“Воювати до кінця. Не до перемоги, бо перемоги не буде”. Історія командира взводу Владислава Олійника

Двадцятип’ятирічний сержант 24 ОМБр із позивним Піротехнік воює вже шість років. Він пройшов Піски, Авдіївку, "Бутівку", "Зеніт", Світлодарську дугу – усього просто не перелічити. Був серйозно поранений у стегно. Його витягували з-під вантажівки, під якою його затиснуло внаслідок ДТП на фронтовій дорозі. Попри все пройдене, Піротехнік планує воювати і далі.

Про командира взводу всупереч звичайній нашій практиці розповідає не сам він, а його побратими. Як і тисячі інших українських бійців, про яких жодного разу не писали ЗМІ, Піротехнік – просто занадто скромний, щоб давати інтерв’ю. Однак його шлях, без сумніву, вартий уваги.

Звичайно ж, Піротехнік брав участь у Революції Гідності. Він був у рівненському “Правому секторі”, який на той момент складався здебільшого з унсовців. А лідером ПС на Західній Україні тоді був Сашко Білий, який одразу після Майдану почав готувати своїх хлопців до війни, готувати бойові групи. Під час підготовки вони навіть стрибали із парашутом.

І з цієї причини, і через життєві пріоритети Влада просто не було моменту, коли він “вирішив піти на війну”. Це стало лише абсолютно нормальним, логічним продовженням його еволюції як націоналіста. Шляху від революції до війни. Влітку, з початком бойових дій, Піротехнік одразу поїхав на базу ПС, а звідти потрапив у Піски.

Тоді йому було лише 18 років. Звісно, він не проходив строкову службу, не мав ніякого військового досвіду, крім тренувань після Майдану. Добровольчий батальйон на той момент був його єдиним шансом захищати свою країну.

На момент, коли Піротехнік потрапив у Піски, там було дуже важко. Але поруч із ним були сильні люди. Адже “Правий сектор” тоді був збірною абсолютно унікальних кадрів, людей з різноманітним та цікавим досвідом.

На свою першу ротацію Влад приїхав разом із двома своїими друзями з Рівного – Бандитом та Ромою Рудиком. У один з днів у Пісках міна залетіла прямо в окоп до Роми і знесла йому чверть черепа. Життя хлопцеві врятували, але він назавжди залишився інвалідом. Це сталося саме у той день, коли у Піски приїхав тато Роми – приїхав для того, щоб напередодні його дня народження замінити його на позиції, де бракувало людей. Батько хотів, що син мав змогу спокійно поїхати додому та відзначити своє свято… Але Рома залишився на передовій.

У районі Донецька Піротехнік побував, напевно, практично усюди. Піски, Опитне, Авдіївка, “Бутівка”, “Зеніт”… Також він брав участь у штурмі Старогнатівки у серпні 2015 року.

Знаю, що Старогнатівка дуже врізалася у його пам’ять. Тому що та операція сама по собі була не дитячою – доволі велика, складна. Можна навіть сказати, що знаковою. Тоді почалися перші перемир’я, була заборона на бойові дії, нациків та МВС відводили на другі лінії… І цей штурм став своєрідним реваншем, спробою всупереч усьому продовжувати і далі вести нормальну активну війну. Але штурм, на жаль, був невдалим.

По телевізору та у документах ці події провели як контратаку. Але контратакою, як це часто буває у таких випадках, там, звичайно, і не пахло…

Піротехніка я з початку з 2014 року знала заочно, бо це один такий хлопчина у нас в районі був – про якого постійно говорили волонтери. Ми надсилали йому посилки, слідкували за ним у Facebook, слухали розповіді інших бійців про нього. Познайомилися ми, коли я приїхала до “Правого сектора”, і далі вже служили разом. Зараз я його можу охарактеризувати як побратима, який нічого не боїться. Аби була можливість воювати і втілювати в реальність всі ідеї, що стосуються боротьби…

Під Білокам’янкою у 2015 році Піротехніка серйозно поранили у стегно. Кожен жаліслівий побратим вважав за потрібне “наділити” його “Налбуфіном”. І чи то після трьох ін’єкцій знеболювального, чи то через свій характер, поранений Піротехнік знову рвався у бій…

Потім була позиційна війна – адже це теж постійна кропітка робота. Була Красногорівка, де Піротехнік був командиром групи ПС. Це був неймовірний час! Нас було десять у%бків, і ми таке виконували – а Піротехнік як наш командир від цього просто божеволів…

Потім з Красногорівки ми поїхали на Світлодарську дугу. Піротехнік поїхав туди з першою групою добровольців. Коли вони приїхали – рукою їм показали вдалину, і сказали – “там сіра зона, треба окопатися, зробити ВОПи”. І все. Правосєки пішли вперед.

Потім почали з’їжджатися ще люди. Від початку існувала домовленість про те, що добровольці будуть підписувати контракти, Піротехнік дзвонив мені і попереджав про це. На той момент стало вже зрозуміло, що маючи вдома рідних, роками зовсім не заробляти грошей – це дуже важко. Адже треба допомагати рідним, треба жити за щось. Тому рішення підписати контракт далося Піротехніку легко. І теж було свого роду еволюцією молодого хлопця від революціонера, від добровольця – вже до військовослужбовця.

Піротехнік служив у 54 ОМБр, згодом – у батальйоні “Донбас-Україна”, де Влад став т.в.о. командира взводу. Танки, ЗУшки, модні автомати – “Донбас-Україна” став для нього (та й для усіх нас!) шоком. Став прикладом того, чим міг би стати ДУК, якби свого часу зміг легалізуватися… Але були там і негативні моменти.

Що саме було погано? Якось він приїхав на цікаву роботу як спостерігач, як розвідник. Вночі побачив у 150 метрах від однієї з позицій роти, до якої він приїхав, сєпарів. Вони витягували свого бійця, який там підірвався на розтяжці. Але командир роти заборонив цих сєпарів убивати. І вони тупо ходили на повен зріст перед нашими позиціями, довго-довго витягували свого п#дараса…

Піротехніку завжди мало зброї. Він завжди задовбував командирів: “Дай ще “мосінку”! Дай ДШК! Дай СПГ!”. І з усього він вміє добре працювати… Має і альтернативні засоби боротьби. Коли ми стояли у Зайцевому, Піротехнік спеціально купив колонку для того, щоб ставити сєпарам українські пісні.

Якось у 2019 році ми поверталися з бані на позицію, йти пішки було близько двох кілометрів. По дорозі був магазин і, звичайно, всі затарилися харчами. У мене було повне відро оселедців. Крім того, звичайно, у всіх із собою були пакети з випраними речами, з засобами особистої гігієни… Поки ми йшли, дорогу почали обстрілювати – працювали і з ДШК, і з АГС, і з СПГ. Піротехнік дав нам команду залишати речі та бігти назад до села. Коли все трохи вщухло він дав наступну команду – усі на позицію, бігом! Багнюка страшна, а ми з усіма тими випраними речами, з тими торбами з магазину, біжимо… Когось Піротехнік після того насварив за “фізуху”, когось – навпаки хвалив. А після нашого виходу на полігон ввів для всіх обов’язкові пробіжки – до річки і назад.

Після закінчення контракту Піротехнік звільнився з батальйону “Донбас-Україна”. Але майже одразу отримав пропозицію від старого друга-офіцера – прийти у батальйон, який той якраз формував. Піротехніку запропонували стати командиром взводу і зібрати у цьому взводі своїх бойових побратимів, добровольців, яких він знає та яким довіряє. І робити свою роботу. Сержант Олійник на це, звичайно, погодився.

Зараз він – т.в.о. командира взводу хороших хлопців (сміється).

Перебуваємо ми на сьогоднішні день… десь біля Світлодарської дуги.

Так, часи вже не ті, війна змінюється… Вона, сука, деградує у чомусь. Але у чомусь – навпаки, розвивається. І воювати поки що можна. Якби неможливо було – Влад не займався б цим досі.

Загалом на війні він рівно шість років. Хоче воювати до кінця. Не до перемоги, бо перемоги не буде, ясєн х#й. Але буде якийсь кінець логічний, і до кінця воювати точно потрібно…

Але чи буде це у лавах армії? Ти ж взагалі не можеш знати, що буде завтра… Можливо, вже за рік ми будемо якимись “бандформуваннями”, будемо бігати лісами від міліції. Хто його знає…

P.S. Допомогти взводу Піротехніка вкотре відремонтувати автомобіль, який не витримує умов роботи, можна на карту Приватбанку 4731 2191 0086 4580

Источник: censor.net
Вам также может понравиться