Загиблі Герої січня-2021

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за січень 2021 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВЕСНА

Здрастуй, дорогий мій, улюблений синочку. Тебе немає вже рік, а я все пишу тобі ці довгі, сплутані, і нікому, крім мене, не потрібні листи на звичайних аркушах паперу. Сама не знаю, навіщо я це роблю, швидше за все, щоб не збожеволіти повністю в цій приголомшуючій важкій тиші нашої спорожнілої квартири, в якій кожна річ нагадує про тебе. Стілець, на якому ти любив сидіти, дивлячись у вікно, твоя чашка, з якої ти так любив пити вранці свіжозварену каву. Твоя зубна щітка все так само стоїть у стаканчику, і у мене не вистачає мужності прибрати її, на твоєму ліжку свіжі простирадла, як ніби ти ввечері будеш на них засинати. Я нічого не змінювала за цей рік у твоїх речах: у шафі висять твої сорочки, біля ліжка стоїть твій улюблений обігрівач, який рятував тебе від холоду зимовими вечорами, особливо, коли ти схуд настільки, що мерз постійно.

Важко без тебе, мій дорогий, важко та нестерпно. Моє життя скінчилося того дня, коли тебе не стало, як ніби мене прокололи гострої голкою, і вся енергія й соки витекли геть з мого тіла, залишивши тільки оболонку, постійно крокуючу з кута в кут, день за днем. Ти пройшов чотири роки війни, а забрала тебе стара рана та хвороба, що зародилася у місці поранення. Хвороба, яка повільно, проте невблаганно поїдала твоє тіло, хвороба, від якої немає ліків, а хіміотерапія не допомогла, і мені залишалося безпорадно спостерігати, як кожного наступного дня ​​ти стаєш слабкіше та худіше, спостерігати і відчайдушно вдавлювати нігті в долоні. Нікому не бажаю пройти цей шлях, яким пройшла я. Шлях матері, готової віддати своє життя за життя своєї дитини, але тільки немає на цій планеті пунктів обміну, в яких можна було б підписати такий договір.

Вікно всіяне дрібними краплями дощу, який ллє без зупинки вже третій день поспіль, краплі стікають донизу, немов сльози, залишаючи по собі тонкі прозорі струмочки. Я довго стояла біля вікна, бездумно спостерігаючи за мокрою та порожньою вулицею і блискучими від вологи парасолями, за якими ховалися поодинокі перехожі. І раптом я побачила тебе, в твоїй солдатській формі, ти йшов по калюжах з рюкзаком за плечима у напрямку до нашого під’їзду, я побачила тебе так чітко, що серце на мить зупинилося, а потім закалатало в грудях, як птах у клітці. Вчепившись побілілими нігтями в підвіконня, я жадібно дивилася, як ти йдеш додому, до мене, і раптом ти теж підняв голову, і подивився прямо на маленьку жінку за вікном, немов відчувши мій погляд. Подивився і байдуже опустив очі, пройшовши повз під’їзд, черговий не знайомий мені солдат, в якому жінка за вікном побачила свого померлого сина.

ЛІТО

Сьогодні згадувала, як проводжала тебе на війну та як зустрічала з неї, обидва рази зі сльозами. Згадувала, як ти за ті чотири роки змінився, як подорослішав, став дуже небагатослівним, як внутрішньо я здригнулася, побачивши, скільки у тебе додалося сивого волосся в твоєму молодому віці. Ти дуже мало розповідав про час, проведений на передовій, віджартовувався про те, що солдати там фарбували траву або перераховували піщинки в окопах, але мене ти ніколи не міг обдурити, я все бачила на самому дні твоїх очей, де стискали одна одну в обіймах біль і смерть. Я бачила, але мовчала, залишивши це знання лише для тебе одного, я сміялася зовні та кричала від жаху всередині, особливо вранці, коли ти глухо стогнав біля вікна, думаючи, що ніхто не бачить, а я бачила, сховавшись за дверима, немов мишка.

Знаю, що ти поховав багатьох своїх друзів, полеглих у боях. Знаю, що ти був у них на похоронах. Знаю всі їхні імена з Книги Пам’яті, яку перечитую регулярно. Деякі з цих імен ти часто повторював уві сні, іноді ти плакав, іноді кричав, а вранці, за сніданком мило мені посміхався, як ніби нічого не сталося, і не було тих клятих чотирьох років, через вогонь яких ти пройшов. Я прекрасно бачила всі твої шрами і рубці в душі, але ніколи не заводила про це розмову першою, вважаючи за краще плакати ночами в подушку. Коли ти повернувся з війни пораненим, але живим, я думала, що пережила все найстрашніше, що може переживати мама солдата, це тільки потім я зрозуміла, як помилялася, коли двері нашого будинку ногою відкрило те, від чого не завжди допомагає хіміотерапія.

Ох, синочку мій, якби я тоді знала, крізь що тобі ще треба буде пройти. Пишу зараз цього листа в нікуди, а рядки розпливаються в очах від спогадів, перемішаних із сіллю, і ніхто не зміг допомогти тобі, хоча відчайдушно намагалися: збирали гроші, шукали клініки, домовлялися з лікарями, а ти танув та танув. Це страшні миттєвості – бачити, як вмирає твоя дитина, бачити та відчувати, як розриває на шматки повне безсилля від неможливості що-небудь зробити для її порятунку. Одного холодного січневого дня ти попросив не залишати тебе в лікарні, серед чужих стін і облич, а забрати до себе, щоб я була поруч до самого кінця, і я відвезла тебе, загорнутого у вовняний плед, в останню дорогу додому. Твій побратим заніс тебе на руках до спальні та обережно поклав у ліжко, після чого я попросила його піти. Я сиділа біля тебе, безперервно тримаючи твою худу руку в своїх руках, і голосно ридала, покриваючи поцілунками твоє виснажене обличчя, а ти слабо посміхався мені. Боже, боже, у мене серце розривається, коли я згадую ту твою посмішку, і як ти прощався зі мною, слабо стискаючи мою руку.

Декілька днів по тому ти помер. І я разом із тобою.

  • Олег Віталійович Андрієнко народився 26.08.1983 року у Запоріжжі.
  • 2015 року його було призвано по мобілізації до лав морської піхоти у 36-ту бригаду, а у серпні 2019 року він підписав контракт, спочатку у розвідувальний підрозділ 56-ї ОМПБр, а згодом був переведений до іншої роти на посаду стрільця. Олега Віталійовича можна охарактеризувати лише з позитивної сторони: він був стриманим, розумним, спеціалістом з військової справи. Він мав неабиякий авторитет у колективі, завжди з позитивним настроєм та презирством до страху.

    Дуже багато читав літературу по військовій тематиці (про розвідку, снайперську справу), займався спортом для себе, навіть прямо на позиціях, цікавився зброєю, гарно у ній тямив, вмів добре стріляти. Разом із дружиною з нетерпінням чекав на появу сина: коли дізнався, що дружина завагітніла, то просто танцював на радощах. Дуже радів, коли вона народила, він просто дихав своє сім’єю. 

    У складі розвідувального взводу він виконував бойові завдання в районі Донецького аеропорту: у 2019 році він разом із побратимами підірвали вхід та вихід у першому колекторі під злітною смугою, це була дуже ризикована операція, проте вона відбулася успішно та надала нашим силам повний контроль над підступами до однієї з передових наших позицій, адже доволі часто ворог підкрадався до нас, ховаючись за парканом аеропорту, та закидував наших бійців гранатами з підствольних гранатометів.

    Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

    Загинув 11 січня вдень в районі селища Піски Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

    Поховали Олега Андрієнка 14 січня у Запоріжжі. У нього залишилися мати, брат, дружина та син.

  • Олександр Сергійович Отрєп’єв (позивний Пєв) народився 28.07.1992 року у селі Приют Єланецького району Миколаївської області. Мешкав у Львові, Кропивницькому та Миколаєві.
  • Після навчання у Єланецькій середній загальноосвітній школі вступив до Новобузького педагогічного коледжу Миколаївського державного університету на спеціальність “інженер-технолог”.

    Олександр Сергійович починав свій військовий шлях ще у травні 2013 року, коли був призваний на строкову службу до 2-ї окремої Галицької бригади Національної Гвардії України, у якій за 3 місяці підписав контракт та прослужив до весни 2017-го, після чого був переведений до Кропивницького, служив у 21-й окремій бригаді охорони громадського порядку НГУ, й навесні 2018 року був звільнений у запас у зв’язку з закінченням терміну дії контракту.

    Того ж самого року він виїхав на заробітки до Польщі, де 4 місяці пропрацював робочим по збору металевих конструкцій. Повернувшись додому, Олександр знову вирушив до лав війська, у травні 2019 року підписавши контракт із морською піхотою. Перша ротація до зони ООС тривала близько 10 місяців, після чого чоловік повернувся додому, мав плани знову їхати до Кропивницького, але щось там не вийшло, і Олександр знову вирушив до сектору.

    Старший матрос, навідник 1-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Після підписання контракту із ВМС ЗСУ він спочатку служив на посаді стрільця-санітара того ж самого підрозділу, проте нещодавно був переведений на посаду навідника.

    Друзі відгукуються про Олександра Сергійовича, як про справжню людину, чесну, щиру та відкриту, як про друга, з яким завжди було про що поговорити, який ніколи не відмовляв у допомозі, який мав талант знайти спільну мову з усіма, з ким спілкувався. Пєв планував у майбутньому створити власну сім’ю, а ще він мав такий рідкісний дар – завжди казав всім правду в очі, про нього ще казали, що Олександр є голосом розуму. Він дуже любив повозитися з технікою, щось там полагодити (генератор чи бензопилу) чи налаштувати (якось він власноруч провів світло на позицію).

    Побратим згадує один з кумедних випадків, що трапилися за його з Пєвом участі. Це було у Львові, під час призову на строкову, у 2013-му. Усі строковики трималися своїх земляків, кожне місто чи регіон були, як одна команда. Спочатку розселення так і відбувалося – з прив’язкою до регіону, але вже наступного дня почалося розподілення по відділеннях та взводах, а також по всій казармі, де тебе вже не питали, поруч із ким ти хочеш бути.

    Вранці побратим кудись пішов за дорученням сержанта й попрохав Олександра, щоб той залишався біля їхніх речей та зайняв два нижні місця, адже побратим трохи боявся висоти та казав, що підкорювати вершини – то не його. Протинявшись десь цілий день, хлопець повернувся та побачив, що його речі на верхньому ярусі. А Пєв пояснив це так, що це – армія, і розселяли за принципом “верх-низ, верх-низ”. І кожного наступного ранку, коли побратим прокидався, його мучила зовсім не думка, що він не виспався, чи ще щось, а те, як він буде заправляти ту кляту верхню койку. Пєв признався в усьому вже згодом, і це було вже не образливо, а смішно, та й сваритися зовсім не хотілося, адже хлопці міцно стоваришувалися під час несення служби.

    Загинув 21 січня о 18.05 в районі селища Водяне Ясинуватського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Його ім’я навіки залишиться викарбуваним у лавах 2-го взводу.

    Поховали Олександра Сергійовича Отрєп’єва 23 січня у рідному селі. У нього залишилися мати та брат.

  • Роман Васильович Дзюбенко народився 13.10.1994 року у селі Вільхове Станично-Луганського району Луганської області.
  • Навчався у школі міста Станиця Луганська, згодом був призваний на строкову, яку проходив у лавах одного з підрозділів МВС, а 30.08.2018 року був призваний за контрактом Жовтнево – Станично-Луганським РТЦК та СП Луганської області.

    Ще тоді, коли Роман був поранений, але живий, про події того фатального для Романа вечора згадували його побратими у спілкуванні з кореспондентом видання АрміяInform:

    “Це сталося на Луганщині, неподалік Новоолександрівки. Близько сьомої години вечора, вже вкотре нехтуючи мирними домовленостями, окупанти відкрили прицільний вогонь по українських захисниках.

    Коли побратими пораненого згадують події того вечора, то їм важко стримувати свої емоції. Вони запевняють, що це був далеко не перший обстріл їхніх позицій від початку перемир’я. Хлопці показують речі Романа. Серед них — захисна каска. Вона вся вкрита брудом і засохлою кров’ю. Ворожа куля прошила її наскрізь, залишивши примарні шанси на виживання воїну.

    Коли почався обстріл, Роман Дзюбенко ніс бойове чергування на одному з постів. Разом із ним був і його друг Дмитро, який згадує таке:

    — Спочатку ми почули, як поряд ліг ВОГ. Доповіли, що почалися провокації. Вже за кілька хвилин по нас відкрили вогонь з кулемета. Били прицільно. Перша черга пройшла над нами. Ще за мить я побачив, як Рома зробив крок і різко впав на дно окопу. Перша думка — напевно, підсковзнувся, багнюка ж ледь не до колін. Я покликав його, та він не реагував. Тоді й зрозумів, що трапилося найгірше.

    Дмитро не розгубився. Він швидко підскочив до друга. При тусклому світлі кишенькового ліхтаря оглянув його. Побачив вихідний отвір на касці. Зрозумів, що куля пройшла навиліт.

    — Я обережно зняв з нього бронежилет. Подивився, чи немає інших поранень, — розповідає Дмитро. — Рома не подавав жодних ознак життя, його пульс був дуже слабкий. Негайно зв’язався по рації з медиками. Кількома словами описав характер поранення. Черговому ВОПу сказав, щоб терміново готував евакуацію. Я притримував голову Роми. Мої руки, одяг, здавалося, все навколо було просякнуто кров’ю. Медикам знадобилося близько десяти хвилин, щоб дістатися до нас. Мені цей час здався вічністю…

    Медики, що чергували в той час на позиціях, діставшись до бійця швидко надали першу допомогу та почали евакуацію. Володимир Борисович був одним із тих, хто прийшов на допомогу пораненому.

    — Стан Романа був вкрай важкий. Він втратив багато крові. Потрібно було негайно стабілізувати його прямо в окопі, — розповідає Володимир. — Разом з Владом, теж бойовим медиком, під’єднали йому “вену”. Почали інфузійну терапію. До точки евакуації майже кілометр. Хлопці несли його на ношах. Через вузькі окопи ноші доводилося високо піднімати. Робили все швидко, але максимально обережно, щоб не впустити та не завдати ще більшої шкоди. В’язка багнюка, м’яко кажучи, не сприяла процесу. Я дуже вдячний групі евакуації. Попри всі складнощі, вони дуже швидко донесли бійця до машини. А Рома, він молодець, бореться за життя як справжній воїн. Ми всі сподіваємося на його одужання.

    Про пораненого бійця розповідає його кум — Дмитро. Він служить у тому ж підрозділі, що й Роман Дзюбенко.

    — Ромі двадцять шість. Ще якихось три місяці тому він хрестив мою донечку, — ледь стримуючи хвилювання говорить військовослужбовець. — Веселий, завжди допомагає, нікого не кидає у біді. Ми з ним обидва місцеві, разом вчилися в одній школі. Я знаю його з дитинства. Торік Рома одружився. Його сину усього пів року. Дуже сумно… Важко говорити. Не можу їсти чи спати. Постійно телефоную його рідним, запитую, чим можу допомогти” .

    Молодший сержант, головний сержант – командир 1-го відділення 2-го взводу 2-ї мотопіхотної роти 22-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої мотопіхотної бригади.

    Увечері 26 січня в районі села Новоолександрівка Попаснянського району Луганської області Роман Васильович зазнав вкрай важкого наскрізного поранення голови, завданого снайпером найманців РФ.

    Його терміново було евакуйовано спочатку до лікувального закладу Попасної, а наступного дня, 27 січня, переведено до 65-го військово-медичного шпиталю у місті Часів Яр. Поранення Романа Дзюбенка було визнано неоперабельним у зв’язку із вкрай важким станом пацієнта. Вранці 30 січня у військовослужбовця зупинилося серце, невідкладні реанімаційні заходи не принесли бажаного результату, і о 8.46 ранку він помер.

    На момент здачі статті у друк дата поховання Романа Васильовича була не визначеною. У нього залишились мати, брат, дружина та син.

    ОСІНЬ

    Знову я сиджу пізно вночі та пишу чергові рядки тобі, золотий мій. Сиджу з накинутою на плечі теплою в’язаною хусткою, оскільки літо скінчилося, а час вмикати центральне опалення ще не настав, і вдома вже холодно, особливо ночами. Квартира порожня та темна, за винятком маленького острівця жовтого світла від нашої настільної лампи, яку ти мені колись подарував. І тиша, ця в’язка, гнітюча тиша огортає все моє життя після того дня, який розділив мене на “до” і “після”. Дуже часто я чую в цій тиші твої кроки та твій голос, іноді він будить мене посеред ночі, і я підкидаюся на ліжку, сонна та зі скуйовдженим волоссям, я біжу щодуху в твою кімнату, де мене зустрічає чиста, випрасувана білизна на порожньому ліжку, яке ти так любив. Ти ніяк не погоджувався викинути його та придбати новий диван, кажучи, що в цьому старенькому ліжку тобі затишніше та комфортніше за все. І коли я бачу цю порожнечу, що розриває серце, то сповзаю на підлогу, як зламана лялька, знесилено підвернувши під себе руки.

    Серце матері, яка любить свою дитину до нестями, ніколи не втомиться плакати та сумувати за нею. Я плачу кожного дня, у мене все валиться з рук, я байдуже-автоматично виконую домашню роботу, ні про що не думаючи, окрім тебе, мій дорогий. Єдине, що в мене залишилося – це пам’ять, у моїх спогадах ти, як і раніше, живий, здоровий і щасливий, все твоє життя плавно пробігає перед очима, від пологового будинку до поранення, що поставило хрест на нашому майбутньому. Ти завжди хотів, щоб я тобою пишалася і, врешті-решт, досяг цієї мети, перетворившись на дорослого чоловіка, опору та захисника, справжню людину. Чому, ну чому ти так рано пішов? За що тобі випав цей нещасливий квиток? Чому всякі негідники живуть, а люди з добрими, чесними серцями вмирають молодими? Весь час ставлю це питання напівтемряві нашої квартири, але вона мовчить, мабуть, теж не має відповіді.

    Коли тебе поранило, я день і ніч проводила у шпиталі, куди тебе привезли, спочатку під дверима реанімаційного відділення, потім – біля твого ліжка, мене пустили до тебе, бачачи, що нікуди я не піду. Тримаючи твою руку, я говорила, що ти одужаєш та все подолаєш, що ти у мене сильний, що попереду у тебе ціле життя. Я обдурила тебе, синку, вибач мені, вибач, будь ласка. Навіть після виписки нічого не вказувало на те, що трапиться трохи пізніше: ми навіть не здогадувалися, поки раптом не виявили це під час якогоусь дріб’язкового обстеження, що видало такий результат, від якого ти зблід, а в мене затряслися від страху ноги. Ось саме того дня й закінчилося моє “до”, поступившись місцем “після”.

    ЗИМА

    Тільки повернулася від тебе, синку, весь день провела на кладовищі, сил не було змусити себе піти. Як магнітом притягувало до твоєї могили, сиділа та сиділа на лавочці, невідривно дивлячись на твій портрет, вибитий на граніті. Не звертала жодної уваги на холод, хоча місце, де тебе поховали, продувається всіма вітрами, а сьогодні вони були особливо сильними. Але мені все одно, має сенс тільки твоє рідне й улюблене обличчя, і твої очі, які заглядають мені в саму глибину серця. Я знову проплакала весь день, сидячи серед нескінченних рядів пам’ятників і хрестів у тому величезному царстві людського смутку. А вдома дістала стопку списаних аркушів, перечитала їх в тисячний раз, і вирішила додати до них ще один, все одно мені нічого робити і нема заради чого жити. Як важко перебувати в цій квартирі, в якій кожна річ нагадує про тебе. Я перестелила твоє ліжко і протерла вологою серветкою твою тумбочку, змахнула всюдисущі пилинки з екрану твого улюбленого ноутбука, який не вмикався з того самого дня, як ти пішов.

    Рідний мій, я хочу попросити у тебе вибачення. За те, що не змогла тебе врятувати, хоча повинна була. Я думала, ми всі думали, що у нас є ще час, що ми встигнемо перевезти тебе за кордон, в яку-небудь із кращих спеціалізованих клінік, проте раптово швидкість прогресування хвороби стала лавиноподібною, і два роки, що давали тобі лікарі, перетворилися на два тижні. Будь проклята війна за те, що вона з тобою зробила, будь вона проклята. Я ніколи не пробачу собі, що віддала тебе, і коли ми побачимося, я не знаю, як мені дивитися тобі в очі, я не знаю, який погляд повинен бути у матерів, які дозволили померти своїй дитині. Не маю слів розказати, як мені без тебе погано. Іноді я раптово чую у вухах твій сміх, від якого розпеченим обручем здавлює серце, іноді я раптово чітко бачу тебе у вуличному натовпі, але поки добігаю, твій силует розмивається потоком сліз і губиться серед чужих і не знайомих мені людей.

    Знаєш, я вмираю, синку. Все частіше на мене накочує хвиля сильної слабкості, втрачається фокусування зору, я не можу сконцентруватися, дуже болить серце та безперервно б’є високий тиск. І це не минає, а навпаки, посилюється. Але я навіть рада, без тебе мені нема чого робити у цьому житті, чим швидше все трапиться, тим ближче хвилина нашої зустрічі. Колись ти мені сказав, що будеш любити мене завжди і будеш чекати на мене там, якщо тобі випаде доля піти першим, і я несамовито вірю, що ти на мене чекаєш, більше всього на світі я хочу підбігти до тебе, міцно обійняти та вкривати поцілунками твоє обличчя. Щоночі я закриваю очі з надією, що більше їх не відкрию, проте поки я все ще тут, хоча відчуваю, що мій останній день все ближче. Швидше за все, це – мій останній лист до тебе. Моя прощальна лебедина пісня.

    Я йду до тебе, синочку мій дорогий. Зустрічай.

    Источник: censor.net
    Вам также может понравиться