За злочин Голодомору відповідальність несе вся вертикаль: від Сталіна до активістів на місцях, – історик Людмила Гриневич

До Дня пам'яті жертв Голодомору Цензор.НЕТ поспілкувався з докторкою історичних наук, українським представником Дослідно-освітнього консорціуму з вивчення Голодомору (HREC) при Канадському інституті українських студій Людмилою Гриневич.

Вона була однією з доповідачок на нещодавньому вебінарі “Чи був Голодомор геноцидом?”, організованому німецько-українською комісією істориків. Сам вебінар за постановку питання вже встиг обрости скандалами та емоціями. МЗС зняло свій патронаж з роботи комісії (цим однак все завершилося, бо іншої підтримки з боку української сторони комісії істориків не було).

Ми запитали у пані Людмили про те, на якому етапі сьогодні дослідження Голодомору. Які джерела й дані дозволяють говорити про його геноцидний характер? Хто був об’єктом геноциду і чиїми руками він здійснювався?

Пані Людмило, Ви очолюєте установу, яка опікується підтримкою і популяризацією наукового знання про Голодомор. Що можете сказати про еволюцію студій Голодомору за останні 30 років? Як просувалися дослідження відтоді, коли вперше про Голодомор почали відкрито говорити?

– На мою думку, лише останні 5 років почалося системне формування ідентичності Holodomor Studies як цілісного наукового напряму. Не останню роль у цьому відіграли постання і розгортання діяльності Науково-освітнього консорціуму з вивчення Голодомору (Holodomor Research and Education Consortium, HREC) при Канадському інституті українських студій Альбертського університету. Маю честь бути українським представником HREC і директоркою його спорідненої організації – Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (Holodomor Research and Education Centre in Ukraine, HREC in Ukraine).

На початку 90-х років, коли відкрилися радянські архіви, почалося стрімке накопичення конкретно-історичних знань про Голодомор. Одна за одною виходили збірки документів, свідчення очевидців. Ця робота була вкрай потрібна, адже десятиліттями в СРСР масштабний голод в Україні у 1932–1933 рр. взагалі заперечувався. Тож необхідно було, із залученням архівів, довести, що Голодомор як явище існувало.

Далі почався етап, коли науковці почали серйозно досліджувати демографічні, психологічні наслідки Голодомору й виходити на певні узагальнення, осмислюючи геноцидну сутність цього сталінського злочину. Відомий український історик Станіслав Кульчицький чудову книжку написав “Червоний виклик”, де показав, як власне комуністичні практики призвели до голоду.

З архівів нам стало відомо, що голод і масова смертність від голоду на початку 1930-х років були не лише в УСРР, але і в Казахстані, на Північному Кавказі, в ЦЧО та ін. Порівняння динаміки, наслідків цих голодів дозволило італійському досліднику Андреа Ґраціозі довести потребу розрізнення двох явищ: загальносоюзного голоду 1931–1933 рр. і українського Голодомору.

Однак, на мою думку, нині ми повинні рухатися далі, розглядаючи сталінську політику творення голоду в Україні не лише як комуністичну, але і як імперську практику. І робити це не на рівні гасел і метафор, а застосовуючи новітні методологічні підходи, прийняті в імперіології. Парадокс, але в абсолютній більшості наші історики Голодомору, наслідуючи радянську і сучасну російську традиції, усе ще виходять з того, що СРСР був такою собі багатонаціональною державою не імперського типу. Це створює певну кризу в осмисленні геноцидної природи Голодомору, бо комуністичні практики у всіх регіонах Радянського Союзу були однакові. Особливість же України, можливо Казахстану та інших залежних територій якраз і полягала в тому, що тут була застосована як комуністична, так і імперська зброя. Голодомор, я вважаю, необхідно розглядати як комуністичний імперських геноцид. Як бачите, нові концептуальні підходи до осмислення проблематики Голодомору постійно народжуються. Безперечно процес розвитку наукових знань триватиме і далі.

Як у сучасній політиці і науці трактується геноцидний характер Голодомору?

– Ми знаємо про Конвенцію ООН 1948 року щодо запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Вона чітко визначає, що є злочином геноциду: це дії з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, релігійну чи расову групу як таку. У 2006 році був ухвалений Закон України, перша стаття якого визначає Голодомор геноцидом Українського народу. Отже, в юридичній і політичній площинах питання про Голодомор як геноцид в Україні вирішено. Але це не стосується сфери науки, тут a priori не може йтися про якесь стале, повне знання, бо процес пізнання постійно триває. Крім того, не може існувати й заборон на дослідження науковцями будь-якої теми, включно з різними аспектами теми Голодомору. Свобода академічної думки – ознака цивілізованості держави і того, що в ній є демократія.

З огляду на це науковці вели, ведуть і вестимуть далі дискусії про те, що власне можна вважати геноцидом, як і про те, якими є аргументи на користь чи проти тлумачення Голодомору як геноциду. Цікаво, що Рафаєль Лемкін, розробляючи свій концепт геноциду, представляв його значно ширше, ніж у нинішній Конвенції ООН. Він вважав, що геноцид – це також нищення культури та ідентичності, і що він може бути спрямований проти соціальних груп. Під час прийняття Конвенції ці моменти з політичних причин були вилучені. Тому в науковому світі нині точаться ще й дискусії про те, а чи не варто правникам повернутися до проблеми визначення геноциду і внести зміни у чинну Конвенцію ООН.

Але є історики, які вважають, що юридичне визначення Голодомору геноцидом є шкідливим, тому що обмежує науковців. Ви такої небезпеки не бачите?

– Не зовсім так. Подібні зауваги стосуються побоювання, що може бути запроваджена кримінальна відповідальність за заперечення того, що Голодомор був геноцидом, і це може загрожувати свободі академічної думки. Ми днями провели чергове засідання нашої програми для науковців “Seminarium”, де це питання спеціально обговорювалося в колі авторитетних юристів, професорів Херсонського державного університету. Думка експертів була одностайна: періодично ініційовані різними політичними силами спроби криміналізувати заперечення Голодомору як геноциду не тільки не мають сенсу, але можуть бути шкідливими. Не залякування покаранням, а системна наукова і просвітницька робота – ось наша стратегічна перспектива. З таким підходом я уповні солідаризуюсь.

Чому гальмується процес визнання Голодомору геноцидом на міжнародному рівні?

– Справді, ми прагнемо визнання на міжнародному рівні Голодомору геноцидом, але поки що наші результати тут слабкі. З понад 200 країн нині визнали Голодомор геноцидом десь зо два десятки, і серед них великих європейських держав не багато. Переконати міжнародну спільноту в тому, що Голодомор має бути визнаний геноцидом – це, звичайно, значною мірою політичне питання, і тут багато важать зусилля нашої дипломатії і те, наскільки Україна, як держава, буде сильною, наскільки її голос будуть готові почути у Світі. Однак не менш важливими є і зусилля науковців, без яких дипломатам не обійтися. Науковці ж мають своє завдання – те, над чим HREC останні п’ять років невтомно працює – сформувати Holodomor Studies як сучасний науковий напрям, досягти визнання його міжнародним науковим співтовариством. А для цього ми повинні промовляти до міжнародного академічного середовища зрозумілою для цього світу мовою – із знанням справи, без зайвих емоцій і без політизації травматичної теми Голодомору. Тільки за цих обставин ми можемо бути переконливими.

Прийнято вважати, що для кваліфікації того чи іншого злочину геноцидом, треба довести умисел. У випадку Голодомору немає документів, які засвідчували б мету винищення українців. Як науковці доводять цей умисел?

– Так, Конвенція ООН дає визначення геноциду як злочину, що був вчинений саме з наміром. І ми поки не маємо документів, де Сталін прямо наказує: моріть голодом українців, бо вони нелояльні. Але ж не існує й прямого наказу Гітлера вбивати євреїв, однак злочин Голокосту, як геноциду, сумніву не підлягає. Як дослідниця, що досить тривалий час займається темою Голодомору, можу сказати, що процес накопичення конкретно-історичного матеріалу вже давно досяг того рівня, коли ми можемо наводити різні аргументи на підтвердження того, що Сталін безперечно мав намір використати проти України їжу як зброю. Це було пов’язано з кількома факторами: усвідомленням важливості в геополітичному і економічному планах України для СРСР та побоюваннями нелояльності значної частини її населення. Традиційне від часів Російської імперії прагнення до експлуатації українських ресурсів також відіграло свою роль.

Як окремий приклад, розповім Вам історію “про бутерброд для Мікояна”. Анастас Мікоян був із найближчого оточення Сталіна, в роки колективізації і Голодомору він очолював союзний наркомат зовнішньої торгівлі, пізніше – наркомат постачання. Саме в його руках був розподіл хлібних ресурсів. У 1928 році в Україні вже був голод. На відміну від Голодомору, матеріали по цьому забутому голоду збереглися повністю, тож можна не лише детально простежити механізми його настання, але й, застосувавши логічний метод, зробити важливі висновки щодо механізмів настання Голодомору.

У 1927/28 сільськогосподарському році (с/г рік рахувався з липня, початку збирання врожаю і до червня наступного року), напередодні голодного 1928/29 року, з України вивезли велику кількість збіжжя. І це попри те, що місцева номенклатура волала: багаторазове підвищення планів заготівлі, посилене вивезення хліба на Північ дезорганізує український хлібний ринок. Коли влітку 1928-го в Україні стався масштабний неврожай і почався голод, Влас Чубар, Григорій Петровський та інші українські владоможці плекали надії на союзну допомогу. Очікувалося, що в листопаді з Москви на пленум ЦК КП(б)У приїде Мікоян і привезе добрі звістки.

Коли союзний нарком торгівлі приїхав на пленум, перед виступом його завели в буфет і пригостили бутербродом. І ось під час своєї промови він повідомив, що на союзну допомогу розраховувати не варто, Україна повинна сама себе прогодувати. Як? Ось це Мікоян якраз і продемонстрував на прикладі свого бутерброду. Сказав, що, мовляв, ви все кажете, що у вас нема хліба? А подивіться, який ви мені дали бутерброд! У вас хліб є, ви просто не вмієте ним розпоряджатися. Якби різали скибочки меншими – і в їдальнях, і вдома, то і хліб мали би. Мікоян зауважив іще одну важливу річ: “Якщо зараз восени у вас нема хліба, то можу собі уявити, що робитиметься навесні”. Отже, цією своєю фразою Мікоян озвучив те, що Москва прекрасно усвідомлювала: за умов відсутності хліба і не надання допомоги буде голод, і пік його припадатиме на весну.

А тепер проведемо логічний ланцюг. В Україні у 1928/29 році був голод. Його спричинили надмірні хлібозаготівлі, те, що з України вивезли багато хліба, а потім не надали республіці належної допомоги. Тоді, до речі, також були спроби закривати кордони – для припинення “неконтрольованого” пересування селян у пошуках їжі. І ось минає кілька років, і все повторюється за тим самим сценарієм. Тільки з тою різницею, що у 1928/29 роках все ж була створена урядова комісія з надання допомоги потерпілим. А у 1932/33 році навіть відмовились визнавати, що голод був. То як це пояснити: чи був у Сталіна намір на знищення, убивство голодом чи все-таки сталася помилка, сталося щось непередбачене? Питання риторичне.

Анастас Мікоян та Йосип Сталін.

Петровський і Чубар у 1928/29-му чекали, що надійде допомога з Москви. Сьогодні їх обох вважають виконавцями Голодомору. Чому вони тоді діяли так, як діяли – просто виконували директиви згори і навіть особисто інспектували села на предмет виконання плану хлібозаготівель? Що змінилося у 1932/33, за ті 4 роки?

– Про сталінську номенклатуру епохи Голодомору гарну монографію написав історик Микола Дорошко. Вища ланка тогочасних управлінців УСРР була неоднорідною. Там були справжні “імперські намісники”, надіслані з Москви – як, наприклад, генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. Була серед них і когорта “ідейних комуністів – імперських лоялістів”, це про Володимира Затонського. Була ще так звана “традиційна”, місцева номенклатура – Григорій Петровський, Влас Чубар, ідентичність яких була “гібридною”. Нарешті був ще й прошарок так званих націонал-комуністів – Олександр Шумський, Григорій Гринько та ін. Останні мали виразну українську ідентичність, за що і поплатились.

У будь-якому разі тут важливо розуміти, що УСРР у складі СРСР в епоху Голодомору фактично не мала суверенітету, суверенітет був присвоєний Москвою. Місцева номенклатура не мала важелів впливу на ситуацію. Поєднання комуністичної та імперської традицій у політиці сталінського керівництва зумовило те, що місцева номенклатура цілком і повністю залежала від Москви, і добре усвідомлювала всі небезпеки протистояння Центру. Я читала багато стенограм різних партійних пленумів, нарад, засідань. Коли, скажімо, Мікоян чи Молотов, приїздили до України, то в середовищі республіканської номенклатури панувало загальне оціпеніння і страх. І не дивно, бо будь-яке слово “проти” настанов Москви, негайно трактувалося “правим ухилом”, “троцькізмом” і так далі. Значна частина республіканських управлінців була репресована наприкінці 1930-х років. Отже, місцеву номенклатуру, за винятком безпосередньо відряджених з Москви емісарів, не можна вважати організаторами Голодомору. Скорше вони були виконавцями, але вони всі відповідальні за злочин Голодомору. Як, утім, і низова ланка партійних і непартійних активістів на місцях.

Григорій Петровський. Член Політбюро ЦК КП(б)У. У червні 1932 року писав листа Сталіну та Молотову з проханням надати продовольчу допомогу українському селу. Однак згодом став виконавцем Голодомору. Навесні 1933 року особисто інспектував кілька сіл на сучасній Дніпропетровщині.

Хочу уточнити: які механізми настання Голодомору можна вважати типовими саме для комуністичних практик?

– Назву три ключові для теорії марксизму і практик комунізму моменти. Перше – це принципове заперечення приватної власності. Звідси був наступ на одноосібників, примусове і форсоване створення колгоспів. Друге – ідея класової боротьби як рушійної сили прогресу. За сталінських часів ця ідея була розвинута у теорію “неминучого загострення класової боротьби в умовах побудови соціалізму”, а з цього випливав репресивний тиск проти “куркулів”, “підкуркульників”, інших “зовнішніх” та “внутрішніх” ворогів. Нарешті третє – це войовничий атеїзм і пролетарський інтернаціоналізм як антитеза “буржуазного” національного патріотизму. Звідси випливали шалений тиск комуністичної влади на церкву і трактування нею проявів національної ідентичності як, у кращому випадку, “атавізму”. Ось ці комуністичні практики були однаковими по всіх регіонах Радянського Союзу.

Зрозуміло, а в чому тоді конкретно проявлялися імперські практики?

– Якщо дуже коротко, то моя теза така: в УСРР та на інших “залежних територіях” доби сталінської “революції згори” безперечно спільний для всіх регіонів СРСР тиск як наслідок проведення “комуністичного експерименту” доповнювався, посилювався, а в деяких принципових моментах визначався такою системою взаємин на вертикалі центр – периферія, для якої були характерними політичне домінування, контроль і використання економічних ресурсів (у даному випадку – продовольчих, передовсім збіжжя) першим на шкоду другої. Я вважаю, що саме ця обставина (в комплексі з антиукраїнським терором, який не можна ігнорувати) стала суттєвим чинником Голодомору, спричинивши масову смертність людей в особливо великих розмірах.

Практика експлуатації українських ресурсів бере свій початок ще з часів Російської імперії?

– Так, це могло би стати темою окремої розмови. Важливо розуміти, що наприкінці XIX століття Російська імперія стала швидко набувати ознак імперії колоніальної (тут ми ступаємо на поле визначення типології імперій), а паралельно з цим став виразно позначатися й процес формування українців як нації. Це стосувалося й росіян, до речі. Австрійський історик Андреас Каппелер у своєму дослідженні “Росія як поліетнічна імперія” детально аналізує ці процеси і звертає увагу на дві суперечливі тенденції, що відтоді стали проявлятись: з одного боку – визрівання націй з перспективами національного державотворення, а з другого – прагнення імперії до уніфікації свого простору і втримання у власному лоні народів.

А взагалі початок ХХ століття – це початок епохи краху імперій і творення на їхніх уламках національних держав. Україна не стала винятком. Після розвалу Російської імперії постала УНР, її історія, період 1917–1920 рр. надзвичайно важливі для розуміння особливого ставлення Сталіна до України вже у 1930-ті рр. Зрештою УНР зазнала поразки, і українська територія Червоною армією була приєднана до ареалу радянської влади. Україну РСФРР фактично анексувала, створені Москвою маріонеткові уряди лише забезпечували видимість легітимності цього процесу.

Конфісковане зерно везуть на пункт здачі, 1933 рік.

Наскільки Радянський Союз успадкував традиції Російської імперії? В чому саме проявлялась експлуатація українських ресурсів, як це могло вплинути на настання голоду?

– Розпочавши в середині 1920-х рр. військово-промислову модернізацію, союзна влада серйозно розраховувала на українські ресурси – і збіжжя, і вугілля, і багато чого іншого. Україна була, образно кажучи, куркою, що несла золоті яйця. Якщо до революції українських хліб переважно експортували, то за часів СРСР республіку стали підлаштовувати під потреби промислових районів Півночі, які інтенсифікувались.

На цьому ґрунті, між іншим, у 1920-ті роки, в ході розробки планів перших п’ятирічок, виник конфлікт між Москвою і Харковом. Тому що українські економісти наполягали на інтенсифікації сільського господарства, відмові від зернової (пшеничної) спеціалізації за рахунок прискореного розвитку тваринництва, поширення технічних культур – розвитку усього того, що могло би сприяти розвитку української економіки як цілісного господарського комплексу. Водночас Москва була сповнена рішучості закріпити за Україною зернову спеціалізацію, аби і далі визискувати з неї хліб і для годування союзних республік, і для експорту. Прибічники диверсифікації, ясна річ, програли, багато з них були репресовані вже на початку 1930-х рр. Україна потрапила в ситуацію накинутої “згори” зернової (пшеничної) спеціалізації – так само як республіки Середньої Азії на користь інтересів союзного центру були примушені до бавовняної спеціалізації.

Це створило умови до посиленої експлуатації українських хлібних ресурсів. За 6 років, від 1927/28 до 1932/33 рр. в Україні заготували 1 мільярд 833 мільйони пудів хліба. Лише Москва вирішувала, як саме цим хлібом розпоряджатися. Тож левова частка українського збіжжя вивозилася і на експорт, і до союзних республік, українським збіжжям засипали різні державні фонди. Дезорганізація хлібного ринку, про яку говорили республіканські управлінці в 1928 році, у 1932 році досягла стадії повної руйнації.

Ясно, що українські селяни чинили спротив цьому. У 1930 році по всій Україні проти радянської влади повстало до мільйона людей. Військовий теоретик Свєчин, який того року за дорученням Генштабу РСЧА, аналізував політичну міць тилу в разі війни, виокремив Україну і Північний Кавказ як потенційно нелояльні території – такі, що в разі війни можуть стати проти радянської влади. Забігаючи наперед, зазначу, що врешті так і сталося. В 1941 році 92% українського населення залишилося на окупованій німцями території, а зосереджені тут армії фактично відмовились воювати, майже 600 тис. бійців Південно-Західного фронту потрапили в оточення і до полону – ось у такий спосіб сказали своє “ні – сталінізму”.

Повертаючись до ситуації в переддень Голодомору, згадаємо і про добре відомий сьогодні лист Сталіна 1932 року до Кагановича з формулою “Україна нелояльна, Україну можемо втратити”. Посилилися масові репресії проти нелояльних і потенційно нелояльних, пошуки “петлюрівців”, арешти інтелігенції. В умовах голодного колапсу Україна опинилася в драматичній ситуації неможливості розпоряджатися власними ресурсами тієї мірою, якою це було потрібно, аби врятувати від голоду власне населення. Документи свідчать, що навіть у пік Голодомору, в 1932/33 рр. з України продовжили вивезення збіжжя і до союзних республік, і на експорт… Унаслідок цього мільйони людей були вбиті голодом. Перебіг голоду і динаміка втрат в Україні виявились жахливими: в абсолютних цифрах республіка втратила найбільше населення в СРСР – 3,9–4,5 млн, за підрахунками демографів.

Тобто йдеться про геноцид, складовою якого був Голодомор?

– Саме так. Голодомор став частиною геноциду.

У зв’язку з цим, варто напевно з’ясувати наріжне питання: хто був об’єктом геноциду?

– В сучасній Україні серед правників, істориків не існує одностайності в цьому питанні. Відомий юрист, професор Володимир Василенко обстоює думку, що геноцид був спрямований виключно проти етнічних українців, а всі інші жертви – національні меншини, виходить так, опинились “у непотрібному місці в непотрібний час”. Нагадаю, що Джеймс Мейс свого часу наполягав, що вбивство голодом, геноцид був спрямований проти української нації “як політичного фактору і суспільного організму”. Ця позиція, на мою думку, тісно корелюється з підходами іншого відомого правника, Євгена Захарова, який називає об’єктом геноциду частину національної групи, тобто частину громадян УСРР без різниці національності, вірувань, а також етнічних українців Кубані. Я з цим згідна, єдине суттєве уточнення: слід усвідомлювати, що культурною серцевиною, державотворчою основою цієї національної групи були етнічні українці, тому вістря геноциду було спрямоване передовсім проти них.

Вилучення прихованого селянами зерна в с. Ново-Красне на Одещині, листопад 1932 р. Галузевий державний архів СБУ.

Прокоментуйте нещодавній скандал з Німецько-українською комісією істориків. Ви виступали на останньому її семінарі, присвяченому Голодомору. Але напередодні МЗС України зняло свій патронат з Комісії, а посол Андрій Мельник навіть слав погрозливі sms співголові Комісії з німецького боку Мартіну Шульце Весселю.

– Перш ніж давати оцінки конфлікту довкола Німецько-української комісії істориків, нам слід осмислити й зрозуміти деякі фундаментальні речі. Йдеться про існуючі в сучасній Європі, частиною якої ми прагнемо стати, моделі історичної пам’яті. На сьогоднішній день можна говорити про Західно- і Східноєвропейську моделі пам’яті, кожна з яких має свої особливості. Ключовим елементом першої – а це про сучасні Франція, Австрія, Данія, Італія, Німеччина та ін., – є пам’ять про Голокост як найважливіший злочин, вчинений нацистами проти єврейського населення, ромів. Інші геноцидні явища, зокрема й сталінські геноциди – Голодомор, депортація кримських татар – тут не є ще осмисленими й усвідомленими. Це зрозуміло, адже західноєвропейські держави ніколи не відчули на собі жахів і злочинів комуністичної системи. Друга модель історичної пам’яті, Східноєвропейська – це про держави Балтії, Польщу і до цього тяжіє Україна – виходять з потреби глибшого осмислення й усвідомлення природи комуністичних злочинів, не менш жахливих за нацистські.

Повільним, але поступальним у Європі є процес зближення цих двох моделей. Свідчення того – прийняття у вересні минулого року Європейським парламентом резолюції, яка засуджує сталінізм і нацизм. Показово, що Путін назвав цю резолюцію “безпардонною брехнею”, і це не дивно, адже сучасна Росія пробує консервувати радянську модель історичної пам’яті, однак це окрема тема.

Процес осмислення рівної відповідальності сталінського і нацистського режимів відбувається й на рівні європейської академічної спільноти, але для того, аби цей процес набув незворотності, ще потрібно докласти чимало зусиль, та й час на це потрібен. Одним словом, на рівні академічної спільноти процес рухається, але не такими темпами, якими б нам того хотілося. Щоправда, він значно пришвидшився після Революції Гідності, оскільки Україну в світі почали розглядати як суб’єкт політики.

Якими, на вашу думку, мають стати головні результати зближення цих моделей пам’яті, і як це стосується теми Голодомору?

– Голокост вже давно став частиною європейської ідентичності. Голодомор поки таким не є. Понад півстоліття докладалися неабиякі зусилля для того, щоб людство усвідомило жахи злочину Голокосту. Студії Голодомору нараховують 30 років, але їм передували десятки років ситуації заперечення самого явища Голодомору та конструювання численних політико-ідеологічних міфів, спрямованих на дискредитацію цієї теми в академічному світі – мовляв, тема штучна, політизована, несерйозна, одним словом – негідна для того, щоб солідний науковець за неї брався.

Наше завдання полягає в тому, щоб стати частиною європейської спільноти, а Голодомор має стати частиною європейської ідентичності. Для цього, ясна річ, потрібна копітка цілеспрямована праця науковців, громадянського суспільства та держави.

Якщо повернутися конкретно до роботи Німецько-української комісії істориків, то вона в ідеалі мала би стати частиною цього процесу. Чому тоді виник скандал?

– Будьмо чесними. Абсолютно несподівано для всіх, і для українських дипломатів, а для німецьких політиків і науковців насамперед, подана до Бундестагу ФРН Петиція про визнання Голодомору геноцидом набрала десятки тисяч голосів. Раптово постав виклик, вже сьогодні потрібно давати відповіді на нього, відповіді, які у минулі роки належним чином не шукали, бо не було солідарної співпраці науковців і політиків, дипломатів. Усі п’ять років роботи фінансування Комісії було тільки з німецького боку. Українська держава, крім оголошення про патронат, нічого дієвого для Комісії не зробила. Німецька частина Комісії з причин, про які я говорила вище, не усвідомила вчасно значення теми Голодомору. Відповідно українська частина Комісії вчасно не доклала належних зусиль, аби переконати своїх німецьких колег зробити тему Голодомору важливою складовою українсько-німецького академічного діалогу. Одним словом, усі виявилися неготові до виклику, яким стала Петиція, і це урок для всіх.

Однак, спостерігаючи за полемікою, яка велась і ведеться у пресі стосовно Комісії, мушу констатувати поширення в українському публічному просторі лексики ненависті і спроби демонізації академічних науковців. Визначення “зрадники”, “негідники”, “морально сліпі, глухі” і так далі – усе це абсолютно неприпустимі речі для демократичної країни, якою Україна себе позиціонує. Одним словом, якщо ми прагнемо того, щоб Україну сприймали як рівноправну в Європі, а Голодомор врешті був визнаний у світі, маємо не сьогодні, не вчора, а постійно і послідовно вживати солідарні зусилля в напрямі підтримки наукового знання про Голодомор.

Як, на вашу думку, розвиватиметься далі ця ситуація?

– Будь-яка криза, якщо до неї з розумом поставитися, може мати позитивне розв’язання. Власне, якщо відкинути в сторону нікому не потрібні тут емоції, є уповні очевидним, що нині тема Голодомору посіла своє місце у публічному та академічному просторах Німеччини. В авторитетних виданнях появилися перші статті німецьких науковців – членів Комісії про Голодомор. Далі це треба продовжувати, необхідно вживати зусилля і науковцям, і дипломатам, політикам, головне ж тут не втратити можливості для підтримки і дальшого розвитку українсько-німецького академічного діалогу, бо без цього всі наші зусилля досягти визнання Голодомору геноцидом у Німеччині будуть приречені на провал.

 Останніми роками можна спостерігати зміни в меморіальних практиках вшанування пам’яті жертв Голодомору, є поступ від віктимного до життєствердного, ціннісного. Окресліть детальніше це питання.

– Ви порушили важливе питання культури історичної пам’яті. Якою вона має бути в сучасній Україні, якими є сенси пам’ятання нашого травматичного минулого. Думаю, що безперечно важливою є і залишатиметься власне меморіальна складова. Маємо поминати жертв Голодомору, і започаткована Джеймсом Мейсом акція “Свічка пам’яті” – це справа свята. В листопадові дні щороку згадуймо тих, хто загинув під час Голодомору, про мільйони жінок, чоловіків, літніх людей і дітей, яких і не поховали як слід, і оплакувати багатьох з них нікому, просто тому, що не залишилося нащадків.

Однак життя триває, тому меморіальна – безперечно необхідна і важлива – проте не єдина потрібна нам усім сьогодні складова пам’ятання травматичного минулого. Епоха Голодомору – це не тільки смерть і убивство голодом. Це також і масовий спротив владній політиці творення голоду, це і милосердя, і взаємодопомога, і неймовірні стратегії виживання людей в екстремальних умовах. Про все це сьогодні також треба і знати, і говорити, і пам’ятати.

Однак головне питання все ж залишається. Чому ми – ті, хто живе у глобалізованому світі ХХІ століття, ті, хто мешкає в сучасній Україні, чиє повсякдення позначене постійними стресами, а нерідко й елементарними пошуками можливостей втриматися на ногах, в умовах триваючої війни, чому для нас тема Голодомору має бути важливою, в чому для нас її особлива цінність?

Розмірковуючи над цим, раптом зловила себе на думці, чого б мені категорично не хотілося. Перетворення теми Голодомору на таку собі “священну корову”, “фальшиву ікону” – на кшталт того, на що свого часу перетворили ідеологи в СРСР тему “Великої вітчизняної війни”. А перетворили її на фальш, і найвиразнішою ознакою цього були гучні військові паради, величні меморіали, мільйони примірників книг з оспівуванням подвигів переможців… на тлі суцільної брехні, корупції, несправедливості і, ніде правди діти, неповаги до тих же ветеранів минулої війни, бо десятиліття очікування на квартиру, щорічне підтверджування інвалідами, що в них ноги чи руки не виросли, скудна пенсія і нарешті бідність – усе це було неповагою.

Нам потрібно сьогодні пам’ятати про досвід Голодомору, аби усвідомити цінність збереження демократії і власної держави. Аби зрозуміти, що найвищою цінністю – є людське життя, яке має бути захищене, і жодні реформи “в ім’я світлого майбуття” не можуть проводитися за рахунок життя людей. Пам’ять про жертв Голодомору лише тоді буде достойною, коли українське громадянське суспільство зміцниться настільки, що буде не з передвиборних банерів і на словах, а в реальності контролювати систему влади, коли буде нарешті подолана бідність. Багато чого залежить і від нас самих. Тож, запалюючи свічку пам’яті у своєму вікні, замислимося: а може хтось сьогодні потребує твоєї допомоги? Замислимося і, ясна річ, щось реальне корисне зробимо – в пам’ять загиблих в роки Голодомору і в ім’я майбутнього, власного майбутнього.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться