Звільнений із Центрального управління контролю МО повний кавалер ордена “За мужність” Павло Чайка: “Там все ще є “законодавець моди”, який змінює умови тендеру під конкретного постачальника”

Інтерв’ю про кухню Центрального управління контролю якості, що контролює якість речового майна, яке централізовано закуповується для армії, ((форма, взуття, білизна тощо), тихцем обговорювали всі. Але офіційно факти не були перевірені і нікого із названих посадових осіб не відсторонили. Навпаки, прикриваючись переформуванням управління, тепер звідти прибирають офіцерів, які намагалися позбавити систему корупції та відкатів.

Фото: Роман Ніколаєв

Вся ця ситуація яскраво показує, як прагнення 2014 року змінювати країну і державні системи на краще, пішли нанівець. Після Революції Гідності, визвольних боїв на Донбасі, перших важких поранених, оточень в Іловайську, на Луганському кордоні, в Дебальцевому, після оборони Донецького аеропорту, піднесення громадянського суспільства говорили про єдине: нову країну під час всіх цих потрясінь мають будувати люди, які проявили себе: волонтери, активісти, бойові офіцери, які не можуть повернутися на війну. Саме на них покладали надії і сподівання. Але пройшло не багато часу і спочатку епізодично, а потім все гучніше почало звучати, що державна система з усіма своїми схемами і напрацьованими десятиріччями бізнес-зв’язками чинить опір щосили. І це почало позначатися не тільки на забезпеченні армії, а й на моральному стані. Тому і пронеслася потужна хвиля звільнень справжніх бойових офіцерів: хтось зневірився в тому, що все можна змінити, когось примусили піти в цивільне життя, бо занадто справедливо і чесно поводився. Ті, хто все ще залишається в системі Міноборони, хто користується повагою бійців, хто пройшов війну і продовжує наближати нашу перемогу, здебільшого також роздумують над демобілізацією. Бо в різний спосіб їм дають зрозуміти, що їхній досвід, принциповість та патріотизм зараз не на часі. А на лінії вогню офіцерам, які донбаську землю освятили власною кров’ю, в очі кажуть: “Всі хоробрі вже загинули. Виживають боягузи”. Бути на війні під такими “мотивуючими гаслами” важко.

Скандал, який розпочався понад рік тому навколо Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ, збурив суспільство. У 2015 році, коли управління створювалося, працювати сюди запросили офіцерів-десантників, які вижили в запеклих боях. Хто, як не вони, на власному досвіді знали, що ж потрібно бійцю на війні. І вони мали вибудувати систему, яка б забезпечила армію всім найкращим.

Потрібно віддати належне – багато було зроблено. З’явилася якісніша, зручніша форма. Бійці почали отримувати дійсно якісне речове майно. Берці також помітно змінилися, хоча навколо “Таланів” розмов виникло багато. Як би їх не хвалили, бійці все ж купляють собі зручніші, легші черевики. Навіть ті, хто розробляв берці і активно хвалив їх перед телевізійними камерами, все ж надають перевагу ловам і “Бельвіль”… Але я все одно можу стати на бік наших виробників взуття. Навіть розробка “Таланів” – вже великий крок вперед. Сподіваюся, на цьому не зупинилися, і все ж доведуть виробництво українських берців до такої ж досконалості, якої досягли відомі іноземні виробники.

Але давайте чесно. Війна викрила багато цікавого. Для багатьох – і волонтерів, і військових – злам в країні став величезною можливістю себе як проявити з найкращого боку, так і використати соціальний ліфт, щоб наблизитися до тих самих схем, державних коштів і можливостей їх поділити. Звичайно, ми сподівалися, що ті, хто пройшов бої, не зламається під тиском можливих заробітків і пропозицій багатонульових відкатів. Але в деяких випадках, на жаль, спокуса перемогла. Людина слабка…

Коли про цю слабкість своїх побратимів перестали змовчувати свої ж, як ви думаєте, кому це не сподобалося? Правильно. Системі, яка вже приручила цих офіцерів, яка вже з ними домовилася. Тому намагання розказати правду і домогтися справедливості поки не призводять до очікуваного результату.

Наприкінці літа минулого року Павло Чайка, дізнавшись про схеми, впроваджені в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ, заговорив про них публічно. Йому було соромно і боляче, що це стало можливим в тій сфері, до якої і він був дотичним. І хоча в армії не прийнято “виносити сміття із хати”, свою мотивацію він чітко пояснив: “Ще до війни я служив з двома контрактниками, яких також мали подати на офіцерські звання, але вони загинули під час оборони Донецького аеропорту. Ці хлопці також прагнули стати офіцерами. Але живим залишився я один. І тому морально відчуваю свою відповідальність за звання офіцера у найкращому його значенні тепер за трьох. Саме тому я і погодився три роки тому піти в управління контролю якості Міністерства оборони, аби чесно працювати заради тих, хто залишається безпосередньо на війні. Повір, мені самому страшенно прикро від того, що я дізнався про цифри, які мали платити виробники, щоб потрапити на конкурс, хто був зацікавлений в перемозі конкретних фірм, на якому рівні чекали цих грошей”.

Після публікації розмови з Павлом ані службового розслідування, ані відсторонення названих ним людей не відбулося. При цьому багато хто із керівництва різного рівня телефонував і розпитував, що залишилося поза розповіддю, що ще я знаю. Більше того. Я зустрілася з людьми, які працювали чи продовжують працювати в управлінні. І після їхніх розповідей зрозуміла, що інформація, отримана від Павла, не відкриває навіть десятої частини того, що робиться всередині. Декілька людей також готові були публічно дати свідчення. Але, все зваживши, ми вирішили не розкривати ще й їх. Бо зрозуміло було, що Павла за першої ліпшої можливості звільнять. Не хочеться допустити, щоб всіх порядних офіцерів змусили піти. Крім того, якби була хоч якась конструктивна реакція керівництва міністерства, ці люди могли б допомогти розібратися в ситуації. Але зараз чітко зрозуміло – поки не зміниться це керівництво – чесності і справедливості не буде.

Павла Чайку звільнили напередодні Нового року. Він навіть не був здивований цьому. У нього якраз дуже вдало все збіглося: закінчувався контракт, керівництво він дістав своєю правдою…

-30 листопада 2020 року в управлінні контролю якості почалося заздалегідь заплановане переформування в Центральне управління контролю якості, до контролю якості речового майна, добавились функції контролю якості продовольчого забезпечення та ПММ. З того дня всі, хто там працює, потрапили у розпорядження міністра оборони, – говорить Павло. – І впродовж тижня їх призначили на ключові посади. Своїми інтерв’ю я хотів привернути увагу міністра оборони та керівництва країни до тих, хто відверто заробляв у цьому управлінні, щоб під час реформування не допустити їх до керівних посад. І дещо вдалося. Алексеєнка, який тимчасово виконував обов’язки начальника управління і до якого у більшості співробітників за пів року його роботи виникло безліч питань, був упевнений, що він стане начальником Центрального управління. Несподівано на цю посаду призначили іншу людину.

Процедуру переформування насамперед використали для того, щоб позбутися незручних працівників, які ще залишалися в управлінні. Згідно з  процедурою, під час переформування підрозділу передусім робочими місцями і посадами забезпечуються люди, які працювали в управлінні. Тим більше учасники бойових дій. Тим більше інваліди війни. Але саме їх і звільнили. Сергій Почтаренко та Михайло Комарянський, які проходять у справі по бронежилетах, вже подали в суд на міністерство, бо їх безпідставно не призначили на свої попередні посади і не запропонували інші.

Мені передали слова заступника міністра Халімона, який начебто сказав підлеглим: щоб прізвища Чайки та Жигадла я в поданнях навіть не бачив. Мене – зрозуміло чому. Юліана Жигадла я також згадував у нашій минулій розмові у зв’язку із викриванням схем. З січня 2020 року Управління контролю якості стало окремим структурним підрозділом, який підпорядковувався міністру оборони, через профільного заступника. За той час, поки Жигадло був виконуючим обов’язки начальника управління, участь в тендері змогли взяти всі виробники, чия продукція відповідала технічним вимогам. І вони дивувалися, що можна робити все чесно, без відкатів, які відразу відновив Алексеєнко, після його призначення т.в.о. начальником управління.

Звісно, я можу подати до суду. І абсолютно точно виграю його. Але поки не хочу повертатися в міністерство. Добре усвідомив: треба іти на таку посаду, яка дає реальну можливість щось робити, вирішувати, мати важелі впливу, щоб принести користь і справді поміняти цю систему. Може, зухвало прозвучить, але я, маючи вже накопичений досвід, зміг би очолити якесь управління. Зі мною “порішати” питання неможливо – репутація дорожча. Впевнений – за пів року можна все налагодити так, як треба, щоб всі працювали згідно з правилами.

Мене, та й інших людей, дотичних до роботи управління, турбує, що і після переформування там залишається людина, яку можна назвати законодавцем моди, яка всі ці роки впливає на умови тендеру, може їх змінювати під конкретного постачальника. Згадаймо недавній випадок, пов’язаний з виготовленням шевронів і знаків розпізнавання. Їх можна виготовити з конкретного металу чи сплаву, використати нитки зеленого кольору або чорного. Від чого це залежить? До “законодавця моди” приходить постачальник, каже, які у нього є матеріали, і той змінює умову: хай в цьому сезоні прізвища пишуться чорними нитками. При виграші тендеру отримує “подяку” у грошовому еквіваленті. Ви бачили фотографії з пачками грошей із кабінету співробітника управління, які чітко показують, скільки можна заробити лише на нитках. І так по кожному пункту продукції, по якій оголошується тендер.

Останній місяць перед звільненням зі мною декілька разів проводили бесіди, і завжди всім я казав: звільнятися не бажаю, ставлення до звільнення негативне. Навіть не дивлячись на те, що у мене якраз закінчувався контракт, мені за законом мали запропонувати посаду. Але 29 грудня повідомили: по тобі вже є наказ на звільнення. Морально я був готовий до такого повороту подій. Спробую себе в цивільному житті. Піду вчитися – знання за плечима не носити. А раптом що – таксуватиму.

Після інтерв’ю Павла ті, кого він або назвав, або на кого натякав, пішли в наступ на нього із словами: це в капітані образа говорить. Причини цих образ називалися різні. Але всі вони настільки притягнуті за вуха, що навіть цитувати немає сенсу. Єдина образа, яка б могла виникнути у Павла, ображала мене більше, ніж його. Я дізналася, що напередодні Дня конституції Павло Чайка та декілька інших офіцерів мали достроково отримати звання. Всі документи були підготовлені. Але свій підпис не поставила саме та людина, яка, завдяки “добрим знайомствам”, очолила управління і продовжила укріплення схем із поясненням: “прошу залишити без розгляду як передчасні”… Про це мені Павло навіть заборонив розповідати. “Ну не дали майора. І що? – знизував плечима і посміхався. В армії нормально не дати обіцяне чи не підписати підготовлене. Отримаю я свої майорські погони – коли строк прийде”. Строк підходить в травні цього року… Павла звільнили вже.

-Багато хто хоче піти з армії, бо все це дістало, – продовжує Павло.

-Але, якщо ситуація зміниться, ти зможеш повернутися?

-Зможу. Але не при теперішньому керівництві. Поки буде залишатися нинішній міністр оборони, ситуація на краще не зміниться. На посадах перебувають люди, зручні йому.

Найгидкішим після виходу інтерв’ю було обговорення поранень Павла. Мовляв, він же ж бігає марафони. Для цього здоров’я потрібне неабияке. Інвалідність його – липова. Але хто бачив Павла в шортах і майці, той вже не забуде його жахливо пошрамовані коліно і руку. Сам він не любить розказувати, що після першого поранення повернувся в підрозділ, хоча коліно ще не загоїлося і згодом шви розійшлися. А рука до цих пір не розгинається повністю.

-Подивись краще, що роблять хлопці, які втратили руки і ноги, яких спортивних висот досягають, – відповідає мені Павло, коли я питаю, чи не боляче йому читати обговорення його фізичного стану. – А у мене всі кінцівки цілі. Ну трохи покоцані. Але ж є. Тому я не збираюся ані жалітися, ані виправдовуватися. Мені подобається бігати, стрибати з парашутом, брати участь у змаганнях, – і я буду це робити, поки можу.

…Якщо якось за кермом таксі ви впізнаєте повного кавалера ордена “За мужність”, Народного героя України, який за кожного з нас готовий був загинути в Донецькому аеропорту і під Дебальцевим, не дивуйтеся: зараз чесні офіцери потрібні країні лише як водії…

Источник: censor.net
Вам также может понравиться