“Я тебе туди не посилав” і “мені за тебе не платять”: що робити ветерану, якому відмовляють у безкоштовному проїзді?

Чому сконструйований механізм реалізації права на безоплатний проїзд, який діє зараз, неодмінно призводитиме до конфліктів і порушень прав ветеранів. – одна з основних пільг, яку мають ветерани та якою часто користуються. Водночас немає жодної іншої пільги, яка викликала б стільки емоцій, конфліктів та дописів у соціальних мережах з прикладами порушень і відмов.

Оскільки це основна пільга, її реалізація доволі символічна і відображає стан та особливості нинішньої системи пільгового забезпечення як ветеранів, так і інших категорій громадян. Тому право на безкоштовний проїзд заслуговує уваги та детального аналізу для усвідомлення того, в чому саме полягає основна причина порушень. Знайти цю системну помилку та усунути її – це завдання, яке потрібно виконати.

З точки зору права, ми маємо чітке і недвозначне законодавство щодо безоплатного проїзду в автомобільному транспорті.

Так, право на безоплатний проїзд у міському, приміському, обласному та міжміському автомобільному транспорті мають учасники бойових дій та особи з інвалідністю внаслідок війни. Вони, пред’являючи своє посвідчення, мають право на безоплатний проїзд (ст.12,13 ЗУ “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”). Цьому праву відповідає обов’язок водія та перевізника здійснювати перевезення пільгових категорій громадян (Правила пасажирських перевезень, постанова КМУ № 176 від 18.02.1997 р).

Щодо членів сімей загиблих, то після рішення Конституційного Суду таким особам було відновлено право на безоплатний проїзд, що перед цим було скасовано наприкінці 2014 року. В період 2015-2018 рр. такою можливістю могли скористатися лише батьки загиблих військовослужбовців, натомість діти загиблого і вдова/вдівець були позбавлені цього права. На цей час УСІ члени сімей загиблих можуть користуватись правом безоплатного проїзду так само, як і учасники бойових дій. Але, на жаль, випадки порушень їхніх прав непоодинокі.

Формально процедура реалізації права проста. Зайшов до транспорту, пред’явив посвідчення (в міському транспорті) або прийшов до каси, придбав квиток (для міжміських перевезень) – і все. Але на практиці, на жаль, реалії зовсім інші.

В різний час і за різних обставин без перешкод часто-густо не обходиться.

Серед таких бар’єрів – відмови водіїв у разі пред’явлення посвідчення ветеранами, наприклад: “я тебе туди не посилав”, “мені за тебе не платять”, “а чим мені сім’ю годувати”, “вас таких багато їздить” “вже є два пільгові місця”, “ідіть в тролейбус – там безплатно”, “де таке написано, щоб я тебе возив”, “якщо держава дала пільгу, то хай держава і платить” або просто водій зупиняє транспортний засіб і відмовляється їхати, поки учасник бойових дій не оплатить проїзд. Також, бачачи людину у формі, водій може не зупинитися і вдати, що не угледів потенційного пасажира на зупинці. Всі ці приклади давно відомі, ними рясніють соцмережі. Однак, окрім порушення права на безкоштовний проїзд, – це ще й приниження гідності, що ставить особу, яка має право на безоплатний проїзд, в позицію прохача, начебто вона випрошує свою пільгу чи відбирає в когось гроші. Герої, які пройшли війну, боронили наш суверенітет і незалежність, вимушені вислуховувати такі репліки на свою сторону. Це неприпустимо.

Якщо говорити про безкоштовний проїзд у міжміському транспорті (окрім сплати станційного збору), то тут у разі звернення до каси автовокзалу теж буває не все так просто: вам можуть не продати квиток на конкретний рейс, повідомивши, що начебто “вже зайняті пільгові місця”, (хоча обмеження місць в законодавстві немає), або якщо ви пред’явили посвідчення перед тим, як запитаєте про те, чи є вільні місця, то вільних місць різко може не виявитись, або взагалі не продадуть пільговий квиток на жоден рейс, тому що, за словами касира, “їм ніхто не відшкодовує кошти” та будуть названі інші надумані причини. Також давно відома схема, коли на рейс деяких перевізників неможливо купити квиток, в тому числі і пільговий через касу, а лише через їхні безпосередні офіси, а там вже пільгових квитків не продають, тільки за повну вартість.

Якщо ж учасник бойових дій живе у населеному пункті, де немає каси, але проходить маршрут його міжміського автобусу, то, як правило, водій відмовляє йому у безоплатному проїзді, аргументуючи, що “по пільгу звертайтесь до каси та купуйте квиток” (хоча це не відповідає законодавству).

Неодноразово доходило і до скандалів, коли водій виштовхував воїна з маршрутки, принижував його перед пасажирами, і навіть до бійок, коли після порушень прав били вже водія або змушували вибачатись та ставати на коліна.

Такі ситуації миттю поширювались мережею, викликаючи хвилю обурень та ще більше підігрівали недовіру, неприязнь і агресію між водіями і бійцями. Всі це дії та емоції не від хорошого життя і це чергове підтвердження, що треба негайно це змінювати. Така ситуація давно вийшла з-під контролю і потребує вирішення.

В індивідуальному випадку, коли порушили ваше право, рекомендуємо захищатися в правовому руслі. Безумовно, всі подібні відмови – це грубі порушення права на безоплатний проїзд. Щоб захистити своє порушене право, потрібно:

  • викликати поліцію за номером 102 для фіксації факту порушення і притягнення водія до адміністративної відповідальності за самоуправства ст.186 КУпАП;
  • скласти скаргу у 2 примірниках до місцевої ради (міський транспорт) чи РДА/ОДА (приміський чи міжміський транспорт) та управління Укртрансбезпеки. У скарзі необхідно вказати свої дані, описати обставини, під час яких сталося порушення, вказати номер маршруту, транспортного засобу, вказати на неправомірні дії водія та просити про вжиття заходів, проведення перевірки та притягнення винних осіб до відповідальності. Скарги необхідно скласти у 2 примірниках, один з яких зареєструвати у канцелярії вище зазначених установ або відправити на їхню адресу рекомендованим листом з повідомленням. Зразок скарги тут.

Важливо не залишати без оскарження порушення ваших прав, адже несправедливість, яка не була покарана, з часом подвоюється і повертається.

Разом з тим варто усвідомити: навіть після успішного захисту свого права проблема все одно не зникає. Ймовірно, що вона буде повторюватись в інших місцях з іншими людьми. А тому потрібне системне рішення.

Під час карантину тема з безкоштовним проїздом знову загострилась і актуалізувалась. 22.06.2020 р. у Кабінеті Міністрів України була проведена окрема нарада під головуванням прем’єр-міністра щодо вирішення проблеми пільгового проїзду та створена міжвідомча робоча група.

Нагадаю, що з початку карантину багато міст на своїй території ухвалили рішення про скасування пільгового проїзду до закінчення карантину, зараз у деяких з них планується часткове відновлення.

Такі рішення з правової точки зору є абсолютно незаконними, оскільки право на безоплатний проїзд зафіксовано на законодавчому рівні і не може бути обмежене чи скасоване органом місцевого самоврядування, навіть під час карантину, який було введено без запровадження надзвичайного стану. З цього приводу є окрема позиція Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, щодо незаконності таких обмежень, яка містить детальні юридичні обґрунтування порушення права.

Немає жодного сумніву, що варто вживати різноманітних активних заходів для того, щоб порушень було менше. Від притягнення до відповідальності за вже вчинені незаконні дії винних осіб до просвітницьких заходів, круглих столів, телепрограм, колективних бесід, де би проговорювались, роз’яснювались ці питання з усіма сторонами (органи влади, перевізники, водії, ветерани). Це може мати позитивний, але тимчасовий ефект. Я пам’ятаю 2015-2016 рр. і можу стверджувати, що таких масових порушень, які були тоді, зараз немає. Це результат певної роботи. Однак тепер вони все ще доволі часто трапляються, більша частина з яких просто не доходить до соцмереж і ЗМІ, тому що люди втомлюються постійно боротись і хочуть жити нормальним життям.

Сьогодні для мене очевидно, що юридичні, громадсько-політичні, медійні та інші інструменти можуть бути ефективними для захисту індивідуального права, однак не вирішують проблему по суті. Якщо система не змінюється, надалі все повторюється по колу і вже інші люди проходять через такі ж перешкоди. Найцікавіше, що часто подібна ситуація не подобається нікому: ні користувачам послуг, які стикаються з численними проблемами, ні надавачам, які таку послугу надають і відчувають на собі весь негатив від користувачів, але не в змозі щось змінити. І так продовжується день за днем. Одвічне питання “Чому так”?

А справа ось у чому. Часто механізм реалізації пільгових послуг сконструйований в такий спосіб, що він сам, в тому числі з урахуванням соціальних, економічних, політичних реалій породжує купу проблем для всіх учасників правовідносин.

Послуга з безкоштовного проїзду не виняток. Примітно, що у комунальному транспорті, де кошти за проїзд збирає кондуктор, як правило, не виникає жодних проблем з безоплатним проїздом. В такому випадку його дохід не пов’язаний з конкретним виторгом за день. Якщо взяти маршрутки, то цей транспорт приватний – він належить перевізникам. Оплата за проїзд здійснюється водієві, виторг якого за день напряму пов’язаний з його заробітком. В той же час держава часто не відшкодовує перевізникам (або відшкодовує не всім чи не повною мірою) кошти за проїзд пільговиків. Перевізники своєю чергою забирають ці кошти у водіїв. Внаслідок чого крайніми залишаються водії і пільговики, які зустрічаються в салоні транспорту.

Потрібно подивитись на ситуацію очима різних сторін. З точки зору середньостатистичного водія маршрутки, будь-який пільговик забирає у нього кошти з кишені, не сплачуючи за проїзд, а з точки зору середньостатистичного користувача послуги безкоштовного проїзду водій є злісним порушником закону. Маємо постійне невдоволення і конфлікт. Як наслідок, послуга не працює.

Хочу ще раз звернути увагу: така картина є поясненням глибинних справжніх причин конфлікту інтересів. Це необхідно для розуміння і подальшого вирішення питання. Однак це в жодному разі не виправдовує водіїв і перевізників, які порушують закон. Такі особи мають нести за це відповідальність. Але при цьому потрібно розуміти: практика 5 років реалізації послуги однозначна – конфлікти були, є і, якщо не прибрати їхню причину, вони і надалі будуть, незважаючи на багато скарг, невдоволення, тисячі постів у соцмережах, телепрограм і статей, навіть незважаючи на штрафи, які хоч і рідко, але накладалися на порушників. До речі, нещодавно ухвалений закон від 20.10.2019 р, який посилює відповідальність за порушення права на безкоштовний проїзд, також особливих результатів не приніс. Реальна людська логіка виживання і годування родини буде штовхати водіїв (хоч і не всіх) на порушення. В межах великої країни це проконтролювати і забезпечити неможливо.

І тут ми доходимо до ролі Держави та її функції регулювати суспільні відносини.

Якщо послуга, яка встановлена державою, не працює або працює погано чи не завжди, створюючи багато конфліктів, це виклик для державного апарату. Це його безпосереднє завдання, тому що функція влади – зробити так, щоб послуга працювала, а проблема зникла. Щоб заглушити цей “вічний двигун конфліктів”, необхідно проаналізувати процеси публічної послуги та за допомогою управлінсько-правових методів сконструювати її механізм реалізації по-іншому: максимально просто, враховуючи різноманітні ризики та можливі конфлікти, беручи до уваги всі суспільні реалії. Іншими словами, зробити такий спосіб реалізації послуги, де не буде протиборчих сторін, які конфліктують одна з одною, і тоді мотиви для порушення будуть відсутні.

Певні спроби, хоча й недостатні, врегулювати це питання були. Йдеться про пункт 8 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України № 1774-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 р. та постанову КМУ “Про затвердження порядку надання пільг у готівковій формі № 197 від 14 березня 2018 р., в яких йдеться про можливість запровадження готівкової форми надання пільг.

Відповідно до положень цих актів кожен орган місцевого самоврядування вирішує самостійно, запроваджувати на своїй території монетизацію пільги чи ні. Таким чином, в межах усієї держави це не розв’язує конфліктні ситуації, оскільки десь монетизація буде, а десь ні. До того ж особа з одного міста, де вона їздить за посвідченням УБД (там, де не запроваджена монетизація), не зможе скористатися безоплатним проїздом в тому місті, де монетизація запроваджена, оскільки доведеться платити за проїзд.

Загальний підхід має бути такий: пільга з безоплатного проїзду передбачена на державному рівні, тому її порядок реалізації має бути також простий і однаковий для всіх користувачів на всій території України.

Також заслуговує на увагу ідея електронного квитка, який почав впроваджуватися у великих містах. Однак так само, як і з місцевою монетизацією, йдеться про вибірковість застосування такої послуги лише для мешканців відповідного міста, в якому електронний квиток діє, а гості міста або особи, які там не зареєстровані, маючи відповідно до Закону право на безоплатний проїзд по всій країні, змушені будуть платити за проїзд, що буде незаконним і порушуватиме їхні права, або збирати в себе квитки (кожен квиток має бути засвідчений посадовою особою транспортного підприємства, яка прийняла відповідну оплату, шляхом зазначення прізвища, імені, по батькові такої особи, проставлення власного підпису та штампа цього підприємства із зазначенням дати поїздки, назви населеного пункту), потім приїжджати до органу соцзахисту за місцем реєстрації та звертатись по компенсацію із зібраними квитками. Складніше і не придумаєш! Цей довгий, бюрократичний, механізм також не працюватиме.

Очевидно, що ідеї монетизації та електронного квитка є раціональними, оскільки прибирають причину конфліктів між водієм і пасажиром, але для їх поширення на всю Україну вони потребують доопрацювання.

В такому разі на порядку денному органів влади, експертів та громадськості стоїть завдання розробити новий механізм реалізації послуги безкоштовного проїзду, який буде відповідати таким критеріям, як:

  • екстериторіальність – порядок має бути загальний для всіх осіб, які мають право на пільгу незалежно від їхнього місця реєстрації та населеного пункту, де особа бажає використати своє право;
  • безперешкодність – відсутність потенційних конфліктів інтересів учасників правовідносин під час реалізації права;
  • простота і зручність для користувача. Механізм реалізації має бути простий і доступний без бюрократії, додаткових заяв, довідок тощо;
  • обов’язкова комунікація з ветеранською спільнотою, громадськістю, експертами як під час розробки рішення, так і після його запровадження.

Послуга безоплатного проїзду може стати одним з хороших прикладів перетворення місця конфліктів та невдоволень на зручний і комфортний сервіс. Варто тільки докласти спільних інтелектуальних і комунікаційних зусиль і довести, що це можливо.

Антон Красов, юрист і правозахисник

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться