Затримана 19 січня ветеранка, яка зараз перебуває у СІЗО, розповіла Цензор.НЕТ як поїхала до РФ після початку війни, про погрози у соцмережі та про перевірки.
На наші запитання Вікторія Котеленець, яку підозрюють у “жорстокому поводженні з військовополоненими” під час “параду” в окупованому Донецьку, відповідала через своїх адвокатів.
-До весни 2014 року я жила в Олексієво-Дружківці.
Життя в окупації – це десь червень-травень – було погане. Запам’яталося, як викрали мого колишнього чоловіка, як я його потім усюди шукала. І як потім невідомі чоловіки зі зброєю ламали мені двері. Я тоді доглядала дитину, а працював чоловік. У Донецьку, пам’ятаю, була комендантська година. Траплялися бойові дії.
У червні 2014 року я поїхала до Росії з колишнім чоловіком та сином. Потягнув мене туди колишній чоловік, він так вирішив тому, що мав родичів у Челябинську. Ми поїхали з Дружківки до Донецька, а звідти автобусом до Ростовської області, де кілька тижнів були у таборі. Звідти ми поїхали у Єкатеринбург, а далі – у Первоуральськ. Коли ми прибули туди, тітка чоловіка повідомила, що не може нас прийняти. Довелося зупинитися у пансіонаті. У вересні ми поїхали у Канськ, Красноярський край – до мого брата.
… Повернулася я до України 15 листопада 2014 року до Олексієво-Дружківки.
У січні 2015 року я познайомилася з майбутнім чоловіком. І він запропонував приєднатися до “Правого сектору”.
Вікторія та Анатолій Котеленці у Широкиному навесні 2016 року
-Під час “параду” я була у місті Первоуральськ. Це Свердловська область РФ. Тоді я навіть ні з ким з Донецька не спілкувалася. Вважаю, що вони кінчені, сєпари ці.
-Спочатку насторожено. Косі погляди кидали. А через пару тижнів вже кликали “пані Фортуна”. Опитали одного разу.
-Вперше мені сказала про це Олена Білозерська у грудні 2015, а вона дізналася від інших. Коли я побачила – була вражена схожістю.
У лютому-березні 2016 мені погрожував один чоловік у соціальній мережі. Наче військовополонений. Я скинула йому фотки, він одразу зрозумів, що то не я – і вибачився.
Восени 2016 у мене проводили обшук. Здається, поліція. Під приводом, що я зберігала зброю та боєприпаси – чого не було.
-У якийсь момент, не пам’ятаю коли саме, на мене вийшов чоловік, представився Сергієм з СБУ. Декілька разів спілкувалися з ним телефоном. Надсилала йому свої фото. Одного разу зустрілися, пильно мене розглядав, розпитував. Потім сказав, що то не я. Більше нічого не було.
-Спочатку поставили поваром. Потім командир окремої тактичної групи запропонував посаду у службі безпеки ПС.
-Так, була в Широкиному. Загалом, як я вже згадувала, майже весь час була у СБ ПС. Переїжджали ми неодноразово. Новоградівка, Часів Яр, Юріївка…
-Захотілося стабільного життя, доходу. Їсти ж хочеться. Почалися розмови з чоловіком про освіту, про офіцерські курси. Почувши про курси в універі Черняховського Толік побіг туди. Я тоді переїхала разом з ним до Києва.
-Трохи так. Навіть спільних тем з людьми на початку не було. Потім, з народженням другої дитини, я трохи адаптувалася.
-4 роки десь.
-Ні, не цікавилася. Ніяких розмов, ніяких контактів взагалі.
-Слава Богу стіни і стеля не протікають. Перші дні було холодно. Не дають можливості зв’язатися з адвокатом. А найважче – що з 19 січня не бачила рідних. Особливо дітей. Боляче дивитися на їхні фото…
Не знаю, кому я могла насолити.
І мене турбує те, що мене осоромили на всю країну і зіпсували мені життя.