як подаунок надали навчання в найбільш відомій бізнес-школі в країні – це, до речі, є у мене в декларації. Так у мене з’явився MBA підчас війни. І цей вклад був дуже важливим, адже успішність нашої організації в плані менеджменту, те, як ми зараз цивілізовано робимо транзит влади – це наслідок, у тому числі, цього навчання. А зараз планую піти працювати до друзів у ветеранську компанію.

– Мені багато разів пропонували піти в політику. Навіть міністерську посадку пропонували. Про те, скільки кликали до всіх можливих списків, й казати не буду. Коли я піду з фонду, то нічого вже тримати не буде. Але за  даного політичного ландшафту не бачу, з ким можна в такий серйозний “замєс” піти. Насправді в країні не так багато пропозицій, на які б я погодився. Ще складніше з умовами, на які варто йти. Точно не хочу сходити як Оксана в уряд Гончарука, щоб тебе під шумок, коли буде вигідно – викинули. Один із ексспівробітників Оксани мав зустріч із Зеленським і Єрмаком перед звільненням і спитав у них: “Ви її звільняєте не тому, що вона погано працювала чи була корумпована? Ні. Ви звільняєте її, бо вам так вигідно, а я не за це воював. До побачення”. І не тиснучи руки обом — пішов. Та і після цих шести років мені не так важливо куди, важливіше з ким.

-В якийсь момент я відчув, що фонд вже став більшим, ніж планувалося з самого початку. Ми почали впливати на державну політику. Наприклад, минулого року ми реально змогли вплинути на позицію Зеленського на Нормандській зустрічі в Парижі. Катерина Зарембо з центру “Нова Європа” показала нам своє дослідження. Де чорним по білому було написано, що подібні до російсько-української війни на Донбасі конфлікти важко закінчити без певної послідовності дій. Припинення вогню, виведення військ, роззброєння, вибори, амністія.

Так, без амністії нам важко буде обійтися, на жаль. Однак головний висновок – це те, що в країні, де не виведені війська, не можна проводити вибори. Весь досвід подібних конфліктів говорить про те, що вибори – це фінальна точка, з неї не можна починати. А як нагадаю, що напередодні саміту Зеленський і Єрмак на повному серйозі хотіли вибори вже в березні цього року. На одному заході я перестрів Єрмака. Підійшов до нього. Той, звичайно, сказав, що в нього немає часу. Але познайомив зі мною Олексія Резнікова (нині – міністр з питань тимчасово окупованих територій). Який приїхав до нас у фонд, ми познайомили його з колегами і передали всі напрацювання. Й потім вже буквально у літаку на Париж він весь цей звіт упаковує в одну сторінку, яку “продав” особисто Зеленському. Тоді вдалося переконати і відвернути. Адже росіяни могли погодитися, і все це закінчилося би дуже хріново. Але зараз ми бачимо, що знову почалися розмови про 25 жовтня. Але в мене тепер є традиція – коли починається чергова зрада з приводу дій Зеленського, я пишу Резнікову: “А тепер розкажіть пліз, чому це не зрада?” Він завжди чесно відповідає. З ним приємно мати справу.

-Наразі ми “вчиняємо” добро у стосунках із державними органами влади. Тобто, ініціаторами завжди є ми самі. І поглиблювати стосунки вже буде Оксана, нова голова фонду. Наш аналітичний центр вже, вважаю, має працювати на державне замовлення і оплачуватися нею напряму. Як справжній think tank. Наприклад, РНБО потрібно отримати чіткі рекомендації по боротьбі з другою хвилею коронавірусу. І за місяць чи скільки треба ми видаємо за відповідну суму чітку програму дій. Але наразі ми продовжуємо самі фандрейзити на цей think tank, самі добиваємося доступу до інформації, й ще й самі потім продавлюємо те корисне в державному секторі, що самі ж і віднайшли. На жаль, майже кожен новий чиновник який приходить, одразу починає вважати, що він все розуміє краще. Навіть при дуже лояльному до нас Степану Полтораку не йшлося про якесь фінансування.

Взагалі ми діємо на власний розсуд і там, де вважаємо за потрібне. Так минулого року ми вимушені були робити цілу спецоперацію по порятунку Міністерства ветеранів. Так, ми відмовилися з перших днів президенства Зеленського його жорстко мочити. Бо я питав усіх ходоків, які до нас приходили з проханням підписати гнівне звернення – ви чого хочете, полаяти його чи зберегти міністерство? Й тому ми стали одними з організаторів форуму ветеранів, куди вдалося затягти президента. Ну а далі він просто не міг в очі 400 ветеранам сказати, що, мовляв, все, міністерства у вас не буде. І ми це продали його команді так: типу, вас демонізував у цьому середовищі Порошенко. Тому давайте ви навпаки виступите на їхньому боці, й цим розвієте їм сумніви у вас. І все вдалося. Зеленський вийшов і першою фразу сказав – Мінвету бути. Всі аплодують, йому гарно, всім гарно.

Фонд – це майданчик, який поєднує людей, які ніколи б не перетнулися в житті в іншому місці. Військові, бізнесмени, преса, вчені. Був випадок, коли ми реально всі ридали. Уявіть, бабуся, якій понад 90 років, продала дачу і віддала нам у фонд 10 тисяч доларів. Виявилося, що вона пройшла тюрми КДБ і бачила життя. От такі люди й взаємодіють через наш фонд. Власне, вони і є головною цінністю.

-У нас працює до 17 людей плюс волонтери. Весь бюджет становить приблизно 350-400 тисяч гривень на місяць, сюди входять зарплати, оренда офісу, податки та оргвитрати. Не треба це плутати з тим, що ми збираємося цілеспрямовано на війну – там в багато разів більші цифри. Але ті гроші йдуть тільки на військові нужди. А на офіс і зарплати ми з самого початку фандрейзили по бізнесу. Наприклад, зараз нам 110 тисяч на місяць дає компанія “Uklon”. 70 тисяч дають айтішники з “Dou”. Ну, а далі – ще чимало компаній з дрібнішими внесками. Наприклад, 30 тисяч дає одна ветеранська компанія, куди я планую працевлаштуватися після виходу з фонду. Невеликий грант на аналітичний центр нам також дав фонд Відродження. І це ніяк не змішується з грошима на війну. Єдине, що з них ми платимо гонорар інструкторам, бо їхня робота і є благодійною допомогою. Це той же тепловізор, тільки у вигляді знань. Навіть у коронавірусний період, коли кілька людей, в тому числі, я, зменшили добровільно свою зарплату, всі отримали свої зарплати без затримок. От, до речі, за чим я точно не буду скучати – це ось цими постійним пошуком коштів на зарплати співробітників. Коли кожного ранку ти прокидаєшся з думкою – що будуть їсти твої підлеглі? Так, нам зараз вдалося закумулювати певний запас коштів, щоб у разі відходу частини спонсорів ми кілька місяців проіснували без проблем. Але повторюся – дуже радий, що мені тепер не треба про це думати.

-Останні 2 роки ми постійно зростаємо по цифрах надходжень, десь по парі мільйонів на рік. Тому мені трохи дивно слухати все це бідкання – ой, мало дають. Раз мало дають, значить, ти погано працюєш. Так, благодійна діяльність – дуже важка. Але треба працювати. Наприклад, минулого року в нас з’явилося 2 великих донори. Андрій Коболєв, який нам перекинув близько 3 млн грн, та Петро Порошенко, який виграв суд у BBC і частину коштів (1 млн гривень) перекинув нам. Цього року нам виділив гроші МЗС. Це вже наша репутація працює, й тому з нами починають працювати крупніші донори. Але 90% надходжень так само становлять невеликі внески від людей та малих бізнесів.

Тепер новій голові фонду доведеться зробити те, що так і не вдалося за 6 років мені. Тобто, залучати бізнес саме у витрати на війну на постійній основі. Але як показав загальнонаціональний досвід протидії коронавірусу, бізнес готовий співпрацювати і шукає, кому можна доручити кошти, виділені на благодійність. Треба намагатись стати їхнім оператором. При цьому, зберігаючи 15-20 мільонів на рік, які дають невеличкі внески. Взагалі люди реагують на події. Пам’ятаю, коли 3 роки тому було загострення в Авдіївці, то нам за день-два накидали близько 1,5 мільйонів. Коли в листопаді 2018-го були захоплені моряки, то там теж за пару днів був мільйон. Навіть на початку коронавірусу у нас був певний сплеск надходжень. Бо людей заспокоює благодійність, їм хочеться зробити щось хороше, відчуваючи, що в складній ситуації вони не були осторонь.

– Ми швидко визначили свою спеціалізацію й тримаємося її. Це, мабуть, і стало головною запорукою успіху. Ми вирішили, що сконцентруємося на тепловізорах, бо вони реально рятують життя й допомагають воїнам повертатися додому живими. Тому за час існування фонду десь половина коштів пішла на закупівлю тепловізорів. А решта – це вже радари, навігатори, послуги інструкторів, машини тощо. Плюс навчання артилеристів, саперів, снайперів. І робимо ми це краще за державу. Але не хочемо її замінювати. Щороку спочатку я ходив до Полторака, тепер вже мої колеги до Хомчака (начальник Генштабу), який, як мені здається, впливовіший і за минулого міністра оборони, і за нинішнього теж. Й просили по своїй темі – купляти більше тепловізорів для армії, а не того чи того. Не скажу, що це приємні перемовини, але потрошку ситуація змінюється на краще. Є й інша проблема. Волонтерськими пристроями армійці користуються без проблем. А от державні часто лежать на складах, бо ними бояться користуватися. Бо ж не хочуть виплачувати компенсацію, якщо раптом з тим тепловізором щось станеться. Ну, а наші ми видаємо під підпис на ротацію, а потім забираємо на ремонт. Щоб не крали.

Фонд – це, вже, по суті, 4 організації в одній. Власне, сам фонд, своє мікро-ЗМІ, ветеранський та аналітичний відділи. Які синергетично одна одній допомагають. У одної є успіх, і вона тягне за собою решту. Наш паровоз – це благодійний фонд. Але наше майбутнє – це аналітика та ветерани, а фундамент майбутнього – власне медіа. Адже ветеранам треба допомагати, потрібно робити з них ком’юніті, треба ростити серед них привабливих лідерів громадської думки, а не, прости господи, Семена Семенченка.

-Він має стати теплою ванною і тусовкою заради тусовки для своїх співробітників. Не тикатиму зараз пальцями, але є дуже багато й діючих, й вже закритих волонтерських організацій, які розпалися через кілька речей. Перша: відхід засновника, на якого було зав’язано все й який не потурбувався про автономність від нього особисто. Друга – це крадіжки, тут без коментарів. Третя – політика. Ще 2015-го, на першій річниці фонду, я одразу сказав, що у нас ніколи не буде політики й ми ніколи ні за яких умов не будемо агітувати за політичні партії чи персоналії. Й діючий працівник фонду не буде навіть радником якогось чиновника, бо це одразу означає певну заангажованість. Четверта причина – коли фонд втрачає ефективність. Ну, тобто, час переходити на новий рівень, а організація продовжує діяти, ніби зараз ще досі 2014-й надворі. І п’ята причина – коли все перетворюється на тусовку. Мовляв, ми тут волонтери, займаємося хорошими справами, тому можемо халтурити.

Останнє поясню на конкретному прикладі. Пам’ятаю, як до нас приходили інші волонтери запросити взяти участь у кампанії проти ексміністра соцполітики Реви, який заважав волонтерам, наприклад, розмитнювати автівки для фронту. І ми погодилися, бо вважали, що були причини для такої кампанії. Але наш принцип такий – ми стараємось не лізти в “бійки”. Але якщо вже поліземо, то одразу капітально – “з ножем”. Ну ок, домовилися, розподілили функції. Минає тиждень, і, згідно з планом, люди вже мали зробити цілий список речей. Набираю – а у відповідь чую: “Я в АТО”. Але ж я не питаю, де ти, а питаю – чи ти зробив те, що обіцяв? Ми знаємо що дуже часто потрапляють в теплу ванну. Коли тебе оточують люди, які розповідають тобі, що ти – найвидатніший лідер сучасності. А в протилежному ти впевнюєшся лише тоді, коли в тебе шини починають палити під вікнами, чи коли рейтинг такий малий, що вже можна й не підіймати. Й от дуже багато волонтерів не бачать, що з ними сталася та сама штука. Тобто, коли сидить купка людей й займається передовсім тим, що хвалить одне одного і називає на повному серйозі “святими” і починають в процесі у це вірити. Тому якщо замість роботи в нас почнеться тусовочне взаємооблизування, а не виконання поставлених на стратегічній сесії KPI – гарантую, ми закриємося. Бо ми – як спецназ. Головне – виконати завдання, навіть якщо воно здається неможливим спочатку. Ну от наприклад, забезпечити армію тепловізорами. Бо якщо нема результату – для чого це все?

-Звичайно. І буду давати після свого відходу з посади голови на зарплати співробітникам. От якраз якщо перехочу – значить, це буде поганий сигнал, що треба змінювати щось. Чи закрити остаточно фонд.

-В мене був план про навколосвітню подорож. Цю мрію я хочу втілити до того часу, коли в мене з’являться діти, оскільки діти дуже приземляють.

-З Бірюковим давно – минулого літа. Обговорювали питання щодо параду. Він взяв час на подумати. Але потім змінився організатор, ним став Рух ветеранів України, й ми вже втілювали цей проєкт з ними. Що стосується Арахамії, то мені дуже шкода від тих метаморфоз, які з ним сталися. Адже влітку 2014 року у Львові я йому давав кульок, в якому лежав мільйон гривень, мовляв, на, потримай, я зараз повернуся. Тоді ж ми з ним придумали ідею Ради ветеранів при Міноборони. Я завжди гарно про нього відгукувався, кликав на наші прес-івенти. Зрештою, останній досвід співпраці був не дуже гарним. Тогоріч, коли ми робили Ветеранський форум, він просто не брав слухавку. Коли нам вдалося залучити туди Зеленського, він сам перетелефонував і обіцяв прийти як спікер. Але так і не прийшов. І потім сказав, що переплутав дати. А я такого дуже не люблю.

-У нас була історія в 2014-2015 р.р., коли айдарівці затримали дівчат, які везли іншим айдарівцям нашу допомогу. Але ці не розібралися і відправили дам на підвал. А минулого року був скандал, коли ми виклали відео із одного підрозділу – ми на нього взяли дозволи у керівництва. Але кілька бійців вирішили, що ми “палимо” їхні позиції і погрожували.

ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ БУЛО Б МОЖЛИВЕ ХІБА В АВТОЗАКУ”

– Є хороша рима: “громадянська війна” – по хлєбалу на”. Все дуже просто, це так само, якщо людина вітає мене з 9 травня, я перестаю у неї щось купляти чи вітатися. Тож, за “гражданскую войну” треба зразу бити в рило, навіть не думаючи.

– Дуже прикро, що настав час, коли цих клоунів не можна просто ігнорувати, а доводиться їх обговорювати. Тобто, можна, але уже не виходить просто їх не помічати – вони стають дуже медійними, прописуються на телеканалах Медведчука і так далі. До Портнова у мене дуже чітке ставлення. Свого часу ще Наташа Влащенко (шеф-редактор каналу ZIK) забанила мене у Facebook, коли я обурювався, що він у неї робив на інтерв’ю. При чому в друзях ми не були, але на її сторінку більше я уже не зміг заходити. Як і на сторінку нинішньої Генеральної прокурорки Ірини Венедіктової. Портнов – це особа, яка, на мій погляд, мала безпосередній стосунок до подій на Майдані і зламала долі та життя величезній кількості людей. І відповідно – в нормальному світі його повернення було б можливе хіба у автозаку.

-Портнова по-злому “випиляли” із Facebook. Настільки я розумію за оприлюднення особистих даних журналістів “Радіо Свобода”. Facebook цього дуже не любить, а тут ще і преса – тому його профіль деактивували назавжди. Через якийсь час він зробив публічну сторінку. І тут я вирішив зробити простіше — як у 2018 українці обвалювали рейтинг сторінки FIFA (після того, як FIFA покарало хорватських футболістів Домагоя Віду та Огнєна Вукоєвіча за відео “Слава Україні”, – ред). Так от після цього рейтинг сторінки Портнова став – 1,6. Нижчого в Україні, здається, не було ні в кого. Я думаю, що якщо в ІДІЛу коли-небудь буде публічна сторінка, то й в неї рейтинг буде вищим за Андрія Володимировича. Я припускаю, що йому це дуже не сподобалось – і він вирішив зробити боляче мені. Як ми бачимо, наші державні бази дуже діряві – і він узяв усі мої перельоти та декларацію за час мого життя – та оприлюднив їх. І сказав, що ось це типу свідчить, що я десь краду гроші. Насправді моя декларація свідчить, що я завжди заробляв і за межами фонду офіційно – і це зрозумілі компанії, а не конвертаційні центри. Це були гонорари, робота в Transparency International тощо. Щодо поїздок – квитки там коштували копійки, а в Берліні та Лісабоні я жив у друзів. У Страсбургу мене взагалі пустив пожити нинішній міністр МЗС Дмитро Кулеба. Я зробив на ці вкиди відповідь – і усе. Судитися я не став, бо судова система у нас бажає кращого, а так би я дав привід Портнову та його ботофермам ще більше роздмухувати висмоктану із пальця історію. Йому треба постійно писати про щось у себе, тому я свідомо позбавив його піару. А так, був би у нас хоч один чесний суд – я би подав позов на Прикордонну службу. Чому їхні бази вільно опиняються в руках реваншистів?

– Я сам брав інтерв’ю як журналіст і тут, як каже Павло Казарін, є два варіанти: або ти працюєш підставкою під мікрофон і теплою ванною для спікера. А потім кажеш, що це свобода слова. Це теж може мати місце, бо люди дуже рідко готові прийти на складне інтерв’ю і відповідати на складні питання. Люди знають, що якщо вони ідуть на інтерв’ю до Скрипіна, то може бути боляче.

Щодо інтерв’ю Гордона і Поклонської, то повторю думку Казаріна, що Гордон – це імітатор, який начебто робить жорсткий хард-ток, а насправді це не так.

Щодо теми реваншу, то тут не вистачає аналітики про те як РФ поширює свій вплив на Україну уже в новій реальності – це – Портнов, Шарій, Гордон, ОПЗЖ-канали та Телеграм. Тобто, всі рупори цієї технології. Я поки не знаю, яким чином працювати проти того ж Шарія. Чи показувати одразу, що він є токсичним і бити одразу за червону кульку в табло на вулиці. Чи щось інше. Кожен із згаданих інструментів – це шахова фігурка на дошці і вони ходять не просто так. Та ж сама Наташа Влащенко – її задача була уперше в новій реальності після 2014 року витягнути в публічний простір Портнова і показати, що так можна, що це припустимо. Щоб наступного разу, коли це станеться, люди ковтали таке інтерв’ю із меншим негативом. Задача Гордона – щоб умовно “жорстке” інтерв’ю з Поклонською було можливе як факт. А далі можна просто інтерв’ю, а ще пізніше узагалі компліментарне – усе це просто сходинки.

– Я не дуже розумію систему російської пропаганди. Але упевнений, що треба ще почитати радянські підручники, і там обов’язково є відповіді, що вони роблять зараз і які ролі в кожного із гравців. Щодо Гордона – треба з’ясовувати, якою фігуркою на дошці він став – конем чи пішаком. Тут як на війні, коли інстинкти, які начебто мають тебе берегти, роблять так, що ти гинеш. Наприклад, твій супротивник починає стріляти, щоб ти пригнувся. А потім він підходить ближче і кидає тобі гранату в бійницю і до побачення. Вони спеціально викликають у нас реакцію, щоби потім нею скористатися. Мені дуже сумно з того інтерв’ю, я думаю, що у нас такого буде більше, і поки не розумію за рахунок чого ми можемо чинити системний опір таким явищам.

– “Формула Штайнмайєра” – це не така катастрофа як її малюють, вона мені не подобається, але я розумію, що миру на наших умовах не буде навіть, якщо ми військовим шляхом відвоюємо Донбас. Все одно там будуть речі, які нам будуть не подобатися, на які ми підемо, щоб цей регіон інтегрувати. Простого миру не буде, я не бачив країн, де після серйозної війни були б прості рішення. Візьмемо, наприклад, Хорватію. Вона пішла військовим шляхом – унаслідок військової операції звільнила дві частини своєї території. Потім лишилася частина Вуковару, куди я з цікавості поїхав. Це частина прикордонна із Сербією, там є вишка дуже схожа на Донецький аеропорт, лише там це водонапірна башта – вона до цього часу стоїть розбита, щоб усі пам’ятали.

Вуковар був регіоном, який серби змогли окупувати, і хорвати, президент яких Франьо Туджман був великим націоналістом, мав усі шанси здобути перемогу. Правда, довелось би умитися кров’ю. Але він зробив по-своєму, тобто, пішов політичним шляхом. Були влаштовані три хвилі амністії, зроблене спільне патрулювання поліції, де один був із окупованої території, а один з підконтрольної – обоє не комбатанти. Там була величезна кількість рішень, які нам не сподобаються в результаті, але без них це не закінчиться. Але в мене є список червоних ліній, за які я вважаю, якщо ми спустимось, то, значить, воювали даремно. Перше – це суб’єктність Донбасу. Адже якщо Донбас матиме право на конфедералізацію і казатиме нам, можемо ми йти до НАТО чи ні – тобто буде боснійський сценарій, де три президенти: бошняк, хорват і серб, то це край. У цієї країни майбутнього не буде, тому що Донбас буде нас блокувати і тягнути у домовину. Ми будемо тоді failed state. Друге – будь-що, що може відвернути нас від євроінтеграції. Це, наприклад, будь-які економічні відносини цього регіону із РФ, які можуть порушити євроасоціацію. Це російські зброя та війська на території Донбасу під час виборів. Так виглядає частина того, на що я не готовий іти. При цьому я усвідомлюю, що солодкого миру на наших умовах не буде. Це пора зрозуміти, і ми маємо сказати собі самі, настільки далеко ми можемо піти самі. Якщо ні, то ми маємо заморозити ситуацію на Донбасі – це теж варіант. Оскільки вирішення проблеми Донбасу може бути дорожчим, аніж сама проблема.

– Чи задумувався ти, хто буде після тебе, нас. Покоління, народжене у 90-ті, малочисельне і складне…

– У мене були міленіали, це непросте покоління, з ним тяжко працювати. Воно важче сприймає дисципліну, воно менш контрольоване. Але ж ви знаєте, що у Вавилоні були таблички, що було написано? Що все типу жах, діти не слухають батьків, дуже скоро усім край. І цій табличці 3000 років. У нас були у Фонді люди, які не приросли до нашої команди. Все це, безумно, талановиті люди, але, мабуть, до них потрібен був інший підхід.

-Мене не завжди вистачало “продати” щось команді. Щоби люди увірували і щось вийшло краще. Так свого часу у мене були люди, які не розуміли цінність Invictus Games чи альтернативного параду і не відчували ці проєкти як “свої”. Більшість не вірили, що ми разом переламаємо позицію у Нормандії, сподіваюсь що змінили думку, коли Резніков особисто сказав їм, що так і було. Іще я часто “закохувався” в кандидатів і давав їм забагто можливостей на старті і розгрібав проблеми потім.

– Політичну кар’єру мені пропонували достаньо разів. Я упевнений, що зробив правильний вибір, що не пішов. Бо Фонд – це система зв’язків в громадянському суспільстві, яка насправді важливіша і дає колосальну владу, якщо вміти нею користуватися. В тих же США аналітичні центри та громадські організації відіграють величезну роль і не змітаються буревіями політичних циклів.

– Напередодні 2014 була така ідея, до мене приходили конкретні люди і ми розглядали цю ідею спільно. Але тоді, я був на зустрічі, де були нині зашкварені персонажі із волонтерського руху і побачив, що ця ідея нежиттєздатна. По-перше, волонтерська партія може виникнути і зараз, але питання, чи не буде вона надто нішевою. Далі – люди у нас лише вчяться демократії і подекуди це сумно. І давайте врахуємо, що кожному бажаючому доводиться боротися не лише з “трьома гетьманами”, а й юрбою міських божевільних. Окрема проблема, що на людях, дотичних до війни, постійно намагаються спекулювати політики. Ми бачили у Юлі кіборгів, ми бачили їх у Петра, Зеленського, а один із кіборгів взагалі балотувався до місцевих рад від опоблоку. Люди хочуть бути актуальними і лізуть будь-куди. Найбільша з бід те, що нема фінансування і якісного менеджменту, тому ідея волонтерської чи ветеранської партії не втілена у життя.

-Маятник – він же хитається. Я не виключаю, що пік, назвемо його “триндець повний”, буде за наступного скликання Ради. Цілком можливо, ми будемо із зітханням згадувати те, що зараз. Довгостроково ж я все одно оптимістично налаштований. Якщо нас не змогли знищити у 2014-му, не знаю, що має статися у 2020-му, щоб уся шашіль, яка лишилась нам від Януковича, отримала влади стільки, як було у нього.

-Я можу сказати про самого себе. У мене був прикол, який пояснює усе. Якось їхав у потягу із солдатом, який бився за Донецький аеропорт, який уже був не наш. І тут ми почали говорити, те-се. І тут він питає: чим займаєшся? Я кажу: ну, волонтер із “Повернись живим”. Питаю: ти про нас не чув? Він каже, що ні. А я кажу: тепловізор у тебе є? Що на ньому написано? А він каже є, але а я думав, що то таке побажання – “Повернись живим”. Я знаю, що завдяки нашій скромній праці сотні дуже порядних, патріотичних і дуже самовідданих людей дійсно повернулись живими з війни. А інша частина – таких самих, у тилу, отримала змогу допомогти першим. І ми в цьому нікого не обманули, нікому не сп*зділи. Ми заради цього починали. І у нас вийшло.

-У мене нема жодних сантиментів до Єрмака. Те, що у мене є в друзях його прес-секретарка плюс непогані відносини із Олексієм Рєзніковим чи іншими людьми з його орбіти – це не означає, що ми підтримуємо Єрмака. У нас просто є контакт і інколи вони готові нас вислухати. Від цього вони не стають ані нашими друзями, ані нашими партнерами. Ми розуміємо, що вони слухають нас інколи для того, щоби не потрапити під шквал критики. Так було завжди. 5 років тому ми атакували Муженка з Порошенком, щоб концепція розвитку сил спецоперацій була ухвалена у тому вигляді, який ми вважали правильним. А після того багато років вирішували питання без шуму.

Тому ми поки не ліземо у конфронтацію, але маємо свою вагу. Але у мене є і доволі теплі контакти в ЗЕ-команді. Я колись написав одній людині із ОПУ: “Якщо колись станеться так, що під вікнами ОП запалають шини і співробітників почнуть лінчувати – то візьму тебе на руки і винесу особисто”. Слова готовий дотримати.

– У мене є в друзях Юлія Мендель. І це не вона. Вона телефонувала мені особисто, коли одна із працівниць Фонду розсилала інфу журналістам щодо полонених. Інфа Юлі не сподобалась, вона подумала що ми робимо якусь кампанію проти них. Я сказав: “Юлю, ти знаєш цю дівчину, поговори з нею сама. Це позиція людини, а не Фонду”. А ще додав, що якщо ми підемо проти вас, то ти одразу це помітиш – пір’я летітитиме з вас нормально.

Є велика кількість воєн, які одночасно відбуваються у цій країні. Наша війна – це війна Російської Федерації проти держави Україна. Війна прессекретарки президента Юлії Мендель із журналістами – не наша. Нам вистачає своєї.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться