Волонтер Наталя Чекмарьова (Сонечко): Найбільша моя травма війни – шестеро нацгвардійців, яких я знала, що розбилися на автобусі

"Після сходу у мене почалася криза. Я питала себе, хто я і чого хочу. Мені здавалося, що мене не існує. У мене не було емоцій, почуттів до близьких – і мене це не лякало". – Історія тендітної жінки, яка брала участь у протистояннях на Майдані, возила допомогу на Схід, жила в одному з підрозділів, а в мирному житті створила простір для ветеранів і очолила приватну школу.

Усе моє життя складається з якихось пригод, яскравих моментів. Я постійно кудись лізу – і у щось втрапляю. Весь час думаю: “Боже, чи мені більше за всіх треба?” Хоча я страшна боягузка: боюся грози, феєрверків, темряви, висоти, швидкості, але найстрашніше для мене перестати ось так рухатися. Я постійно хапаюся за життя, весь час його провокую. І війна для мене не є чимось таким, в чому я застрягла. Але я чимало здобула на ній: людей і себе,тобто іншу версію себе. Але і втратила на ній і людей, і частину себе.

Я народилася в Донецьку, виросла в Нікополі. Закінчила там педучилище, а потім переїхала в Київ – тут в Консерваторії вчився мій перший чоловік, батько моїх двох старших дітей. Працювала літредактором у видавництві “Темпора”. Це місце, яке мене виростило як громадянку. В моєму житті є кілька ключових людей, які мене формували – моя мама, доброволець Валерій Чоботар ( Гатило), – ми з ним дуже давно знайомі, і це людина, яка завжди тримала для мене планку, – і Юля Олійник – власниця видавництва “Темпора”. Завдяки їй я пропрацювала в собі комплекс провінційної дівчинки, вона підіймала мою самооцінку.

Після Помаранчевої революції у мене був період спаду – я була в жахливому емоційному болоті. Але я з дитинства люблю собак, і десь підсвідомо спрацювало, що зараз період для песиків – саме це мене і врятує. Я завела лабрадора Кралю. Потім я стала заводчиком, у мене були навіть виставки собак. І коли почався Майдан, у мене був цуценячий виводок. Але не це стало причиною, чому я не приєдналася до протесту. Мій син, Борька, який в 14 році був в 11 класі, – на Майдані від початку. Він питав мене: “Мамо, ну чому тебе тут немає? У тебе ж такий досвід”. Я була симпатиком Тризуба, постійно розповідала своїм дітям про їхні вишколи. Вони в цьому росли. Проте я відповіла йому, що, ні, – я свою цистерну відмайданила. Тепер ви. На що Борька сказав мені таку штуку: “Ну, нормальну ж ти мені країну в спадок залишила. Тепер типу линяєш”.

А в ніч на перше грудня він подзвонив, що зустрів друзів, тому залишається на Майдані, бо завтра всі роз’їжджаються. Проте о 4 ранку я прокинулася – мені було неспокійно. Залізла в інтернет – побачила, що побили дітей. Одразу пішов мороз по шкірі – я не могла повірити, що це відбулося в Україні. Почала дзвонити малому, але він був поза зоною десь до 8-9 години ранку. Можна собі уявити, що я пережила як мама. Виявилося, що коли били студентів, Боря обійшовся малою кров’ю. Беркутівець схопив його і швирнув, але син упав на спину іншого беркутівця – і в цей момент якийсь чоловік схопив його за руку і витягнув звідти. Коли Борька подзвонив і сказав, що все нормально, я подумала, що він більше на Майдан не піде. Але навпаки, з того моменту син з Майдану не йшов. Приєдналася до нього і я. Приїжджала вдень, на ніч їхала додому.

Бочок біля яких грілись люди, тоді було багато, але та, де весь час був Борька, потім назвалася “Пекельна бочка”. Там поставили намет – прямо біля стели. Частина цих людей була в Мистецькій сотні, потім вони створили ГО “Пошта Майдану” і перші листи на фронт, які я повезла, – були саме з неї.

У ніч з 18 на 19 лютого моя третя дитина Яся, якій було 11 років на той момент, залишилася в хатці посеред лісу сама з купою собак – ми жили в селі. А я поїхала на Майдан, бо Боря подзвонив і попросив: “Якщо можеш, приїжджай”. Я відчувала страх за обох дітей, бо одна сама вдома, а другий на Майдані, де досить небезпечно. Там була також моя мама, вона теж працювала у видавництві “Темпора”, яке всією командою вийшло на протест.

Коли я приїхала, “Пекельна бочка” вже згоріла. Малий плакав, бо хтось зі знайомих не виходив на зв’язок. Ми стояли біля стели, я пильнувала, щоб син нікуди не подівся, і організувала їх з мамою розбирати бруківку. А коли повз нас почали проносити загиблих і поранених – це був момент жаху. Я розуміла, якщо “Беркут” проб’ється сюди до стели – нас нікого не залишиться в живих. Я побачу, як забивають до смерті мою маму і мою дитину – і нічого не зможу зробити. Наче я така вся крута, героїчна, так багато класних книжок читала, але в медицині я нічого не шарю, тобто надавати першу медичну допомогу – ні. Фізухи у мене ніякої, плюс я багато курю – 30 метрів не пробіжу, машину водити не можу. Коротше, бєсполєзноє сущєство. І я дуже добре пам’ятаю, як проживала цей жах, а потім в якийсь момент прийняла його і відчула перехід за межу того, чого досі не відчувала. Я змінилася – і повернутися в попередній стан вже було неможливо. Це як жінка, яка народила дитину, – вона вже не стане тією, хто не має такого досвіду. Але ми пережили ту ніч.



Коли почався Схід, наші хлопці з “Пекельної бочки” вирішили піти в Нацгвардію. Потрапили в другий батальйон. Один наш друг пішов в “Айдар”. Він досі на фронті.

Я захоплювалася волонтерами тоді, але сама не змогла зорганізуватися, а наша Поліна, теж з майданівської компанії, сказала, що давай поїдемо до хлопців. Я розповіла чоловікові, що ми їдемо на фронт, на що він спитав: “Я можу тебе не відпустити?” А я йому: “А ти як думаєш?”. В результаті він допоміг нам зібратися. Але мені так хотілося, щоб він взяв мене за плечі і сказав, що ти або сидиш вдома, або ми їдемо разом. Проте чоловік цього не зробив. І це, мабуть, було першим поштовхом до того, що ми розійшлися. Хоча зараз у нас гарні дружні стосунки.

Коли ми збиралися їхати, нам казали: “Ну що виможете привезти? Ну, наліпіть вареників”. Вареники я досі не вмію ліпити, але завдяки одній чудовій жінці Олі, яка зібрала гроші, ми повезли на фронт тепловізор. Коли вже на сході хлопці нас побачили, дуже зраділи – наша майданівська родина зібралася разом. Це був кінець травня 14 року, потім ми їздили туди ще кілька разів. І якось, з огляду на те, що я вже ніби досвідчена, один знайомий попросив поїхати з ним, але на Луганщину. Він шукав свого друга танкіста, якому треба було дещо відвезти, попутно допомогу везли і іншим бійцям. Моя функція була в тому, щоб не давати знайомому заснути за кермом. Було стрьомненько, але я тішила себе думкою, що тепер знайду собі підрозділ – і це будуть тільки мої хлопці , яким я буду допомагати. Це по-дитячому смішно, але попри великі ідеї і цінності, з якими люди йшли на війну або допомагали бійцям, кожен, і я в тому числі, шукав там щось своє. Кожному хотілося бути причетним до цієї справи.

Коли ми приїхали в Щастя, було чутно вибухи. І хоча стояла спека, я вдягнула светра – мені треба було в щось закутатись, як в бронік. На блокпосту нас зупинив чувак і досить суворо спитав: “А чого ви сюди їдете? Кого шукаєте?”. Ми розповіли про танкіста. На що вояка не менш суворо сказав, що зараз передам по рації. Проте попри непривітність, у нього був офігєнний голос, який хотілося слухати. Мій друг пішов чекати в машину, а я підійшла до цього чувака, сідаю на бетонний блок поряд і питаю: “А хочеш згущенки?” Він мені, що сам може пригостити згущеною. Ще щось пропоную. А він каже, що нам нічого не треба – у нас все є. А скрізь така пилюка, по коліно, і він такий бруднючий. Я продовжую питати: “А цигарок?” Каже, що, ні, нам привезли. Але коли я сказала, що у мене є “Lucky Strike”, хлопець змінився в обличчі, бо це його улюблені цигарки, і додав: “Тепер я вірю, що ви волонтери”. Після цього ми почали спілкуватись. Я спитала, як у них тут. Він сказав, що зранку пряме попадання у бліндаж – два “двохсотих”. Промовив це без надриву, але з сумом у голосі. І мені теж стало сумно. А потім нас пропустили до танкістів на Веселу Гору.

Коли я збиралася в поїздку, Юля, теж дівчина з нашої “Бочки”, дала мені ляльку-мотанку і сказала віддати її найкращому. Це оберіг. Коли ми верталися назад, мені так хотілося ще раз побачити цього хлопця з блокпосту – і він таки знову був там. Оскільки почалися обстріли, ми не виходили з машини, просто відкрили вікно – і я простягнула йому цю ляльку, зі словами, що мене попросили віддати її найкращому. Спитала як його звати, він сказав, що Диктор, бо в мирному житті він працював диктором, і взяв мій номер телефону. Саме з цього хлопця і почався мій 12 батальйон.

Я продовжувала волонтерири. Спала тоді по 2-3 години. Жити в такому ритмі непросто. Якось мене дуже сильно кинули з грошима, коли я збирала на машини бійцям. Чувак просто зник із завдатком за три автівки, який я йому переслала. Не можу передати свій стан тоді: я не знала, як сказати, що гроші, які мені дали люди, зникли. Що я ось так по-тупому безвідповідально їх віддала. Але мій чоловік віддав наші кошти – і я перекрила це все. Машини бійцям ми таки пригнали.

Якось мої хлопці не виходили на зв’язок – тоді були сильні обстріли Щастя. І я зрозуміла, що не можу спати, їсти, у мене починається паніка. Окрім того загинув один мій друг, що був у “Айдарі”. Пережити це було досить важко. Але потім Диктор передзвонив, сказав, що вони живі, але речі згоріли. І я зібрала все необхідне, що можна було їм привезти. Притягнула це все в Щастя. Тоді вперше потрапила під обстріл. І коли подзвонила в бат, Диктор повідомив, що вони за мостом, а міст заміновано – до них не дістатися. Через те, що не можу їм нічого передати, я відчувала безпорадність. Спитала знайому дівчинку з “Айдару”, чи можна залишитись у них в госпіталі. А вона мені, що шуруй звідси. Наступ іде. Армія відходить з Луганська. Ми Щастя не здамо – нас тут всіх повбивають.

Я поїхала, але максимум, куди дісталася – до малознайомих людей в Харкові, теж волонтерів, яким буду вдячна завжди за те, що мене прихистили. З тих пір вони стали моїм міцним тилом. Навіть коли я жила в батальйоні, приїжджала в цю сім’ю просто прийняти ванну, відіспатися. А тоді, в перший раз, я спитала, чи можна у них почекати. Я не могла повернутися додому – так боялася за хлопців. Чим далі я була від них, тим мені було важче.

Згодом нарешті мені подзвонив Диктор і сказав, що їх та інші підрозділи виводять у Дмитрівку. А коли вони вже були там, росіяни бахнули по Дмитрівці – проте Бог вберіг хлопців. Потім їх знову перевели під Сватове, на якийсь молокозавод. Диктор повідомив, що необхідних речей у них немає, з продуктами так собі – і зник зі зв’язку. І я з Харкова поїхала у Сватове. А там просто зайшла в магазин і спитала: “Скажіть, де мені знайти 12 батальйон?” І хтось вказав на військового, що теж зайшов у приміщення, щоб я спитала у нього. Я підійшла, розповіла йому, що я волонтер. Придумала, що у мене в 12 баті є коханий, Диктор. А сама думаю, якщо зараз цей хлопець скаже, що так, знаю такого – і спитає, а як його ім’я? Я не знатиму, що відповісти. Повезло, що так не трапилося.

Військовий привіз мене в якісь дєбрі. Там стояв якийсь підрозділ. Але врешті, о другій годині ночі за мною приїхали хлопці з 12 батальйону, проте жодного з них я не знала. Ми дісталися старого амбару, де в результаті я і якісь невідомі мужики спали в купі зерна. А коли світало, я вийшла назовні, побачила пацанів, які дивляться на мене. Сказала “Доброго ранку, мені потрібен Диктор”. Хлопці показали, де його знайти. І коли я прийшла до нього – він здивувався: ” А як ти нас знайшла? Ми самі не знаємо, де ми”. В той момент я зрозуміла, що можу все. З намету вискочив Кофє, з яким ми були знайомі заочно, я почала його обіймати. А він мені, що обережно. Подумала, що він поранений, а виявилося, що у нього під кітелем обгоріле кошеня. Кофє виніс його, коли вони відходили.

В якийсь момент я зрозуміла, що не можу їздити Київ-фронт,фронт-Київ – моя психіка цього не витримує. І коли батальйон був в Райгородці, я підійшла до взводного і спитала, чи можна залишитися з ними. Сказала, що готувати я не вмію, проте вмію мити посуд, прибирати. “А хочете, я рації вам привезу?” – і він дозволив залишитися при підрозділі. Ось так з третього вересня 14 року я залишилася в 12-му баті. Частина підрозділу тоді стояла за Щастям, частина в Щасті, а потім їх перевели в Сватове. Далі в Старобільськ. Звідти вони виїжджали на якісь завдання, проте були забезпечені. Але були інші підрозділи, які стояли на передовій – і я, живучи у своєму 12-му, з харківськими волонтерами періодично возила допомогу на передок.

Потім батальйон приєднали до 26 бригади. А в кінці квітня 15 року третя хвиля пішла на демобілізацію, моя зграя перестала бути на фронті, – і я теж поїхала додому. Ще деякий час возила волонтерську допомогу на Схід, але потім зрозуміла, що моя функція там вже виконана.

Коли я повернулася, моя родина наче була і рада цьому, а наче і ображена – найбільше діти. Ясі було 12 років – період, коли мама потрібна, як ніколи. На сході мене нічого так не дратувало, як коли вони мені дзвонили. Тобто хтось влізав у мій справжній і потужний світ. І я не розуміла їхніх проблем: “В сенсі комуналка, в сенсі собаки? Ви що не можете самі там розібратися? Я тут Землю рятую!” Близькі відчували себе покинутими.

у мене почалася криза. Я питала себе, хто я і чого хочу. Мені здавалося, що мене не існує. У мене не було емоцій, почуттів до близьких – і мене це не лякало. Я була паралельна навіть сама собі. Відчувала такий фізичний біль від порожнечі, що хотілося себе викреслити. І зараз я розумію – те, що я не хотіла жити було межею, але не остаточною, бо я не хотіла жити саме в такий спосіб.

Вийти з цього стану, як завжди мені допомогли інші. Ще одна знакова людина в моєму житті – Марина Верьовочкіна. Вона порекомендувала тренінг, психологічну реабілітацію “Серце воїна”. Він для ветеранів, але мені пощастило – взяли кількох волонтерів, включно зі мною. Марина заохотила мене саме тим, щоб я їхала не сама, а взяла з собою хлопців. А ще там був Гатило – і це теж важливий момент, який підштовхнув мене погодитися на це.

На тренінгу я пропрацювала все, окрім травми щодо загибелі хлопців. Я втекла від цього, але повернулася до травми пізніше. Проте саме тренінг мені дав стільки інформації, що я досі нею користуюся. І дуже важлива річ, яку мені там сказали: “Якщо ти хочеш допомогти собі – не допускай до ретравматизації!”. Тобто, якщо я буду їздити на фронт – постійно повертатимуся в цей стан. І я зрозуміла, що перш за все я потрібна собі, далі – своїй родині і, що я можу не їздити на війну, а зможу щось робити тут, вдома.

Долоні-дотик

І я зробила простір, якого мені завжди не вистачало. Він називається “Долоні-дотик”, знаходиться в селі Прибірськ. Це місце, де тебе обіймуть, вислухають, де ти можеш побути сам на сам, або сам на сам серед людей. Де, якщо треба, ми поспілкуємось з тобою або посадимо на коня, або не будемо чіпати, якщо ти хочеш тиждень повалятися в ліжку. Місце переосмислень, перезапуску. Це не реабілітація, щось інше, чому я ще не придумала назву. Я не маю права говорити, що я займаюсь реабілітацією – у мене немає відповідних папірців, але у мене є відгуки тих, хто побував у “Долонях”.

Тобто ми даємо підтримку, розуміння, ми даємо іповенцію – взаємодію людини з конем. Ти можеш його гладити, чистити, малювати, бути поряд. Хочеш тілесних практик – іди подої козу, пограйся з собаками. А коли ми дійдемо до моменту, щоб “пірнути” в себе – я порекомендую до кого можна піти – це психологи, психотерапевти. А потім можеш знову приїжджати до нас.





Для ветеранів, волонтерів прибування на просторі безкоштовне. А заробляти на це все ми намагаємось дитячими таборами влітку, прогулянками на конях для клієнтів. В просторі є певна своя енергетика, тому ми не здаємо його під дні народження, весілля і так далі.

Але нам дуже не вистачає фінансування. Я розумію, що клієнтами треба займатися. Тому думаю створити ГО і трохи по-іншому до цього всього поставитися, відповідно – по-іншому все організувати. Мені дуже потрібні люди. Якщо це читатиме якийсь ветеран, кому треба місяць-два побути в затишному місці, де він зможе попрацювати – це до нас. Головне – дотримуватись правил, встановлених у просторі. Працювати я беру людей лише за рекомендацією.

А якщо якийсь підприємець готовий нам упродовж місяця, двох оплатити зарплату ветерану або реабілітацію – ми були б дуже вдячні. В подальшому ми обов’язково хочемо самоокуповуватися.






Окрім “Долоней” у мене є приватна школа, яку мені, як дивно б це не звучало, просто подарували. Спочатку вона належала двом дівчатам, які вирішили зробити школу для своїх дітей, а тепер директорка в ній я. І хоча я задовбалася робити проєкти, які треба тягнути, мені подобається ця справа. У нас дуже цікаво і затишно дітям. Взагалі, я людина – проєкт. Я живу тим, що створюю, дихаю цим, і воно не дає мені здаватися.

Я мрію, щоб люди, які приходять у мої проєкти, цінували їх. І щоб, що школа, що простір давали поштовх творити надалі не тільки мені, а й іншим. Мрію, щоб з’явилися ті, хто будуть займатися, наприклад, хмелем у нас у просторі, або гончарством, або ще чимось. А ще у мене в планах відновити здатність до великих мрій, але це можливо лише тоді, коли закриті усі базові потреби.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться