Загиблі Герої квітня-2021

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за квітень 2021 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Дивний зимовий квітень дряпав по вікну замерзлими кігтями, шепотів щось нерозбірливим тихим голосом і сумно зітхав по той бік холодного скла. Весь день ішов крижаний дощ, який припинився ближче до ночі, і на зміну йому прийшло чергове сильне похолодання, втопивши в калюжах останні залишки тепла. Такою була ця пізня весна – незважаючи на те, що за пару днів на календарі починався травень, повітря було нашпиговане крихітними гострими голками, що глибоко встромлялися в руки й обличчя поодиноких перехожих. Навіть абрикоси неохоче зацвіли цієї весни – якось мляво, і з великим зусиллям випустивши рідкі білі суцвіття, що понуро схилилися до землі.

Через постійний холод на вулиці та в квартирі всередині мене оселилася вічна застуда, дуже схожа на застуду взимку, коли ми стояли біля лісу на одній ділянці передової лінії. Бої за цей ліс ішли постійно, то затухаючи, то спалахуючи з новою силою, і мені ніколи було звертати уваги на закладений ніс і запалене горло. Ситуація змінювалася чи не щодня, наші атаки чергувалися з глухою обороною, коли ми буквально вгризалися в землю під щільним вогнем артилерії та мінометів. Сама ділянка фронту була локальною, але цей ліс мав величезне стратегічне значення, оскільки контроль над ним означав контроль над найближчим містом і його околицями. І ми все ж таки вистояли: знесилені, замерзлі, смертельно втомлені солдати, які змогли виконати поставлене завдання.

Там я і здружився з двома побратимами: з Сашком, колишнім водієм екскаватора, в якому природою був закладений дар чудового гранатометника, і з колишнім лікарем Миколою, який старанно місив холодний сніг, коли повзав на животі в розвідку глибоко до сірої зони. Ми не знали, чи повернеться він назад після кожного рейду, але Микола завжди повертався, безшумною білою плямою маскхалата виникаючи з темряви. Передавши комвзвода всю інформацію, він завжди приєднувався до нас зі своїм нескінченним запасом історій з минулого життя, змушуючи хоч на кілька хвилин забути про війну.

Солдат у бойових умовах виживає завдяки спогадам, навичкам і запасному ріжку до автомата, картинки з минулого зігрівають і дають хоч якусь втіху у важких ситуаціях. Це – аксіома, це – міцний фундамент, на якому тримається тверезість розуму і психологічне здоров’я, і ​​Микола це прекрасно знав. Неодноразово його розмови витягали побратимів із глибоких ям відчаю, рятівною мотузкою простягнувши до самого дна, заповненого в’язкою зеленою рідиною безнадії, в якій безпорадно борсалася людина. Таким чином, посада позаштатного психолога теж лежала на ньому, і ніколи він не відмовляв нікому з нас, для кожного знаходячи потрібні і головні слова підтримки.

Коли Сашко та я йшли з армії, Микола з нами не пішов – до кінця його контракту залишалося сім місяців. На питання, чи буде продовжувати, він однозначної відповіді відразу нам не дав, коливаючись між війною і рідною лікарнею в невеликому містечку. Ми домовилися про те, що зустрінемося всі разом вже у цивільному житті, а поки зв’язок будемо підтримувати в телефонному режимі, після чого ми з Сашком зібрали рюкзаки, підписали в частині всі необхідні документи, і роз’їхалися по своїх містах. А Микола залишився й надалі повзати на животі до сірої зони, кидаючи виклик смерті.

Зрештою, смерть прийняла виклик, і одного не по-весняному холодного дня до його містечка вирушив мікроавтобус з наліпкою “200” на лобовому склі.

  • Сергій Олексійович Сулима (позивний Хой) народився 09.10.1980 року у Луцьку. Останніми роками мешкав у селі Височанка Галицького району Івано-Франківської області.
  • Після 9 класів Луцької загальноосвітньої школи №22 вступив до Луцького вищого професійного училища №9, яке закінчив 2010 року. Після проходження строкової служби працював водієм у бригаді швидкої допомоги.

    2015 року Сергій Олексійович добровільно пішов служити у четверту хвилю мобілізації, служив у 54-й окремій механізованій бригаді: спочатку у розвідувальній роті, а згодом – командиром окремого взводу снайперів, що він власноруч створив та очолив.

    Його колишній побратим Олександр Єрмак, у якого Хой був командиром, так згадує про нього на своїй сторінці: “Мужній воїн, десантник, що воював в гарячих точках світу в складі Французького легіону. Але після початку російсько-української війни спрямував всі свої навички та вміння на боротьбу з супротивником. Маючи надзвичайну високу підготовку, його місце було в силах спеціальних операцій (ССО України), але Сергій волів тягнути звичайні бригади до досконалості. При тому всьому залишався простим. Його не часто можна побачити на світлинах. Маючи багато відеоматеріалу з ним, ми не хотіли показувати це все для його ж безпеки та безпеки його родини. Але прийшов час почути іншим про Людину, що змінила життя багатьох в якіснішу сторону. Про того, хто у всьому ставав найкращим. Непереможеним і залишиться” .

    Автор зв’язався з Олександром Єрмаком, який погодився надати спогади про Сергія Сулиму, спеціально для Цензор.НЕТ.

    “Сергія дуже важко описати коротко, настільки ця людина є неординарною особистістю.

    Мислив він завжди інакше і дивився на речі під іншим кутом. Любив навіть грати у таку собі своєрідну гру – питав у нас: “хлопці, а з того, що ви бачите, як ви думаєте, що я майструю? Добре, нехай. А для чого це може нам, снайперам, знадобитися? Ну добре, нехай так. А ще назвіть десяток інших варіантів використання цього”, й так далі… Тобто, постійно змушував свою і нашу сіру речовину разом зі звивинами рухатися.

    За весь час на війні він не викурив жодної цигарки, жодного разу ніхто не бачив, щоб Хой зробив хоча б ковток алкоголю.

    Систематично займався спортом: біг, жим штанги лежачи, гантелі, боксерська груша. Це при тому, що штанга була зроблена ним з поперечини військової палатки та газоблоків. Гантелі також були саморобні, і груша – з пластикових пляшок, наповнених піском.

    На війні бігав зранку, іноді зі своєю фронтовою собакою Марусею, яка страшно боялася пострілів і вибухів, і впадала у паніку та бігла поза очі…

    Терпіти не міг несправедливості, нахабства, порожнього гонору. Він поводив себе з полковниками на рівні, незважаючи на кількість зірок на погонах, і всі бачили, яка сила у ньому живе.

    Завжди стояв за своїх, як і за себе. Одного разу, рано-зранку, на пробіжці ми бігли навколо військового табору зі своєю піснею, слова якої придумав Хой, наспівували її під крок усім хором, по-армійськи: один задає – усі інші повторюють після того, як він прокричав речення. І от один військовий з іншого підрозділу крикнув услід щось образливе. Сергій скомандував: на місці стій, раз-два! Підійшов і начистив тому обличчя. Повернувся, і з піснею ми побігли далі.

    Їжу він вживав завжди окремо від всіх. Так, він був дещо відлюдкуватий. За всю службу я разів 7 може бачив щоб він говорив телефоном з кимсь зі своїх. Забороняв розповідати нам багато про своє цивільне життя і сам практично нічого не розповідав про своє, бо казав – це непрофесійно, чим менше ваші побратими знають про тебе, тим краще. Бо як потрапите в полон, паяльника вам засунуть в одне місце, і будь-хто з вас все, що знає, розповість. Аби тільки 20 хвилин протримався, щоб група, яка знаходилася на бойовому виході, могла змінити план дій і маршрути.

    Випробовував себе, свої сили, свій організм. Мав відношення до їжі, як автівка до палива, без культу їжі, от просто є, то й є, нема – то й нема. Розповідав, як мав досвід 40 днів без їжі, тільки на одній воді. Каже, але то треба нічого не робити фізично, бо не витримаєш. Казав: “я лежав собі, думав, думав, думав і спав”.

    Дуже любив вибухівку, і чудово в ній тямив. Постійно показував приклади і казав: “хлопці, ви маєте розуміти принципи приведення того чи іншого у дію, і тоді правила поводження відійдуть на другий план, бо там все, як і все інше по зброї написано для невігласів, які нездатні думати; щоб себе не повбивали – для них прописали усі можливі заборони. І показував приклади – кидає гранату без запалу у багаття. Всі негайно впадають у німий шок, а він: “та чого ви, тротил просто вигорить і все, ніякого вибуху бути не може”. На день народження колись так і зробив – виніс тортик, а зверху підпалив гранату Ф-1 зсередини, так вона красиво собі іскрилася…

    Розвіював міфи про ураження гранатами згідно з підручниками. Висмикнув чеку і відкинув гранату РГД-5 на 5-7 метрів і відвернувся. Вона вибухнула, всі знов у шоці, ну то й що: у Хоя осколок пролетів проміж ніг, ще у когось зачепив п’яту точку, у когось – руку, але це все було ні про що, всі тільки посміялися та й на цьому усе. Навіть не контузило нікого.

    Дуже влучно стріляв, до того ж, з будь-чого: чи то пістолет, чи то автомат, РПГ, кулемет, снайперська гвинтівка, гармата. Вмів просто все. На 100 метрів з СВД із стандартним прицілом ПСО-1 влучав тричі підряд у 25 копійок. Навіть робив для командування такі собі обереги – прострілені 25 копійок. Десь теж у мене є.

    Вмів їздити на всьому і постійно їздив. На 131-му ЗІЛу. Потім на фронті купив собі мотоцикл з коляскою. Здавалося, на що б він не сів – поїде одразу і без проблем. Колись сказав: “ті сапери так довго все роблять, поїду я по полю заднім ходом ЗІЛом, якщо наїду на щось – відірве, то тільки задню ось”.

    Любив поезію, класичну музику, малював. Якось розмалював і розписав увесь наш намет віршами Шевченка. Всередині поробив плакати з малюнками і характеристиками озброєння. Плакатів 25 формату А1, не менш.

    Не витрачав гроші на якісь зайві забаганки. Любив усе скромне.

    Терпіти не міг п’яних по формі, так званих “аватарів”. Виховував.

    Якось на полігоні загорівся наш танк із боєкомплектом всередині, і коли всі побігли від нього, рятуючи себе, Сергій побіг його гасити, за що був нагороджений медаллю від командування бригади.

    Надзвичайно дисциплінований. Якщо шикування – так шикування. І всі красиві, в бронежилетах, з підчепленими касками, зі зброєю, як треба. Його фраза: “красив в строю – силён в постели”. Виглядав завжди дуже охайно, чистенько. Постійно на новому місці робив душ, і у крижаній воді мився. Мав дуже добру фізичну форму і міцне здоров’я.

    Не чув, щоб він хоч раз кашлянув або вишмаркався навіть.

    Менш лінивої людини, ніж він, я не бачив. Таке складалося враження, що він постійно щось робить. Навіть коли він лежав, то робив це з розплющеними очима, не рухаючи тілом, видно було, що щось думав, розплановував.

    Круто жартував, влучно. Постійно реготали від його коментарю до чогось.

    Так кошмарив сєпарів, що іноді наші щури у погонах прохали: “Сергію, будь ласка, не стріляй зараз по них, дай мені спокійно звільнитися”.

    Після демобілізації 4-ї хвилі навесні 2016 року, наступного разу я побачив його лише 7 квітня 2021 року у рідному місті, а навколо багато вдячних людей. Він лежав спокійний та усміхнений, такий саме впевнений, яким він мені і запам‘ятався. Під час прощання я поклав до нього у труну шеврон бригади, в якій ми разом воювали, і такий йому любий на рівні з прапором України – червоно-чорний шеврон, з яким я разом з Сергієм провоював увесь період 2015-16 років.

    Прощання було надзвичайним, яким і є Сергій Сулима”.

    Відеоматеріали про Сергія Сулиму читач може продивитися на Фейсбук-сторінці Олександра Єрмака.

    Останній свій контракт із Збройними Силами України Сергій Олексійович підписав 22.10.2020 року.

    Сержант, головний сержант 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    Загинув 3 квітня в районі населеного пункту Шуми Торецької міськради Донецької області внаслідок смертельних поранень, що зазнав під час підриву на невідомому вибуховому пристрої.

    Поховали Героя 7 квітня на Алеї Слави кладовища у селі Гаразджа. У нього залишилися мати та сестра.

  • Ігор Миколайович Байтала народився 19.05.1995 року у місті Жидачів Львівської області у багатодітній родині.
  • 2011 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №2, після чого вступив до Жидачівського професійного ліцею, у якому 2014 року здобув фах “тракторист-машиніст”. Не зупинившись на цьому, Ігор Миколайович одразу вступив до біолого-технологічного факультету Львівського національного університету, який закінчив 2018 року за спеціальністю “технолог м’ясного виробництва”.

    2019 року його було призвано на строкову, яку він відслужив на посаді водія, але у цивільному житті Ігор був зовсім недовго: після демобілізації зі строкової менш ніж за три місяці вирішив іти на контракт, тож 05.01.2021 року він був призваний за контрактом.

    Військовослужбовець розвідувального відділення безпілотних авіаційних комплексів 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    Загинув Ігор Байтала 3 квітня увечері в районі селища Новгородське Торецької міськради Донецької області. 6 квітня на КПВВ “Мар’їнка” його тіло було передане українській стороні представниками російсько-окупаційних військ.

    Похований 10 квітня у Жидачеві. У нього залишилися батьки, дві сестри та брат.

  • Владислав Анатолійович Мороз народився 14.07.1997 року у селі Халаїдове Уманського району Черкаської області. Мешкав у селі Данилівка Васильківського району Київської області.
  • 1 клас школи Владислав закінчив у Халаїдовому, після чого його родина переїхала ближче до столиці. 2014 року він закінчив Данилівську загальноосвітню школу, після чого у Київському національному транспортному університеті здобув ступінь бакалавра за фахом “архітектор-дизайнер”.

    23.11.2020 року Владислав підписав із ЗСУ контракт.

    Солдат, навідник 7-ї роти 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

    Загинув 5 квітня о 19.55 у Донецькій області в районі позиції “Зеніт” внаслідок снайперського вогню, що вівся з боку тимчасово окупованого села Спартак.

    Похований 9 квітня у Халаїдовому. У нього залишилися батьки та сестра.

  • Віктор Васильович Гелебрант народився 23.01.1972 року у селі Неліпино Свалявського району Закарпатської області. Мешкав у місті Краснокутськ Харківської області.
  • Побратим та бойовий друг Олександр Приходько у розмові з автором з теплотою відгукувався про Віктора Васильовича Гелебранта. Зокрема, за його словами: “…він був дуже порядним, добрим, дуже полюбляв порядок в усьому, відповідальним та гарним командиром відділення. Деякий час виконував обов’язки старшини роти, його дуже поважали за його відповідальність. На посту в нього завжди була добре налагоджена система вогню, кожен боєць знав своє місце в бойовому порядку, він добре командував відділенням. Дуже відповідально та с турботою ставився до свого особового складу”.

    Також про Віктора Гелебранта автору розповів заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення старший лейтенант Геннадій Ковшик.

    “Віктор був свідомо-патріотичною людиною, для якої армія аж ніяк не була засобом для заробляння грошей, а навпаки місцем, де він повинен бути у такий важкий для країни період часу. І захищав він Україну не за матеріальну винагороду, а виключно за покликом душі.

    На війні Віктор Васильович перебував з 2015 року, а у радянські часи служив на підводному човні. Закінчення служби припало вже на початок 90-х, коли Україна вже була незалежною. 14.02.2015 року його було призвано за мобілізацією, а потім він підписав контракт. Служив у артилерійському підрозділі 24-ї ОМБр. 18.09.2018 року він звільнився, перепочив місяць та прийшов знову до війська, цього разу до 92-ї бригади (був призваний за контрактом 25.10.2018 року Краснокутським РВК). Одразу потрапив до Авдіївки, де був на посаді командира відділення, але виконував також обов’язки позаштатного старшини роти.

    І в нього все добре виходило (усміхається): вдень Віктор був старшиною роти, а вночі йшов на самий передок, де ніс разом із хлопцями бойове чергування. Хоча йому й так вистачало роботи вдень, коли він виконував обов’язки старшини, але Віктор Васильович був такий невгамовний, що без відпочинку йшов на бойове вночі.

    Це був не просто мій підлеглий, це був справжній бойовий товариш, Віктор був світлою та позитивною людиною. Йому не дуже подобалося виконувати обов’язки старшини роти, і коли в нас з’явився штатний старшина, то Віктор Васильович одразу перемкнувся на повноцінне виконання обов’язків командира відділення, і бойова позиція його відділення завжди була прикладом: чисті окопи, налагоджена система оборони, вся організація була здійснена на найвищому рівні. І сам Віктор був прикладом – ніколи не цурався будь-якої роботи, все вмів робити: чи то по господарству, чи то по бойовій підготовці. Добре стріляв, а якщо виникало будь-яке загострення, одразу біг на свою позицію, у найгарячіші точки.

    Чесно кажучи, він був аж занадто хоробрим, балансував на межі, хоча йому треба було бути більше обережним. Турбувався про підлеглих, немов про своїх дітей. Краще сам полізе, сам подивиться, сам розвідає, аніж наражати на небезпеку своїх бійців”.

    Пані Наталя, з якою Віктор Гелебрант познайомився за часів служби у 24-й ОМБр, також поділилася своїми спогадами:

    “З Віктором я познайомилася у березні 2015 року, щойно він потрапив до лав підрозділу. Одразу він справив враження дуже чуйної та доброї людини. Завжди веселий, завжди активний та позитивний, увесь час приходив до нас у гості, і між нами були такі собі “позивні”: Сват та Сваха, адже у нього були діти, й у мене – також. І у Віктора Васильовича було величезне бажання, щоб вони побралися між собою: або його син з моєю донькою, або мій син – з його донечкою.

    У старшої його доньки вже тоді з’явилася дитина, тому Вітя у 42 роки вже став дідусем, уявляєте? Він дуже цьому радів та казав, що це – неймовірне відчуття, бути дідусем.

    Коли він одружився з жіночкою у Краснокутьску, у тієї на той час були хлопчик та дівчинка, й він для них став батьком, а діти також сприймали його, як свого тата. А потім у подружжя з’явився ще хлопчик.

    Згадую ще один характерний випадок, що красномовно показує, якою скромною та простою людиною був Віктор. Коли хлопці з бригади залишали нам прапори зі своїми підписами, ми попрохали Вітю також поставити свого автографа. Але він нам сказав: “Я не можу ставити своє ім’я поруч з іменами хлопців, які пройшли пекло, оскільки я нічого ще не зробив та не заслуговую на таку честь”.

    І все, що він по собі залишив нам, – так це маленький прапорець, на якому хрестиком було вишито “Слава Україні”” (ці прапорці робили діти)”.

    Молодший сержант, командир відділення-командир бойової машини 1-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

    Загинув 5 квітня о 21.45 у Луганській області внаслідок снайперського вогню, що вівся з боку тимчасово окупованого населеного пункту Золоте-5.

    Поховали Віктора Гелебранта 9 квітня у Краснокутську. У нього залишилися батьки, дружина, син, а також дві доньки від попередніх шлюбів.

  • Максим Сергійович Стеблянко народився 24.01.1998 року у місті Лебедин Сумської області у багатодітній родині.
  • Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи №3, вступив до Лебединського вищого професійного училища лісового господарства, у якому 2016 року здобув фахи “тракторист-машиніст”, “лісник” та “водій”. По тому його було призвано на строкову службу, після якої Максим вирішив продовжити службу за контрактом.

    Солдат, водій кулеметного взводу механізованого батальйону 1-ї окремої танкової бригади.

    Загинув 6 квітня о 9.30 в районі села Степне Мар’їнського району Донецької області внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої армійської вантажівки, якою він керував.

    Поховали Максима Стеблянка 10 квітня у Лебедині. У нього залишилися батьки, троє братів та сестра. Батько та один з братів наразі теж служать у лавах ЗСУ.

  • Володимир Віталійович Шпак народився 13.03.1984 року у Чернігові.
  • 2006 року закінчив Чернігівський державний інститут економіки та управління.

    Володимир Віталійович пройшов дві ротації у зону бойових дій, мав неабиякий авторитет серед бійців та друзів, мав чітку та виважену позицію по кожному питанню, завжди міг дати обґрунтовану відповідь. Також він мріяв про впровадження стандартів НАТО в українській армії, неодноразово брав участь у міжнародних навчаннях з військовими інших країн, володів англійською на досить гарному рівні.

    2018 року він підписав контракт та з того часу усього себе віддавав службі у війську, навіть відклав “на потім” створення власної сім’ї, настільки прикипів до армії.

    Старший лейтенант, командир протитанкового взводу роти вогневої підтримки 13-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

    Загинув 6 квітня о 10.55 в районі селища Невельське Ясинуватського району Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час артилерійського обстрілу наших позицій з протитанкових гармат.

    Похований 8 квітня на Алеї Героїв Чернігівського кладовища “Яцеве”. У нього залишилися батьки.

  • Денис Павлович Юшко народився 31.05.1998 року у селі Новобогданівка Миколаївського району Миколаївської області. Мешкав у Миколаєві.
  • Рано втративши батьків (коли йому було 5 років помер батько, а за 4 роки від важкої хвороби пішла й мати), Денис виховувався бабусею, дідусем та рідним дядьком. 2015 року він закінчив Новобогданівську середню загальноосвітню школу, а 30.05.2018 року був призваний на строкову службу Миколаївським РТЦК та СП.

    Повернувшись додому та трохи попрацювавши, чоловік вирішив іти на контракт попри всі вмовляння від рідних та друзів. “Я мушу бути там”, – твердо сказав він і рушив до військового комісаріату, і наприкінці минулого року підписав контракт із морською піхотою.

    Матрос, номер обслуги мінометного взводу роти вогневої підтримки батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

    Загинув 8 квітня о 02.40 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

    Похований 12 квітня у рідному селі. У нього залишилися цивільна дружина та син.

  • Андрій Сергійович Теперик народився 30.01.1997 року у селі Мартове Печенізького району Харківської області.
  • 2014 року закінчив навчання у сільській загальноосвітній школі, після чого вступив до Харківського ліцею будівельних технологій, у якому 2016 року отримав фах “плиточник-облицювальник”. Чоловік напрочуд гарно тямив у техніці, захоплювався мотоциклами, власноруч перебрав собі автівку. Працював у Харкові на приватному підприємстві.

    Андрій мріяв стати військовим, тому 2017 року на свій день народження зробив собі подарунок, підписавши перший контракт із ЗСУ. Після навчання на полігоні “Десна” був доправлений до свого підрозділу, брав участь у бойових діях біля Красногорівки та Мар’їнки.

    Взимку того ж самого року він брав участь у військових навчаннях у Львівській області, згодом – на полігоні “Широкий Лан”. 27.10.2020 року підписав черговий контракт.

    Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

    10 квітня він був смертельно поранений снайпером найманців РФ, який вів вогонь з напрямку тимчасово окупованого населеного пункту Золоте-5 Сєверодонецького району Луганської області. Помер о 23.15 під час евакуації.

    Похований 14 квітня у Мартовому. У нього залишилися батьки та сестра.

  • Ярослав Васильович Карлійчук (позивний Малий) народився 07.08.1996 року у селі Черепківці Глибоцького району Чернівецької області у багатодітній родині. Мешкав у селі Очаківське Голопристанського району Херсонської області.
  • Він дуже полюбляв спорт та свою країну. Й обидва ці захоплення майже одразу втілив у життя: разом із своїми друзями зробив власний тренувальний майданчик із турніками та тренажерами, а з любов’ю до країни було ще простіше – 11.02.2016 року (коли йому ще не виповнилося 20 років) Ярослав підписав контракт, та влітку того ж самого року вже брав участь у повноцінних бойових діях в районі Мар’їнки, де пізніше зазнав серйозного поранення, проте відновився та знову приєднався до своїх побратимів.

    У вересні 2018 року Малий зробив невеличку перерву у службі, але вже за рік, 17.09.2019 року був знову призваний за контрактом Тернопільським ОМВК. Й відтоді вже не залишав армію, мріючи про повноцінну кар’єру військового.

    Старший солдат, навідник-оператор 3-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    Загинув 12 квітня в районі населеного пункту Шуми Торецької міськради Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, що дістав під час обстрілу наших позицій найманцями РФ.

    Поховали Ярослава Карлійчука 16 квітня у Черепківцях. У нього залишилися мати, троє сестер, дружина та син.

  • Олексій Юрійович Мамчій народився 27.06.1980 року у Чернівцях. До 13 років жив та навчався в Узбекистані, після чого повернувся до Чернівців.
  • 1995 року він закінчив 9 класів міської школи №15, після чого вступив до Чернівецького професійного машинобудівного ліцею, а повну вищу освіту здобув в Інституті інженерної механіки та транспорту Національного університету “Львівська політехника”.

    За роки війни його родину спіткало подвійне горе – 13.07.2016 року в районі міста Авдіївка загинув його молодший брат Станіслав (автор робив окремий допис про нього на своїй сторінці у мережі Фейсбук ). А цього місяця смерть завітала у цю родину ще раз.

    До служби в армії, Олексій працював в охороні Калинівського ринку Чернівців, а 30.08.2019 року був призваний за контрактом Чернівецьким РВК. Воював в районі Широкиного.

    Старший солдат, старший водій зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    13 квітня о 04.45 ранку в районі населеного пункту Північне Торецької міськради Донецької області з ворожого безпілотного літального апарату на наші позиції було скинуто заборонені протипіхотні міни ПОМ-2, внаслідок вибуху яких Олексій Мамчій зазнав численних осколкових поранень. Його негайно було евакуйовано до лікарні міста Торецьк, де близько 05.45 він помер в реанімаційному відділенні.

    Похований 16 квітня на Алеї Слави міського кладовища у Чернівцях. У нього залишилися батьки, брат, донька, а також дружина, яка наразі теж служить у лавах ЗСУ.

  • Давид (Дато) Мурманович Шартава народився 11.01.1975 року у Тбілісі, Грузія. З 2016 року мешкав в Україні.
  • Свою війну з Росією Давид розпочав у далекому 2008 році, коли РФ вдерлася на територію Грузії. Згодом брав участь у миротворчих місіях грузинських військових в Афганістані та Ірані, а з 2016 року захищав Україну у складі Грузинського легіону, воював у багатьох гарячих точках, зокрема у Дебальцевому.

    За словами командира Грузинського Легіону Мамуки Мамулашвілі “Давид свого часу навчався у театральному училищі в Грузії й був дуже артистичним. Любив декламувати вірші, співати, завжди був веселим і чуйним. Є таке поняття “справжній тбілісець” — ним і був Дато. З усіма товаришував, не пригадаю, щоб у когось із ним траплялося конфлікти. Тому його загибель — це безумовно трагедія для нас і його сім’ї, бо Давида любили всі.

    Давид був напрочуд відважним бійцем, ніколи не боявся йти під кулі: “Не про кожного таке можна сказати, але Давид дійсно був відважною людиною. Впродовж трьох років він брав участь у всіх боях легіону. Зокрема й коли ми захоплювали висоту в Дебальцевому. Іще він був дуже веселим”. Не так давно Давид уклав контракт із 128-ю бригадою, оскільки бійців легіону розкидали по різних підрозділах”.

    Старший солдат, військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    Загинув 18 квітня у Донецькій області внаслідок смертельного осколкового поранення, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ з автоматичних гранатометів.

    Після прощання 21 квітня у Києві тіло загиблого військовослужбовця було доправлено до Тбілісі, де відбулося поховання. У нього залишилися двоє синів.

  • Олександр Анатолійович Луцик народився 18.05.1982 року у селі Годомичі Колківської об’єднаної територіальної громади Волинської області.
  • 31.10.2019 року призваний за контрактом Маневицьким РВК.

    Солдат, оператор-розвідник взводу управління 2-го протитанкового взводу 2-ї батареї протитанкових керованих ракет протитанкового артилерійського дивізіону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    Загинув 22 квітня об 11.30 в районі населеного пункту Шуми Торецької міськради Донецької області внаслідок смертельного осколкового поранення, що дістав в результаті обстрілу позицій ЗСУ з протитанкового ракетного комплексу найманців РФ.

    Похований 25 квітня у Годомичах. У нього залишилися брат та сестра.

  • Іван Іванович Ковальовський (позивний Африка) народився 18.02.1973 у селі Колінки Городенківського району Івано-Франківської області. Мешкав у селі Миколаївка Дніпропетровської області.
  • Свого часу брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне, завдяки чому й отримав свій позивний. На Сході країни Іван Іванович перебував з самого початку війни, у 2015 року в районі Станиці Луганської він зазнав важкого поранення внаслідок підриву на розтяжці, проходив довготривалі курси лікування та реабілітації у Дніпрі, після чого повернувся на фронт.

    Служив спочатку у 5-й роті 17-ї окремої танкової бригади, а потім перейшов до 58-ї ОМПБр.

    Солдат, військовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

    Загинув 26 квітня в районі селища Опитне Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

    Похований 28 квітня у Миколаївці. У нього залишилися дружина та двоє дітей.

  • Роман Володимирович Гуляк народився 07.10.1990 року у місті Волочиськ Хмельницької області.
  • Навчався в місцевому Навчально-виховному комплексі №6 та Хмельницькому торговельно-економічному коледжі Київського національного торговельно-економічного університету.

    2015 року Романа Володимировича було призвано за мобілізацією, а у травні 2018 року він підписав контракт.

    Старший сержант, головний сержант взводу 1-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.

    Загинув 27 квітня о 12.30 у Луганській області внаслідок підриву військової вантажівки “ГАЗ-66” на невстановленому вибуховому пристрої.

    Похований 30 квітня у Волочиську. У нього залишилися мати.

    Після війни мені дуже важко прокидатися. Мої сни стали важкими і якимись клейкими, павутиння ночі, яке раніше я міг з легкістю розірвати, тепер обплутувало мене сталевими тугими канатами, що щільно стискали і тягнули назустріч повній темряві. Борсаючись серед цих невидимих ​​міцних ниток, я іноді на секунду виринав на поверхню, і негайно мене знову тягнуло донизу. Період пробудження міг тривати довго, і коли я, нарешті, відкривав очі, то відчував, що зовсім не відпочив, а голова гула та була якоюсь хворою. І якщо на Сході спогади були світлими і легкими, то тепер вони перетворилися на голодних чудовиськ, що накидалися на мене щоночі.

    Миколу ховали в рідних краях – красивому маленькому містечку, побудованому тисячу років тому біля передгір’я Карпат. Коли я добрався туди, то Сашко вже мене чекав, йому їхати було ближче. Хоча на дворі було вже світло, онце ще не зійшло, і морозне повітря покусувало щоки та пониклі голівки кульбабок. Я обняв Сашка, він без слів обняв мене у відповідь, що ми могли один одному сказати в день, коли нашого друга чекала яма на кладовищі? Говорити не було ніякого бажання, і ми мовчки стояли біля машини, застібнувши курточки до підборіддя, і покурюючи одну цигарку за іншою. Якби не молода трава і квітучі абрикоси, я нізащо не повірив би, що зараз весна – настільки люто холодним видався цей ранок.

    У всіх солдатів, які побували на передній лінії, війна забирає якусь частину їхнього життя, проїдає в серці рану, що не загоюється вже ніколи. На кладовищі дув пронизливий до кісток вітер, але навіть він не міг охолодити той внутрішній жар, той коктейль з крові та болю, який кипів у нас. Ми мовчки підійшли до труни, і опустилися на одне коліно, прощаючись з бойовим другом, віддаючи йому останню шану солдата до загиблого побратима. Людей на похороні було дуже багато, незважаючи на те, що містечко було маленьким, Миколу знали і любили майже всі: до війни він був чудовим хірургом, який врятував не одне життя, тому проводити його прийшло мало не все населення прилеглих околиць.

    Врешті-решт, все закінчилося. Люди потихеньку почали розходитися, тихо перемовляючись між собою, а ми з Сашком залишилися, присівши на цвинтарну лавочку і піднявши комірці курточок в безнадійній спробі сховатися від поривів аж ніяк не весняного вітру. До нас підійшла худа жінка з темним волоссям, щедро посипаними нитками сивини.

    – Хлопці, я знаю, хто ви. Коли Микола приїжджав додому, всі його розмови були тільки про вас, про справжніх друзів, яких він знайшов на війні. Ви знаєте, що зробили його щасливим? Адже у нього тут ні з ким не було такої міцної дружби, по суті, він був дуже самотній, батьки давно померли, сестра загинула в ДТП, і ви стали для нього рятівною соломинкою, ви стали для нього сенсом життя, розумієте? І ще він просив передати вам, що якщо його вб’ють першим, він буде наглядати за вами звідти, з того боку неба, де збираються найкращі друзі. Він любив вас і буде чекати. Бережіть себе.

    Після цих слів жінка відразу пішла. Ми залишилися сидіти удвох, мовчки дивлячись на свіжу могилу, в якій лежав наш ліпший друг, а з почервонілих очей на траву капав безжальний холодний квітень.

    Источник: censor.net
    Вам также может понравиться